Альгерд Бахаревич "Біла Муха, вбивця чоловіків" / Альгерд Бахарэвіч - Белая муха - забойца мужчын

Альгерд Бахаревич підкорив мене своїм епічним романом із шести зовсім різних частин "Собаки Європи". Підкорив повністю й остаточно, тож я все, написане ним, апріорі починаю сприймати як щось класне.

Із таким же передчуттям взялася за читання "Білої Мухи, вбивці чоловіків". Спочатку все було нормально: Мінськ, вечірнє пиво, розмови, згадка про дівчачу банду, що колись буцімто діяла в місті й мстилася чоловікам, які нанесли фізичну чи моральну шкоду дівчатам... Тобто все в межах звичайного, ба навіть банального життя...

Але як я помилилася, переставши очікувати від книги чогось карколомного! І я не сюжет маю на увазі (хоча він також досить гострий), я про той підтекст, який завжди вплітається в оповідь (зумисне чи мимохіть) і який є значно важливішим за те, що лежить на поверхні. Бо насправді книга про споконвічне й дуже актуальне донині: протистояння жінок і чоловіків.

Оповідь ведеться від імені чоловіка, який, однак, виступає лише наратором — настільки він непомітний, сіренький, пасивний. Чоловік із тих, чия хата зазвичай скраю, хто рідко проявляє ініціативу, а свої бажання радше притлумлюватиме, аніж напружиться й зробить щось "незручне" для себе, аби досягти бажаного. Абсолютною протилежністю йому виступає головна героїня: Біла Муха, вона ж — Боса, вона ж — ватажок тієї банді дівчат "без царя в голові", які носили білі колготки й мстилися чоловікам. Вона вже не школярка, а доросла жінка, була заміжня, намагалася жити, як усі, однак не змогла — надто багато у світі кривди, завданої чоловіками жінкам. Тож тепер Боса знову очолює банду — зі скривджених жінок, які цього разу вирішили діяти не потемки й тихо, а вдень і голосно, навіть зі зброєю в руках...

Ну, наспойлерила я достатньо, тож далі — лише рефлексії))) Окрім вже згаданого (й не раз!) протистояння статей, у романі ще багато больових точок. Наприклад, відродження Білорусі — Країни Замків, як іронізує автор. Намагаючись завоювати належне (або хоч якесь) місце під сонцем Європи, вона не здатна (принаймні поки що) зробити все як слід: усерйоз і по-справжньому. Тому замість справжнього виходить якась бутафорія, як-от та типу старовина у відреставрованому сучасними матеріалами замку. Відгукнулося мені й сприйняття країни та її жителів європейцями: їх у романі двоє — німець і австрієць. Обидва приїхали сюди на полювання: один — на зубрів, інший — на жінок. Як гадаєте, чи готові білоруси задовольнити їхні бажання? Заболіло мені й іще одне протистояння: білорусів і росіян. За сюжетом, туристична група "з-за поребрика" теж опинилася в Замку в час Х, однак почувалися вони тут не як іноземці (той же австрієць, до прикладу), а як господарі, як вища нація (чи навіть раса), яка готова від  доброти душевної навчити всіх інших, як жити. І як помирати та вбивати теж. Не оминув Бахаревич і тієї діяльності, яку російські спецслужби проводять там, чиї землі вважають "своїми", — буквально кілька кадрів дуже яскраво довершують усю картину.

Однак головне — все-таки історія Босої. Вона — своєрідне узагальнене уособлення всіх зґвалтованих і скривджених, нинішніх і минулих, і майбутніх також, бо й нині жінка мусить "дати", коли чоловік схоче, інакше горіти їй, як тій Ганні з пісні, котра рефреном проходить крізь роман. Проте Боса не згоріла — й це в книзі найважливіше.

Альгерд Бахаревич "Собаки Європи" / Альгерд Бахарэвіч - Сабакі Эўропы

Почати розказувати про цю книгу, мабуть, варто з дитячих спогадів. Я виросла на кордоні України з Білоруссю, говорила прекрасним поліським діалектом, у складі якого більше білоруської лексики, ніж української, й дивилася аж два телеканали: всесоюзний і білоруський (сигнал українського ТБ антени просто не вловлювали, далеко було). Так от: так склалося, що білоруська мова і є моєю справжньою рідною, а білоруська народна культура — фундаментом, на якому я потім надбудовувала все інше. Тож білоруську літературу я сприймаю дещо інакше, ніж іншу зарубіжну, бо для мене вона не зарубіжна, даруйте за каламбур)))

Щоправда, похвалитися тим, що добре знаю особливості сучасного літпроцесу Білорусі, ніяк не можу. Наразі читала лише те, що побачило світ українською у видавництві "Срібна папороть" ("Ніч дракона" Валерія Гапєєва й "Сім руж" Надії Ясмінської), та ще "Пантофлю Мнемазіны" Людміли Рублеўскай. Однак цього вистачило, аби втямити: я хочу більше!

І тут Всесвіт почув мене й запропонував почитати більше: 900 сторінок "Сабак Эўропы" Альгерда Бахарэвіча. І це було цудоўна!

Роман складається з шести частин, кожна із яких має повне право називатися окремим твором. Вони не поєднані сюжетно, тож сам автор пропонує читачеві міксувати їх як завгодно. Однак я читала в тій послідовності, в якій вони розставлені в книзі, й не пожалкувала. Частини, попри свою самодостатність, поєднуються якимись буцімто геть дрібними елементами: десь згадкою про людину, десь книгою, десь героєм, і навіть не реальним, а книжковим... Однак останній розділ розставив усі крапки над "і", а ще пояснив, до чого тут собаки Європи.

Розказувати про тематику книги складно: надто багато різного сплелося докупи. Скажімо, в першій частині "Ми легкі, мов папір" підіймається проблема інакшості (це на мій погляд, звісно). Чоловік із дитинства був не такий, як однолітки, і виріс інакшим дорослим. Ні, на позір він був звичайнісіньким, а от прагнення були іншими: не назбирати грощей і купити меблі чи авто, а створити щось нематеріальне. Й у нього вийшли. Неіснуюча мова бальбута (її граматика та словник додаються) почала жити самостійно. Героєві вдалося здійснити свою мрію, однак чи принесло це йому щастя. А іншим?

Події частини "Гуси, люди, лебеді" відбуваються в селищі Білі Роси–??, де замість ?? можна поставити число. Річ у тому, що це не дуже далеке майбутнє, Білорусь увійшла до складу великої російської імперії, й усі села тут пронумеровані й називаються Білі Роси (це дуже символічно для білорусів; кому цікаво — поґуґліть). Люди живуть, аби виконувати нехитру селянську роботу, й працюють, аби прожити життя. Хлопців забирають у військо, звідки вони рідко коли повертаються. Вчитель б'є дітей за непослух, старості селища носять хабарі, слово батюшки — закон... Така собі узагальнена напіврядянська-напівцарська дійсність російської імперії. Однак головний герой, хлопчина Мовчун, не вписується в цей циклічний процес виживання. Він розуміє, що десь на Заході є інший світ, й хоче його пізнати... Йому, здається, таки вдалося.

"Неандертальський ліс" вразив мене найбільше. Чому? Бо там йдеться про поліський ліс (елементарно ж))) У ньому живе стара Бянігна, така собі відьма-шептуха, до якої приїздять люди по допомогу. Однак читач сприймає світ очима Банігни, й тому він — світ тобто — поділений на дві частини: андертальський і неандертальський. Перший — звичайний, реальний, і страшний своєю реальністю і своїми цінностями, котрі змушують людей носити на собі "зайве". Це не одяг чи якісь речі, це емоції, думки, переживання, котрі нам насправді геть не потрібні! Така собі психологічна терапія на тему марноти марнот. І все було б нівроку, якби силу старої не схотів забрати собі Максим Кривічанін. Він майже все життя хотів, аби Білорусь відродилася в повній могутності. Й вирішив, що найліпше буде розпочати цей шлях із невеликої групи людей, відданих цій ідеї. Для цього він купив цілий острів, який виявився вбивцею... І в Кривічаніна нічого не вийшло. Ну, майже, бо в останній частині роману "Слід", події якої знову повертають нас у майбутнє (так, звучить дивно))), ми дізнаємося, що не все було марне, хоча й омріяного результату не принесло....

