Книга потрапила до рук випадково. І прочитала я її випадково, зусиллям
волі не відклавши вбік після того, як зрозуміла, що мова - про сучасну
Москву й москвичів. "Не читатиму про Москву", - сказало Я-емоціо, ну,
самі здогадуєтеся, чому. "Читатиму", - заявило Я-раціо, тому що не можна
все-все заперечувати й усе-усе ненавидіти.
Друге Я мало рацію, тому що книга мені дуже сподобалася, а автора читатиму ще.
Отож, за жанром роман - жіночий триллер. Ні, не просто триллер, написаний жінкою, а триллер і жіночий роман в одній книзі. Як таке може бути? А запросто: сюжет - типовий для романа-катастрофи, з його жахіттями, страхом, динамікою, потребою врятуватися тощо, а от оповідь - типова для жіночого роману, з його емоційністю, чуттєвістю, глибиною, жіночим поглядом на багато речей тощо.
Героїня, від імені якої ведеться оповідь, то розгублена, то впевнена, то довірлива, то підозріла, то кохаюча, то зневажаюча, турботлива, байдужа, ревнива, перелякана, пристрасна, втомлена, сита й голодна, спокійна й знервована... Одним словом, жінка. І про всі ці відчуття, та й про все, що відбувається навколо, вона розповідає гранично чесно. Власне, сам роман - це свого роду потік емоцій (у деяких моментах - просто свідомості), який, утім, не зменшує динаміки сюжету. Всьому, що розказала героїня, я вірю, тому що вона не старається бути ідеальною; не старається любити там, де любити в неї не виходить; не намагається здаватися турботливою там, де у неї немає для цього сили; не намагається вчинити по-книжному/по-кіношному/красиво тоді, коли є одне бажання: вижити.
Зізнаюся, згрішила: подивилася кілька рецензій-відгуків на книгу. Деякі автори мене здивували. Наприклад, одна дама назвала героїню тупою, бо вона намагається одягти шапку синові, який "жах-жах-жах, бігає лісом із рушницею", мовляв, тупа жінка, яка тут шапка, коли рушниця ж у дитини! Мабуть, рецензент забула, що робила (чи й робить) її мама у випадках, коли нічого в глобальному плані змінити не може: турбується про те, щоб її дитина не змерзла і не зголодніла, наприклад, натягує на чадо шапку. І Вагнер про це пише...
Або ще один критикан, якому не сподобалися герої: це ж "сучасні москвичі", як вони могли не поділитися їжею з незнайомими, не допомогти випадковим зустрічним, турбуватися лише про себе тощо? А запросто могли, тому що - нормальні люди, які намагаються вижити, а не супергерої. І Вагнер чесно про це пише...
Власне, я з нетерпінням очікую прочитання продовження цієї книги. "Живі люди" називається, якщо комусь цікаво...))
Друге Я мало рацію, тому що книга мені дуже сподобалася, а автора читатиму ще.
Отож, за жанром роман - жіночий триллер. Ні, не просто триллер, написаний жінкою, а триллер і жіночий роман в одній книзі. Як таке може бути? А запросто: сюжет - типовий для романа-катастрофи, з його жахіттями, страхом, динамікою, потребою врятуватися тощо, а от оповідь - типова для жіночого роману, з його емоційністю, чуттєвістю, глибиною, жіночим поглядом на багато речей тощо.
Героїня, від імені якої ведеться оповідь, то розгублена, то впевнена, то довірлива, то підозріла, то кохаюча, то зневажаюча, турботлива, байдужа, ревнива, перелякана, пристрасна, втомлена, сита й голодна, спокійна й знервована... Одним словом, жінка. І про всі ці відчуття, та й про все, що відбувається навколо, вона розповідає гранично чесно. Власне, сам роман - це свого роду потік емоцій (у деяких моментах - просто свідомості), який, утім, не зменшує динаміки сюжету. Всьому, що розказала героїня, я вірю, тому що вона не старається бути ідеальною; не старається любити там, де любити в неї не виходить; не намагається здаватися турботливою там, де у неї немає для цього сили; не намагається вчинити по-книжному/по-кіношному/красиво тоді, коли є одне бажання: вижити.
Зізнаюся, згрішила: подивилася кілька рецензій-відгуків на книгу. Деякі автори мене здивували. Наприклад, одна дама назвала героїню тупою, бо вона намагається одягти шапку синові, який "жах-жах-жах, бігає лісом із рушницею", мовляв, тупа жінка, яка тут шапка, коли рушниця ж у дитини! Мабуть, рецензент забула, що робила (чи й робить) її мама у випадках, коли нічого в глобальному плані змінити не може: турбується про те, щоб її дитина не змерзла і не зголодніла, наприклад, натягує на чадо шапку. І Вагнер про це пише...
Або ще один критикан, якому не сподобалися герої: це ж "сучасні москвичі", як вони могли не поділитися їжею з незнайомими, не допомогти випадковим зустрічним, турбуватися лише про себе тощо? А запросто могли, тому що - нормальні люди, які намагаються вижити, а не супергерої. І Вагнер чесно про це пише...
Власне, я з нетерпінням очікую прочитання продовження цієї книги. "Живі люди" називається, якщо комусь цікаво...))
Немає коментарів:
Дописати коментар