Володимир Рафєєнко "Мондеґрін (пісні про смерть і любов)"

Давно я так не насолоджувалася текстом! Не історією, не сюжетом, не змалюванням образів, а саме текстом — словами, поєднаними у речення, й реченнями, що сплітаються в химерні картини й творять ще химерніші сенси. Густа гіпертекстуальність часом доводила мене до філологічного екстазу, а фінал нагадав один із найкрутіших фільмів з Леонардо Ді Капріо, бо насправді все виявилося зовсім-зовсім не так.

Магізм книги проявився ще одним дивним чином. Напівавтоматично заходжу у черговий вагон метро, втупившись, як завжди, в книгу, й краєм ока помічаю точно таку ж обкладинку десь збоку. "Видалося", — мелькнула мимохіть думка. Але все-таки я придивилася, і точно: це був "Мондеґрін" у руках жінки, яка так само здивовано-радісно позирала а мою книгу. Ми по-змовницьки посміхнулися одна одній і... кинулися дочитувати, бо й у мене, й у неї були останні сторінки роману.

Що ви не подумали б, читаючи цей заплутаний, як і сюжет книги, відгук, він (сюжет) у романі є. Головний герой — переселенець із міста Z, який шукає свого місця в Києві. Він тут чужий, бо східняк, а там він також був чужим, бо прагнув розмовляти українською. Там він був кандидатом наук, а тут — працівник із викладки овочів в одному із супермаркетів. Тож не дивно, що часом він сам плутає, хто він, який він і де він — проблема самоідентифікації нині ой яка гостра й болюча для багатьох із нас. А тут іще й Кобиляча Голова... Але не спойлеритиму. Просто захоплюся Володимиром Рафєєнком, який зумів сплести настільки вражаючий текст (зізнаюся: окремі сторінки перечитувала по кілька разів і часом навіть уголос!), і сучасною українською літературою, котра здатна пропонувати читачеві подібні твори.

Вид. "Meridian Czernowitz", 2019

Вільгельм Гауф "Малий Мук"

Якось у своєму дитинстві період отакого штибу казок — для вже не геть маленьких читачів — я пропустила або ж прочитала їх занадто рано, аби оцінити майстерність й глибину сенсів авторів. До таких творів належать і казки Вільгельма Гауфа. Син, який, власне, і приніс цю збірку зі шкільної бібліотеки, раз по раз спотикався об незрозумілі поняття чи зміст, закладений у нібито нехитрій на перший погляд оповіді. Зате я відверто насолоджувалася чарівністю описаного німцем Сходу, паралельно пояснюючи дитині купу нових слів і понять.

Ми, зокрема, обговорили питання релігій та протистояння християн і мусульман, а також деякі східні звичаї, котрі згадуються в казках. А ще — війни, які точилися між країнами Сходу й Заходу. Рабовласництво також було для нього чимось новим, як і зневажливе та зверхнє ставлення до євреїв (тут тем для розмов виявилося кілька, бо я згадала, що на деякі твори Гауфа стали підґрунтям для нацистської антисемітської пропаганди). Про чемне ставлення до старших і згадувати не потрібно — історію Карлика Носа пам’ятають усі. А слово "мутабор" і для нас стало кодовим під час деяких ігор)))

А ще вкотре оцінила ефект від перечитування книг зі свого дитинства. Це дуже емоційний процес, скажу я вам)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, переклав із німецької Ігор Андрущенко, вид. "Країна мрій", 2011 

Марина Гримич "Клавка"

...А в кінці я плакала. Точніше, старанно стримувала сльози, які аж пекли мене, бо, по-перше, навколо були чужі люди, а по-друге, всього, що трапилося з українцями, та й досі трапляється, не оплачеш...

Головний герой роману, на мою думку, — не Клавка, як мало би бути з огляду на назву, а сумнозвісний пленум Спілки радянських письменників України 1947 року, на якому розгромили Яновського, Рильського й багатьох інших українських письменників, бо такою була вказівка партії. Події описують підготовку до пленуму, власне пленум, а ще те, як ті чи інші люди поводяться в цій ситуації, як змінюються, які риси в них проявляються, та й загалом як вони виживають у тих умовах, коли для цього ти маєш бути не собою, а гвинтиком, потрібним партії.

Доля Клавки — типова для того часу й тієї країни, а ще — тієї літератури соцреалізму (його стилістика подекуди впізнається і в цьому сучасному романі). Як і долі інших героїв роману. Нині ми їм співчуваємо, подекуди жаліємо, часом страхаємося того, що їм довелося пережити. Проте то було звичайне життя — з радощами й прикрощами, з добрими й не дуже людьми поряд, із мріями, планами, почуттями... Це все майстерно описано Мариною Гримич — легко, реалістично, просто, без зайвих описів, метафор, ліричних відступів тощо. Складається враження, що не читаєш книгу, а дивишся хороший фільм зі жвамим сюжетом і такими необхідними за законами жанру любовними перипетіями.

Проте це не фільм. Це цитати з виступів реальних людей, які критикували інших, знаючи, чим це може для них обернутися, які лицемірили й брехали — собі й партії, як би смішно це не звучало, які буцімто й жити повноцінним життям, але насправді мусили виживати, не маючи волі писати, як тобі велить муза, бо треба писати так, як тобі велить партія... Це насправді було: ти обираєш між своєю правдою й суспільним успіхом, між коханням і заміжжям, між забуттям і лицемірством. Та що там казати: цього й досі більше ніж доста — досвід виживання в радянських умовах дається взнаки навіть у тих, хто народився в зовсім іншій країні. Але це — тема іншої розмови...

Вид. "Нора-Друк", 2019

Гаська Шиян "За спиною"

Ця книга не про війну, як може видатися з огляду на обкладинку й відгуки інших читачів. Вона — про жінку. Одну окремо взяту молоду сучасну українську жінку, котра живе тут і зараз серед собі подібних і не дуже жінок (в основному саме про них ідеться в романі) в умовах війни, страху, різних нестабільностей тощо. Героїня — настільки узагальнений образ, що навіть імені спочатку не має... Воно згадується мимохіть кілька разів, я на нього навіть уваги не звернула б, якби хтось у ФБ не крикнув голосно: Марта — курва!))) 

Але ні, вона не така. Вона — нормальна. З нормальними переживаннями за коханого, котрий вирішив не косити від призову. З нормальними сльозами та істериками. З нормальним станом до й під час місячних ("о боже, там пишеться про кров на обідку унітазу, фу, кому воно треба!" — волав іще хтось із незадоволених читачів), із відвертим і природним сексуальним бажанням, і навіть потягом до жінки (теж "фу!", аби ви не сумнівалися, бо таке ж буває в розгнузданих курв, а писати ж маємо про вихованих і патріотичних українок, котрі чесно й вірно чекають коханих із війни))) 

Героїня нормальна, просто говорить про те, про що інші воліють мовчати, а то й брехати, аби хтось не сказав про них отого сакраментального "фу!". Бо ж ближніх треба любити (якщо не насправді, то на словах — обов’язково), нещасним — допомагати, а не зневажати їх, діточками — захоплюватися, а не боятися, і чоловіком, котрий в учебці, теж обов’язково захоплюватися, навіть якщо він нічого героїчного ще не вчинив, а то й не вчинить ніколи... Бо так прийнято в нашому суспільстві. Тож Марта — курва. Тим паче після того, як (увага — спойлер!) поїхала за кордон і завела там коханця. Аяяяй, як так можна! її хлопець — на Сході, а вона трахається з якимось французом! Ату її! Й авторку також, бо вона просто вирішила хайпонути на темах війни й сексу, й більше нічого, фу, фу й іще раз фу!

...Однак якщо ви не належите до тих, хто "фукає", то книгу варто прочитати. Хоча б для того,аби скласти власне враження. Або для того аби зрозуміти, як писала б я, якби нарешті взялася за перо (а мене до нього зазвичай тягне під час гострих нападів мізантропії))) Або ж від бажання поговорити з кимось схожим на вас, і до того ж анонімно))) Чи ж відчути, як накриває хвиля бажання від дуже майстерно описаних сцен сексу. Чи й полаятися досхочу, бо життя, курва, таки несправедливе, несправедливе до всіх, а особливо — до вас...

