Є в художній прозовій літературі така нібито неголовна для неї річ, як форма. Важливим вважають сюжет. Важливими є образи героїв і їх співзвучність читачеві. Важливо також, наскільки колоритною мовою написаний твір (хоча це вже нижчий рівень важливості). А от що важливого може бути у формі? Ну, поділено на частини й розділи. Чи там від першої або третьої особи йде оповідь (хоча я читала книгу, в якій розповідь велася від другої особи, і це було круто). Або ж є ліричні відступи, якісь вставки на кшталт листів тощо. Бо ж головне — цікавий сюжет!
У "Лінкольні у бардо" лінійного сюжету як такого нема. Ну, майже нема, бо переказати за потреби є що, але для цього буде достатньо кількох речень. Проте читання книги перервати мені особисто було складно — вона затягувала. Мені досі не траплялося нічого подібного за формою. та й за химерністю також (як і перекладачеві Андрію Маслюху, за його словами. До речі, майстерності перекладача я готова аплодувати стоячи!). Те, яким чином виклав історію Джордж Сондерс, спонукає читача самому змальовувати картинку й складати докупи пазли. А це я ой як люблю!
Текст книги має дві складові. Перша: цитати із книг і публікацій, які розповідають про смерть маленького сина американського президента Авраама Лінкольна — Віллі. Це настільки типовий зразок розбіжності в думках і судженнях, ба навіть у запам’ятовуванні фактів (опис місяця — чудовий приклад), що його можна використовувати як класичний зразок необ’єктивності будь-яких суджень.
Друга складова: діалоги померлих, які зависли між цим і тим світами й мешкають на кладовищі, де поховали й маленького Віллі. Готичні декорації (бо події відбуваються на старому цвинтарі зі склепами, великими деревами, заплутаними стежками, поваленою огорожею, за якою хоронили чорних і бідних), химерні втілення (в одного з героїв було безліч очей, в іншого — величезний член, ще двоє зрослися тілами, а троє могли літати й викликати дощ із капелюхів...), прискіплива увага до особливостей мовлення різних людей (тут сплелися вишуканість і примітивність, чемність і лайка, логічність і маячня)... Усі ці деталі, попри свою нереальність, викликають ефект присутності в місці, якого не існує.
Не можу змовчати й про ті посили, які автор вплів у текст. Насамперед, це любов до життя. Елементарна така любов — до сонця й хмарок, до ягнят і жолудів, до людини й бога... Багато хто з героїв зрозумів це з неймовірною глибиною тоді, коли вже було пізно. Підозрюю, на нас теж чекає щось подібне, бо тішитися життю ми якщо й уміємо, то робимо це рідко. А з іншого боку, життя — це своєрідна пастка, в яку ми потрапляємо мимохідь і з якої єдиний вихід — смерть (але це не точно вихід). Говорить він і про гріх — не біблійний, а життєвий, а ще про його спокуту. Ці речі настільки відносні, що хтось, вбивши власну дитину, яка заважала насолоджуватися життям, вважає, що зробив усе правильно, а хтось каятиметься за те, що криво подивився на жінку. Оцінка Лінкольна — це окрема тема. І вічна, оскільки повторюється. Для одних він — герой і ледь не месія, а для інших — бездушний полководець, якій пожертвував життями тисяч, аби досягти того, що було перемогою на його особисту думку (знайомо, чи не так?).
Один із героїв ставить собі сакраментальне й банальне запитання: "Навіщо, Господи?". Після життя відповісти, навіщо було жити, легше, ніж за життя. Однак уже пізно. Тому варто думати про це сьогодні, тут і зараз... А ще читати хороші книги))
Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар