Оксана Забужко "Музей покинутих секретів"

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики))