Після прочитання "Острова Сильвестра" Володимир Лис дуже зацікавив мене,
а після його "Століття Якова" я зрозуміла, що в моєму списку
най-най-найулюбленіших авторів з"явилося ще одне ім"я.
Проте, напевно, мої очікування були аж занадто високими, тому що книга мене дещо розчарувала. Не знайшла я в цьому романі тієї сили, якоїсь глибокої правдивості, відчуття реалізму, як у "Столітті Якова". Навпаки, багато чого мені здалося притягнутим за вуха, зокрема, занадто зідеалізований образ головної героїні. Може, справді такі прекрасні тілом і душею, добрі, щирі, всепрощаючі люди десь є, але, певно, мені не щастило таких зустріти, тож і авторові "не повірила".
Звісно, жінки сприймають навколишні події не так глибоко, як чоловіки, бо занурені більше у внутрішній світ, але склалося враження, що навіть війна пройшла повз Соломію, хоча була в неї придибенція з німцем, та й у лісі довелося поховатися. Звісно, вона не повинна була перейматися і волею України більше, аніж своїми любовами до двох хлопців, проте мені якось не вистачило історичного тла.
І зовсім незрозумілим для мене є рішення старої вже жінки, жінки, в якої діти й онуки і чиє життя так чи інакше склалося, поїхати жити до чоловіка, котрий покинув її і ненароджену дитину, злякавшись погроз нелюбої дружини та заради кар"єри. (До речі, про подібну реальну історію читала якось в газеті, чи й не одній з волинських.) На що вона розраховувала? Чи просто хотіла пожити у "палаці"? Тож черговий її "подвиг" у вигляді поїздки до ще одного коханого і батька ще однієї дитини (він теж її покинув заради високої нагороди, не сумнівайтеся) аж у степ уже ніяк не вразив.
Попри все, отримала неабияку насолоду від читання - дуже вже близька мені поліська говірка! Наче ото свіжу воду пила з криниці. І дуже багато чого згадалося з дитинства у поліському селі: місячні ночі, аромати яблуневого цвіту, запах картопляного бадилля тощо. Аж школа стало того, що вже минуло...))
Проте, напевно, мої очікування були аж занадто високими, тому що книга мене дещо розчарувала. Не знайшла я в цьому романі тієї сили, якоїсь глибокої правдивості, відчуття реалізму, як у "Столітті Якова". Навпаки, багато чого мені здалося притягнутим за вуха, зокрема, занадто зідеалізований образ головної героїні. Може, справді такі прекрасні тілом і душею, добрі, щирі, всепрощаючі люди десь є, але, певно, мені не щастило таких зустріти, тож і авторові "не повірила".
Звісно, жінки сприймають навколишні події не так глибоко, як чоловіки, бо занурені більше у внутрішній світ, але склалося враження, що навіть війна пройшла повз Соломію, хоча була в неї придибенція з німцем, та й у лісі довелося поховатися. Звісно, вона не повинна була перейматися і волею України більше, аніж своїми любовами до двох хлопців, проте мені якось не вистачило історичного тла.
І зовсім незрозумілим для мене є рішення старої вже жінки, жінки, в якої діти й онуки і чиє життя так чи інакше склалося, поїхати жити до чоловіка, котрий покинув її і ненароджену дитину, злякавшись погроз нелюбої дружини та заради кар"єри. (До речі, про подібну реальну історію читала якось в газеті, чи й не одній з волинських.) На що вона розраховувала? Чи просто хотіла пожити у "палаці"? Тож черговий її "подвиг" у вигляді поїздки до ще одного коханого і батька ще однієї дитини (він теж її покинув заради високої нагороди, не сумнівайтеся) аж у степ уже ніяк не вразив.
Попри все, отримала неабияку насолоду від читання - дуже вже близька мені поліська говірка! Наче ото свіжу воду пила з криниці. І дуже багато чого згадалося з дитинства у поліському селі: місячні ночі, аромати яблуневого цвіту, запах картопляного бадилля тощо. Аж школа стало того, що вже минуло...))
Немає коментарів:
Дописати коментар