Напевно, немає жодного вітчизняного поціновувача фантастики, постапокаліпсису чи й просто палкого геймера, який не чув би про "Метро 2033" — роман, що свого часу підірвав інтернет. Трилогія Дмитра Глуховського стала культовою, а створений ним підземний світ московського метро продовждує розростатися. Зізнаюся: свого часу я теж пірнула в нього з головою. Ах, яким героєм був для мене Артем, яким цікавим був соціальний устрій, як переживала за долю людства... Ну й усе таке, що там іще відчувають щиро захоплені читачі.
Потім я познайомилася з іще однією антиутопією цього автора. Після "Майбутнього" Глуховський зайняв заслужене місце на поличці з улюбленими авторами, а читання його творів я вирішила розтягувати (зазвичай так роблю з тими, хто пише сильно, але менше, ніж мені хотілося б)))
Від "Метро 2035" очікувала такого ж захоплення. Однак не так склалося, як гадалося. Бо і світ, і ми змінюємося, постійно та невблаганно. Й ота вся Москва, всі нещасні росіяни, яких засипали атомними бомбами кляті американці, викликали радше відторгнення, ніж розуміння. Однак згадавши досвід із "Вонгозером" Яни Вагнер, події в якому також відбувалися в Москві, через що я ледь не відклала геть дуже хорошу книгу, я старанно притлумлювала в собі неприйняття російської реальності й отримала заслужену винагороду за терплячість. Дмитро Глуховський не просто фантазує на тему постапокаліпсису, а показує російське (та й чи тільки його?) суспільство з усіх боків, здебільшого — негативних. Тут і небажання приймати власні рішення, бо ж за них потрібно відповідати. І створення культу керівника (вождя, фюрера, командира), чиї накази можна сліпо виконувати й знову ж таки не нести відповідальності за скоєне, бо — наказ же. Тут і сліпа віра в те, що "все буде добре, треба ще трохи потерпіти". І пошуки ворога, проти якого необхідно об’єднуватися і заради перемоги над яким варто терпіти голод, холод і приниження. Й вигадування цього ворога, бо ж інакше як жити? Сенсу без боротьби проти когось, без ненависті, без бажання знищити щось інше немає ж... А головне — тут купка "невидимих спостерігачів", для яких народ — це просто натовп, котрим можна вільно керувати і котрий навіть не рипнеться за межі метро, бо так звик, бо так зручніше, так звичніше, так було вже 20 років...
Головний герой роману — такий собі юродивий. Не по-справжньому, звісно, а в очах оточуючих, навіть найрідніших, найближчих людей. Бо не просто дивиться, а й бачить те, чого не помічають інші. Й до того ж аналізує. І робить висновки. Й намагається донести їх до людей. Та де там: всі інші — "неюродиві", а тому тримаються купи і створюють згаданий мною натовп. Проте герой не здається, шукає шлях до розумів, сердець, совісті, свідомості й... Звісно, програє. І я вдячна авторові за те, що він не вбиває свого героя (а саме це скорше за все сталося б у реальному житті), а дає можливість почати нове життя, до того ж не самому, а з жінкою, котра, єдина, йому повірила — а ще кажуть, що любов сліпа))) Отож фінал роману шикарний: герой із прекрасною дамою стрибнули на коня... ой, в тойоту і ride off into the sunset... Тож чекаю продовження)))
Немає коментарів:
Дописати коментар