Себастіан Фітцек "Пасажир №23" / Sebastian Fitzek - Passagier 23

"Психологічний", "детектив", "пасажир"... Ці слова викликали в мене якусь асоціацію з чимось цікавезним, та таку, що змусили одразу ж взятися за читання нової книги, щойно вона потрапила мені до рук. Уже в процесі я зрозуміла, що мимохіть згадала враження від майже однойменного роману Жана-Крістофа Ґранже, й злякалася: а раптом поірвняння цих двох майстрів гостросюжетної прози зіпсує задоволення? Ні, не зіпсувало...

Отже, Себастіан Фітцек запрошує читача на величезний і розкішний круїзний лайнер — одну з моїх блакитних мрій. Письменник, до речі, зробив усе, аби відлякати таких, як я, мрійників від непевного кроку на трап, бо ж на його кораблі коїться щось страшне — й воно описується в перших абзацах книги. Я всі кілька сотень сторінок чекала, хто саме й що саме робив у тому таємному, обладнаному під операційну, трюмі. Й дочекалася — однак це було дуже неочікуваним сюрпризом, який я оцінила)))

Основний сюжет крутиться навколо теми самогубств. Чи знали ви, що круїзні ланери — одне з найпоширеніших місць для скоєння самовбивства? Бо коли ти вистрибнув за борт — вже ніщо тобі не допоможе врятуватися чи то пак не завадить померти, хіба що диво. Однак насправді із цими самовбивствами все виявилося набагато складніше. І про це я мовчатиму як риба, бо ж терпіти не можу спойлерів))) Тому просто читайте.

P. S. А мріяти про навколосвітню подорож на величезному кораблі все одно не перестану — а раптом здійсниться?)))

Переклад із німецької Альони Куйбіди, вид. "Віват", 2019

Кейт Аткінсон "Руїни бога"/Kate Atkinson - A God in Ruins

Я очікувала чого завгодно від фіналу цієї історії довжиною в людське життя, тільки не того, що отримала. "Як???" — мовчки кричало щось усередині мене в осінню туманну ніч, але відповідей на такі запитання зазвичай ніхто ніколи нікому й ніде не дає.

Авторка у післямові чітко каже, що книга — насамперед про війну. Про людей у війні. Про британських льотчиків, які скидали тисячі бомб на німецькі міста. Про те, як вони гинули, виконуючи свою роботу й убиваючи сотні людей — не солдатів, ні, просто людей, жінок, дітей там, у майже невидимих будинках... Про сумніви і протиріччя, про сміливість і героїзм, і ще про багато чого, пов'язаного з війною...

Однак для мене цей роман був насамперед про мирне життя — після війни. Про любов і байдужість, страх і біль, радість і щастя, про квіти й птахів, сніг, дім, вибір, про дітей і онуків, заплутаність життя й неймовірність його поворотів. Про те, яке воно — життя — все-таки прекрасне, попри все (чи ж завдяки всьому?). І про те, скільки людей після кожної, кожнісінької війни не проживають своїх життів, своїх радощів і свого болю... І ще більше людей просто не народжуються... Їх тисячі, мільйони, ба вже мільярди. І так було вчора, й сьогодні, й завтра буде. Щодня, щогодини. Вічно.

Мені просто боляче...

Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Наш формат", 2018

Ґжеґож Касдепке "Бон чи тон, або Гарні манери для дітей"

Польський автор Ґжеґож Касдепке став одним із улюблених письменників українських і дітлахів, і батьків — гадаю, зі мною ніхто з цього приводу надто не сперечатиметься? От і ми свого часу з легкої руки цього письменника читали-говорили з сином про почуття, потім — про безпеку вдома, а згодом прочитали й про тяжке життя принцес, і аж  чотири томи пригод детектива Нишпорки...

Книгу про гарні манери тримала на поличці нечитаних досить тривалий час. Усе видавалося, що ще зарано говорити з сином про ложки-виделки, сходи-ліфти, відвідини театру, черговість вітань й інші складнощі етикету, дотримуватися яких не до снаги, зізнаймося, й деяким дорослим. Коли ж почали читати, зрозуміла, що вчинила правильно. Бо й наразі, у сім років, доводилося більше пояснювати те, чому Буба й Куба, герої книги, постійно сваряться, ніж чому виделку треба тримати в лівій руці, а ніж — у правій (до речі, тренуватися цьому вже почали). У п'ятирічному віці, підозрюю, прикладом для наслідування стали б сварки між братом і сестрою, а не те, чому вони намагалися навчитися самі й навчити малого читача.

Хоча, може, я надто прискіплива? Втім, у будь-якому разі задоволення від веселих і дотепних історій ми отримали, причому всією сім'єю — чоловік не без задоволення підслуховував наші читання перед сном із сусідньої кімнати й також гиготів. Деякі правила етикету також осіли в головах — і моїй, і синовій))) Щоправда, в яких випадках жінка має йти ліворуч від чоловіка, а в яких — праворуч, я так і не допетрала. І ні, там усе набагато складніше, ніж диференціація на цивільного й військового, повірте. А не вірите — перевірте))) Я ж ходитиму, як зручніше. Бо так і справді зручніше)))

Художник Єва Поклевька-Козелло, переклад із польської Ярослави Івченко, вид. "Урбіно", 2016

Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка"

Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...

Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.

Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного! 

Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки  української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...

Переклад із чеської Стефана Забужка, вид. "Комора", 2019

Петро Білоус, Оксана Савенко "Демонізація української міфології"

Що вам спадає на думку, коли читаєте слово "монографія"? Щось наукове, заплутане й нудне, чи не так? Розумію, бо ж здебільшого воно так і є, нічого сказати))) Однак до монографії, написаної Петром Білоусом у співавторстві з Оксаною Савенко цей стереотип стосунку не має.

Відродження праукраїнських язичницьких вірувань нині стало майже мейнстрімом. РУНВіра — одна із найвідоміших конфесій (чи як їх називати?) такого напрямку. А ще ж є "Рідна Віра", заснована, до речі, аж 1934 року, "Ладовіра", "Ягновіри", "Орантійці" й навіть київська громада українських язичників під назвою "Православ'я". Однак навіть поверхове знайомство з їхніми догматами (а вони, як у будь-якій релігії, є) у мене особисто викликає класичне "Не вірю!". Не вірю, що саме таким чином і саме в це вірили мої предки-древляни, чию язичницьку сутність я, попри тисячоліття панування (хоча це спірне питання) християнства, усе ще відчуваю.

Прочитана мною монографія написана таким самим, як і я, вродженим, а не наверненим язичником — це я знаю напевне, бо Петро Білоус був моїм викладачем, науковим керівником і просто вчителем багато років. Тому він, спираючись на наукові роботи визнаних дослідників язичництва, пантеїзму та того, що християнство називає демонологією, а також на писемні пам'ятки Київської Русі, народні звичаї й обряди, "реабілітує" тих, хто в моєму древлянському світі реабілітації не потребує. Я про домовиків, польовиків, лісовиків, мавок, русалок, інших духів, які так і не піддалися знищенню, попри всі старання християнських клерикалів. Згадайте хоча б невмирущого Коляду, магічного Купайла, поклоніння зіллю на Зелені свята чи ж досі живих відьом, знахарів і відунів... Не знаєте таких? Можливо. Але це не означає, що їх не існує)))

Автори не просто перелічують всіх цих духів і наближених до них людей. Вони пояснюють, як відбувався процес демонізації тих, кого наші предки шанували як світлі сили, котрі допомагають людям. Розповідають, для чого це було потрібне тодішній владі й церкві. Відривають деякі таємниці (не)чистих духів, які я десь на підсвідомості знала завжди. Власне, навіть трошки підіймають завісу цієї самої підсвідомості, тобто колективного несвідомого, знищити яке за тисячу років не вдалося.

Цю книгу наполегливо раджу не лише дотичним до наукових історично-міфологічно-філологічних досліджень, а й усім, хто цікавиться нашою минувшиною та (хоч і дивно це прозвучить) фентезі. Так-так, високоякісним вітчизняним фентезі, що ґрунтується на близькій нам міфології. Це стосується й читачів, і, звісно, авторів.

Вид.: Житомир, Видавець О. О. Євенок, 2019

Марія Жученко "Загадка синіх блискавок"

Із французьким детективом Фуагре, який носить фіолетовий берет і знає багато всього цікавезного, та його помічницею, болонкою Жозефіною ми з сином познайомилися рік тому завдяки просто неймовірному величезному і яскравому атласу "Довкола світу з Фуагре". Тож коли дізналися, що українською вийшли кілька книг із серії "Фуагре та Жозефіна йдуть по сліду", питання читати чи ні не стояло.

Отож, перша історія в якій є загадкові НЛО, поганці, вчені й глобальні проблеми, прочитана сином самостійно й із захопленням. Цьому посприяли невеликі розділи, великий шрифт і яскраві ілюстрації (отакі критерії в малого читача))) Ну й захоплива історія, звісно. У ній, крім пригод, знайшлося місце й цікавій та корисній інформації. Наприклад, ми обговорили озонові діри, що це таке, чим нам загрожує і шляхи вирішення цієї проблеми. Може, хтось і справді винайде прилади, які випускають сині блискавки?))) Побачимо. А поки що плануємо читати наступну книгу із серії.

Художник Максим Долинний, переклад із російської Ольги Уліщенко, вид. "Віват", 2019

Арундаті Рой "Міністерство граничного щастя" / Arundhati Roy - The Ministry Of Utmost Happiness

Чекати на українське видання цього роману Арундаті Рой я розпочала, щойно дочитавши її "Бога Дрібниць". Ті, хто вже знайомий із творчістю цієї індійської авторки, не дадуть збрехати: й манера та стиль письма, й підняті нею теми надто відрізняються від широкого загалу літературних творів, аби їх не помітити. І тим паче, залишитися байдужим. Власне, я просто дуже небайдужа до Індії, в якій ще не бувала. Однак то Грегорі Девід Робертс своїм "Шантарамом", то Салман Рушді "Опівнічними дітьми", а тепер ось і Арундаті Рой двома романами просто творять нову мрію: побувати в цій дивовижній країні.

Події, описані в романі, охоплюють понад шість десятиліть часу й дуже багато людей. Абсолютно різних людей, які перетинаються волею долі, богів чи когось іще в старому Делі. Місто — теж повноправний герой книги, бо не тільки має своє особливе й особисте життя, а й взаємодіє зі своїми мешканцями, спілкується з ними, підказує й допомагає або ж навпаки — карає. Однак найбільше карають людей самі ж люди — найжорстокіші створіння на Землі. Про це мимохіть думаєш, коли знайомишся з долею делійських трансвеститів (не дивуйтеся — в Індії це завжди був окрема своєрідна каста, яка мешкала на окремих територіях за окремими правилами), про це не можеш не думати, читаючи про жорстоке протистояння в Кашмірі й про різню, яку раз по раз влаштовували одні одним то мусульмани, то індуси.

Спочатку мені здавалося, що в романі надто багато ненависті — значно більше, ніж любові чи й простої приязні. Але потім я зрозуміла, що дуже помиляюся. Що любов може бути різною, навіть геть не схожою на те, що ми традиційно звикли вкладати в це поняття. Любити можна й потрібно те тільки того, тому й так, як це дозволено суспільством, звичаями або релігією. Любити можна всупереч усьому цьому — хоча є одне "але". Полягає воно у внутрішній волі від соціальних та інших обмежень — без неї й жити, й любити, й ненавидіти по-справжньому не можна, не вийде...

Проте я точно знаю, що люблю такі глибокі вражаючі твори, люблю Арундаті Рой, люблю гарні соковиті переклади українською, люблю видавництва, котрі тішать читача новими книгами й люблю читати)))

Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Сашко Дерманський "Танок Чугайстра"

"Книга про Васька й слона" — так коротко назвав син "Танок Чугайстра" Сашка Дерманського. Васько — то один із головних героїв повісті, його одноліток. А слон... Ні, не скажу, бо то вже буде спойлер)))

А ще Ігор приніс зі школи книгу для додаткового читання — спеціально для того, аби показати мені, що в ній є уривок із повісті Сашка Дерманського, якої ми ще не читали. Й дуже пишається тим, що має переший особистий автограф від автора.

Однак я відійшла від теми, цебто від книги. Обрала її спеціально — аби ознайомити сина з основами української міфології. Звісно, тут ідеться про чугайстра й нявок, але ми мимохіть згадали й щезника, й тогощовскелісидить, і мавок, і русалок, й лісовиків... Тобто своєї мети я досягла))) Як і Ігор — отримати задоволення від цікавої історії. Це була та ситуація, яку я люблю: коли в нього очі вже злипаються, але просить прочитати ще трошки. Юні герої — дівчинка Лілія, її друг Іванко та згаданий на початку братик Васько — також домоглися свого, в цьому й сумніватися не доводиться. 

А що ж слон? Він смішив. Дуже, бо Ігор теж любить слонів. Наш он на дивані дрімає. А чи отримав Васько свого слона — достеменно не відомо, однак сподіваюся, що й у цього хлопчика все вдалося.

Малюнки Олени Шикури, вид. "Теза", 2017

Лідія Осталовська "Акварелі" / Lidia Ostałowska - Farby wodne

"Світ усе це міг помітити раніше, якби хотів", — нібито поміж іншим зазначає Лідія Осталовська, довівши свою розповідь про Аушвіц-Біркенау до моменту визволення табору радянськими військами. Я аж спіткнулася об цю коротку, просту, але таку глибоку фразу. Бо й справді: світ (тобто міжнародне співтовариство, якщо говорити сучасними штампами) не хоче бачити речей, які безпосередньо його не стосуються. Ані тоді, ані тепер. Навіть прикладів не наводитиму — їх достатньо, просто озирніться навколо або перегляньте стрічку новин.

А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.

У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...

Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.

Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків  світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили  далекі від нього американці...

Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...

Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.

Переклад із польської Андрія Любки, вид. "Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014.

Вахтанг Кіпіані "Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР"

Майже 700 сторінок, на яких — шість томів останньої кримінальної справи Василя Стуса, чотири статті Вахтанга Кіпіані та останній відомий текст Стуса "З таборового зошита", прочиталися досить швидко. Це не захопливий детектив і не чарівна фентезійна історія, але відірватися від книги було неможливо. Суха канцелярська мова документів, як не дивно, зуміла передати купу емоцій, почуттів, думок, багатогранність сумнівів, переживань, ненависті, захоплення, байдужості людей, які свідчили у цій справі.

Насправді книга не про Василя Стуса. Вона — про майже сотню інших, тих, хто його оточував. Ці люди діяли згідно зі своїми світоглядом, переконаннями, досвідом, потребами. Хтось із них розумів, до яких наслідків призведуть їхні слова, а комусь це було до шмиги. Однак уся справа Василя Стуса, логічним завершенням якої стала його передчасна смерть, ґрунтується саме на свідченнях цих людей. Тобто можна голослівно й безособово стверджувати, що його вбила система (і це буде правдою), а можна назвати поіменно тих, хто особисто поставив свій підпис під вироком (і це теж — правда). Тим паче, що всі імена, адреси, свідчення подані без купюр.

Читаючи, я собі зробила багато закладок у тих місцях, які особливо зачепили. Думала: от писатиму відгук, обов’язково згадаю і про цей стиль радянських протоколів, який тримається на слові "нібито" та на штампах; і про "заявления", написані простими людьми (С), які не вважали їх доносами; і про останнє слово Стуса, сказане ним на першому суді в 1972 році, — у ньому він відхрещується від "бандерівської преси", де були опубліковані його вірші, визнає, що висунуті йому звинувачення "багато в чому слушні", й "обіцяє більше так не робити". Потім закладок ставало все більше, бо я намагалася зрозуміти, в який момент Стус зрозумів, що це покаяння не має жодного сенсу, адже його й таких, як він, заповзялися знищити — тій державі не потрібні були люди, котрі вміють мислити й аналізувати, та ще й не мовчать при цьому. Однак тій державі потрібна була картинка "загального щастя", й вона створювалася так старанно, що прості люди щиро вірили: Стус — ворог, а вони — справжні патріоти. Власне, на превеликий жаль, відтоді потреба народу у сліпій вірі не зменшилася, а голоси тих, хто вміє мислити й має сміливість заявляти про це, губляться у гомоні натовпу (як і свідчення друзів Стуса — у купі доносів).

Практично нема закладок у записках "З таборового зошита". Не тому, що не зачепили, радше навпаки: там кожен абзац хочеться обмірковувати, цитувати, обговорювати. А ще хочеться перечитувати твори Василя Стуса, аби тепер по-новому осягнути саме його, а не лише простих людей (С), яким і присвячено цю величезну книгу. 

П. С. Віктор Медведчук згадується двічі: у протоколах суду, на якому він виступав у ролі адвоката (заявивши, що згоден із усіма звинуваченнями), й у статті Кіпіані "Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?" Власне, саме за висловлене у ній він і подав до суду на видавництво, автора й друкарню (як не дивно). Чим це закінчиться — побачимо. Історія триває...

Вид. "Віват", 2019

Олександр Волков "Таємниця покинутого замку" / Александр Волков - Тайна заброшенного замка

Ця книга дещо відрізняється від попередніх історій про Чарівну країну. Хоча б тим, що тут присутні... інопланетяни. А ще я в цьому романі побачила стільки зовсім неочікуваних алюзій! Скажімо,  історія підкорення менвітами арзаків (це два народи з іншої планети) нагадала мені дещо дуже важливе для нас сьогоднішніх. Особливо в розрізі мовного питання: менвіти насамперед забрали в талановитих і працелюбних арзаків мову, спочатку змусивши вивчити свою — цебто панівного класу, а потім заборонивши користуватися рідною й перетворивши таким чином іншу расу на безмовних і слухняних рабів. Вам ця історійка нічого не нагадує?

А далі, втім, усе досить шаблонно: мешканці Чарівної країни, об’єднавши зусилля й заручившись підтримкою дітлахів із Канзасу, зуміли перемогти загарбників. Однак вони також зуміли відсіяти зерно від полови, тобто зрозуміти, що в нібито єдиній команді зорельота, який прилетів із космосу, насправді нема єдності. Тобто в будь-якій ворожій армії є "погані" й "хороші", котрим потрібен шанс, аби зрозуміти та проявити свою хорошість. Утім, для цього потрібне насамперед бажання (чи то пак потреба) чинити по совісті, а не так, як накажуть...

І ще про одне хотілося б поговорити. Багато разів у відповідь на мої відгуки про цю серію книг Олександра Волкова чула , що він — звичайний плагіатор, який поцупив "Чарівника країни Оз", й нічого його читати та ще й хвалити при цьому. Однак ніхто з тих, хто робить такі закиди, не читав інших книг, написаних безпосередньо Волковим. Проте давати негативну оцінку всьому творчому доробку автора це незнання чомусь не заважає... То от собі думаю: якби жителі Чарівної країни чинили б так само, то позбавилися б і від менвітів, і від арзаків. Але ні — книжкові герої часто бувають мудрішими за реальних людей. На жаль чи на щастя — ще не визначилася...

Переклад із російської Наталії Сидорової, ілюстрації Ангеліни Канкави, вид. "ВД "Школа", 2017

Ірена Доускова "Гордий Будьщо"/Irena Dousková - Hrdý Budžes

Зараз буде відверта й щира (тобто непроплачена))) реклама одного з найулюбленіших моїх видавництв. Практично все, що виходить у "Комори", я читаю, зокрема стараюся не пропускати перекладів книг наших найближчих сусідів: чехів, словаків, поляків, тих, хто населяв колишню Югославію... Здебільшого автори розповідають про травматичний досвід своїх народів, здобутий завдяки більшовизму/комунізму/совєтизму тощо, такий зрозумілий нам із вами...

"Гордий Будьщо" Ірени Доускової — книга дещо незвичайна, бо написана від імені восьмирічної дівчинки. Ні-ні, це не дитяча література! Це дуже важлива історія для дорослих, бо розкаує про стільки важливих речей! Наприклад, про те, як важко жити в дитячому колективі дівчинці з нестандартною зовнішністю. Або про те, як по-різному сприймаються оточуючі люди дітьми з їхньою безпосередністю й дорослими. Або про найзаповітніші дитячі баажння, які часто залишаються невисловленими й тому нереалізованими. Чи ж про любов до батька — справжнього, незалежно від біологічної спорідненості.

І вторгнення радянських військ, що принесло з собою насильницьке впровадження "цінностей" СРСР, також описується з точки зору дівчинки. Тобто все нібито нормально, от тільки батьки потрапляють у немилість до керівництва театру, бо не хочуть вступати до партії. Й у школі начебто цікаво, тим більше, що мама дозволила ходити на збори жовтенят. Але незрозуміло, як партизани могли довго ховатися в лісі, де майже немає дерев. І сестра бабусі нарешті отримала дозвіл виїхати до родичів у далеку Америку. Але якби ж то трапилося раніше...

Переосмислювати історію своєї країни й свого народу дуже важливо. Розглядати її з різних точок зору, часом геть несподіваних. Досліджувати. Вивчати.  Однак не менш важливо знати, що подібне трапилося не лише з вами й що та, інша жертва спромоглася отямитися після ґвалтування й стати на ноги. Бо це додає наснаги.

Переклад із чеської Ірини Забіяки, вид. "Комора", 2015

Моніка Пейткс "Бруно дорослішає. Що варто знати про дозрівання"

Часом дуже шкодую про те, що в моєму дитинстві не було подібних книг. Бо тоді багато речей сприйнялися б інакше й не були б настільки травматичними. А ще дуже дивуюся, коли чую-читаю: "Нащо дітям то все розказувати? Самі зрозуміють, коли час прийде! Нам он ніхто не розказував, та й повиростали ж!"

Воно то й справді: ми виросли, й наші діти виростуть. Але як саме це відбуватимуться (і я зараз не про фізичні нюанси), також дуже важливо. Мабуть, важливіше за те, що саме відбувається з тілом дитини, котра перетворюється на підлітка.

А якраз про це й розповідається в книзі. Тексту тут геть мало — семирічний син сам прочитав. Але інформації абсолютно достатньо для того, аби зрозуміти процес дорослішання та механізми, які його запускають. Щоправда, про гіпофіз і деякі гормони я мусила пояснювати докладніше й на пальцях, бо мудрих і складних слів все-таки забагато. Однак це не заважає осягнути загальну картину того, що чекає на кожного хлопчика. Й дівчинку, до речі, бо є книга про старшу сестру Бруно — "Мія дорослішає".