Недоліків у романі, звісно, вистачає, як же без них))) Наприклад, авторка розказує про все підряд, мов той акин, у книзі навіть є кількасторінковий перелік КВЕДів, які героїня (авторка) вважає недолугими. Є інформація про особливості роботі ІТ-індустрії й вітчизняної податкової, про підстаркуватих тіток й інста-фітоняшок у спортклубі, підлітків із пивом у супермаркеті, сіризну Василькова й незручний львівський автотрафік... Без багатьох цих та інших речей роман спокійно обійшовся б, їх можна було б викреслити з тексту, та й по всьому. Але хіба викреслиш щось "зайве" із життя? Ні... А роман про нього, про життя, яке воно є...

Вид. "Фабула", 2019

Крейн Джеллі "Довідник червоного каменю. Minekraft"

Мабуть, мамам сучасних дітлахів не варто розказувати, що таке "Майнкрафт". Цю гру, в якій можна творити (і витворяти))), визнано найпродаванішою в історії, а газета "Гардіан" поставила її на перше місце в переліку 50 найкрутіших ігор 21-го століття. Можна багато дискутувати з приводу того, добро несуть подібні комп’ютерні іграшки чи зло. Все залежить не лише  від кількості часу, проведеного дитиною (чи й дорослим) за екраном ґаджета, а й від його якості. І тут у пригоді стають поради, котрі сприяють розвитку творчих навичок. Це можуть бути відеоблогери (яких я особисто практично терпіти не можу, бо корисної інформації там зазвичай крихти) або спеціальні книги (а це я люблю, ви в курсі))) Тож коли син під час чергового візиту то улюбленої "Книгарні Є" вхопив до рук цю книгу й заявив, що він без неї не вийде, я тішилася-тішилася-тішилася)))

Тішуся й зараз. Бо книга, по-перше, авторизована — видана компанією Mojang, яку заснував автор гри Маркус Перссон, тож у якості інформації сумніватися нема жодної причини. А по-друге, у ній дійсно багато чудово поясненої й структурованої інформації щодо використання червоного каменю (хто не в темі — це своєрідна електропроводка))) Різноманітні конструкції — від найпростіших до досить складних, знайомлять читача й гравця з основними принципами роботи електричного струму, а ще — різноманітних поршнів, автоматичних приладів, цілих автоматизованих цехів, робота яких запускається натисканням однієї кнопки. Опанувати логіку конструювання й спорудження таких будівель — хіба не плюс для дитини? Отож-бо. У цій серії побачили світ іще кілька книг, тож далі буде...

Ілюстрації Раяна Марша та Джона Стажі, переклад із англійської Олексія Кондратюка, вид. "Артбукс", 2019 

Марина і Сергій Дяченки "Оскол"

Виявляється, я майже три роки не читала Дяченків. Захоплення створеними ними світами було таким неймовірним, що я вирішила зробити паузу, аби потім із новими враженнями почитати ще щось нечитане. Оскільки з великих творів непрочитаними лишилися одиниці, доводиться "наздоганятися" оповіданнями. І повірте: це теж неабияке задоволення!

До цієї геть невеличкої (менше 100 сторінок) збірки увійшли два оповідання й одне мікрооповідання. Воно дійсно мікроскопічне — буквально кілька сторіночок. І з відкритим фіналом, тож я бавила безсоння, вигадуючи продовження "Зовні".

Найбільше мене захопило "Згарище" — історія про психологічні травми, забуття, прокляття, прощення... А ще тут дивовижно змальований Флейтист — майже той самий, із відомої казки, та трохи інший. Це історія про страх бути собою, згадати себе, повернути себе — просто тому, що в іншому разі життя не життя, а банальне існування.

"Оскол" — історія про кохання. Таке щире й справжнє, що здатне на пожертву — своїх почуттів, потреб, себе самого. Як і скрізь у Дяченків, у світі, де живе Оскол, багато таємничого, неймовірного й часом алогічного. Але він прекрасний, бо там є сонце, бузок, вітер, життя... І любов...

Ілюстрації Михайла Євшина, вид. "Кальварія", 2000

Голлі Вебб "Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про смарагд, що зник"

Ще один книжковий серіал, який припав до вподоби й синові, й мені, — про пригоди детектива Мейзі Хітчінз. Цього разу дівчинка допомогла акторці Лотті Лейн, котра мешкає в будинку бабусі, знайти вкрадене у неї дуже коштовне намисто зі смарагдом.

Таємниці закулісного театрального життя — це ще один бонус цієї історії. Підступність і хитрість людей, котрі будь-якою ціною прагнуть нашкодити іншим, аби самим досягти успіху на звільненому шляху до досягнення мети — ще одна важлива тема, яку ми обговорювали з сином під час читання. 

Звісно, все скінчилося чудово, а на нас чекають подальші пригоди цієї незвичайної дівчинки-детектива. Прикро лишень, що в цій книжечці траплялися коректорські огріхи. Однак у перевиданні все буде виправлено, тож читачі зможуть отримати від неї належне задоволення.

Ілюстрації Меріон Ліндсей, переклад Олени Бабушко, вид. BookChef, 2019

Філіп Гук "Галерея пройдисвітів. Історія мистецтва й арт-дилерів" / Philip Hook - Rogues' Gallery: A History of Art and its Dealers

Як можна оцінити геніальність? Ні, не дати їй визначення, а скласти ціну? Які складові будуть у цій ціні? Що варто враховувати, а на що можна "забити"? А головне — яким чином переконати покупця, що ось цей шматок полотна, вкритий певною кількістю фарби, коштує десятки, сотні тисяч, а то й мільйони?

Про все це й не лише розповідає дослідник історії мистецтва Філіп Гук. Він створив цілу галерею портретів — ні, не пройдисвітів (хоча дехто зі згаданих у книзі арт-дилерів таким і був), а насамперед поціновувачів мистецтва. Звісно, вони заробляли неабиякі, а часом і дуже значні кошти, купуючи й продаючи полотна, однак якби не виникло цього виду бізнесу, хтозна, скількох відомих сьогодні митців світ утратив би! Бо багато хто з арт-дилерів виконували роль меценатів, підтримуючи й підгодовуючи художників, коли їм велося геть сутужно. Особливо це стосується таких новітніх на той час напрямків, як імпресіонізм, експресіонізм, кубізм тощо... Уявіть, яку віру в мистецький прогрес потрібно було мати, аби витрачати кошти на придбання якоїсь непевної "мазанини", причому десятками полотен, у переконанні що за років десять це вартуватиме в сто разів більше!

Ця книга — ще й неабиякий посібник із бізнесу. Щоб досягти грандіозного успіху в будь-якій справі, потрібно мати сміливість братися за те, чого до тебе ніхто не робив, дослухатися до своєї інтуїції, яка часом шепоче щось геть протилежне доводам розуму, дозволяти собі ризикувати й у жодному разі не опускати рук після невдач (а вони трапляються в усіх). А скільки тут живих прикладів вдалих і невдалих промоції, маркетингових ходів тощо!

Варто також відзначити роль арт-дилерів як популяризаторів мистецтва. Виставки, які вони раз по раз влаштовували, та їхні мистецькі галереї перебирали на себе освітницьку функцію: розказували й показували, що є важливим у мистецтві, яким чином розвиваються його напрямки, чому вони виникають, відкривали нові імена й "закривали" старі (таке також траплялося). До того ж виставки були масовим явищем — значно масовішим, ніж нині (принаймні в мене склалося таке враження), до дверей галерей вишиковувалися цілі черги, люди квапилися подивитися часом лише одне-єдине полотно.

Перелічувати прізвища, згадані в книзі, не буду. Хіба що одне згадаю: Пітера Вілсона, без якого аукціон "Сотбіс" не став би таким, яким він є нині. А ще ж є неймовірна Пеґґі Гуґґенгайм — шалена й смілива, племінниця того самого Соломона Гуґґенгайма, чиє ім’я носить всесвітньовідомий музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Не можна змовчати й про Герварта Вальдена, який не вірив у жорстокість радянської системи й загинув у таборах ГУЛАГу... Проте варто зупинитися, аби простий відгук не перетворився в список "пройдисвітів", які мене особисто дуже вразили.

З англійської переклали Любов Базь і Павло Білак, вид. ArtHuss, 2019

Голлі Вебб "Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про вкрадений шестипенсовик"

"Ну ще один розділ!" — таке прохання сина під час нашого традиційного читання перед сном — висока оцінка книзі. Ось і юна детектив Мейзі Хітчінз її отримала, й цілком заслужено, бо ми навіть об заклад побилися, хто ж виявиться злодієм)) На присідання! І вгадайте-но, хто програв?)))

