Нехитра штука - перенести чисто американський жахастик із зомбі на
українську територію. А от пов'язати повстання живих мерців із
українською історією, пояснити його причини, знайти винних - то вже
штука не стільки хитра, скільки - майстерна. Й у Бриниха це вийшло, бо ж
всі ми знаємо: за гріхи рано чи пізно доведеться розплачуватися. Що й
роблять герої повісті, як мертві, так і живі. Хорор у книзі знатний, бо
живим не лишається ніхто...
Я б назвала книгу мозаїкою, або ж конструктором лего. Спочатку читач натикається на скинуті, як попало, у купу, короткі оповідки-розділи. У них йдеться зовсім про різне: людей, місця, події, навіть часопростір - і той не пов'язує ці уривки між собою. Але згодом вчитуєшся, розкладаєш шматочки загальної картини на правильні місця, й вуаля - ось воно, цілісне полотно. Те, що до цього часу по всьому йому повзають шматки трупів, а живих героїв майже не лишається, - то вже інше питання. Власне, не стільки питання, скільки відповідь.
Що ще сказати?
Про мову, наприклад. От нині автора однозначно відносять до суржикомовних (мабуть, вже можна викристовувати такий термін?). А в цій книзі мова у нього напрочуд літературна. Крім мови героїв, звісно, бо вони якраз балакають так органічно, що їм віриш: й бабі Ніні, й крутим піарщикам, й священику-афганцеві тощо. При цьому, оті всі діалектизми, русизми та суржиконізми вжиті якраз в міру, нічого зайвого.
Про житейську філософію. Там так гарно описана нудьга за дитинством, за часом, в якому "всі дерева лишилися великими", що це хочеться цитувати! Або ж вибір священика між сокирою та автоматом: дійсно, інколи ніякі слова не здатні допомогти й захистити хоча б когось, що б про це не говорилося в Святому Писанні, езотеричних книгахтощо. А оця бабинініна покірність долі? Це ж те, що найкраще навчився робити простий люд... А сучасне інформаційне поле, яке звелося до перепощування-переписування постів у ФБ та блогах, навіть маститими (типу того) журналістами, замість перевіряння новин, а тим паче, замість особистого перебування в епіцентрі події?
Про біль від пам'яті й бажання забути. Дуже влучно підмічено: звинувачення в тому, що українців позбавили історичної пам'яті, наполовину правильні. Бо ж є багато такого, про що ми, українці, самі воліли б забути навіки-вічні. Як про оті згадані в повісті події 1933-го... Хто винен - то інше питання. Хто що вчинив - оце важливо. Й за це доводиться розблачуватися. Хоча б і так - книжковим (на щастя) зомбі-повстанням. Чому б ні?
Я б назвала книгу мозаїкою, або ж конструктором лего. Спочатку читач натикається на скинуті, як попало, у купу, короткі оповідки-розділи. У них йдеться зовсім про різне: людей, місця, події, навіть часопростір - і той не пов'язує ці уривки між собою. Але згодом вчитуєшся, розкладаєш шматочки загальної картини на правильні місця, й вуаля - ось воно, цілісне полотно. Те, що до цього часу по всьому йому повзають шматки трупів, а живих героїв майже не лишається, - то вже інше питання. Власне, не стільки питання, скільки відповідь.
Що ще сказати?
Про мову, наприклад. От нині автора однозначно відносять до суржикомовних (мабуть, вже можна викристовувати такий термін?). А в цій книзі мова у нього напрочуд літературна. Крім мови героїв, звісно, бо вони якраз балакають так органічно, що їм віриш: й бабі Ніні, й крутим піарщикам, й священику-афганцеві тощо. При цьому, оті всі діалектизми, русизми та суржиконізми вжиті якраз в міру, нічого зайвого.
Про житейську філософію. Там так гарно описана нудьга за дитинством, за часом, в якому "всі дерева лишилися великими", що це хочеться цитувати! Або ж вибір священика між сокирою та автоматом: дійсно, інколи ніякі слова не здатні допомогти й захистити хоча б когось, що б про це не говорилося в Святому Писанні, езотеричних книгахтощо. А оця бабинініна покірність долі? Це ж те, що найкраще навчився робити простий люд... А сучасне інформаційне поле, яке звелося до перепощування-переписування постів у ФБ та блогах, навіть маститими (типу того) журналістами, замість перевіряння новин, а тим паче, замість особистого перебування в епіцентрі події?
Про біль від пам'яті й бажання забути. Дуже влучно підмічено: звинувачення в тому, що українців позбавили історичної пам'яті, наполовину правильні. Бо ж є багато такого, про що ми, українці, самі воліли б забути навіки-вічні. Як про оті згадані в повісті події 1933-го... Хто винен - то інше питання. Хто що вчинив - оце важливо. Й за це доводиться розблачуватися. Хоча б і так - книжковим (на щастя) зомбі-повстанням. Чому б ні?
Немає коментарів:
Дописати коментар