Боріс Джонсон "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію"/Boris Johnson - The Churchill Factor: How One Man Made History

Чому ім’я Черчилля досі означає щось неймовірне? Неймовірні риси характеру, неймовірні таланти, неймовірну впертість, неймовірні рішення? Чому досі жодна особистість не побила рекорду Вінстона Черчилля, ба навіть рекордів, бо ж бути чи не найвидатнішим політиком цілого сторіччя й отримати Нобелівську премію з літератури — це вже два досягнення. А як вам те, що Черчилль ще був і неабияким живописцем? І журналістом (уривки з його воєнних репортажів, наведені в цій книзі, просто змушують пошукати й почитати щось із його книг того часу). І винахідником. І льотчиком. І чоловіком та батьком. І...

Та годі перелічувати всі його чесноти — це вже зробив автор цієї книги (та й не лише він). Подекуди здавалося, що вже аж надто ідеалізується постать цього британця, великого й видатного, не сперечаюся, однак не міг же він бути настільки ідеальним!

"Не міг", — погоджується Боріс Джонсон і намагається чесно розповісти про недоліки характеру героя своєї книги, скажімо, про його пияцтво, пристрасть до тютюну, впертість, вимогливість до оточуючих, схильність маніпулювати іншими й багато чого іще, притаманного звичайній людині (бо ж цей чоловік таки не був суперменом). Однак якщо подивитися на всі ці нюанси з іншого боку, то без них Черчилль не був би Черчиллем, а історія Європи (та й Сполучених Штатів, Індії, Ізраїлю, Ірану, багатьох інших країн Близького Сходу — колишніх складових Британської імперії) склалася б геть інакше.

Найцікавішою мені видалася сторінки, які стосуються Другої світової війни. Про цей період я досить багато читала, однак досі подивитися на події очима жителів острова не доводилося (хіба що герої чудового, до речі, серіалу "Війна Фойла" дещо допомогли свого часу). Й от я собі міркую: що було б, якби британці вчинили так само, як голландці, бельгійці, французи, тобто здалися фактично без бою? Якби Черчилль не закликав співгромадян боротися до кінця, який "настане тільки тоді, як кожен із нас поляже, захлинувшись власною кров’ю"? Чи могли б наші східні сусіди пишатися своєю (чи все-таки "своєю"?) перемогою?

Я не переказуватиму всі ті нюанси боротьби, які часто мають геть не героїчний вигляд (одне лише знищення французького флоту, щоб він не потрапив до рук нацистів, разом із понад тисячею моряків чого варте). Проте якби не було цих жертв, не було ленд-лізу від американців (а залучення їх до боротьби на материку, який вони вважали чужим, — це також заслуга Черчилля), не було впертості британських льотчиків, у якому світі нам довелося б жити нині? Втім, історія не любить умовного способу, тому не гадатимемо, а просто вчитимемося на її подіях і на вчинках людей, які варті наслідування. Черчилль — один із них.

Переклад з англійської Юрія Гірича, вид. "Віват", 2019

Жюльєтт Парашині-Дені, Олівер Дюпен "Банда піратів. На абордаж!"

Нарешті ми почали читати наступні чотири видання з пригодницької серії французьких авторів "Банда піратів" (от не розумію лише, чому в блозі розповіла лише про одну з книг)))) Ті ж герої, такі ж карколомні пригоди, та сама певність, що друзі виплутаються з усіх проблем... Різниця хіба що в тому, що син тепер такі невеликі твори читає самостійно, а я потім перечитую))) Бо цікаво ж: що далі?...

Підсіла на дитячу літературу, схоже))) І це цікаааво)))

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Тетяни Склярової, вид. "Ранок", 2018

Фредерік Пол "Брама"/Frederik Pohl - Gateway

Коли я побачила, скільки премій у галузі фантастики отримала ця книга, то мені стало соромно від того, що я, яка в дитинстві перечитала всі фантастичні твори, до котрих мої руки могли дотягнутися, про цей роман навіть не чула... Тож узялася читати із передчуттям отого дитячого занурення у безміри Космосу і... Ні, я таки занурилася — у невроз головного героя.

Він багатий і нещасний, а тому ходить до психоаналітика. Робота-психоаналітика, звісно, ми ж про майбутнє говоримо. Й от фактично знаючи, чим закінчиться історія героя, ми раз по раз повертаємося в його минуле, аби знову ж таки зануритися — цього разу в його страхи й острахи, непевність і невпевненість, тобто нічого хорошого нам і там не світить.

Втім, читач (я тут виключно про себе, звісно, кажу))) все одно отримує задоволення від роману, бо потрапляє в інший світ, в якому може реалізувати мрію багатьох (тут можна було б написати банальне: "хлопчаків", але не буду, бо дівчинка, й то — доросла))) про освоєння незвіданого Космосу. А спосіб, який підвернувся нашим нащадкам, дуже цікавий... Який — звісно, не скажу)))

Скажу лише, що люди кажуть, буцімто роман зайве розхвалений, а насправді нудний і низькоякісний. Однак не погоджуся. Він справді не розважає читача, а натомість змушує замислитися не стільки про зовнішній космос, скільки про внутрішній, той, який всередині кожного з нас і в якому так само легко згубитися, як і в Усесвіті.

Переклад Юрія Єфремова, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Ульф Старк "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"/Ulf Stark - Kan du vissla Johanna?

Це перша книга Ульфа Старка, про якого я чула-читала ну дуже багато неймовірно захоплених відгуків. Всі говорили про те, які світлі його твори. Однак мало хто попереджав, що вони сумні й про смерть.

Ні, я якраз належу до тих мам, які намагаються якомога більше всякого-різного про життя (і про його фінал у тому числі) розповідати дитині. Але оскільки мені попався хлопчик із надто високим ступенем емпатії, про речі, які можуть його надто "засумити" (сподіваюся, це слово зрозуміле без тлумачення), ми говоримо не перед сном. Ці ж дві історії взялися читати надобраніч і...

У другому оповіданні "Моя сестра — ангел", крім смерті, піднято ще одну складну для нас із сином тему: віра в Бога. Маленький Ульф щовечора молиться, а мій син живе в родині агностиків. Тому мені більше довелося пояснювати, що це таке — молитися, ніж те, чому померла ще ненародженя дитина. Й це добре, бо від таких роздумів я сама страшенно, до сліз "засумлююся"... Хоча вміти сумувати теж дуже важливо, а Ульф Старк вміє показати саме світлий сум. Тож читатимемо ще.

Ілюстрації Ольги Гринюк, переклад Галини Кирпи, вид."Видавництво Старого Лева", 2016

Олена Монова, Сергей Сергеевич (Saigon), Олег Коваленко, Яків Кутовий "Чемоданные истории"

"А про що книга?" — запитали мене, коли я виклала фото "Чемоданных историй" (з кавою, як і годиться)))) у ФБ. "Та ні про що загалом... Про все потроху... Про життя... Війну... Людей... Собак... Мишей!.." — варінати відповідей множилися й нанизувалися, бо ж збірка розрізнених дописів у ФБ (чи окремо написаних оповідань) п’яти авторів не може бути про щось одне.

Але, дочитавши цю невеличку книжечку й нареготавшись у не дуже підходящих для цього місцях (ескалатор у метро, переповнений трамвай, хол дитячого клубу тощо), можу з упевненістю заявити: книга про цицьки Монової. Ані її алабаї, ані кіт із мишею, ані україномовна (чогось) свыня, ані історії, розказані чоловіками-співаторами, не відклалися так чітко в уяві, як цицьки Монової, про які вона постійно, в кожному дописі в тому чи іншому контексті згадує. Тож тема цицьок тут точно розкрита. А що жінкою — то хто б і ще міг про них так багато розповісти, та ще й з таким практично на дотик відчутним флером домашнього затишку та комфортного розслабону? Не хлопці ж...

А хлопці що? Вони теж потішили й повеселили. І розважили — своєю різноплановістю насамперед. Чого тіко Яків Кутовий вартий зо своєм говірком. Такої смачної колоритної мови давно-м бись не чула! От лише тєжко було різко перемикатися з російської (основної мови збірки), тому подекуди пригальмовувала (як отой потяг на обкладинці). За книгою Сайгона "Грязь" уже полюю, Кутового й Коваленка у ФБ вже читаю, а історію останнього про педраду радитиму всім знайомим колишнім коліжанкам, бо то якщо й не геть-зовсім реально, проте дуже життєво.

Вид. "Білка", 2018

Соломія Зеленська "Куди подіти святого"

Моя любов до сучасної української літератури та творчості Володимира Даниленка не дозволили пройти повз книгу, видану за його сприяння. Тим паче, що анотація обіцяла глибокий психологізм, який я також полюбляю, а ще певні сюрпризи.

Одним із таких стало те, що авторка-жінка описує глибокі емоційні переживання героя-чоловіка. Ні-ні, я не прихильниця примітивних гендерних стереотипів у літературі (хоча вони, погодьтеся, трапляються))) Однак надмір таких чисто жіночих (ага, впізнаю по собі))) штучок, як постійні вагання, величезна кількість запитань без відповідей (з купою знаків питання), намагання просто кричати у світ (із купою знаків оклику) замість шукати вихід із ситуації, замилування вродою іншого чоловіка, причому постійне (і ні — герой гетеросексуальний) та ще багато чого. Часом я навіть забувала, що маю змальовувати в уяві саме чоловічий образ.

Хоча образ загалом вийшов цікавим. Людина, яка зважується покинути все, аби почати життя спочатку, заслуговує на повагу. Шукати насамперед себе, а вже потім того, кого готовий кохати, — чи ж не в цьому полягає секрет щастя? Героєві пощастило: попри всі неприємності, які спіткали чоловіка внаслідок його ж дурощів (грубо, але я так думаю))) геппі енд, хоч і змусив себе довго чекати, таки настав.

Однак це не єдина сюжетна лінія роману. Тут іще стільки всього наплутано-намішано! Й містика, й материнська любов/нелюбов, й алкоголізм (у трактуванні Соломії Зеленської це радше ознака блаженності, ніж слабкості духу), й святість та гріховність людської натури, які дивним чином поєднуються в кожному з нас. Бо якби все було аж так однозначно й очевидно, запитання, винесене в заголовок роману, мало б таку ж очевидну відповідь. Чи у вас вона є?

Вид. ЛА "Друге дихання", 2018

Славенка Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі"/Slavenka Drakulić - Ne bi ni mrava zgazili: ratni zločinci na sudu u Hagu

Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...

У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...

У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.

Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018

Лю Цисінь "Темний ліс. Пам’ять про минуле Землі. Книга 2"/刘慈欣 - 三体II

Друга книга трилогії "Пам’ять про минуле Землі" вже всесвітньовідомого китайського фантаста Лю Цисіня от-от вийде українською. Тому ті, хто цінує наукову фантастику високої якості, можуть уже планувати собі відвідини Книжкового Арсеналу, а ті, хто ще не прочитав першої книги — "Проблема трьох тіл", — мають шанс надолужити згаяне.

Темний ліс — це метафорична назва теорії розвитку контактів між цивілізаціями. Аби розібратися в ній, потрібно бути або астросоціологом, як один із головних героїв трилогії, або ж читачем роману — в книзі все пояснено дуже чітко й зрозуміло. А ще — обґрунтовано, від чого стає трохи моторошно. Чи то у мене фантазія надто бурхлива?)))

Моторошно стає й від того, якими нелюдяними можуть стати люди, втративши себе як частку людської цивілізації (тавтологія зумисна, якщо що))) А й справді: що нас тримає вкупі? Що не дає знищити "інших" (незалежно від критеріїв іншості) повністю? І чого стане доста, аби межу було перейдено?

Крім отаких-от майже риторичних запитань, які я так полюбляю, роман має цікавезний сюжет. Майже всі ключові особи лягли в гібернацію, а коли прокинулися, потрапили в дуже змінений світ, який розвивався без них двісті років і... Ні-ні, спойлерів від мене нічого й чекати: сама подібних відгуків не читаю й вас не змушуватиму. Скажу одне: тут усе ще цікавіше, ніж у першому романі)))

Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. Bookchef, 2019

Олександр Волков "Жовтий туман"/ Александр Волков - Желтый туман

Серія книг Олександра Волкова про Смарагдове місто однозначно стане одним із символів синового дитинства. Принаймні для мене точно, бо в своєму дитинстві я ці книги якось оминула. Зате тепер насолоджуюся кожним поворотом сюжету, бо все — нове. А ще — цікаве навіть мені, дорослій читачці. Що вже говорити про дітлахів, для яких пригоди — це частина життя, а не просто вигадка?

Ми все ще сумуємо за Еллі, яка виросла, хоча й планує повернутися до Смарагдової країни вже вчителькою. Однак її сестричка Енні анітрохи не поступається ні хоробрістю, ні кмітливістю, ні готовністю прийти на допомогу друзям. Чудовий образ і дядька Чарлі — попри те що він дорослий, Чарівна країна впускає його. Бо ж головне не те, скільки тобі років і як багато ти пережив, а те, чи готовий ти сприйняти щось таке, чому в дорослому житті зазвичай немає місця. Ну чому ми стаємо надто раціональними й тому занудними? Й повсякчас намагаємося перенести цю занудність на наших дітей? Я теж хочу пригод!)))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Косенко, вид. "Видавничий дім "Школа", 2016

Ів Енслер "Молоноги вагіни"/Eve Ensler - The Vagina Monologues

Я належу до тих жінок, які жодного разу не бачили однойменного спектаклю. У мене навіть квитки були, однак... виставу відмінили з технічних причин. І тепер я знаю, чому так сталося: аби я спершу прочитала книгу й озвучила її сама й для себе. Бо тільки так, як на мене, можна почути/побачити те, про що хотіла сказати авторка саме тобі.

Й оскільки те, що почула я, належить виключно мені, то розкажу про інше: наскільки в нас все ще й досі погано, попри стільки зусиль, витрачених жінками на боротьбу за право бути жінкою й не соромитися цього, бути жінкою й не зазнавати принижень, бути жінкою й не почуватися другосортною. Я свідомо згадала саме наше суспільство, а не якісь далекі мусульманські країни з чужими нам звичаями. Навіть у прогресивних порівняно з нами США досі багато питань, пов’язаних із жіночою ідентичністю, табуйовані. Саме це й зумовило появу на світ "Монологів вагіни".

Ів Енслер дає слово вагінам. Саме так — вагінам, а не жінкам, органом яких вони є. Бо якби жінки говорили про себе без врахування свого статевого органа, вони розповідали б про щось зовсім інше, а сокровенне й болюче й надалі переживали б наодинці з собою у замкненій кімнаті. Чому? Читайте, оскільки двома реченнями цього не поясниш...

Українською переклали ювілейне видання "Монологів вагіни", присвячене 20-річчю виходу на сцену знакової для багатьох вистави. Тож читачу пощастило окрім власне тексту почитати ще й історію створення монологів, поступу вистави, зародження й розвитку цілого руху "День V" (до речі,  він відзначається 14 лютого), який охопив багато країн світу. Маю сподівання, що й у нас Ів Енслер стане відомою не лише як авторка вистави з табуйованим словом у назві, а і як жінка, котра нагадує нам про нашу жіночність.

З англійської переклала Елла Євтушенко, вид BookChef, 2018

Марґарет Етвуд "Сліпий убивця"/Margaret Atwood - The Blind Assassin

Героїня роману нагадала мені про скороминучість життя, яке й так останнім часом чомусь досить гостро відчувається. Наскільки важливо прожити його так, аби не шкодувати. Зовсім не відчувати жалю від того, що щось зробив не так, не там, не тоді, не вийде, хай як би ми старалися. А от звести це відчуття до мінімуму можна. Якщо не вчинками в минулому, то хоча б ставленням до них у теперішньому.

Події, описані в романі, відбуваються в одному з невеликих промислових містечок Канади протягом понад 50 років. Однак нелінійна розповідь перетворює нібито звичайний роман-майже-сімейну-сагу в детектив. На початку книги гине дівчина — покінчує життя самогубством, з’їхавши в дорогій автівці з мосту. Чому вона це зробила, з’ясовується на останніх сторінках твору. А решта тексту розповідає про життя кількох поколінь однієї заможної й відомої родини вустами головної героїні, котра спромоглася розказати про все на схилі літ.

Проблем, піднятих чудовою Марґарет Етвуд у "Сліпому вбивці" достатньо, аби задовольнити вимоги будь-якого читача. Про детективну складову я вже згадала. Про історичну ви, напевно, й самі здогадалися. Економічна криза початку ХХ століття, ілюстрована долею однієї фабрики ґудзиків. Соціалізм у капіталістичному світі. Гроші не пахнуть — навіть якщо їх заробляти на підтримці Гітлера. Жіноча жертовність, а ще — сміливість дозволити собі кохати, цебто любовно-романтична складова. Ну й феміністична також — яка ж Етвуд без неї? Ба навіть фантастика тут є — це можна назвати романом у романі, і він чудовий, скажу я вам! Як і вся книга загалом, включно з перекладом — читання принесло суцільне задоволення. Якби я мала звичку виставляти оцінки, то написала б щось на кшталт 5/5 чи 10/10, але не буду)))

Переклад із англійської Олени Оксенич, вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2018

Лінда Муллалі Гант "Риба на дереві"/Lynda Mullaly Hunt - Fish in a Tree

На обкладинці українського видання "Риби на дереві" наведено цитату одного з рецензентів: "Фанатам роману "Диво" Р. Дж. Паласіо сподобається". Так от як фанатка згаданого роману, погоджуюся. Однак між героями цих двох книг є значна відмінність: тоді як Огест із "Дива" мав фізичну ваду, яка одразу впадала в око, то Еллі на позір — найзвичайнісінька дівчинка, хіба що трошки того... ну, тупувата. Принаймні так про неї думають однокласники й вчителі. У дівчинки немає друзів, вона почувається самотньою, хоча має люблячих маму та брата. Вона з усіх сил старається вчитися й бути такою ж, як усі, однак їй це ніяк не вдається. "Може, я й справді тупа?" — думає Еллі.

Але їй пощастило. Дуже пощастило. Неймовірно пощастило. Рівень її везіння зможуть оцінити лише ті, на чиєму шляху траплялися унікальні вчителі, які не просто відпрацьовують свої години згідно із затвердженими навчальними та виховними програмами, а "спочатку бачать дитину, а потім уже учня; які нагадують нам, що в кожного з нас є що запропонувати цьому світу, а бути іншим важливіше, ніж бути таким, як усі". Оте, що в лапках, — то з присвяти авторки, котра мала такі ж, як і героїня її книги, проблеми й котра зустріла свого Вчителя. Отут висловлю ще одне своє захоплення тим, що авторка, яка страждала від дислексії, стала письменницею. Це ще раз підтверджує: нема нічого неможливого для дітей, які відрізняються від інших, якщо поряд із ними — мудрий наставник. 

Книга ще й про дружбу трьох диваків, про перемогу — насамперед над собою, про мрії й цілеспрямований шлях до їх реалізації і, звісно ж, про любов — без неї ми мало на що здатні. Однак після прочитання роману в мене лишилося одненьке запитання-осад: як батьки, обоє дітей котрих практично не вміють читати, могли цього не помітити? Нібито любили їх, були уважними, але таку геть не дрібницю не завважили. Як?..

Переклад із англійської Дарини Березіної, вид. Vivat, 2019

Сергій Сингаївський "Дорога на Асмару"

Мусила дати емоціям влягтися, аби написати більш-менш притомний відгук на цю книгу. Бо вражень вона викликала стільки, що годі було впорядкувати їх одразу. Тепер можна принаймні спробувати)))

Отож, це роман українського автора про події у далекій для нас Ефіопії в далекі для багатьох часи (80-ті роки минулого століття). Сергій Сингаївський не дарма взявся за таку незвичну для сучасної української літератури тему — він був очевидцем багатьох подій, оскільки працював там як військовий перекладач. Тому не дивно, що головним героєм твору (точніше, одним із головних героїв) є саме молодий військовий перекладач. Наскільки цей образ можна ідентифікувати з автором, відомо лише йому)) Однак Андрієві віриш, бо надто знайомі всі його прагнення й сумніви, притаманні радянській людині.

Власне, намагання зрозуміти, ким же була ота пресловута "радянська людина", стало одним із ключових для мене. Жити в системі, бути її гвинтиком, хоча й сумніватися (свідомо чи інтуїтивно) в доцільності та правильності того, що ти робиш, — чи ж не хрест, який мусили нести громадяни "великого й могутнього"? Ні, не всі, звісно, а ті, котрі могли дозволити собі розкіш мислити й аналізувати. От і герой розуміє, що щось тут, у буцімто дуже похвальній допомозі потерпаючим від голоду мешканцям півночі Ефіопії (а точніше, Еритреї, яка боролася за свою незалежність), не те. Й шукає відповіді. І знаходить. Чи майже знаходить, бо... Ні, не спойлеритиму, й не сподівайтеся)))

Однак якщо ви подумаєте, що у нас, котрим пощастило прозріти після засліплення радянщиною, все гаразд, то помиляєтеся. Ще один головний герой (ага, їх тут двоє) живе в сучасному Києві. Він той, кого зазвичай називають мажором: батько забезпечив хлопця й хорошим житлом, і хорошими клієнтами. Він гарний, успішний, досить багатий, дівчат вдосталь, друзі є, однак про те, що чогось у його житті все-таки не вистачало, починає розуміти лише після смерті матері (і це не спойлер, а перша сторінка роману))) Зрештою, зважується шукати себе, і йому це майже вдається. Чи таки вдається? Це вирішує кожен читач для себе.

У романі є ще один герой, якого можна назвати головним. Це голод. Або ж голодомор. Бо голод як природне явище суспільство здатне подолати самотужки, якщо не матиме перешкод. А от коли ці перешкоди створюються державою або тими (чи й тим — згадайте Сталіна), хто її уособлює, то це вже голодомор. Автор не лише сам (вустами героя) розмірковує над природою цього явища, а й знайомить читача з тими, хто глибоко досліджував це питання, називає авторів та книги, котрі я вже взяла собі на замітку. Не можна не побачити паралелі з Голодомором в Україні, бо хоч корінна причина була різна (в Ефіопії його справді спричинила посуха), наслідки можна назвати ідентичними: знищення мільйонів людей, здебільшого селян. Так, Захід активно взявся допомагати бідним ефіопцям, однак наткнувся на залізний щит диктаторського режиму, тому врятувати вдалося набагато менше людей, ніж можна було б, якби... Але історія, як відомо, не має умовного способу....

Ще одна річ мені припала до душі в цій книзі: можливість подивитися, як живуть народи, про які або геть нічого не знаєш, або чув щось краєм вуха. Така собі мандрівка в інший світ, але не енциклопедична й суха, а жива, з можливістю чути мову, засвоювати нові слова й поняття, відчувати запахи, звуки, спеку, мокнути під зливами й страждати від спраги, навіть коли навколо повно води, бо її небезпечно пити. А ще таке "оживлення" подій змушувало бачити внутрішнім зором висохлих від голоду дітей, стражденних матерів і багато-багато мертвих, яким не змогли допомогти. Чому не змогли? Читайте й міркуйте самі.

п. с. Ще лише почався мій читацький рік, а я вже знаю, яка книга точно потрапить до списку найліпших. А ще відкрила для себе нове видавництво, з добіркою якого знайома не була. От думаю, де взяти ще трошки часу на читання?)))

Вид. "Кліо", 2016

Наталія Зубарєва "Вальс гормонів 2"/Наталья Зубарева - Вальс гормонов 2

Переклад українською другої частини "Вальсу гормонів", упевнена, чекають ті, кому стала в пригоді перша книга Наталії Зубарєвої. Скажу одразу, що в цій частині деяка інформація повторюється, деяка — узагальнюється, про дещо розповідається докладніше і глибше. Але є й багато нового та цікавого. 

Зокрема, цілий розділ присвячений чоловічим гормонам та їх впливу на здоров’я представників "сильної статі". Окремо розповідається про вагітність, особливості цього стану й, що найважливіше, розвінчується багато міфів, які ми навіть не сприймаємо як міфи. Скажіть, наприклад, кому з нас у цьому "цікавому" стані не ставили діагнозу анемії (малокрів’я)? Авторка ж дохідливо пояснює, чому це стається і чому часто нас змушують лікувати "аналізи", а не організм. Ні-ні, печінку, м’ясо, яблука тощо їсти потрібно (як і невагітним також)! Однак лякатися й страждати не варто. Не варто перейматися і якістю молока, якщо ви годуєте грудьми. Чому — також все докладно розписано. Однак про стан свого організму подбати конче необхідно!

Втім, про нього варто дбати повсякчас, а не тоді, коли сталася халепа і з’явилися якість проблеми. Належне (і в жодному разі не "здорове" в популярному значенні цього слова) харчування, спорт і вживання добавок та нутріцевтиків (лікарка переконана, що сьогодні без них — нікуди) посприяють здоров’ю, як фізичному, так і психологічному (з останнім нині чи не більше проблем, ніж із першим). На собі ще не перевіряла, але одна близька мені людина, скориставшись порадами першого "Вальсу гормонів",  за півроку скинула 20 кілограмів і спить як немовля, попри всі життєві трабли, яких у неї купа))) Тому збираюся перечитати з олівцем, бо хоч і не маю 20 зайвих кіло, рівноваги та здорового сну мені однозначно не вистачає)))

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2019

"Від тиранозавра до півня! Велика книга еволюції тварин"

Враховуючи синове захоплення динозаврами (мабуть, усі хлопчики через подібне проходять))), оминути цю чудову книгу ми ніяк не могли. Тим паче, що заголовок обіцяв не просто розповідь про вимерлих тварин, а й інформацію про еволюцію. Й вона ой як здивувала — не лише дитину, а й нас, дорослих!

Виявляється, шаблезубі тигри анітрохи не родичі сучасних великих котів (і маленьких також), зате близькими родичами є доісторичні предки вовка і... вівці! Схожими на вовків чи то псів були й предки сучасних дельфінів та китів, а пращурка сороконіжки була два з половиною метра завдовжки (я вмерла б на місці, побачивши таку тварюку)))) Те, що ми вважаємо кінським коліном, насправді — зап’ясток, хобот слона складається з сорока тисяч (!) м’язів,  ну а про те, що птахи — найближчі родичі динозаврів, ви й самі вже здогадалися із заголовка книги. 

Кого  називають "живими скам’янілостями", якого розміру були предки вомбатів та лінивців, чи дуже змінилися акули, що таке конвергентна еволюція — не скажу, бо вам буде нецікаво читати. Але в будь-якому разі точно зацікавлять чудові ілюстрації, які дають змогу порівняти розміри всіх отих викопних чудовиськ із людськими. Це справді вражає!

Текст Крістіни М. Банфі, Крістіни Перабоні та Ріти Мабель Ск’яво, ілюстрації Романа Ґарсія Мори, переклад з англійської Я. Головченко, вид "Vivat", 2018