Суза Кольб "Вівсяна банда. У хвіст і в гриву"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Volle Mähne!

Цю книгу ми з сином розгорнули відразу по тому, як перегорнули останню сторінку першої частини серії "Вівсяна банда" — "Вітер у гривці". Все, що я могла сказати про цю чудову авторку та її кумедних героїв, озвучила у відгуку на першу книжечку, тож, аби не повторюватися, просто скажу: задоволення ми отримали іще те! Уже всіх на тій фермі знаємо, хто на що здатен — здогадуємося, тому просто насолоджувалися текстом, чудовою мовою, прикольними ілюстраціями й — тепер точно можу заявити — улюбленими героями.

Окрім усього, згаданого вище, книга ще й виховні моменти містить. Так, ми з сином поговорили про те, що таке дружба та друзі, чим заради них варто жертвувати, а чим — ні, чи може бути дружба (ба навіть кохання) між абсолютно різними особистостями (як-от кішка й пес))) і чи можна подружитися з людиною, яка зробила тобі капость. А ще замислилися над тим, чи обов’язково треба говорити однією мовою, аби розуміти один одного? А ви як гадаєте?..

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Лю Цисінь "Проблема трьох тіл"/刘慈欣 - 三体

Пригадуєте нещодавні палкі дискусії у ФБ з приводу того, чи варто вводити в школах обов’язкове ЗНО з математики? Під час них народ розшарувався на так званих гуманітаріїв, людей із математичним складом мислення та тих, хто обстоював необхідність ознайомлення з різноплановими науками (я належу саме до таких). Ой скільки думок, часом навіть близьких до абсурду (аби не сказати до дурні))), потрапило на очі. Доходило до крайнощів: мовляв, хтось здатен тямити у фізиці, а хтось — читати книжечки, й ці два вміння ніяким чином не перетинаються. Так от скажіть мені, будь ласка, куди в такому разі подіти цю просто чудову трилогію китайського автора Лю Цисіня, а з ним і всю наукову фантастику загалом? Гуманітарії ж не годні осягнути викладені в книзі наукові факти та нюанси, а вченим нащо здалася белетристика?)))

Однак досить про наболіле, нумо про книгу. Це — перша частина трилогії "Пам’ять про минуле Землі". Друга, як мені відомо, вже перекладається українською, третьої, сподіваюся, теж довго чекати не доведеться, бо ж після прочитання першого тому ну дуже кортить дізнатися, що буде далі.

Голослівно зазначу, що наукова фантастика такого високого штибу мені нині рідко трапляється. Крім "Квантового злодія" та "Фрактального принца" Ханну Райяніємі й згадати начебто нічого (до речі, фінальну частину цієї трилогії теж іще не прочитала). Роман Лю Цисіня по-справжньому науковий, бо він відштовхується від конкретних фактів, як історичних (це, зокрема, Культурна революція в Китаї), так і фізичних, математичних, футурологічних тощо (наприклад, математична задача трьох тіл, вплив контакту з позаземною цивілізацією на людство, розповсюдження радіохвиль у космосі та багато інших). Численні примітки перекладача спрощують розуміння багатьох нюансів, однак аби розкласти отриману інформацію на полички, все одно доводилося гуглити деякі факти й поняття, просто фізично відчуваючи, як розширюється мій кругозір. 

Сюжет також не підвів: тут і майже детективна історія першого контакту з інопланетянами, і реальні підстави для тотальної недовіри навіть найближчим людям, і проблема негативного впливу людини на природу, й віртуальний світ та моделювання у ньому реальностей. А ще — купа приводів, аби замислитися про речі, важливі, насамперед, для самого читача. Мене, наприклад, зачепила за живе потреба робити вибір між внутрішніми переконаннями та "правильністю/неправильністю", нав’язаною соціальними умовностями, адже загалом ми, зазвичай, чинимо всупереч власній волі, бо "що люди скажуть?"... Але чи залишаємося ми тоді собою? От-от...