Власне, це не перша наша книга, де розповідається, крім іншого, й "про це". Вперше ми прочитали про статеві особливості хлопчиків і дівчаток у "Великій книзі почуттів" Ґжеґожа Касдепке, а потім ще раз повторили пройдене завдяки Матсу Венбладу та його книзі "Ось як працює тіло людини всередині та зовні" (тут розповідається і про хлопчиків, і про дівчаток, і про запліднення та народження). Й те, що такі книги є, — величезний плюс сучасного дитинства!

Ілюстрації Крістіни Лосантос, переклад із іспанської Світлани Івченко, вид. "Урбіно", 2019

Василь Карп’юк "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Коли ж читати книгу з такою назвою, як не наприкінці серпня? От і я прочитала. І тепер жалкую. Ні, не тому, що прочитала, а тому, що читала не так, як було б доречніше. Я її просто проковтнула за два дні, бо збірка проб (саме так автор називає свої коротенькі твори) геть невеличка. Невеличкі й самі проби. Вони не мають сюжету, зав’язки-розв’язки й того, що між ними, не мають головного героя (хіба що оповідача можна так обізвати). Проте в них багато любові до Брустурів — рідного села Василя Карп’юка, куди він їздить і саме про ці поїздки й розказує. Розказує про весілля й сіно, корів, бабу з дідом, інших родичів. Про сніг і піч, каву й книги, які читає, про автобуси, стежки, вареники з сиром, погоду, природу й свій настрій. Тобто про все, що спало йому на думку. Можна сказати, що ці проби — то такі собі щоденникові записи, нотатки зі спробою філософствування та вкрапленнями релігійних розмірковувань, а подекуди й екстазу (особливо напркінці книги), а ще дещицею менторства й мудрагельства.

Ну от, я потрапила під вплив стилю автора)) Тому поясню нарешті, як варто було б читати цю книгу. Насамперед, непоспіхом. По одній-дві проби на день. Посезонно (бо тут є й осінь-зима-весна). Не перенасичуючись стилем автора. Не починаючи жити його життям. Не співчуваючи дружині, бо чоловікк вирішив покинути роботу, оскільки вона заважає писати проби))) Тож якщо читатимете "Ще літо...", можете врахувати це. А можете й не зважати)))

Вид."Видавництво Старого Лева", 2016

Кларісе Ліспектор "Час зірки" / Clarice Lispector - A Hora da Estrela

У мене завжди знайдеться, з чим порівняти ту чи іншу книгу. Або що їй протиставити. Точніше, завжди знаходилося — до того, як я прочитала "Час зірки" Кларісе Ліспектор. Бо її порівняти ні з чим.

Цей невеличкий твір настільки незвичний, що про нього годі розповісти, його треба читати (звучить дивно, еге ж))) Спочатку я очікувада на "вау", обіцяне в довгій передмові до видання. Потім я чекала, доки почнеться дія, до якої готує читача оповідач. Власне, оця підготовка зайняла ледь не половину тексту. Потім я чекала, коли ж, власне, почнеться ота сама головна дія, бо ж основна розповідь — то просто знайомство з головною героїнею. Й от нарешті з нею щось трапилося! І книга... закінчилася.

Але все ще триває післясмак від прочитання. Я все ще цитую її на своєму каналі в Телеграмі та на сторінці у Фейсбуці. Я раз по раз повертаюся думками до тієї звичайної, найзвичайнісінької дівчини, сіренької й негарної, немудрої й нехитрої, бідної, часом голодної, яка починає усвідомлювати себе. Не у два-три роки, як інші, а у 20 чи скільки їй там виповнилося. Усвідомлювати власне "Я", власні потреби, створювати свій життєвий простір, захищати його зрештою. Для чого, спитаєте? А щоб пережити хоча б один момент абсолютного щастя.

А ще от подумалося, що багато хто з нас, проживши ціле життя, так і не спромігся навіть наблизитися до того, що зрозуміла ця непримітна дівчина — як важливо бути собою.

Переклад із португальської Ярослава Губарева, вид "Видавництво Анетти Антоненко", 2016