Девід Р. Гокінз "Відпусти. Шлях звільнення"

Чи можна покласти нову річ у шафу, заповнену старими светрами, футболками й сукнями? Ну, може, одну-другу ще вдасться запхати, але більше — навряд чи. Те саме і з холодильником: нікуди буде покласти свіжі овочі, як-от мою улюблену броколі (так, я збоченка, я обожнюю броколі!)), якщо старанно зберігати торішні напівзгнилі кабачки — а раптом схочеться кабачкових оладок? Можливо, й схочеться, але смак буде не дуже — старе й гниле задоволення не принесе.

Так і з нашими емоціями, думками, спогадами — ми їх не викидаємо з голови, дещо — із серця, а дещо, зізнаймося, із життя, попри те що воно давно минуло, втратило актуальність, пережило себе й навіть часом смердить, немов зігнилий кабачок. Але викинути це все ментальне добро значно складніше, ніж розвантажити шафу. Усі ми це чудово знаємо — пробували, чи не так?

Виявляється, відпускати вже прожите — це ціла наука. Саме про неї і розказує психіатр, доктор Девід Р. Гокінз у своїй найпопулярнішій книзі. Він пропонує механізм, за допомогою якого можна розкрити наші вроджені здібності до щастя, успіху, здоров’я, добробуту, інтуїції, безумовної любові, краси, внутрішнього спокою та творчості. Ці стани та вміння є в кожному з нас, стверджує він, і не залежать від зовнішніх обставин чи особистісних характеристик, не потребують віри в жодну релігійну систему, їх можна просто взяти й відчути.

Тоді чому ж так важко досягти того, що нам нібито притаманне від природи, що є невіддільною частиною нашого буття? Доктор Гокінз пояснює, чому, й описує техніку, що дає змогу вийти за межі свого маленького «я» і відпустити тривоги, страхи, образи, заздрощі й осуд. Звільнення — це найшвидший шлях до реалізації внутрішньої свободи й досягнення безумовного щастя, якщо, звісно, дуже й дуже постаратися.

Я чесно спробувала. Трохи розчарую: абсолютного щастя не досягла (переконана — його не існує), але оте прекрасне відчуття легкості й свободи, коли нічого не гнітить, бо ти про це не думаєш тут і зараз (а приводів для стражлань у нас доста) вдавалося ловити. І це кайф, мушу зізнатися! Абсолютний кайф!

Наше повсякденне життя наповнене втратами, розчаруваннями, стресами й кризами. Негативні емоції впливають на здоров’я, стосунки, роботу. Тіло реагує на стреси й тривоги нездужанням, часом із геть дивними симптомами. Непевність завтрашнього дня заважає бачити попереду життя, а не темну стіну. Що ж із цим усім робити?

Відпустити — каже Гокінз. Це складно. Але реально. І тоді на спорожніле вільне місце в голові / серці / душі чи що там у кого найважливіше приходить радість. Якась така банальна — від сонечка, чи хорошого треку в навушниках, чи смішного песика на вулиці, чи смаку морозива — і справжня-справжня, як у дитинстві. Я пробувала — це справді діє.

Пер. Наталії Димань, вид. "Букшеф", 2025.

Лі Йондо "Той птах, що п’є сльози. Книга 1: Серця наґів"

Ця неймовірна книга — фентезі, але без звичних нам магів, ельфів, вовкулак, драконів та інших стандартних мешканців вигаданих світів. У світі корейського письменника Лі Йондо поряд із людьми живуть зовсім незнайомі нам істоти. Наприклад, холоднокровні людинозмії наґи, здатні спілкуватися подумки, регенерувати своє тіло й жити без сердець. Або здоровенні лекони — укриті пір’ям воїни з півнячими головами й мріями підкорити небоплава. Небоплави, до речі, — це гігантські рибини, що літають у небі. На їхніх спинах стоять рештки давніх міст. Кажуть, там зберігається багато скарбів, однак ніхто в цьому ще не пересвідчився на власні очі. 

У цьому світі є високі гори й спекотні пустелі. Росте величезний ліс із могутніми деревами, який охороняє наґів, а наґи охороняють його. На великих їздових жуках літають веселі добродушні доккебі — ще одні мешканці цього світу, здатні створювати чарівний вогонь. А десь у забутих усіма місці й місті існують дуоксіни — бо життям існування залишків племені, яке втратило бога, назвати не можна.

За богів тут служать чотири стихії — основа чи не всіх міфологій світу. Тут узагалі використано багато корейських міфів, а ще —  поезії. Тут дуже цікаво трактується потреба людей мати над собою короля. Хоча почекайте-но — про це йдеться уже в другій книзі серії, яка лише готується до друку (ага, я її вже прочитала — переваги роботи у видавництві 🙂 ).

І того — я збагнула, що збрехала на початку допису: дракони в цьому світі все-таки існують. Точніше, лише один — він проріс із не знайденого ніким драконокореня, пустив листочки й навіть квітку, а потім розплющив очі, бо його любили. Так, усе до біса заплутано, майже нічого не зрозуміло з моєї розповіді, проте повірте: це дуже, дуже цікаво!

Пер. Юлії Ковальчук, вид. "Букшеф", 2024

Євгенія Кузнєцова "Вівці цілі"

Перша прочитана, точніше, дочитана книга в цьому році — "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — про зимові свята й про людей. І я нарешті збагнула, чому в книги Євгенії занурююся з головою, аж тішуся-тішуся, що нарешті мій воєнний нечитун щезнув (насправді поки що ні, але надія є) і що попереду багато книг, у які можна буде пірнути (хоча в уже минулому році їх було лишень 32). Бо її книги — насамперед про людей.

Звісно, мені легко заперечити, мовляв, усі книги — про людей, окрім, хіба що, чогось на кшталт "Мумі-тролів" (невдалий, звісно, приклад, бо мумі-тролі — це значно більше про людей, ніж деякі "серйозні" романи), однак я не погоджуся. Адже є, наприклад, книги про пригоди. От головне там — сюжет, якісь джунглі, чи пустелі, чи старі храми, або печери, або розбитий літак. І все в таких книгах крутиться навколо пошуку виходу (з джунглів, пустель тощо) із вкрапленнями людей, які служать тлом для сюжету. Ще більше книгами про сюжет, а не про людей, можна назвати детективи. Наукова фантастика — це про уявлення автора про, найчастіше, космос і майбутнє (на тлі героїв, звісно). Фентезі — це взагалі про карту уявного світу, в яку треба раз-по-раз зазирати, аби хоча б приблизно уявляти те, що уявляв автор. Ну й про людей, звісно, які тут — тло не лише для карти, а й для драконів, ельфів чи, скажімо, наґів. 

А от є книги про людей. У них часто немає  карколомного, ба бодай хоча б цікавого  сюжету, який можна було б переповідати, як я колись переказувала сестрам індійські фільми, поки ми сапали буряки чи пололи картоплю. У них може не бути яскравих декорацій у вигляді нутрощів космічного корабля або узбережжя океану, в який мальовничо сідає сонце. Проте в цих книгах є люди, яких я не просто уявляю під час читання, а яких чую, відчуваю і розумію так, ніби взула її галоші, вдягнула його футболку, випила їхню каву (й шампанське також), змерзла у хаті без світла, кохалася в готельному номері, лякалася вибухів і самотності, дивилася, як твоя дитина стає не твоєю дорослою людиною, хотіла втекти і щезнути й чомусь поверталася, дивилася на зірки, дихала морозом, закохувалася в козу (чи то пак козла)...

"Вівці цілі" — це навіть не про свята від Романа до Йордана. Це про проживання життя з усіма його випадковими випадковостями, незручними незручностями, тривожними тривогами, страхітливими страхами, самотніми самотностями, обнадійливими надіями, втраченими втратами, турботливими турботами й любов'ю, яка не потребує епітетів. Це про нас, звичайних — не героїв-детективів-дослідників-суперменів- тощо, — а найзвичайнісіньких людей.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2025

Юрай Червенак "Богатир. Сталеве жезло" / Juraj Červenák - Bohatýr #1- Ocelové žezlo

Фентезі, події якого відбуваються в часи й на території Київської Русі, — це ж просто вау! Саме так я і подумала, коли побачила книгу на полиці магазину  і... поставила її назад: долати 400 сторінок дрібненьнько надрукованого словацького тексту видалося мені поганою ідеєю. Але потім повернулася й купила роман — перший із серії.

