Стільки вражень-відгуків-рецензій чула-читала про "Баборню", що, коли таки взялася за роман, то понад усе хотіла, аби моє особисте прочитання все-таки лишилося виключно моїм. Тому постаралася з усіх сил абстрагуватися і... забула про свої старання. Цього, як виявилося, не потрібно було робити зусиллям волі, бо книга впоралася сама, захопивши і відволікши від усього раніше прочитаного про неї.
Чесно зізнаюся, що досі розкласти по поличках якісь однозначні висновки не вдається. Книга надто багатопланова для цього. І герої, і події не мають оціночних авторських суджень, тому подаються досить об’єктивно, в динаміці, в розвитку, а отже, стрибають по тих внутрішніх поличках читача й заважають сказати: Марія Василівна дійсно сучка, Онуфрій — герой-месник, а школа — болото. Бо ж насправді все не так.
А як? А так, як у житті, — по-всякому, по-різному, без планів (хіба що навчальних це не стосується), без керма і вітрила (бо коли думаєш, що вони в тебе є, доля швидко переконує в протилежному), із сюрпризами (не завжди, зрозуміло, приємними), з банальностями, із вкрапленнями щастя в загалом суцільну незадоволеність власною долею (в кого навпаки — зізнавайтеся, будемо заздрити рештою людства))) І коли воно — життя — минає в прямому сенсі слова, всі оті вище перелічені й не тільки речі сприймаються інакше. Не всіма, звісно. Героїнею роману зокрема. Проте от зараз, занотовуючи цей потік свідомості (бо притомним відгуком про книгу це назвати складно))), я міркую: а що, коли Марія Василівна завжди була такою, як в кінці книги? Тобто не чистопородною сучкою, а здатною на добро жінкою? Просто сама цього не знала — що вже говорити про інших. Хоча от згадую, як вона повелася з малим Копчуком, то вбити її готова. І помститися не тільки за Копчука, а й за всіх жертв і нині живої, попри реформи (чи радше "реформи"), системи радянської шкільної освіти, але це — окрема тема для розмови.
Власне, тем для розмови роман пропонує багато. Крім шкільної освіти, виховання та особливостей педагогічного колективу (погодьтеся, тут багато про що можна говорити), як вам, наприклад, тема УПА? І не просто про героїзм доведеться згадувати, а й про кровопролиття, вбивства, зради, звичайне боягузство, про понівечені долі і скалічені тіла, про наслідки, які досі пожинаються. Не хочете занурюватися в історію? Давайте обговоримо мажорів, їхніх батьків і все_можна_купити. Бо й справді так. Бо як би нам не хотілося, аби було інакше, насправді — так. Або про релігію поміркуймо, і про віру, звісно, також, бо одне без іншого не обговорюється. І про гріх — чи можна його спокутувати? І яким чином? І хто визначає покуту: Бог, священик чи сам грішник? Занадто філософські питання? То давайте про заробітчанство — це життєво й актуально. І не забудьмо про покинутих дітей, у яких є гроші, проте немає материнської любові: що з цього важливіше? Що, нічого із запропонованого мною не зацікавило? Тоді вам до Мирослава Лаюка і його дебютного і такого потужного роману — точно знайдете, за що зачепитися)))
п.с. Хто там чекав від мене критики?))) То от вона: Марію Василівну редактори-коректори один раз обізвали Марією Миколаївною, Ганнусю — Галинкою (чи навпаки, точно не пригадую вже), Ірину Володимирівну — Матвіївною. На цьому все)))
Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар