Альгерд Бахаревич "Собаки Європи" / Альгерд Бахарэвіч - Сабакі Эўропы

Почати розказувати про цю книгу, мабуть, варто з дитячих спогадів. Я виросла на кордоні України з Білоруссю, говорила прекрасним поліським діалектом, у складі якого більше білоруської лексики, ніж української, й дивилася аж два телеканали: всесоюзний і білоруський (сигнал українського ТБ антени просто не вловлювали, далеко було). Так от: так склалося, що білоруська мова і є моєю справжньою рідною, а білоруська народна культура — фундаментом, на якому я потім надбудовувала все інше. Тож білоруську літературу я сприймаю дещо інакше, ніж іншу зарубіжну, бо для мене вона не зарубіжна, даруйте за каламбур)))

Щоправда, похвалитися тим, що добре знаю особливості сучасного літпроцесу Білорусі, ніяк не можу. Наразі читала лише те, що побачило світ українською у видавництві "Срібна папороть" ("Ніч дракона" Валерія Гапєєва й "Сім руж" Надії Ясмінської), та ще "Пантофлю Мнемазіны" Людміли Рублеўскай. Однак цього вистачило, аби втямити: я хочу більше!

І тут Всесвіт почув мене й запропонував почитати більше: 900 сторінок "Сабак Эўропы" Альгерда Бахарэвіча. І це було цудоўна!

Роман складається з шести частин, кожна із яких має повне право називатися окремим твором. Вони не поєднані сюжетно, тож сам автор пропонує читачеві міксувати їх як завгодно. Однак я читала в тій послідовності, в якій вони розставлені в книзі, й не пожалкувала. Частини, попри свою самодостатність, поєднуються якимись буцімто геть дрібними елементами: десь згадкою про людину, десь книгою, десь героєм, і навіть не реальним, а книжковим... Однак останній розділ розставив усі крапки над "і", а ще пояснив, до чого тут собаки Європи.

Розказувати про тематику книги складно: надто багато різного сплелося докупи. Скажімо, в першій частині "Ми легкі, мов папір" підіймається проблема інакшості (це на мій погляд, звісно). Чоловік із дитинства був не такий, як однолітки, і виріс інакшим дорослим. Ні, на позір він був звичайнісіньким, а от прагнення були іншими: не назбирати грощей і купити меблі чи авто, а створити щось нематеріальне. Й у нього вийшли. Неіснуюча мова бальбута (її граматика та словник додаються) почала жити самостійно. Героєві вдалося здійснити свою мрію, однак чи принесло це йому щастя. А іншим?

Події частини "Гуси, люди, лебеді" відбуваються в селищі Білі Роси–??, де замість ?? можна поставити число. Річ у тому, що це не дуже далеке майбутнє, Білорусь увійшла до складу великої російської імперії, й усі села тут пронумеровані й називаються Білі Роси (це дуже символічно для білорусів; кому цікаво — поґуґліть). Люди живуть, аби виконувати нехитру селянську роботу, й працюють, аби прожити життя. Хлопців забирають у військо, звідки вони рідко коли повертаються. Вчитель б'є дітей за непослух, старості селища носять хабарі, слово батюшки — закон... Така собі узагальнена напіврядянська-напівцарська дійсність російської імперії. Однак головний герой, хлопчина Мовчун, не вписується в цей циклічний процес виживання. Він розуміє, що десь на Заході є інший світ, й хоче його пізнати... Йому, здається, таки вдалося.

"Неандертальський ліс" вразив мене найбільше. Чому? Бо там йдеться про поліський ліс (елементарно ж))) У ньому живе стара Бянігна, така собі відьма-шептуха, до якої приїздять люди по допомогу. Однак читач сприймає світ очима Банігни, й тому він — світ тобто — поділений на дві частини: андертальський і неандертальський. Перший — звичайний, реальний, і страшний своєю реальністю і своїми цінностями, котрі змушують людей носити на собі "зайве". Це не одяг чи якісь речі, це емоції, думки, переживання, котрі нам насправді геть не потрібні! Така собі психологічна терапія на тему марноти марнот. І все було б нівроку, якби силу старої не схотів забрати собі Максим Кривічанін. Він майже все життя хотів, аби Білорусь відродилася в повній могутності. Й вирішив, що найліпше буде розпочати цей шлях із невеликої групи людей, відданих цій ідеї. Для цього він купив цілий острів, який виявився вбивцею... І в Кривічаніна нічого не вийшло. Ну, майже, бо в останній частині роману "Слід", події якої знову повертають нас у майбутнє (так, звучить дивно))), ми дізнаємося, що не все було марне, хоча й омріяного результату не принесло....

