Якось так випадково склалося, що другий жовтень поспіль я читаю Домонтовича. Торік це були "Дівчина з ведмедиком" та збірка коротких творів "Болотяна Лукроза". Цьогоріч із величезною насолодою занурилася в закапелки життів, думок та душ героїв романів "Доктор Серафікус" і "Без ґрунту".
"Доктора Серафікуса" перечитувала вдруге. І коли тоді, в студентські роки, головний герой мене неймовірно дратував своїм тюхтійством, то нині я його багато в чому розуміла. Ні, не про виправдання йдеться, а про набуття мною сакральних життєвих знань про те, наскільки різними можуть бути люди))) А ще розуміння потреби кожного з нас у власному світові, яким би дивним він не видавався оточуючим.
Лише небагато хто спроможний створити навколо себе капсулу такого світу й захищати його від зовнішнього втручання. А втрутитися в нього схочеться багатьом, бо саме вони знають, як ліпше, як правильно, як треба і як зробити так, аби ти був щасливим))) Комаха ж (це справжнє прізвище доктора Серафікуса) був здатен захистити свій світ. Це у нього виходило підсвідомо, а тому — досить вдало. Він розумів, що багатьох важливих для життя речей позбавлений — от узяти хоча б бажання мати дитину. Але ж суспільство часто не дає змоги отримати важливе для тебе, не зробивши при цьому низки непотрібних вчинків (у випадку дитини це — стосунки з особою протилежної статі та одруження). Коли ж такі стосунки у головного героя з’явилися... Ні, три крапки поставила не я, а автор. Роман видається обірваним на півслові й півдії, але так було, вочевидь, задумано, бо скільки часу не ходив би Серафікус колом, намагаючись задовольнити свої дивні потреби й не перевернути при цьому світу, нічого в нього не вийшло б.
Цікаві й інші персонажі роману, зокрема Вер. Узагалі жіночі образи в Домонтовича варті окремої пильної уваги. Бо й у "Дівчині з ведмедиком", й у "Без ґрунту" це — сильні незалежні жінки, які не йдуть на повідку суспільних стереотипів, а живуть своїм життям і тому, як не дивно це звучить, не можуть віднайти простого щастя...
Головний герой роману "Без ґрунту" — також чоловік (а хтось сумнівався?))). Однак цього разу — досить типовий чоловік, принаймні він намагається таким бути, бо ж добре розуміє, чим загрожує вихід за рамки прийнятого у радянській Україні. Тому й живе як гвинтик машини. Досить важливий, утім, гвинтик, оскільки його бачать, його думки цінують, перед ним ледь не ниць падають. Тож він може дати собі волю якщо не говорити, що думає, то хоча б думати, як відчуває... Оці всі розмірковування про мистецтво, митця, реалізм і модернізм, поезію й живопис, можливість отримати визнання й змогу бути собою у творчості — ще одна дуже цінна складова роману. На позір дві розповіді про Степана Линника та Арсена Витвицького буцімто геть зайві у романі, бо надто насичені недотичними до фабули сентенціями. Однак вони важливі для автора й читача, бо дають змогу поглянути на тогочасний світ дещо ширше, ніж у шпаринку кількаденного відрядження Ростистава Михайловича та кількатижневого його кохання.
Отепер про Ларису — ще один жіночий образ у Домонтовича. Вона, хоч і заміжня на противагу дівчатам із попередніх романів, однак така ж вільна у своїх почуттях і вчинках. Співати, кохати, ловити вітер спідницею та сонячні промені — волоссям: що може бути важливіше для жінки? Хіба що просто бути щасливою: тут і зараз...
Вид. "Критика", 1999
Немає коментарів:
Дописати коментар