...Здається, я надто розігналася, й відгук займе ледь не ті ж 900 сторінок, як і книга))) Тому зупинюся. Не розкажу найголовнішого: чому "Собаки Європи". І про те, наскільки важливими для людей є книги зокрема й творчість загалом, не розкажу. І чому чоловіки в майбутньому носять сукні й колготки — теж мовчатиму. Й про спекотний Мінськ та капсулу часу не писатиму. Й причину того, чому в мене одразу по прочитанню роману виникло бажання його перечитати, не сформулюю. Однак вона є, а значить, книга справді цудоўна, а ще важлива для нас, українців, бо дуже багато речей настільки співзвучні нашим реаліям, що якби не мова, можна було б уявляти на місці білорусів нас, українців. Тому дуже хочеться, аби ця книга побачила світ українською. Сподіватимуся)))

Вид. Вільня: Логвінаў, 2017

Валерій Гапеєв "Ніч Дракона"/Валеры Гапееў - Ноч цмока

Спочатку головний герой роману білоруського (запам’ятайте, що саме білоруського, це важливо) автора невимовно дратував мене. Здавалося, він уособив всі ті риси характеру, які жінки у чоловіках терпіти не можуть (ну, це в теорії, бо на практиці терплять і не таке))), а саме: нерішучість, невпевненість у собі, невміння приймати рішення і — головне — постійні пошуки того, на кого можна скинути відповідальність. Цебто, тієї, бо ж ідеться в основному про стосунки молодого слідчого прокуратури з жінками. З моєї, жіночої, точки зору герой поводився як... ну, ви самі знаєте, що в таких випадках кажуть))) Час від часу його хотілося прибити, а книгу відкласти, однак мучило питання: хто ж убивця?

Спитаєте, до чого тут убивця, якщо книга — про любов? А до того, що "Ніч Дракона" — це насправді детектив. До того ж, досить цікавий детектив, бо до нього домішано  іще дещо, дуже близьке мені: язичництво, відьмацтво, міфи, артефакти — тобто те, що нагадало моє поліське дитинство. Часом занурення в атмосферу вёски-села та лісу-болота було таким реальним, що аж запахи старого дерева, застояної води і сушеного зілля відчувалися...

Але я не про спогади, я ж про книгу розказую. Так от, оцей любовно-фентезійний детектив потім перетворився із начебто просто  розважальної літературки на цілий політичний і філософський памфлет. Автор поступово приводить читача до роздумів про відповідальність кожного за долю своєї країни. А оскільки події відбуваються у Білорусі (пам’ятаєте, я казала, що це важливо), то поміж рядками роману, та що там казати — у самих рядках прямим текстом говориться про те, що країні потрібен новий президент, професіонал, освічений, просунутий і, головне, такий, який відроджував би, а не знищував білоруську мову, культуру, історію...

І я зрозуміла, чому головний герой був таким відразливим. Він уособлював середньостатисчного обивателя, якому байдуже до всього, що знаходиться поза межею його роботи та дому, якому головне — аби нормально жилося, аби було що їсти й де спати, аби якомога менше рішень приймати самому, бо тоді й відповідати за них не потрібно. Фінал книги вразив, і дуже приємно вразив, бо вселив надію на те, що  у цьому світі все можливо: і прийняття важливих та правильних рішень,  і звичайнісіньке, але тим не менше таке рідкісне щастя.

Переклад Євгена Шириноса, вид. "Срібна папороть", 2017