...Здається, я надто розігналася, й відгук займе ледь не ті ж 900 сторінок, як і книга))) Тому зупинюся. Не розкажу найголовнішого: чому "Собаки Європи". І про те, наскільки важливими для людей є книги зокрема й творчість загалом, не розкажу. І чому чоловіки в майбутньому носять сукні й колготки — теж мовчатиму. Й про спекотний Мінськ та капсулу часу не писатиму. Й причину того, чому в мене одразу по прочитанню роману виникло бажання його перечитати, не сформулюю. Однак вона є, а значить, книга справді цудоўна, а ще важлива для нас, українців, бо дуже багато речей настільки співзвучні нашим реаліям, що якби не мова, можна було б уявляти на місці білорусів нас, українців. Тому дуже хочеться, аби ця книга побачила світ українською. Сподіватимуся)))

Вид. Вільня: Логвінаў, 2017

Курт Воннеґут "Галапагос"/Kurt Vonnegut - Galápagos

Якось так несправедливо склалося, що, окрім "Бойні номер п’ять", більше нічого з творчості Курта Воннеґута не читала. Ось, виправляюся. І захоплююся автором, який вміє начебто легко, бо сатирично й іронічно, однак глибоко зануритися у людське найпотаємніше, десь — нице, десь — високе, але однаково важливе для світу. Бо що ж таке світ, якщо не ми з вами у кожнму нашому вчинку?

Я довго не могла втямити, хто ж розповідає про події. Хто це такий, який був присутній практично скрізь і завжди, цебто нині й мільйон років потому (чи ж радше навпаки: нині й мільйон років тому, якщо відштовхуватися від "часу написання тексту")? Ні, не спойлеритиму, звісно, однак у відповіді на це запитання — ще одна цікава точка зору автора, який осягає світ цілком, в усіх його проявах: матеріальному, духовному і навіть потойбічному.

Курт Воннеґут дуже скептично ставиться до людства. На його думку, всі зусилля людей ведуть до самознищення. Або ж до видозміни людського роду. В будь-якому разі так, як нині, далі жити не можна — такий напрошується висновок. Інакше — катастрофа і... риби замість людей. Бо еволюція (а відтак — природа) не заморочуватиметься про якусь моральність, божу подобу, панівних істот, розумові здібності тощо. Виживає той, хто найліпше пристосується до оточуючого середовища. Тож озирніться навколо, поміркуйте, як живете і скажіть: ви все ще думаєте, що це — людина? Якщо так, то почитайте Воннеґута...

Переклад Вадима Хазіна, вид. "Бібліотека Всесвіту", 1990

Дмитро Глуховський "Метро 2035"/Дмитрий Глуховский - Метро 2035

Напевно, немає жодного вітчизняного поціновувача фантастики, постапокаліпсису чи й просто палкого геймера, який не чув би про "Метро 2033" — роман, що свого часу підірвав інтернет. Трилогія Дмитра Глуховського стала культовою, а створений ним підземний світ московського метро продовждує розростатися. Зізнаюся: свого часу я теж пірнула в нього з головою. Ах, яким героєм був для мене Артем, яким цікавим був соціальний устрій, як переживала за долю людства... Ну й усе таке, що там іще відчувають щиро захоплені читачі.

Потім я познайомилася з іще однією антиутопією цього автора. Після "Майбутнього" Глуховський зайняв заслужене місце на поличці з улюбленими авторами, а читання його творів я вирішила розтягувати (зазвичай так роблю з тими, хто пише сильно, але менше, ніж мені хотілося б)))

Від "Метро 2035" очікувала такого ж захоплення. Однак не так склалося, як гадалося. Бо і світ, і ми змінюємося, постійно та невблаганно. Й ота вся Москва, всі нещасні росіяни, яких засипали атомними бомбами кляті американці, викликали радше відторгнення, ніж розуміння. Однак згадавши досвід із "Вонгозером" Яни Вагнер, події в якому також відбувалися в Москві, через що я ледь не відклала геть дуже хорошу книгу, я старанно притлумлювала в собі неприйняття російської реальності й отримала заслужену винагороду за терплячість. Дмитро Глуховський не просто фантазує на тему постапокаліпсису, а показує російське (та й чи тільки його?) суспільство з усіх боків, здебільшого — негативних. Тут і небажання приймати власні рішення, бо ж за них потрібно відповідати. І створення культу керівника (вождя, фюрера, командира), чиї накази можна сліпо виконувати й знову ж таки не нести відповідальності за скоєне, бо — наказ же. Тут і сліпа віра в те, що "все буде добре, треба ще трохи потерпіти". І пошуки ворога, проти якого необхідно об’єднуватися і заради перемоги над яким варто терпіти голод, холод і приниження. Й вигадування цього ворога, бо ж інакше як жити? Сенсу без боротьби проти когось, без ненависті, без бажання знищити щось інше немає ж... А головне — тут купка "невидимих спостерігачів", для яких народ — це просто натовп, котрим можна вільно керувати і котрий навіть не рипнеться за межі метро, бо так звик, бо так зручніше, так звичніше, так було вже 20 років...

Головний герой роману — такий собі юродивий. Не по-справжньому, звісно, а в очах оточуючих, навіть найрідніших, найближчих людей. Бо не просто дивиться, а й бачить те, чого не помічають інші. Й до того ж аналізує. І робить висновки. Й намагається донести їх до людей. Та де там: всі інші — "неюродиві", а тому тримаються купи і створюють згаданий мною натовп. Проте герой не здається, шукає шлях до розумів, сердець, совісті, свідомості й... Звісно, програє. І я вдячна авторові за те, що він не вбиває свого героя (а саме це скорше за все сталося б у реальному житті), а дає можливість почати нове життя, до того ж не самому, а з жінкою, котра, єдина, йому повірила — а ще кажуть, що любов сліпа)))  Отож фінал роману шикарний: герой із прекрасною дамою стрибнули на коня... ой, в тойоту і ride off into the sunset... Тож чекаю продовження)))

Ярослав Мельник "Далекий простір"

Роман Ярослава Мельника - одна з найбільш вражаючих книг, які траплялися мені останнім часом, й однозначно - найкраща з усіх прочитаних мною антиутопій (най вибачають Орвелл та Гакслі). Спочатку мені здалося, що автор пішов шляхом, протореним згаданими мною атворами. Навіть налаштувалася, було, на розчарування, оскільки після прочитаних схвальних відгуків хотілося прочитати щось таке, щоб - ах! Але я, на щастя, помилилася, бо насправді книга кардинально відрізняється від традиційних антиутопій хоча б тим, що головний герой не гине в боротьбі проти системи, а сама система виявляється не такою вже й однозначною.

Проте, спробую про все по порядку. Навіть пронумерую думки задля цього порядку (хоча не думаю, що це мені допоможе зрозуміло висловитися))))

1. Комфортність у сірій масі - це головне, на чому тримається суспільство. Я зумисне не вжила слів на кшталт "антиутопічне", "тоталітарне" тощо, бо це стосується будь-якого суспільства. У ньому більшість - бідна? Ну і що, головне, щоб всім було комфортно. Неосвічена? Нічого страшного - всі ж такі самі. Сліпа? Ну і що, всі сліпі... А от якщо ти раптом прозрів (порозумнішав, розбагатів), тоді ти втрачаєш головне - отой комфорт сірої маси. То чи не краще бути сліпим (дурним, бідним), зате - щасливим? 

2. Боротьба проти системи задля знищення її, а не для заміни новою, кращою - це помилка всіх революціонерів. І нас, сучасних українців, у тому числі.

3. Владна еліта: при її зміні для народу нічого не змінюється, сліпі, ставши елітою й зайнявши місце зрячих, стають такими ж далекими від народу, як і зрячі. Слово "сліпі" можна замінити на "бідні", "розумні", "інші"...

4. Для тих, хто проти і тих, хто за, людина - всього лише гвинтик і засіб для досягнення мети. Незалежно від бажання самої людини. Просто часом (чи - часто) ми не намагаємося прислухатися до своїх бажань.

5. Керування чимось - це не тільки і не стільки влада над ним, скільки обов'язок і служіння йому. От тільки ті, хто керує й має владу, цього здебільшого не усвідомлюють, а тому й втрачають її. Ще більше цього не усвідомлюють ті, ким керують.

6. Жіноче бажання звичайного жіночого щастя - це таке справжнє, що часом стає моветоном про це говорити. А чому?

7. Обмеженість усіх - кожного по-своєму - це факт, який не щезає від його неусвідомлення чи неприйняття.

8. Істина (правда) не буває однозначною, кінцевою і єдиною. Вона своя не лише для кожного суб'єктивно, вона може бути різною і в об'єктивному вираженні. І не просіть мене розтлумачити словами те, що я поки що тільки інтуїтивно відчуваю)))

9. "Чи існує добро, відокремлене від зла?" Питання-цитату, певно, варто так і залишити, без коментарів...

10. Нездатність зрозуміти те, чого людина не може зрозуміти через певну обмеженість, часто сприймається як беззаперечна істина. Щодо цього див. п. 8.

11. Ущербність інвалідів (бідняків тощо) відносна, навіяна, і не стільки соціумом, скільки самими інвалідами, звісно, не без підтримки цієї позції інакшою більшістю.

12. Якою б не була система, у людини немає вибору, окрім підкорення їй - одній або ж іншій, гіршій або кращій, але бажання самої людини жодною з систем не враховуються. 

13. Щастя окремо взятої людини - річ, яка залежить виключно від цієї людини. Нещасні люди ніколи не будуть щасливими, навіть досягнувши всього, чого їм хотілося для щастя...

На цьому зупинюся, бо замість відгуку виходить у мене набір філософських запитань. Власне, у романі стільки глибокої філософії, стільки думок, які наштовхують на роздуми, що книгу після першого прочитання хочеться перечитати вдруге.

Що я точно перечитаю, то це вірші "із збірки Чиза Ділка" - прозові, дивні, в які пірнаєш з головою і в кожному впізнаєш себе.

***

  Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…

      І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
      О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.

***
 О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.
      О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!
      О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.
      О, я так хочу!
      О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.
      О, я боюся себе.