Я очікувала чого завгодно від фіналу цієї історії довжиною в людське життя, тільки не того, що отримала. "Як???" — мовчки кричало щось усередині мене в осінню туманну ніч, але відповідей на такі запитання зазвичай ніхто ніколи нікому й ніде не дає.
Авторка у післямові чітко каже, що книга — насамперед про війну. Про людей у війні. Про британських льотчиків, які скидали тисячі бомб на німецькі міста. Про те, як вони гинули, виконуючи свою роботу й убиваючи сотні людей — не солдатів, ні, просто людей, жінок, дітей там, у майже невидимих будинках... Про сумніви і протиріччя, про сміливість і героїзм, і ще про багато чого, пов'язаного з війною...
Однак для мене цей роман був насамперед про мирне життя — після війни. Про любов і байдужість, страх і біль, радість і щастя, про квіти й птахів, сніг, дім, вибір, про дітей і онуків, заплутаність життя й неймовірність його поворотів. Про те, яке воно — життя — все-таки прекрасне, попри все (чи ж завдяки всьому?). І про те, скільки людей після кожної, кожнісінької війни не проживають своїх життів, своїх радощів і свого болю... І ще більше людей просто не народжуються... Їх тисячі, мільйони, ба вже мільярди. І так було вчора, й сьогодні, й завтра буде. Щодня, щогодини. Вічно.
Мені просто боляче...
Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Наш формат", 2018
Немає коментарів:
Дописати коментар