Неймовірно захоплююча, напружуюча, така, що змушує замислитися над багатьма аспектами життя, книга!
У мене провелися чіткі паралелі із романом "Ключ Сари" де Росней - така ж історична двоплановість, такий же зв'язок часів посередництвом якоїсь речі (там - ключ, тут - картина), такі ж спроби сучасного роздивитися минуле. Але Мойєс подарувала героям обох планів по геппі енду, тож після книги не лишилося важкої гіркоти.
Зате лишилося багато прозрінь. Наприклад, про те, як сліпить людей поверховість, певна глупота, коли під одну гребінку та під одні гасла підгоняться всі чимось схожі речі. У книзі таке гасло - це реституція украденої фашистами під час Другої світової власності євреїв, під яку "причісують" й описувану ситуацію зі зниклою з Франції у Першу світову картиною. Люди не напружують себе усвідомленням різниці, вони просто сліпо повторюють гасла, звинувачують тих, на кого їм тицьнули пальцем, щиро вірячи у свою правдивість, навіть готові вбити. За що? А тому що "реституція"! (Чи не нагадує вам це нинішню ситуацію у нас та в Росії? Мені - дуже!)
Ще одне прозріння: життя та речі. Ми так часто і так міцно їх між собою пов'язуємо, що, втрачаючи річ, упевнені, що втратили якщо не все, то певну частину нашого життя, ми віддаємо життя речам... А насправді ж навпаки: не речі нами володіють, а ми - ними. Так, часто важко позбутися того, що для тебе має певну цінність, особливо, якщо ця цінність - не лише матеріальна. Але чи варті речі зруйнованих почуттів? Чиїхось емоцій? Частини нашого життя? Навряд...
Про любов, вірність і самопожертву - тут усе дуже заплутано. Одна з героїнь переспала з німцем (мало того, що з іншим чоловіком, то ще й і з ворогом), аби отримати лише надію на те, що це врятує коханого чоловіка. Це зрада? Чи відданість? Це пробачається? Ні? За яких умов? Як цю ситуацію розв'язали герої, не скажу, але просто подумати про це - вже щось змінює...
Перекладач Дар’я Петрушенко, вил. "КСД", 2016
У мене провелися чіткі паралелі із романом "Ключ Сари" де Росней - така ж історична двоплановість, такий же зв'язок часів посередництвом якоїсь речі (там - ключ, тут - картина), такі ж спроби сучасного роздивитися минуле. Але Мойєс подарувала героям обох планів по геппі енду, тож після книги не лишилося важкої гіркоти.
Зате лишилося багато прозрінь. Наприклад, про те, як сліпить людей поверховість, певна глупота, коли під одну гребінку та під одні гасла підгоняться всі чимось схожі речі. У книзі таке гасло - це реституція украденої фашистами під час Другої світової власності євреїв, під яку "причісують" й описувану ситуацію зі зниклою з Франції у Першу світову картиною. Люди не напружують себе усвідомленням різниці, вони просто сліпо повторюють гасла, звинувачують тих, на кого їм тицьнули пальцем, щиро вірячи у свою правдивість, навіть готові вбити. За що? А тому що "реституція"! (Чи не нагадує вам це нинішню ситуацію у нас та в Росії? Мені - дуже!)
Ще одне прозріння: життя та речі. Ми так часто і так міцно їх між собою пов'язуємо, що, втрачаючи річ, упевнені, що втратили якщо не все, то певну частину нашого життя, ми віддаємо життя речам... А насправді ж навпаки: не речі нами володіють, а ми - ними. Так, часто важко позбутися того, що для тебе має певну цінність, особливо, якщо ця цінність - не лише матеріальна. Але чи варті речі зруйнованих почуттів? Чиїхось емоцій? Частини нашого життя? Навряд...
Про любов, вірність і самопожертву - тут усе дуже заплутано. Одна з героїнь переспала з німцем (мало того, що з іншим чоловіком, то ще й і з ворогом), аби отримати лише надію на те, що це врятує коханого чоловіка. Це зрада? Чи відданість? Це пробачається? Ні? За яких умов? Як цю ситуацію розв'язали герої, не скажу, але просто подумати про це - вже щось змінює...
Перекладач Дар’я Петрушенко, вил. "КСД", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар