Михайло Жайворон "Біла книга пророцтв"

Рідко трапляється, що мені складно підібрати слова, аби розповісти про книгу. Наразі вже тривалий час сиджу перед монітором, перегортую сторінки збірки віршів Михайла Жайворона, яку читала... ні, яку відчувала протягом останніх кількох днів, і знову захлинаюся почуттями... Поезія пана Михайла настільки співзвучна моєму світосприйняттю, що практично під кожним рядком, написаним ним, я готова підписатися: так воно є насправді!

Подивіться на обкладинку: на ній — картина Юрія Нагулка "Політ". Там небо й космос, і земля-поле, й ікони-історія на ньому. І птаха, яка ширяє над усім цим, — частина життя й щось, що разом із тим виходить за його межі. Саме про це  — й вірші, зібрані під цим полотном. Про велич Всесвіту й марноту буденних тривог, про вишневий цвіт і сонце та зливу, про зміну пір року й зміну внутрішнього світу людини. Про найважливіше для автора — і, як виявилося, для мене. 

Читаючи поезії, я повсякчас хотіла цитувати їх. Та й робила це у фейсбуці (й іще робитиму). Мабуть, і тут годилося б навести кілька цитат, розібрати вірші на частини, шукаючи в текстах підтекстів, у метафорах — кодів, в образах — відображення реальності. Воно й справді годилося б, але не буду. Бо це не просто збірка віршів, а щось особисте — пережите колись у дитинстві й позавчора — в метро, до сліз і щему в грудях. Бо це мій світ, у якому:

"густа трава дощів росте із хмар", 

"будить вітер крильми на деревах оголені віти", 

"клює в шкарлупу неба пташеня", 

"босі ноги полоще у тиші озерній туман", 

"опадає ще свіжа роса зі стежок пуповин", 

"на осонні спросоння тихцем виграють скрипалі", 

"в зелених отавах небесні октави злились", 

"ворожить на кожній травинці багряний промінчик", 

"древлянський ліс горить провістям літа", 

"спекотне літо висне в павутині", 

"вповінь жито і літо розлито у келихи днів",

"ключі від крайнеба клепають дзьобами лелеки",

"серпиком місяця — серпень по серцю"...

Це мій світ, у якому люди поклоняються Сонцю, свідомо чи ні, в якому дощі, дерева й птахи такі самі живі, як і ми, в якому можна знайти спокій і зцілення... 

Ілюстрації Юрія Нагулка, видавець О. О. Євенок, 2019

Сергій Жадан "Життя Марії"

Такої пронизливої поезії давно не читала. Вона підіймала в мені найсокровенніше, і то настільки. що часом я аж страждала від неможливості пережити всі ці суперечливі емоції насамоті...

Укотре захоплююся талантом Сергія Жадана відчувати людей. Зовсім-зовсім різних — від статі до світогляду. Відчувати глибоко, розуміти точно, передавати зрозуміло й транслювати світові те, про що більшість із них (нас!) мовчать і в чому не зізнаються навіть собі. 

Більше сказати про книгу нічого - її треба читати. Хіба ще зауважу, що до збірки увійшли й переклади Чеслава Мілоша та Рільке, а чорно-біді фотоілюстрації вдало поглиблюють відчуття. Здебільшого болю й безвиході...

Фотографії Іллі Павлова, вид. Meridian Czernowitz, 2015

Ірина Ящук "Будинок Пазлів (Casa di Puzzle)"

Зізнаюся: я нині читаю зовсім мало поезії. Хіба що вряди-годи, коли чимось вартісним ділиться у фейсбуці котрийсь із чисельних друзів — прихильників цього жанру, або ж коли на душі утворюється рана, залікувати яку можна хіба що чиїмись схожими емоціями, відлитими у віршованих рядках. І я не помилилася, говорячи про біль, а не про радість, бо ж чомусь (знаю з власного досвіду, про це також згадує й Ірина Ящук у передмові до своєї дебютної книги) рядки сплітаються частіше від страждань, ніж від насолоди.

Те, що я перстала віршувати, мабуть, повинне свідчити про мою чи то зрілість, чи то щастя, чи то панцир буденності)) Й Ірина змусила мене пожалкувати про це, адже сплітати оті слова-метафори-рими-емоції в мереживо віршів — то така насолода! І не менше задоволення — читати те плетиво, змотуючи в клубочок свої враження та викопуючи підтексти, яких, можливо, сама авторка туди й не вкладала)) Однак таке розшифрування незашифрованого — обов’язковий фатум випущених у самостійне життя творів.

Про що вірші, спитаєте? Та про любов, звісно. До життя, до подорожей, до гір, до осені, до дощу й моря, до людей і того єдиного, з ким добре мовчати. Чому Будинок Пазлів? А хіба не всі ми живемо у таких, складених зі шматочків нашого буття, домівках? Чого двома мовами? Бо авторка тривалий час жила в Італії й зріднилася з країною й мовою — такою ж мелодійною, як і рідна українська. Навіщо читати? А щоб видихнути — з полегшенням, з усмішкою, з почуттям звільнення та катарсису, бо тобі вдалося пережити щось сокровенне — не авторське, ні, своє...

Вид. malynivna.com, 2018