Володимир Лис «Соло для Соломії»

Після прочитання "Острова Сильвестра" Володимир Лис дуже зацікавив мене, а після його "Століття Якова" я зрозуміла, що в моєму списку най-най-найулюбленіших авторів з"явилося ще одне ім"я.

Проте, напевно, мої очікування були аж занадто високими, тому що книга мене дещо розчарувала. Не знайшла я в цьому романі тієї сили, якоїсь глибокої правдивості, відчуття реалізму, як у "Столітті Якова". Навпаки, багато чого мені здалося притягнутим за вуха, зокрема, занадто зідеалізований образ головної героїні. Може, справді такі прекрасні тілом і душею, добрі, щирі, всепрощаючі люди десь є, але, певно, мені не щастило таких зустріти, тож і авторові "не повірила".
Звісно, жінки сприймають навколишні події не так глибоко, як чоловіки, бо занурені більше у внутрішній світ, але склалося враження, що навіть війна пройшла повз Соломію, хоча була в неї придибенція з німцем, та й у лісі довелося поховатися. Звісно, вона не повинна була перейматися і волею України більше, аніж своїми любовами до двох хлопців, проте мені якось не вистачило історичного тла.
І зовсім незрозумілим для мене є рішення старої вже жінки, жінки, в якої діти й онуки і чиє життя так чи інакше склалося, поїхати жити до чоловіка, котрий покинув її і ненароджену дитину, злякавшись погроз нелюбої дружини та заради кар"єри. (До речі, про подібну реальну історію читала якось в газеті, чи й не одній з волинських.) На що вона розраховувала? Чи просто хотіла пожити у "палаці"? Тож черговий її "подвиг" у вигляді поїздки до ще одного коханого і батька ще однієї дитини (він теж її покинув заради високої нагороди, не сумнівайтеся) аж у степ уже ніяк не вразив.

Попри все, отримала неабияку насолоду від читання - дуже вже близька мені поліська говірка! Наче ото свіжу воду пила з криниці. І дуже багато чого згадалося з дитинства у поліському селі: місячні ночі, аромати яблуневого цвіту, запах картопляного бадилля тощо. Аж школа стало того, що вже минуло...))

Володимир Лис "Камінь посеред саду"

Багатогранність Володимира Лиса вражає. Така різноплановість у стилях часом видається просто неможливою для однієї й тієї ж людини, але... Факти говорять про те, що я даремно сумніваюся)))

Якщо й можна порівняти "Камінь посеред саду" з чимось із інших творів письменника, то це буде "Острів Сильвестра" - такий же самотній герой-чоловік, такі ж незбагненні речі кояться з ним, такі ж глибоко психологічні переживання описані й так само глибоко, чітко, зрозуміло навіть для мене, читачки-жінки. Головний герой - не хвора на всю голову людина, не псих і не шизофренік. Він - щось середньостатистичне з-поміж нас усіх. І оце - вже насправді страшно. Страшно усвідомлювати, що більшість із нас - нещасні, нещасні по-справжньому й назавжди, і самі винні у цій нещасності; більшість із нас - невдахи, які втратили сто тисяч шансів на успіх, і зробили це з власної волі; більшість із нас хоче любові і не має її, й не тому, що це - щось ефемерне й неможливе, а тому, що ми боїмося любити, боїмося стати залежними від когось і зробити іншого залежним від себе, бо боїмося потім за все це відповідати...

Головний герой роману після довгих поневірянь в пошуках себе, свого місця в житті й любові гине. І справді: чи ж є сенс жити так, як жив він? Як живе більшість з-поміж нас?

