Юлія Ілюха "Як Грицик Муху-Нехочуху переміг"

Знаючи Юлію Ілюху як авторку збірки чудових, глибоких оповідань "Неболови" та як ФБ-френдесу й маму маленького хлопчика, не прочитати її кижечку для дітей просто не могла. Й не прогалада: книга виявилася дотепною, динамічною, позитивною й мотивуючою. Й не лише для дітей, скажу я вам, бо ота клята Муха-Нехочуха часто кусає і нас, дорослих, — з чого б то ще ми нили б: "Не хочу!", "Не буду!"... Ви не ниєте? Що, справді ніколи такого не кажете, навіть лише собі, навіть подумки? Тоді ви не існуєте!)))

Рецептом того, як Грицику — хлопчикові з дитсадка — вдалося перемогти свою Муху-Нехочуху, не ділитимуся. Бо для кожного він має бути своїм — той рецепт. Я от, скажімо, аби вранці раненько прокинутися, топлю її в запашній каві й добиваю цікавою книгою, яку обіцяю собі почитати дорогою на роботу))) Жорстоко? Авжеж. Не лякайтеся, Грицикові нікого вбивати не довелося, бо він, по-перше, вірить у закляття, а по-друге, сон для нього — частина реальності. От би й нам, дорослим, так...

А як ви боретеся зі своїми Нехочухами?..

Художник Марія Шкалікова, вид. "Моноліт-Bizz", 2018

Артем Чапай "The Ukraine"

Так хотілося почати відгук зі слів: "Любов до людей — у кожному слові", але, як сказали мені в коментарях до пубілкації у ФБ, де я саме так і написала, це дуже банально й не зачіпає. Тому не читайте мого відгука, а читайте книгу — вона точно зачепить за живе кожного, бо дуже різнопланова і різнотематична. І жива-живісінька, починаючи від мови (все написано саме так, як і говорять нормальні люди, а не рафіновані літератори))) і закінчуючи реакцією на побачене-почуте автора, а відтак і читача.

Я не тонкослізка, розчулити мене складно, але зізнаюся: мусила якось натягувати темні окуляри, аби приховати зрадницьку сльозину)) І добре, що їхала не в метро, а в трамваї, а на вулиці шкварило яскраве жовтневе сонечко. А ось у метро мене накрило реготом. Стою така, теліпаюся на поручні, іншою рукою втримую якось і сумку, і книгу, ще й носом шморгаю, бо нежить — і посміхаюся до вух, хоча з чого б то, здавалося, мені сміятися? Але було з чого, повірте.

Сьогодні побачила довгий список Книги року ВВС-2018, де "The Ukraine" Артема Чапая подана у розділі "Есеїстика", й мені дуже захотілося посперечатися з таким визначенням цієї дуже художної збірки. Так, тут є й есеї, але здебільшого зібрані у книзі творі — напрочуд живі оповідання з яскравими героями і цікавими сюжетами. Деякі з них вже можна було прочитати в "Подорожі із Мамайотою в пошуках України" (о, це свого часу був для мене справжній катарсис!), деякі — в колективних збірках чи на сайтах. Однак навіть якщо й натикаєшся на повторне прочитання вже читаного, ловиш себе на думці, як по-іншому його сприймаєш з огляду на події останніх років у нашій країні. Той самий Донбас 10 років тому й нині сприймається геть інакше. А от люди... Люди — ті ж: "прекрасні, навіть якшо самі цього не розуміють" (С).

Вид. "Книги – ХХІ", 2018

Клер Гібберт "Дитяча енциклопедія динозаврів та інших викопних тварин"/Clare Hibbert - Children's Encyclopedia of Dinosaurs

Нарешті це сталося! Я так довго йшла до настільки ясного розуміння хто кому який родич, хто що (чи кого) їв і скільки мільйонів років тому бігав нашою землею, я так плуталася в поняттях і свідченнях, і в хвостах із зубами, рогами та коміром, і в розмірах, звичках і традиціях, що тепер почуваюся майже на сьомому небі від усвідомлення, що можу говорити про динозаврів майже на професійному рівні. Сумніваєтеся?

От ви знали, наприклад, що тиранозавр рекс був вкритий пір’ям? Ні-ні, ми з сином передивилися всі "Парки Юрського періоду" з обома "Світами Юрського періоду" включно і бачили тих хижаків. Але найсвіжіші дослідження палеонтологів свідчать про те, що пір’я на спинах тирексів таки росло. Й велоцираптори, до речі, теж були геть не лисі...

А взагалі-то палеонтологи — ще ті приколісти. Як ви гадаєте, за яким принципом викопні рештки динозаврів отримували свої назви? А ні за яким! Тобто хто як хотів, так і називав їх. Наприклад, Лоуренс Ламба довго не думав і назвав знайденого ним звіра ламбеозавром. Логічно, хіба ні? А лієлліназавра була названа на честь доньки її відкривача. А вгадайте, де знайшли рештки шаньдунозавра та іньлуна? Звісно, в Китаї. А як вам ім’я дейноніх, що в перекладі означає Жахливий Кіготь (ага, майже індіанські традиції). А на честь кого названо завпопосейдона? Ну, це просто. А от зі стигімолохом — складніше, адже він удостоївся честі носити імена відразу двох міфічних лякалок: Стікса та Молоха.

Ті ж палеонтологи досі вгадують (чи й вигадують?))) подробиці життя цих древніх істот. Наприклад, майже сто років вважали, що одна з них плавала, а потім передумали й стверджують, що бігала — тільки болотами. То кажуть: це була бусічка, котра паслася на травичці, а потім знайшли новий шмат черепа, а там зубки гострі, хижацькі. З дечим досі не можуть визначитися. Наприклад, навіщо представникам родини пахіцефалозаврові (ага, я тепер навіть такі слова знаю!))) були оті нарости на черепах: чи то для гучності ревіння, чи для регулювання температури тіла.

Але ж я про книгу мала розповісти, а не про дивну професіїю палеонтолога)))) Так от: саме ця чудова, багато ілюстрована і не нудна енциклопедія допомогла мені нарешті вигребти з океану отих усіх переплутаних відомостей. Зручні покажчики та схеми допомагають швидко зорієнтуватися, хто коли жив і кому доводився родичем. Інформація подана коротко, але вичерпно, ніякої "водички" і жодного "завумства", бо ж для дітей писалося (і для таких як я дорослих))) Роздивлятися малюнки можна до безкінечності, чим часто й займається син. А всі інші типу енциклопедії динозаврів, які заводилися на наших поличках, можна відкласти, бо тепер вони дещо зайві)))

Переклад з англійської Я. О. Головченко, вид. Vivat, 2018

Ірина Ящук "Будинок Пазлів (Casa di Puzzle)"

Зізнаюся: я нині читаю зовсім мало поезії. Хіба що вряди-годи, коли чимось вартісним ділиться у фейсбуці котрийсь із чисельних друзів — прихильників цього жанру, або ж коли на душі утворюється рана, залікувати яку можна хіба що чиїмись схожими емоціями, відлитими у віршованих рядках. І я не помилилася, говорячи про біль, а не про радість, бо ж чомусь (знаю з власного досвіду, про це також згадує й Ірина Ящук у передмові до своєї дебютної книги) рядки сплітаються частіше від страждань, ніж від насолоди.

Те, що я перстала віршувати, мабуть, повинне свідчити про мою чи то зрілість, чи то щастя, чи то панцир буденності)) Й Ірина змусила мене пожалкувати про це, адже сплітати оті слова-метафори-рими-емоції в мереживо віршів — то така насолода! І не менше задоволення — читати те плетиво, змотуючи в клубочок свої враження та викопуючи підтексти, яких, можливо, сама авторка туди й не вкладала)) Однак таке розшифрування незашифрованого — обов’язковий фатум випущених у самостійне життя творів.

Про що вірші, спитаєте? Та про любов, звісно. До життя, до подорожей, до гір, до осені, до дощу й моря, до людей і того єдиного, з ким добре мовчати. Чому Будинок Пазлів? А хіба не всі ми живемо у таких, складених зі шматочків нашого буття, домівках? Чого двома мовами? Бо авторка тривалий час жила в Італії й зріднилася з країною й мовою — такою ж мелодійною, як і рідна українська. Навіщо читати? А щоб видихнути — з полегшенням, з усмішкою, з почуттям звільнення та катарсису, бо тобі вдалося пережити щось сокровенне — не авторське, ні, своє...

Вид. malynivna.com, 2018

Катерина Матюшкіна, Катерина Оковитая "Лапи вгору!"

На звороті обкладинки цього яскравого видання написано: "Ду-у-у-же прикольна книжка!" І напис не обманює. Бо книга справді весела та кумедна, особливо коли врахувати ілюстрації та написи на них. Скажу я вам, навіть не читаючи тексту, а лише роздивляючись малюнки, можна пупа надірвати від реготу)))

Але про все по порядку. Головними героями детективної історії є кіт та пес, які дружать, а не те, про що ви подумали. Оскільки кіт втрапив у халепу, а псові жилося трошки нуднувато, вони вирішили створити бюро розслідувань і відразу взялися до справи. Докладні карти (повторюся: з дууууже дотепними написами), розміщені на обох форзацах, значно полегшують роботу уяви читача (і посилюють ефект сміху), а прикольні герої-тварини — кріт Шиша, Кролик, директор музею Щуряк, ворона Карра та інші, мовчу вже про самих Фу-Фу та Киць-Киця — не дають занудьгувати ані на сторіночку. Й аби ви не сумнівалися, я вже потинялася книжковими сайтами в пошуках продовження пригод цих героїв — буде синові сюрприз)))

Малюнки авторів, переклав зі звіриної мови лось Ялівець, переклала з російської мови Наталя Іваничук, вид. "Рідна мова", 2014

Ірина Власенко "Чужі скарби"

Давно мені не траплялося можливості сісти за написання відгуку відразу по тому, як дочитала книгу. По свіжих слідах, так би мовити. Чи то пак враженнях. А вони мене накрили з головою, тому про "Чужі скарби" говоритиму багато й захоплено — попереджую)))

Як на мене, у романі Ірини Власенко є все, аби задовольнити будь-якого читача. Хочете романтичну історію про кохання у Парижі з геппіендом? Читайте. Хочете чогось серйозного, сповненого філософських роздумів і насиченого цитатами з розумних книг? Теж читайте. Ви не прихильник любовних романів і полюбляєте реалістичні твори, сюжет яких ґрунтується на реальних історичних подіях? Вам теж варто прочитати цей роман, бо тут стільки фактів про кілька хвиль еміграції українців, Першу та Другу світові війни, Голодомор і колективізацію, холодну війну, залізну завісу, сіру пострадянську реальність, Майдан та війну в Україні, майстерно вплетених у канву життя героїв, що нудно не буде.

Крім того, ви отримаєте змогу гуляти Парижем, прекрасним осіннім Парижем, сповненим світла й романтики, попри всі негаразди, як-от війна, дощ чи вкрадений рюкзак, блукатимете вузенькими вуличками, зазиратимете до кав’ярень і зустрічатиметесь із кимось дорогим у Люксембурзькому саду. Ви перейматиметеся долею членів дивної розгалуженої великої родини, яких життя розкидало двома світами — Францією та Україною, — аби потім дати їм змогу знову зустрітися. Ви зануритеся у плетиво причин і наслідків, розмірковуватимете про місце України на карті світу і про вплив на її формування козаків у давні часи, обурюватиметеся "глибокою стурбованістю" країн Заходу подіями, які відбуваються в нашій країні, журитиметеся й радітимете разом із героями книги.  Ви мимохіть почнете шукати своє місце у своєму ж житті, як би дивно це не звучало, бо часом ми під впливом обставин губимо себе й потім ніколи не знаходимо. Мабуть, не надто наполегливо шукаємо...

Вид. "Віват", 2018

Суза Кольб "Вівсяна банда. У хвіст і в гриву"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Volle Mähne!

Цю книгу ми з сином розгорнули відразу по тому, як перегорнули останню сторінку першої частини серії "Вівсяна банда" — "Вітер у гривці". Все, що я могла сказати про цю чудову авторку та її кумедних героїв, озвучила у відгуку на першу книжечку, тож, аби не повторюватися, просто скажу: задоволення ми отримали іще те! Уже всіх на тій фермі знаємо, хто на що здатен — здогадуємося, тому просто насолоджувалися текстом, чудовою мовою, прикольними ілюстраціями й — тепер точно можу заявити — улюбленими героями.

Окрім усього, згаданого вище, книга ще й виховні моменти містить. Так, ми з сином поговорили про те, що таке дружба та друзі, чим заради них варто жертвувати, а чим — ні, чи може бути дружба (ба навіть кохання) між абсолютно різними особистостями (як-от кішка й пес))) і чи можна подружитися з людиною, яка зробила тобі капость. А ще замислилися над тим, чи обов’язково треба говорити однією мовою, аби розуміти один одного? А ви як гадаєте?..

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Лю Цисінь "Проблема трьох тіл"/刘慈欣 - 三体

Пригадуєте нещодавні палкі дискусії у ФБ з приводу того, чи варто вводити в школах обов’язкове ЗНО з математики? Під час них народ розшарувався на так званих гуманітаріїв, людей із математичним складом мислення та тих, хто обстоював необхідність ознайомлення з різноплановими науками (я належу саме до таких). Ой скільки думок, часом навіть близьких до абсурду (аби не сказати до дурні))), потрапило на очі. Доходило до крайнощів: мовляв, хтось здатен тямити у фізиці, а хтось — читати книжечки, й ці два вміння ніяким чином не перетинаються. Так от скажіть мені, будь ласка, куди в такому разі подіти цю просто чудову трилогію китайського автора Лю Цисіня, а з ним і всю наукову фантастику загалом? Гуманітарії ж не годні осягнути викладені в книзі наукові факти та нюанси, а вченим нащо здалася белетристика?)))

Однак досить про наболіле, нумо про книгу. Це — перша частина трилогії "Пам’ять про минуле Землі". Друга, як мені відомо, вже перекладається українською, третьої, сподіваюся, теж довго чекати не доведеться, бо ж після прочитання першого тому ну дуже кортить дізнатися, що буде далі.

Голослівно зазначу, що наукова фантастика такого високого штибу мені нині рідко трапляється. Крім "Квантового злодія" та "Фрактального принца" Ханну Райяніємі й згадати начебто нічого (до речі, фінальну частину цієї трилогії теж іще не прочитала). Роман Лю Цисіня по-справжньому науковий, бо він відштовхується від конкретних фактів, як історичних (це, зокрема, Культурна революція в Китаї), так і фізичних, математичних, футурологічних тощо (наприклад, математична задача трьох тіл, вплив контакту з позаземною цивілізацією на людство, розповсюдження радіохвиль у космосі та багато інших). Численні примітки перекладача спрощують розуміння багатьох нюансів, однак аби розкласти отриману інформацію на полички, все одно доводилося гуглити деякі факти й поняття, просто фізично відчуваючи, як розширюється мій кругозір. 

Сюжет також не підвів: тут і майже детективна історія першого контакту з інопланетянами, і реальні підстави для тотальної недовіри навіть найближчим людям, і проблема негативного впливу людини на природу, й віртуальний світ та моделювання у ньому реальностей. А ще — купа приводів, аби замислитися про речі, важливі, насамперед, для самого читача. Мене, наприклад, зачепила за живе потреба робити вибір між внутрішніми переконаннями та "правильністю/неправильністю", нав’язаною соціальними умовностями, адже загалом ми, зазвичай, чинимо всупереч власній волі, бо "що люди скажуть?"... Але чи залишаємося ми тоді собою? От-от...

Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2017

Суза Кольб "Вівсяна банда. Вітер у гривці"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Flausen im Schopf

Був період, коли син засинав і, можна сказати, прокидався з думкою про те, як ми читатимемо продовження пригод Еллі та її друзів — героїв книг Олександра Волкова. Потім нашими улюбленцями стали сімейство кротів і їхні друзі з книг Мар’яни й Тараса Прохаськів. Потім — неймовірні 36 і 6 котів Галини Вдовиченко. А от тепер ми просто обожнюємо поні й коней — героїв цілої серії чудових книг німецької письменниці Сузи Кольб.

"Вітер у гривці" — перша частина пригод вівсяної банди. Дівчинка Лотта з мамою змушені переїхати на ферму в невеличкому містечку й перевезти туди своїх улюбленців: коней Оле й Графиню, поні Шоко й Кекса та гафлінґера Тоні (хто не в курсі — це порода невисоких коней, які живуть в Альпах). На фермі з ними ще мешкають пес, кицька і три пані курки (ой і кумедні вони!). На відміну від казок, у цій історії люди не розуміють мови тварин, тому все — мов навсправжки. Однак читачі — не просто люди, тому можуть зрозуміти усіх героїв книги, вболівати за успіх неймовірних планів, які вигадує Шоко (наприклад, полювання на привида), переживати за героїв і нестримно реготати, бо ну дуже смішно ця історія читається (одна лише мова Тоні, який говорить із акцентом, чого варта)!

Добре, що на нашій книжковій поличці вже стояла друга частина пригод вівсяної банди, бо нам довелося б терміново бігти до книгарні, адже вдома таки завівся Кекс, щоправда гумовий і малесенький... Утім, так йому зручно ховатися в шкільному рюкзаку сина й таким чином ходити до школи)))

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Григір Тютюнник "Климко"

Коли усвідомлюю, скільки цікавих, глибоких і прекрасних творів залишається поза межами нашого щирого захоплення лише тому, що вони — частина шкільної програми й тому асоціюються у масового читача з чимось нудним, — стає дуже прикро. І ще прикріше те, що до цієї когорти "замучених програмою обов’язкового читання" належу і я. Бо як же інакше пояснити те, що Григора Тютюнника я читала, й "Климка" його читала, і не лише "Климка", а зрозуміти глибину його таланту спромоглася лише ось...

Сюжет не розповідатиму — надто він сумний. І не тому, що всі в повісті страждають, а тому, що все, описане автором, відбувалося насправді. Однак головне у Григора Тютюнника не тільки те, про що він розповідає, а те, як саме це робить. Бо ти не просто спостерігаєш за хлопчиком, переймаючись за нього, ти проживаєш разом із ним кожен кілометр його довгої подорожі по сіль, переносишся на Донбас часів Другої світової війни і... помираєш у кінці. Бо так хотілося, щоб усе в Климка склалося добре, але...

А от героєві повісті "Вогник далеко в степу", можна сказати, пощастило. Бо і в училище його зарахували, і хлібом там годували, й друзі хороші у нього були, й навіть перше кохання. Попри голод, зубожіння, сирітство, зимовий шлях до райцентру, вовків і злого підступного шофера, відчувається якесь щастя й світле майбутнє (ага, мимохіть штампами заговорила).

Однак найпрекрасніша частина творчості Григора Тютюнника для мене — це його оповідання. Буквально на лічених сторіночках він уміє помістити цілий світ, довге життя, глибокі переживання, неймовірні емоції, переплести це все й помережити такою мовою, такими метафорами, від яких аж дух перехоплює! І що цікаво: чим коротша новела, тим вона сильніша. От всі, мабуть, пам’ятають хрестоматійні "Три зозулі з поклоном"? Дуже сильно. А "Колиску" читали? Там про батьківщину. А "Груші з копанки" про бабусю і її трьох чоловіків читали? Там же таке тепло в кожному слові! А "Прослідок" — про шлях, який ми обираємо? А який чудовий, просто прекрасний герой у "Дикому"! А який характерний у "Нюрі"! А які гострі й на сьогодні теми батьків та дітей, котрі повиїжджали до міста, підіймаються в оповіданнях "Син приїхав" і "Вуточка". А "Холодна м’ята" як вам — про любов? А теж про любов і ще про те, що у дітей і дорослих може бути різна правда? Це я про "В сутінки"...

Та доста знову перечитувати цю книгу (он пишу цей відгук вже годину))) Хоча все-таки варто перечитувати...

Ілюстратор Ольга Воронкова, вид. "КМ-БУКС", 2013

Галина Вдовиченко "Чорна-чорна курка"

Романи для дорослих Галини Вдовиченко я вже давно оцінила і час від часу насолоджуюся її книгами. Проте значно більше задоволення отримала від творів, написаних авторкою для дітей, зокрема дилогії про 36 і 6 котів. Це цілий шквал сильних емоцій, карколомних пригод, захопливих героїв, щирого сміху й просто якогось позитивного-позитивного настрою. Тож за "Чорну-чорну курку" ми з сином бралися з приємним передчуттям, і воно нас не підвело.

Головною героїнею книги є — хто міг би подумати? — чорна-чорна курка))) Вона особлива, але не кольором пір’я, аж ніяк. Вона особлива своїм ставленням до життя. Здавалося б, що такого цікавого може бути у банальному курячому існуванні? Поїв, покудкудакав, зніс яйце, знову поїв — і на сідало. Й так щодня. Бо ж таке воно — куряче життя! (А якщо поміркувати й порівняти, то часто й наше, на жаль....) Однак чорна-чорна курка не хоче жити так, як інші, — і не живе. Вона, наприклад, випускає стінгазету — "Чорнокурківський вісник", ініціює розбирання смітника, організовує курінь на дереві й агітує інших переселятися туди, розповідає цікаві історії і... вчиться літати, бо хоче полетіти до Сингапуру. 

Власне, це не перший образ героїні, яка виходить за межі типової для курки поведінки. Такою ж постає ця птаха на сторінках книжечки литовської авторки Ліни Жутауте "Фердинанд і Пух". І мені дууууже подобається те, що діти (та й не лише вони) звикають до думки, що можна і навіть треба виходити за рамки, накреслені для тебе соціумом, що не варто боятися виділитися, що треба прямувати до своєї мрії, якою б нереальною для всіх інших вона не видавалася.

І про інших — цебто про інших героїв історії Галини Вдовиченко: вони чудові! Вони характерні, живі, яскраві. Вони типові для свого роду-племені, що підкреслює нетиповість чорної-чорної курки, й такі класні, що варті окремих історій про кожного з них. Може, такі якраз напишуться?..))

Художнє оформлення Наталки Гайди, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Ден Браун "Джерело"/Dan Brown - Origin

Досі не визначилася з тим, захоплює мене Ден Браун чи дратує. Така суміш цих двох емоцій виникає завжди після читання його романів (без цього роздвоєння прочиталися, чи то пак ковтнулися лише "Код да Вінчі" та "Янголи і Демони", бо були першими). Проте минає певний проміжок часу, з’являється черговий роман про пригоди неймовірного професора Роберта Ленгдона, єдиний недолік якого — клаустрофобія, і рука так і тягнеться до нової книги... Спитаєте: чому? Бо я точно знаю, що це буде захоплива мандрівка і це буде купа нової науково обґрунтованої інформації. А сюжет? Ну, сюжет буде практично банальним, але цього теж очікуєш, тому не розчаровуєшся.

Отож, над чим цього разу довелося працювати професорові? Аби ви не сумнівалися, він розгадував коди, шукав паролі, ганяв прекрасним містом (цього разу — Барселоною) у супроводі прекрасної жінки, втікаючи від найманого вбивці та поліції, паралельно ділився своїми енциклопедичними знаннями з приводу й без і зрештою вийшов із цього всього... Навіть якщо не допишу цього речення, аби не спойлерити, ви ж все одно знаєте, яким буде фінал книги)))

Однак інший пласт роману, той, який науковий, був насправді ну дуже цікавим. Він стосується теми, над якою заморочуються безліч умів безліч років, ба навіть століть: звідки ми пішли і куди прямуємо? Питання зародження життя на Землі, як далеко не сягнули б нинішні наукові дослідження, досі залишається без відповіді. Тим паче вкритий туманом невідомого подальший розвиток людства як цивілізації і як біологічного виду. До того ж у науки та релігії щодо обох цих проблем досить різні міркування. Ден Браун і в цій книзі собі не зраджує: він протиставляє релігію та науку, віддаючи перевагу, звісно, останній. Однак мені все одно цікаві аргументи, якими користуються у своїх дискусіях прихильники обох цих точок зору, дарма що вони час від часу повторюються.

Ну, і про ключову проблему, підняту у романі, я просто промовчу, аби вже точно не відкривати карт. Однак саме вона стала родзинкою книги, точніше, горошинкою, яка муляє і муляє, змушуючи думати-гадати: а що буде, коли і справді?..

п. с. А ще я дуже-предуже хочу у Барселону, аби подивитися на неймовірні архітектурні творіння Антоніо Гауді не на фото, бо вже стільки про них знаю)))

Переклад Г. В. Яновської, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018

Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько "Як зрозуміти козу"

Продовження книг "Хто зробить сніг" та "Куди зникло море", які розповідають про пригоди багатодітної родини кротів та їхніх друзів, як на мене, вдалося. Та ще й для читання спекотного літа — саме те, що треба (втім, починається оповідь із дня Святого Миколая, тож можна сміливо читати і взимку)))

"Калімеееера!" — тепер ми з сином так вітаємося, коли хочеться пореготати. Бо це було справді весело: мандрівка морем на яхті, невідомий острів і нові друзі — кози, котрі розмовляли мовою, схожою на грецьку. Втім, попри це, кротенятам, білченятам, зайченяті та бобреняті вдалося потоваришувати з козами, бо ж головне, що потрібно для порозуміння, — бажання зрозуміти одне одного.

У цій книзі ще багато інших цікавих виховних (перепрошую за занудство))) моментів. І перша закоханість, і відповідальність за покладені на себе зобов’язання, і цілеспрямованість, і відвага взятися за справу, якої ти ще не робив, і, звісно, дружба. До речі, а продовження буде, ніхто не в курсі?))

Художнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Ірина Смолич "Пісок у склянці"

Як мене тішить той факт, що нині книг — на будь-які колір і смак, у будь-яких виглядах та доступності! Можна купити паперовий варіант, можна — дешевший електронний, можна взяти книгу у бібліотеці чи позичити у знайомих, можна почитати в перекладі чи оригіналі, можна книгу, зрештою, написати самому і видати, якщо пощастить)) А коли не дуже пощастить із традиційними видавництвами — все одно видати, бо ж нині є електронні видавництва, які зроблять ваш твір не меншою лялечкою, ніж у класичному паперовому варіанті. І, знаєте, те, що книга видана лише у віртуальному вигляді зовсім не означає, що вона — гірша. Такий висновок свого часу я зробила, прочитавши "Каву по-віденськи" Віти Вітренко, його підтвердив і містичний роман-жахастик Ірини Смолич "Пісок у склянці".

