Я не знаю жодного письменника, який був би таким зовсім різним у своїх книгах, як Джоанн Харріс. Таке враження, що авторка, сідаючи за написання чергової книги, повністю змінюється навіть зовні, не кажучи вже про зміну стилістики, тематики і навіть почерку (принаймні, мені так здається))). Якщо у трилогії "Шоколад" вона казково-містична, у "П'яти четвертинках апельсина" жорстко-реалістична, у "Спи, бліда сестро" вікторіансько-готична, то у "Рунних мітках" — фантастично-філософська. До того ж філософія сутності світу у романі така цікава, що я навіть цитати вибирала (так-так, цитуватиму фентезі)))
Роман базується на скандинавській міфології (схоже, Харріс неабияк нею захопилася, виходячи з останніх її творів). Події, описані в книзі, відбуваються після кінця світу згідно зі скандинавською міфологією, а саме після Рагнарьока та падіння Асгарда. Але не всі старі боги загинули. І, крім них, на землі з'являються нові боги, помічені новими рунами.
Образи героїв, як і завжди у Харріс, неоднозначні. Одін, Локі, пастор, інші — вони ані хороші, ані погані. Вони — різні. Єдина героїня, яка мене не переконала, це — Меггі. Якось зашвидко вона перетворилася із затюканого дівчиська на могутню богиню. Проте найбільше мене вразили описи, як би дивно це не звучало, бо ж зазвичай розлогі подібні відступи викликають нудьгу. Тут же навпаки: я розважалася так, як давно цього не робила, вмикаючи свою уяву на повну потужність і малюючи перед внутрішнім зором те, що "бачила" Джоанн Харріс. Принаймні, я сподіваюся, що спромоглася роздивитися хоч щось близьке до тих помпезних картин, які змогла намалювати словами авторка. І ще: давно мені так не хотілося взятися за олівці і пензлі, щоб зобразити те все... Де б то часу взяти? Не підкажете?)))