Подолавши сотні півтори тексту, спіймала себе на тому, що вже майже вільно крокую історією разом із її героями. А це — ті самі (ну, майже) богатирі, якими так пишаються падлюки, що вкрали у нас багато чого, і які в цій історії зовсім, зовсім інші. Ілля Муромець і його побратими — Микита Селянович, Єгор Святогор, Олешко Княжич тощо — члени дружини київського князя Святослава. А Святослав, своєю чергою, — просто взірець мудрого, людяного, цілеспрямованого й класнючого в інших відношеннях вождя, який підкорював численні племена, що жили на території сучасної росії, не стільки й не тільки мечем і силою, скільки мудрими й головне — далекоглядними рішеннями. Магія й чарівники (один, до речі, з племені древлян), дракони й відьми, підкорення Булгарського царства й прилеглих племен, чоловіча дружба й щира любов, стугоніння кінських копит і брязкіт сталі, розмови біля багаття й прямолінійні жартики — це те, що створило атмосферу, яка мене захопила. А ще тут раз по раз над лісами, полями, болотами й військом супротивників лунає переможний для нас і страхітливий для інших клич: "Киїіііііііів!". І це дуже, дуже гарна картина.

У книзі, крім органічно вплетених в роман міфів та історичних фактів, дуже круто означене релігійне питання: язичники, християни, мусульмани й ті, хто вірить у дракона, виявляється, можуть разом жити й досягати спільних цілей, якщо дозволятимуть іншим бути інакшими...

Книгу читала словацькою мовою, але нині вона й наступна частина серії "Богатир" уже доступні українською.

Вид. "Букшеф", 2023.

Ілларіон Павлюк "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Спостерігати за тим, як росте автор, дуже круто! Круто, коли немає відчуття, що ти вже десь читав щось подібне, написане тим же почерком на тій же клавіатурі, бо в автора є лише такі образи, такі метафори й такі ідеї, й він їх просто міксує й переодягає. Круто, коли розгортаєш книгу і... провалюєшся в неї.

Усе це — про Ілларіона Павлюка. Перша прочитана мною його книга "Білий попіл" — це такий собі детективо-трилер, про який мережа 2018 року аж гуділа. Для мене головним гачечком став оригінальний переказ гоголівської історії про Вія. "Танець недоумка" — це космофантастика, дуже любий мені жанр. А тому, хоча сюжет мене й затягнув, я знайшла, до чого прискіпатися. А от "Я бачу, вас цікавить пітьма" — практично перфектний трилер про світ, аналогів якому я не зустрічала. Хіба що міст через річку, той самий, "калиновий" у міфології, і це було круто, бо засвідчує: щось таке таки може бути правдою.

Сюжет роману нелінійний, тож із моєї точки зору це ще один плюс. Якщо коротко й загальними фразами, то головний герой — чоловік із ПТСР після війни — повертається додому, намагається пристосуватися до нормального життя, однак щось десь пішло не так, як це часто буває, й він зрештою потрапляє в невеличке містечко, в якому зникла маленька дівчинка-аутист, яку ніхто чомусь не шукає. Найцікавіше — це не містично-детективна історія, а розвиток персонажів. І головного, й другорядних. Вони розкриваються поступово, часто кардинально змінюючи думку читача про себе, а відтак і ставлення. "Погані" виявляються "хорошими" і навпаки. А потім знову щось змінюється... І так до фіналу, який — тадаммм! — лишається відкритим. І ех як добре було би почитати "Я бачу, вас цікавить пітьма-2" чи щось на кшталт цього, але розумію, що навряд чи. Та разом із тим також розумію: щось новеньке від Ілларіона Павлюка обов’язково з’виться, і я буду однією з перших, хто замовить книгу.

П. С. А ще це видання — просто насолода книголюба. Чорно-біла обкладинка чудово доповнюється чорною фарбою на зрізах сторінок блоку й чорним лясе. Пітьма так і проситься назовні...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Джим Квік "Без меж. Вдосконалюй мозок, вчися швидше, роби своє життя яскравішим" / Jim Kwik - Limitless: Core Techniques to Improve Performance, Productivity, and Focus

Найміцніше в моїй пам’яті засіла думка Джима Квіка про те, що насправді знання — ніяка не сила, якщо їх не використовувати для досягнення якихось цілей. Ти можеш бути крутим фахівцем, вивчити китайську, навчитися програмуванню чи ще чомусь, але коли ці всі знання лежать у твоїй голові й не юзаються — сенсу в їх наявності немає.

Тож величезний плюс цієї книги в тому, що автор не просто теоретично й голослівно розповідає, як використовувати наш на позір звичайний мозок для того, щоб швидше вчитися, якісніше засвоювати знання й витягувати їх потім на світ божий без зайвих зусиль, а й дає практичні інструменти для цього — включно з рецептами енергетичних (не тих, що в баночках, а міксованих власноруч) коктейлів, перекусів тощо для підзарядки вашого мозку.

Джим Квік — один із найвідоміших на сьогодні тренерів із навчання (настільки відомий, що вчив цьому Ілона Маска та співробітників його компаній), мав у дитинстві значні труднощі з цим. Настільки значні, що читав ледве-ледве, про запам’ятовування якихось текстів чи інформації навіть не йшлося. Після травми голови на нього повісили ярлик розумово відсталого хлопчика, та й усе. І цей ярлик він погодився носити, поки один чоловік не сказав йому: всі перепони — лише в тебе між вухами. І сказав це так, що хлопчина повірив: якщо це його внутрішні перепони, то йому під силу здолати їх.

Сама історія автора надихає не менше, ніж книга. Книга вчить, пропонує інструмент, дуже актуальний для заповненого інформаційним шумом сьогодення, а як ним скористатися — кожен вирішує сам.

Переклад із англійської     , вид. BookChef, 2021

Цитати:

"Повсюдна доступність інформації про все у світі також означає, що ми всюди маємо і набори сформованих думок про все у світі. Якщо ви хочете дізнатися, як потрібно ставитися до якогось актуального питання, достатньо вийти в мережу й зіставити чужі думки щодо цього. Якщо ви хочете дізнатися про значення якоїсь події або тренду, швидкий пошук надасть вам величезний обсяг аналітики. Унаслідок цього дедукція — поєднання критичного мислення, процесу виконання завдань та творчого підходу, які є необхідними навичками для набуття безмежності, — просто автоматизується". 

"До виникнення інтернету наш доступ до чужих думок був обмежений. В ідеальному світі здатність ознайомитися з максимальною кількістю думок на будь-яку тему стала б для нас надзвичайно цінною допомогою у процесі формування власної думки. На жаль, у реальності так трапляється дуже рідко. Натомість ми схильні виділяти якийсь невеликий набір джерел, з якими погоджуємося, а потім дозволяємо їм вчиняти надзвичайно потужний вплив на наше мислення і рішення. Водночас «м’язи» критичного мислення й аналізу піддаються атрофії. Ми дозволяємо технологіям здійснювати дедукцію замість нас. Передоручивши технологіям свої дедуктивні функції, ми водночас так чи інак передаємо їм і процес ухвалення рішень".

"Ми на порозі епохи експертної економіки, де сила мозку переважує грубу фізичну силу. Те, що ви маєте між вухами, є вашим найбільшим активом. Є ті, хто знає, й ті, хто не знає. У цих умовах знання є не лише силою, а й джерелом прибутку. Ми створюємо цінності саме завдяки нашій здатності мислити, вирішувати проблеми, ухвалювати правильні рішення, творити, винаходити й фантазувати. Чим швидше ви вчитеся, тим швидше заробляєте".

"А правда ось: знання не є силою. Вони лише потенційно можуть перетворитися на силу. Ви можете прочитати цю книгу і засвоїти всю інформацію з неї, але якщо ви не використаєте ці знання на практиці, сенсу в цьому немає. Усі книжки, подкасти, семінари, онлайнові програми і життєствердні пости в соціальних мережах — все це ні до чого, поки ви не застосуєте отримані знання у своєму житті. Розповідати про те, що ви дізналися, дуже легко, але я закликаю вас не розповідати, а демонструвати. Краще добре зробити, ніж добре сказати. Не обіцяйте, а доведіть. Результати скажуть усе за вас".

"Ми часто чуємо слова «мета» і «ціль», коли йдеться про бізнес, але чи знаємо їх значення, що між ними спільного і в чому різниця? Ціль — це точка, якої ми хочемо досягнути. Мета — це причина, навіщо нам досягати цієї цілі".

"Любов до себе здебільшого проявляється у здатності берегти свій час і сили. Встановити межі, аби захистити свій час, емоції, психічне здоров’я й особистий простір, — все це надзвичайно важливо в будь-якому разі, особливо тоді, коли ви недосипаєте. Коли вам бракує якогось ключового ресурсу, наприклад, сну або їжі, і сил у вас не так багато, як в інших випадках, дуже важливо захистити те, що ви маєте. Коли я ухвалюю якесь рішення, моє «так» або «ні» завжди щире на всі 100%. Якщо я не відчуваю щирого прагнення до чогось, то не роблю цього, бо у мене немає зайвої енергії для того, щоб її тринькати".

"Більшість із нас хронічно втомлені й виснажені. Я гадаю, причина полягає у тому, що ми відчуваємо потребу казати «так» кожній можливості, кожному запрошенню або проханню. Безпосередність і готовність розглянути будь-які варіанти, звісно, є важливими, однак коли в якійсь ситуації ви кажете «так», то мимоволі можете сказати «ні» самому собі та своїм справжнім потребам".

Дж. М. Кутзее "Безчестя" / J.M. Coetzee - Disgrace

Довіряти чи ні численним літературним преміям і яким — особиста справа кожного. От я, наприклад, люблю Букера — жодна книга, що здобула цю премію, мене ще не розчарувала (як-от "Лінкольн у бардо" Джорджа Сондерса, "Світила" Елеанор Каттон, "Сліпий убивця" Марґарет Етвуд, "Бог дрібниць" Арундаті Рой, "Амстердам" Ієна Мак’юена, "Опівнічні діти" Салмана Рушді). Тож я вирішила познайомитися з усім доступними букерівцями й от прочитала "Безчестя" (в іншому перекладі — "Ганьба") Дж. Кутзее.

І це була справжня насолода від читання, зізнаюся. Бо в цій книзі добре все: головний герой, свідомий своїх слабкостей, який, утім, їм потурає, бо навіщо жити, якщо відмовлятися від того, що приносить задоволення. Його донька, яка сама обрала своє життя й сама готова відповідати за все, що в ньому відбувається. Південно-Африканська Республіка з її фермами й містами, і протиріччями між чорно- та білошкірими, й такими загальнолюдськими проблемами, як довіра, злочин, стосунки батьків і дітей, життєві трагедії й те саме безчестя, зафіксоване на обкладинці роману.

Про такі книги складно розповідати. Та й чи треба? Головне ж те, як їх переживаєш у процесі читання, які емоції вони викликають, як змінюють. А в кожного це — по-своєму, бо накладається на життєвий досвід, на спосіб мислення й сприйняття світу, на світогляд і читацький досвід у тому числі.

Щодо мене, то автор нині — у моєму списку мастрід на майбутнє.

Переклад Єлени Даскал, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Василь Шкляр "Ключ"

Люблю, коли автор не виправдовує очікувань — у хорошому сенсі, звісно. Коли звикаєш до стилістики й тематики, а тут — опа! — щось геть нове. Звісно, у випадку з Василем Шклярем нове — це історичні твори, а не психологічні детективи, однак я ж тут розмірковую із суб’єктивної точки зору, чи не так? Тому старі його твори для мене є новими, бо не читаними.

Заплутала?))) Отож. Так само, як і автор "Ключа". Фінал відкритий — хто кого вбив (і чи вбив узагалі) — так і лишилося невідомим. Але сюжет вартий того, щоб плентатися або бігти (як коли) за ним і за автором у пошуках таємниці ключа.

Герой мені сподобався — він живий, справжній, не супермен, яким зазвичай змальовують героїв детективів голлівудські розважальні фільми й така ж література. Він сумнівається, боїться, плутається, але вроджена цікавість веде його далі. Куди — то вже інше питання.

Ще один плюс цього роману — еротичні сцени. Що не закидали б Шкляреві щодо описів ним фізіології стосунків — у цій книзі вони перфектні: чуттєві, реалістичні, стилістично виправдані (й стилістично виділені особливим синтаксисом), живі. Шкода, що фінал печальний... Але це вже спойлер, тому замовкаю))

Вид. "Фоліо", 1999

Лю Цисінь "Вічне життя Смерті. Пам’ять про минуле Землі. Книга 3" / 刘慈欣 - 死神永生

Я чекала на цю книгу, відколи перегорнула останню сторінку другої частини трилогії "Темний ліс". Й ось минуло два роки (так, розумію, що це надто тривалий час для серії, проте...), і тепер я знаю, чим усе закінчиться.

...Всесвіт безмежний. І йдеться не про його розміри, а про незвіданість того, чим і якими можуть бути інші. І, власне, про те, чим і якими можемо бути ми, люди. Мимохіть напрошується метафора на кшталт "кожен із нас — цілий Всесвіт", але це надто банально й надто поверхнево, аби пояснити чи хоча б натякнути на неймовірність нашого внутрішнього світу. Тому найцікавішими моментами в книзі мені видалися ті, де йдеться не про безмежжя чорного холодного космосу, а про безмежжя внутрішнього світу героїв. 

У кожного воно своє: хтось дійсно стирає кордони можливого, маючи відвагу крокувати далі й не опускати рук (навіть якщо їх у фізичному розумінні вже нема), а хтось будує міцні стіни й не може (бо насправді не хоче) вийти за них, хоча світ відкритий і досяжний. Єдине, що об’єднує й одних, і других, — вибір. Постійний вибір, від якого залежить життя й того, хто його робить (що справедливо), й багатьох інших (це вже несправедливо, але логічно). Тож і жити варто з глибоким усвідомленням цього — одного з багатьох — закону Всесвіту.

Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2021

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса VI" / Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса VI

Традиція — щозими читати по одному тому "Казок старого Вільнюса" Макса Фрая. Торік я прочитала сьомий том, пропустивши шостий, тож цьогоріч мимохіть зробила собі подарунок, з’ясувавши, що починати перечитувати все спочатку ще рано...

Терапевтичну силу казок Макса Фрая (та й не лише їх) оцінили й інші близькі мені люди. Тож у нас виникла мрія, ба навіть мета, реалізацією якої я обов’язково похвалюся, а поки що мандруватиму сторінками книги, на якій оживають всі 108 вулиць Старого міста — своєрідного Прикордоння, в якому може трапитися все, що завгодно, й де можна знайти й знайтися (що, власне, ще важливіше й складніше, ніж перше).

Чому? Читайте відгуки на попередні книги цієї серії. А я цьогоріч вирішила бути небагатослівною))

Підсумки читацького 2020 року

Ну ось і знову доводиться підбивати підсумки прочитаного за рік. 2020-й промайнув якось аж надто швидко, тож я більше готова розповісти про те, чого не встигла прочитати, хоча збиралася, аніж про прочитане. Втім, доведеться говорити про друге, бо такі правила))) Але скаржитися ці правила не забороняють (бо ж я їх сама тут встановлюю), тому ще раз погляну на картинку від Design Studio «King Julian», яку вибрала для цього допису, й поплачу над тим, що мені дуже рідко цьогоріч вдавалося втекти в книгу повністю, як я люблю. Читати так, щоб забути про час, місце й реальність. Щоб прожити ще одне повноцінне життя, як це вдавалося колись... Проте все-таки інколи вдавалося (бо ж інакше як пояснити те, що я кілька разів проїздила потрібну станцію))), і це вже непогано. У наступному році планую обирати більше таких "книг для втечі", а поки коротко (наскільки зможу))) про читане цьогоріч.

Спочатку цифри. Отже, загалом — 83 книги. З них:

- 36 — дитячі й підліткові;

- 30 — видані 2020 року;

- 22 — нонфікшн;

- 14 — написані українськими авторами;

- 2 — білоруською мовою;

- 1 — поетична збірка.

До невдач зараховую малу кількість українських книг і відсутність текстів англійською (причому другий рік поспіль, геть розслабилася). Беру на замітку й виправлятимуся. До досягнень однозначно належить читання разом із сином і навздогін за ним книг, за які просто так не взялася б, але які варті й згадок у блозі, й обговорень, і знайомства з ними загалом, а без дитини я цього точно не робила б. Також відкриття цього року — автобіографії (раніше цього жанру не любила) й український нонфікшн (наступного року, відчуваю, таких книг від українських авторів буде значно більше).

