Колись давно в рамках моєї першої філологічної освіти щось її я читала.
Але не пригадую, ані що саме, ані про що воно було. Певно, тоді ще не дозріла. Бо зараз книгу Вулф не читала - пила й насолоджувалася,
втамовуючи спрагу, викликану потребою емоцій.
Книга має сюжет, звісно. Але він - зовсім другорядна річ у ній. Головне тут - не сюжет, не розповідь, не описи й не діалоги, а емоції. Саме їх описує авторка, саме їх відчуває читач, саме ними передається й атмосфера Лондона 20-их років минулого століття, й стан героїв, й те, що Вулф хотіла сказати нам. Пов'язує всіх героїв книги, звісно ж, міссіс Деловей, бо навколо неї крутиться оповідь. Але зв'язуючою ланкою є погляди, доторки, звуки - такий собі ефект сонячного зайчика, котрий стрибає випадково з однієї людини на іншу, розташовану поруч, й висвітлює її емоції, а через них - її життя. І трошки - життя читача, бо ж часи змінюються, а людська сутність - ні...
Немає коментарів:
Дописати коментар