Серією книг про дівчинку-детектива зачитується дітвора в багатьох країнах світу. Здавалося б, що може бути спільного між британською дівчинкою, котра мешкала десь-колись сто років тому, не ходила до школи, бо мусила допомагати бабусі й працювати, а ще мріяла про геть не дівчаче заняття —  розслідувати злочини, та сучасним хлопчаком, для якого оті всі стріти, кеби, посильні з магазинів, напудрені акторки й професори з опудалами тварин — геть чуже? Але вочевидь чимось зуміла Голлі Вебб зачепити малих читачів, бо переривати читання, повірте, було складно. Настільки складно, що одразу, перегорнувши останню сторінку цієї книги, ми почали читати наступну частину пригод Мейзі та її песика Едді.

Ілюстрації Меріон Ліндсей, переклад із англійської Елли Євтушенко, вид. BookChef, 2019

Михайло Жайворон "Біла книга пророцтв"

Рідко трапляється, що мені складно підібрати слова, аби розповісти про книгу. Наразі вже тривалий час сиджу перед монітором, перегортую сторінки збірки віршів Михайла Жайворона, яку читала... ні, яку відчувала протягом останніх кількох днів, і знову захлинаюся почуттями... Поезія пана Михайла настільки співзвучна моєму світосприйняттю, що практично під кожним рядком, написаним ним, я готова підписатися: так воно є насправді!

Подивіться на обкладинку: на ній — картина Юрія Нагулка "Політ". Там небо й космос, і земля-поле, й ікони-історія на ньому. І птаха, яка ширяє над усім цим, — частина життя й щось, що разом із тим виходить за його межі. Саме про це  — й вірші, зібрані під цим полотном. Про велич Всесвіту й марноту буденних тривог, про вишневий цвіт і сонце та зливу, про зміну пір року й зміну внутрішнього світу людини. Про найважливіше для автора — і, як виявилося, для мене. 

Читаючи поезії, я повсякчас хотіла цитувати їх. Та й робила це у фейсбуці (й іще робитиму). Мабуть, і тут годилося б навести кілька цитат, розібрати вірші на частини, шукаючи в текстах підтекстів, у метафорах — кодів, в образах — відображення реальності. Воно й справді годилося б, але не буду. Бо це не просто збірка віршів, а щось особисте — пережите колись у дитинстві й позавчора — в метро, до сліз і щему в грудях. Бо це мій світ, у якому:

"густа трава дощів росте із хмар", 

"будить вітер крильми на деревах оголені віти", 

"клює в шкарлупу неба пташеня", 

"босі ноги полоще у тиші озерній туман", 

"опадає ще свіжа роса зі стежок пуповин", 

"на осонні спросоння тихцем виграють скрипалі", 

"в зелених отавах небесні октави злились", 

"ворожить на кожній травинці багряний промінчик", 

"древлянський ліс горить провістям літа", 

"спекотне літо висне в павутині", 

"вповінь жито і літо розлито у келихи днів",

"ключі від крайнеба клепають дзьобами лелеки",

"серпиком місяця — серпень по серцю"...

Це мій світ, у якому люди поклоняються Сонцю, свідомо чи ні, в якому дощі, дерева й птахи такі самі живі, як і ми, в якому можна знайти спокій і зцілення... 

Ілюстрації Юрія Нагулка, видавець О. О. Євенок, 2019

Девід Вітні "Програмування для дітей" / Devid Whitney - Get coding!

Вчитися ніколи не пізно, повірте. Нікому. Абсолютно. І ще повірте: отой поділ на гуманітаріїв і людей із математичним складом розуму теж абсолютно умовний. Опанувати можна все і всім, головне — мати бажання, мотивацію й джерело знань.

У моєму випадку всі ці три складові збіглися в часі й місці настільки, що я — журналіст і редактор, тобто людина, котра все життя мала справу з літерами, дуже швидко й легко опанувала ази програмування. Мотивацією було проханні про допомогу від сина, котрому ці знання дуже потрібні, аби круто хакерити, а не ганебто читерити в комп’ютерних іграх (якщо терміни вам незрозумілі — ґуґл допоможе))))) А джерелом зналь стала крута книга, яку ви бачите на фото. 

По-перше, у ній є сюжет. Детективна історія про викрадення рідкісного Чернечого діаманта! Група вчених знайшла його в печері, розташованій у горах Аляски. Його колись викрали з музею, а хто й навіщо — треба дізнатися читачеві. Паралельно читач має виконати шість місій, кожна з яких залишає по собі певні навички з кодування. 

У книзі подано основи трьох мов кодування: HTML, CSS та JavaScript. Звісно, з такою базою знань на роботу у Кремнієву долину чи якусь подібну місцину мене не візьмуть (а шкода))))), однак для семирічного хакера це — дуже хороший старт для подальшого розвитку навичок. Тим паче, що є другий том книги Get coding! ("Програмування для дітей-2"), тож сподіваюся, що її українське видання не забариться, бо ми вже чекаємо на нього.

Пер. із англійської Я. Головаченко, вид. Vivat, 2019

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса VII" / Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса VII

Ось уже п’ять років поспіль щозими в найтемніший її період (та й мого світосприйняття теж) мене рятують... казки. Мов у дитинстві, коли ти втікаєш від шкільної нудної реальності у вигаданий світ, в якому є місце магії, чарам, дивам і здійсненню мрій, і все це часом сприймається більше справжнім, ніж буденність. З вами такого не траплялося? Шкода. Бо мене всі ці вигадані історії, котрі розповідають книги, дуже рятують.

Максові Фраю варто вже вручити медаль чи й цілий орден почесного рятівника жінки середнього віку від сірості навколишнього світу (і я знаю ще кількох ровесниць, які точно підпишуться під клопотанням про цю нагороду)))) Може, секрет у тому, що за маскою Макса Фрая ховається така сама жінка, а може, категорична нестача магії й казки в організмі притаманна не лише моїм ровесницям, а й чоловікам у розквіті сил також. У будь-якому разі, антидепресант у вигляді книги — це значно ліпше, ніж якісь сумнівні пігулки, чи не так?

Про самі історії не розповідатиму. Вони нічим не відрізняються від розказаних у попередніх томах "Казок старого Вільнюса" — такі ж містичні, як і саме місто, котре, за задумом автора (чи й справді, хтозна) розмішене на межі між двома світами. Хіба що тут іще більше чистої, абсолютно відірваної від реальності філософії життя. Чи співпаде вона з вашою — не знаю. З моєю співпала...

Всеволод Нестайко "Країна Сонячних Зайчиків"

Синова нестайкоманія триває. Після "Пригоди в кукурудзі" та "Чарівних окулярів" він приніс із бібліотеки збірку "Країна Сонячних Зайчиків", до якої увійшли три повісті, об’єднані головними героями — зайчиками: сонячними та місячними.

Пропущу їх сюжети, образи дітлахів, якусь радянську повчальність історій тощо. Хочу поміркувати про феномен Всеволода Нестайка. Адже між моїм і синовим поколінням — ціла прірва, якщо зважати на те, як змінилася реальність. Порівняти моє і його дитинство неможливо. Просто неможливо. І я не матеріальні умови маю на увазі, а радше світоглядні. Не перелічуватиму по пунктах, надто багато їх набереться. Проте я рада, що є речі, які і я свого часу, й він нині сприймаємо з однаковим дитячим захопленням. Ми регочемо, коли Вася Глечик вчергове пірнає в кущі, ховаючись від вражої сили, переживаємо за милих добрих зайчиків, захоплюємося хоробрістю дітлахів. Наївно? Так, трохи є. Проте все це щиро, як може бути лише в дитинстві, точніше — в дитинствах, таких різних і таких схожих водночас, коли йдеться про вічне: доброту, яка просто мусить перемогти, дружбу — цінувати її дитячу щирість починаєш лише в дорослому житті, віру в дива, котрі трапляються, якщо в них по-справжньому вірити...