Володимир Лис "Маска"

Після прочитання Лисових "Століття Якова" та "Острова Сильвестра" я бралася до книжок цього автора з очікуванням чогось такого ж чудового й захоплюючого. А от після прочитання "Соло для Соломії" - з певною осторогою, боячись можливого розчарування.
"Маска" ж виявилася десь посередині (на мій смак, звісно ж). Часом роман захоплював, а часом навіть втомлював: то якоюсь аж надмірною ідеалізацією головного героя, то знову ж таки надміром імен, прізвіщ, якихось історичших посилань, хоча останнє якраз для мене було геть не зайвим, бо, зізнаюся, не маю тих пізнань, які дозволили б читати подібну літературу без потреби в історичних екскурсах та відступах.
Але не буду про історію, буду про героя - дуже неоднозначного героя. Сильний, розумний, сміливий, відчайдушний, гарний, він не може не викликати симпатії. Але разом із тим його жорстокість, повна зневага до цінності життя (чужого, звісно, не свого), підлість, суцільна брехня, обман не винних у його бідах людей, рикошет, який чіпляв зовсім непричетних до його справ, нівелювали оту симпатію. Люблю отаку неоднозначність у героях. Але найбільш вдалою вона вийшла у змалюванні Лисом антигероя, якщо так можна назвати Слєпньова. Ненависть, котра граничить із любов'ю, захоплення людиною попри зневагу до її життя і насамкінець - вчинок, яких перекреслив усі попередні зусилля Слєпньова як співробітника секретної служби, але підніс його як людину в його власних очах викликали в мене внутрішні аплодисменти авторові.
У що я не повірила ані на мить, то це - у любов. Їх - кохань - у книзі досить багацько, але жодне не видалося мені справжнім, радше, такою собі притягнутою за вуха обов'язковою в романах деталлю. Чогось таки не вистачило для того, щоб оживити почуття. Або ж чогось іншого було забагато.

Володимир Лис "Графиня"

Що ж, це — найслабший із прочитаних мною романів Володимира Лиса. Може, я просто не зуміла заглибитися у ту прірву божевілля, в яку, на мій погляд, скочувалися головні герої, навіть не намагаючись пригальмувати, однак мені не вдалося зрозуміти ані його, ані її (так-так, тут теж про нещасне кохання, і навіть любовний трикутник є, навіть кілька — все як любить автор). Однак, попри все моє захоплення Лисовим вмінням вивернути чоловічу душу, на мій позір це — суцільна плутанина із картин, яворів, задушених собак, часових петель, поклоніння мертвим і жалощів по тому, чого ніколи не було.

Вчитель малювання любив свою ученицю, однак стримував почуття, що нормально, доки вона була дитиною. Вона його теж кохала з дитинства, і за це вирішила... знищити як художника. Логічно ж, хіба ні? Він паралельно любив сусідку, і ще одну односельчанку, і ще із санаторію вродливу жінку, причому останню чи не більше й уже точно не менше, ніж ученицю. Однак залишився ні з чим, бо не був здатен прийняти рішення і зробити конкретний крок. Просто собі чекав, доки за нього вирішить котрась із жінок... На старості років і наприкінці твору чоловік виправляється, проте в моїх очах це його не реабілітує...

Переплітання часів — то дуже цікавий хід. Був би, якби виглядав логічніше. Бо насправді це просто додає іще більше божевілля всій історії. Жорстока й хитра графиня, як на мене, — не кращий варіант для наслідування, однак що взяти з божевільної? Та й ідеал виявився зрештою фальшивкою, принаймні, її потрет...

Ну от, писала-писала, а висновок зробити не маю з чого. Втім, яка книга, такий і відгук: заплутаний, незрозумілий і не без присмаку легкого божевілля)))

Вид. "Твердиня", 2010

Володимир Лис "Століття Якова"

Роман світового рівня - не менше! Глибокий, чуттєвий, живий, оригінальний... Мову, якою написаний, можна пити: пригорщами, кухлями, відрами, особливо рідну мені поліську говірку, так живу-живу.

Головний герой - простий чоловік, селянин, поліщук - постає в розрізі історичних подій протягом століття, яке прожив... Він же постає як чоловік, котрий любив - по-справжньому, глибоко, щиро, любив до самого століття...  Всі болі, котрі випали на долю нашого народу протягом цих ста років, переболіли й героєві, й авторові, й мені як читачеві. Історія України у книзі не розповідається, вона оживає, стає людською й від того ще болючішою.

Розповідати про такі книги вважаю зайвим, їх просто потрібно читати.Обов'язково читати!