Загалом жанр жахастиків, та ще й замішаних та дещиці містики, у нас нині популярний, що не може не тішити. Тішить ще й те, що чомусь виключно чоловічу когорту, яка зайняла нішу у цьому жанрі (чи то мені просто так щастило?), розвела жіноча рука. Й оця жіночність (у хорошому значенні цього слова, а не те, що ви могли б подумати))) дуже відчувається. По-перше, головною цінністю у романі є сім’я. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що чоловікам байдуже до родини і дітей (хоча читацький досвід підказує зворотне))), однак у цій книзі все-таки він поставлений попереду усіх інших досягнень, і героєві-чоловіку це доводиться пояснювати. По-друге, жіночий почерк видає фінал роману. А по-третє, я просто рада, що іще одне дівчаче ім’я з’явилося на моїй, нехай і віртуальній, але не менш справжній книжковій полиці (скрін рідера не показуватиму, але повірте моєму слову)))

Отож, коротко про сюжет (не спойлеритиму!))): успішному письменникові вдалося написати чергову книгу, яка чомусь не схотіла бути оприлюдненою. Ну, принаймні мені так здалося. І з цим письменником починають відбуватися усілякі химерні речі. Дуже химерні. Геть і мене в оману ввели ті події, які насправді виявлялися зовсім іншими подіями, але якщо взяти геть-зовсім насправді, то... Саме так — насправді-насправді було все по-іншому. Словом, сюжет захопив: він оригінальний, насичений подіями й отримує зрештою логічне (ну, майже)))) пояснення. Але є кілька "але" (як же без них?). Книга — дуже невеликого обсягу, що не дало змоги глибше розкрити образи. Ми можемо роздивитися лише самого письменника (головного героя), трошки більше бачимо його товариша-видавця і пунктиром — дружину. Власне, там практично більше нікого й немає (якщо не зважати на нечисту силу, але про це — пізніше), однак хотілося б, аби ці персонажі біли трошки живішими і справжнішими, а не просто ходячими ляльками. По-друге, ота нечиста сила — пан Бове — так і залишилася незрозумілою силою. Ким він був? Навіщо з’явився письменникові? Що такого учворив головний герой, аби з ним сталася описана в романі халепа? Нібито й дружину кохав, і доньку любив, і забезпечував їх, і нікого не вбивав... Проблема була у романі? Тоді яка саме? Про що була неопублікована книга? Купа запитань, а Ірина Смолич навіть не натякає на відповіді. Хіба що я щось пропустила?))) Але наступну книгу авторки пропускати точно не збираюся)))

Наталія Чуб "Азбука ввічливості"

Книги дитячого психолога Наталії Чуб чомусь припали до смаку синові. Пишу "чомусь", бо історії, які вона розповідає, — прості, навіть банальні, без сучасних наворотів із використанням таких-сяких методик й отаких-перетаких методів впливу на дитячу свідомість. Це просто казочки, милі, цікаві й обов’язково добрі та зі щасливим кінцем. Мабуть, саме простотою й цінні)))

Першу книгу-азбуку із серії "Енциклопедія для маленьких вундеркіндів" прочитали майже два роки тому. Ця ж, про ввічливість, чомусь залежалася на поличці. Але, мабуть, так треба було, бо хіба не ліпше читати книгу про бабусь із бабусею? Щоправда, бабусі тут геть недобрі, кожна з них уособлює якусь негативну рису, яку намагається прищепити головній героїні — дівчинці. Але й вона, і маленький читач бачать, наскільки поганою є погана поведінка (і тавтологія тут зумисна), а тому... Ну, ви зрозуміли)))

Перемогла, як завжди, дружба)) Й у грі, яку пропонує авторка наприкінці книги, теж. Бо ж навіть якщо до фінішу ти прийшов останнім, хороші манери та корисні звички все одно залишилися при тобі.

Ілюстрації М. Пузиренко, вид "Віват", 2011