Тепер найскладніше й найцікавіше — списочки з вибраного (звісно, суб’єктивні)))

ТОП-10 художніх книг:

1. Альгерд Бахаревич "Собаки Європи".

2. Павло Дерев’янко "Тенета війни".

3. Софія Андрухович "Амадока".

4. Володимир Рафєєнко "Мондеґрін".

5. Жозе Сарамаґо "Рік смерті Рикардо Рейса".

6. Кен Лю "Паперовий звіринець".

7. Арт Шпіґельман "Маус".

8. Джордж Сондерс "Лінкольн у бардо".

9. Юркі Вайнонен "Німий бог".

10. Мілан Кундера "Безсмертя".

ТОП-5 нонфікшн:

1. Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя".

2. Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат".

3. Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках".

4. Святослав Беш "Три сторони щастя".

5. Ада Келгун "Чому ми не спимо".

ТОП-5 дитячих книг:

1. Ерін Гантер "Коти-вояки" (я прочитала поки що лише чотири книги серії, син дочитує восьму).

2. Суза Кольб "Вівсяна банда" (лінк на останню книгу з серії, але усі нас потішили).

3. Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62" (прочитали всю серію).

4.  Всеволод Нестайко "Країна Сонячних зайчиків". 

5. Девід Вольямс "Бабця-бандитка".

АнтиТОП-5:

1. Іван Андрусяк "28 днів із життя Бурундука".

2. Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу".

3. Ельке Хайденрайх "Неро Корлеоне".

4. Жоель Діккер "Книга Балтиморів".

5. Срджан Срдич "Саторі".

І нова добірка з книг, дописи про які в блозі переглянуло найбільше читачів, —

ТОП-10 переглядів блоґу:

1. Володимир Рафєєнко "Мондеґрін".

2. Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібілографія".

3. Джен Ґантер "Біблія вагіни".

4. Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат".

5. Люсі Гутьєррес "Англійська для дорослих".

6. Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка". 

7. Всеволод Нестайко "Найновіші пригоди Колька Колючки й Косі Вуханя".

8. Гаська Шиян "За спиною". 

9. Всеволод Нестайко "Країна Сонячних зайчиків". 

10. Стів Пітерс "Парадокс Шимпанзе. Менеджмент розуму". 

Срджан Срдич "Саторі" / Srđan Srdić - Satori

Цю дуже химерну книгу я почала читати геть невчасно. Сірість грудня, коронавірусна тривожність, загальний переддепресивний стан не давали змоги насолодитися текстом, а він — вишукано дивний. Хоча, з іншого боку, якби за вікном трамвая буяло літо, сяяло сонце, а настрій у мене був оптимістичний, хіба я змогла б зрозуміти головного героя? А так — мені на дещицю вдалося це зробити.

Водій — так він себе називає — нібито має все, що потрібно для елементарного щастя: дружину й дітей, роботу, житло, дозвілля... Але щось йому, як-то кажуть, муляло. Тож одного дня чоловік узяв сумку з найнеобхіднішим, новий телефон із новою сімкою, мінімум грошей, нуль планів і пішов куди очі дивляться. Далі книга повниться його спогадами й мареннями, уривками розмов і концертів, зустрічами з різними дивними й не дуже людьми, розмірковуваннями й зависанням у просторі й часі чи навіть у безчассі, безлюдді й безсвітті...

І я блукала разом із ним вулицями безіменного міста, так схожого на інші безіменні міста. Вдихала аромат кави й підслуховувала чужі розмови. Згадувала старих друзів і снила тим, що ніколи не повториться. Намагалася позбавитися травматичних спогадів, голосно подумавши при них і викинувши у вікно, під колеса якомусь автомобілю. Снила в безсонні й проживала частину життя у снах значно реальніше, ніж наяву...

Власне, я помилилася, заявивши про те, що книга потрапила мені до рук невчасно. Бо насправді це було саме тоді, коли мало статися...

Переклад із сербської Алли Татаренко, вид "Комора", 2015

Суза Кольб "Вівсяна банда. Гоп-гоп, ура!" / Suza Kolb - Die Haferhorde - Hopp, hopp, hurra!