Проте я все-таки читаю Нестайка вже як доросла людина з критичним мисленням і часом жахаюся закладеним у творах, свідомо чи ні, посилам для читачів. Наприклад, у повісті "В Країні Місячних Зайчиків" до вражої сили належать лісовик, польовик, водяник. Вони лихі, злі й підступні істоти, готові шкодити навіть собі (наприклад, лісовик Трісь свідомо сприяє знищенню лісу, забороняючи ростити нові дерева й кущі). Мимохіть згадалася нещодавно прочитана монографія Петра Білоуса та Оксани Савенкл "Демонізація української міфології": виявляється, не лише християнство вбивало всі позитивні згадки про цих язичницьких духів, цю естафету перехопили радянські атеїсти, як не смішно це нині звучить. І це — лише один малесенький приклад маніпулювання, загальні масштаби якого годі й уявити. Та й, може, не варто й уявляти наразі  — ми ж усе-таки про добру дитячу літературу говоримо. Чи ні?

Ілюстрації Юлії Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2010

Ніл Ґейман "Американські боги" / Neil Gaiman - American Gods

Понад два роки — такий своєрідний рекорд встановила ця книга, очікуючи на моє прочитання й скромно стоячи на поличці з такими ж, як сама, нечитунами. То я не зважувалася братися за роман, бо надто великий (а це аргумент, якщо врахувати, що читаю я переважно в транспорті дорогою на роботу). То я відклала "Американських богів", бо прочитала Ґейманів "Зоряний пил", і він не справив на мене належного враження. Потім іще щось таке було, мабуть, інші книги, як же без них. А потім трапився серіал, який мій чоловік буквально проковтнув і мені радив. Й отут я вперлася: спочатку книга, потім — кіно)))

Й ось що скажу: кіно, яке розгорталося в моїй голові під час читання, анітрохи не гірше за реальне, переконана (хоча серіалу ще не дивилася). Герої настільки фактурні, що я чула їхні голоси, відчувала емоції, ба навіть "бачила", як вони рухаються... Ага, уява в мене завжди була дуже добра))) А подібні твори лише розвивають її (досі, як не дивно))))

Розказана Нілом Ґейманом історія — це свого роду притча (якщо бувають притчі на 700 сторінок). У ній є все необхідне: метафора, сюжет і мораль, котру має виснувати читач. Щоправда, мораль тут не одна, їх кілька — на будь-який смак, бо ж і притчі не завжди тлумачаться однозначно. Одним із висновків, зроблених мною, стало сприйняття життя як єдиної можливості відчути себе. Саме себе, а не те, чого від тебе очікують родичі, колеги, суспільство, зрештою боги... Граючи вигадану кимось із вище перелічених категорій людей роль, ми перетворюємося на головних героїв роману — "американських богів", привезених колись людьми зі Старого світу й забутими-покинутими напризволяще, коли вони стали не потрібними. Наші соціальні ролі такі ж: поки ми відповідаємо вимогам їх (наших ролей) творців, поки ми приносимо користь, ми існуємо. А щойно потреба минає... Що ж, велкам на узбіччя чи й смітник, викручуйся, як можеш, а не можеш — твої проблеми, бо ж на пантеон, тобто твоє місце, піднесли вже когось іншого.

...Щось я надто намудрила зі своїм тлумаченням роману-притчі))) Цікаво було б почути альтернативну думку. А поки що все-таки подивлюся серіал, може роздивлюся щось, що могла пропустити, захопившись сюжетом.

Переклад з англійської Галини Герасим і Олеся Петіка, вид. "КМ-БУКС", 2017

Галина Вдовиченко "36 і 6 котів-компаньйонів"

"Женя вже третю книгу про 36 і 6 котів прочитав!" — у голосі сина чулися захоплення, здивування й трошки образи: як це друг прочитав, а ми ще ні? Тож книгу з продовженням пригод улюблених 36 і 6 котів ми чесно позичили і теж прочитали.

Дуже приємно було знову зустрітися з давніми знайомими. Попри те, що другу книгу з трилогії ми прочитали рівно два роки тому, жодного кота й кошеняти син не забув. Та і я також — дуже вже характерні вони всі. А ще — симпатичні й милі, і добрі, що дуже важливо.

Цього разу коти стали компаньйонами стареньких, які мешкають у будинку для людей літнього віку. Образи дідусів і бабусь дуже гарно виписані. Їх водночас і шкода, бо ж самотні, але разом із тим вони викликають захоплення, бо не сидять склавши руки, а мають мрії й уперто роблять усе, аби їх реалізувати. За допомогою котів, звісно, бо ж для чого іще створені ці істоти, як не для хорошої компанії?

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2019