Шоста частина нашого з сином улюбленого книгосеріалу про поні під назвою "Гоп-гоп, ура!" пішла на ура! Тобто читалася чудово, легко, цікаво, а головне — весело.

Ферма, на якій живуть поні Шоко, Кекс і Тоні, а ще мерин Оле, кобила Графиня, пес Бруно, кицька Амалія та курки Жовтуха, Синюха й Зеленуха, стала для нас рідною. Ми там усе й усіх знаємо))) І все й усіх любимо. Тож дуже вболівали за тварин та їхніх двоногих улюбленців (саме так, ага))), які вирішили взяти участь у телевізійному конкурсі для тварин.

Спойлером не буде, коли скажу, що наші поні перемогли (це ж і так очевидно). Важливо те, як вони йшли до цієї перемоги. І те, що найважливіша перемога, яку вони отримали, — це перемога над собою, вміння зібратися, зосередитися й зробити все як слід.

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2019

Джей Шетті "Думай як чернець. Посібник із досягнення внутрішньої гармонії" / Jay Shetty - Think Like a Monk: Train Your Mind for Peace and Purpose Every Day

Буддистське сприйняття світу чимось завжди мене приваблювало. Але я далека від того, аби  занурюватися в ті чи інші релігії й вірування (не знаю, на добре це чи ні), тож споглядала за картинками умиротворення якось здалеку. Й уся ця мудрість буддистських ченців була для мене чимось на кшталт цих картинок або сцен із фільмів, там, де ото гори, монастирі, дерева, з яких повільно падає листя, струмочки, в яких тече прозора вода й плавають риби. І поміж усім цим сидить абсолютно щасливий чоловік, бо він уміє насолоджуватися мінімумом. А я — ні.

Напевно, все так і залишилося б, якби до рук волею долі не потрапила книга Джея Шетті "Думай як чернець". Цей чарівний індус (на обкладинці це не так видно, тож раджу знайти й переглянути кілька відео)))) зумів легко й просто пояснити мені, чому ті чоловіки на тих уявних картинках мають такий щасливий вигляд. Зумів, бо сам був ченцем.

Історія автора однієї з найпопулярніших книг із психології позитивного мислення так і проситься на кіноекран. Бо коли хлопець із забезпеченої родини, з хорошою освітою, достойною роботою й визначеним майбутнім раптом кидає все це і їде в один із віддалених ашрамів, аби стати ченцем, — це хороший початок для фільму. Однак зараз не про нього, а про те, чим він ділиться зі слухачами свого відеоблоґу й читачами книги "Думай як чернець".

Наше життя — це, по суті, суцільний стрес. У сучасному світі інакше практично не буває. Тому цього стресу якось потрібно позбавлятися, уникати його, сприймати стресові ситуації інакше, й буде нам щастя. Здається, все банально. Так воно і є — все банально, але ой як непросто. І Джей Шетті знає це, а тому дохідливо й зрозуміло пояснює, що варто зробити зі своїм життям, аби воно стало гармонійнішим, щасливішим і спокійнішим. А головне — розказує, як саме це зробити. 

"Я не вірю в силу візуалізації — тобто в те, що події з наших думок здатні матеріалізуватися в реальний світ. Безглуздо мати намір і просто сидіти, нічого не роблячи й очікуючи, що бажане саме прийде нам до рук. Не варто й очікувати, що хтось раптом помітить нас, розгледить наш дивовижний внутрішній світ, візьме нас за руку й відведе на наше місце в цьому світі. Ніхто не створюватиме наше життя за нас", — пише автор "Думай як чернець". Мене особисто саме ці слова спонукали дослухатися до нього, бо він діло каже, на відміну від багатьох тих, хто закликає уявити себе щасливим, багатим і здоровим і переконує, що цього буде досить. Бо ж ні, не досить...

Переклад із англійської Ірина Павленко, вид. BookChef, 2021

Тамара Горіха Зерня "Доця"

Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.

Головна героїня — спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.

От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти — теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху кинутої нею ж гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.

Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона — як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" — як популярне кіно, а воно зазвичай — вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...

Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте — там про життя...

Вид. "Білка", 2019