Переклад із китайської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2017

Суза Кольб "Вівсяна банда. Вітер у гривці"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Flausen im Schopf

Був період, коли син засинав і, можна сказати, прокидався з думкою про те, як ми читатимемо продовження пригод Еллі та її друзів — героїв книг Олександра Волкова. Потім нашими улюбленцями стали сімейство кротів і їхні друзі з книг Мар’яни й Тараса Прохаськів. Потім — неймовірні 36 і 6 котів Галини Вдовиченко. А от тепер ми просто обожнюємо поні й коней — героїв цілої серії чудових книг німецької письменниці Сузи Кольб.

"Вітер у гривці" — перша частина пригод вівсяної банди. Дівчинка Лотта з мамою змушені переїхати на ферму в невеличкому містечку й перевезти туди своїх улюбленців: коней Оле й Графиню, поні Шоко й Кекса та гафлінґера Тоні (хто не в курсі — це порода невисоких коней, які живуть в Альпах). На фермі з ними ще мешкають пес, кицька і три пані курки (ой і кумедні вони!). На відміну від казок, у цій історії люди не розуміють мови тварин, тому все — мов навсправжки. Однак читачі — не просто люди, тому можуть зрозуміти усіх героїв книги, вболівати за успіх неймовірних планів, які вигадує Шоко (наприклад, полювання на привида), переживати за героїв і нестримно реготати, бо ну дуже смішно ця історія читається (одна лише мова Тоні, який говорить із акцентом, чого варта)!

Добре, що на нашій книжковій поличці вже стояла друга частина пригод вівсяної банди, бо нам довелося б терміново бігти до книгарні, адже вдома таки завівся Кекс, щоправда гумовий і малесенький... Утім, так йому зручно ховатися в шкільному рюкзаку сина й таким чином ходити до школи)))

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Григір Тютюнник "Климко"

Коли усвідомлюю, скільки цікавих, глибоких і прекрасних творів залишається поза межами нашого щирого захоплення лише тому, що вони — частина шкільної програми й тому асоціюються у масового читача з чимось нудним, — стає дуже прикро. І ще прикріше те, що до цієї когорти "замучених програмою обов’язкового читання" належу і я. Бо як же інакше пояснити те, що Григора Тютюнника я читала, й "Климка" його читала, і не лише "Климка", а зрозуміти глибину його таланту спромоглася лише ось...

Сюжет не розповідатиму — надто він сумний. І не тому, що всі в повісті страждають, а тому, що все, описане автором, відбувалося насправді. Однак головне у Григора Тютюнника не тільки те, про що він розповідає, а те, як саме це робить. Бо ти не просто спостерігаєш за хлопчиком, переймаючись за нього, ти проживаєш разом із ним кожен кілометр його довгої подорожі по сіль, переносишся на Донбас часів Другої світової війни і... помираєш у кінці. Бо так хотілося, щоб усе в Климка склалося добре, але...

А от героєві повісті "Вогник далеко в степу", можна сказати, пощастило. Бо і в училище його зарахували, і хлібом там годували, й друзі хороші у нього були, й навіть перше кохання. Попри голод, зубожіння, сирітство, зимовий шлях до райцентру, вовків і злого підступного шофера, відчувається якесь щастя й світле майбутнє (ага, мимохіть штампами заговорила).

Однак найпрекрасніша частина творчості Григора Тютюнника для мене — це його оповідання. Буквально на лічених сторіночках він уміє помістити цілий світ, довге життя, глибокі переживання, неймовірні емоції, переплести це все й помережити такою мовою, такими метафорами, від яких аж дух перехоплює! І що цікаво: чим коротша новела, тим вона сильніша. От всі, мабуть, пам’ятають хрестоматійні "Три зозулі з поклоном"? Дуже сильно. А "Колиску" читали? Там про батьківщину. А "Груші з копанки" про бабусю і її трьох чоловіків читали? Там же таке тепло в кожному слові! А "Прослідок" — про шлях, який ми обираємо? А який чудовий, просто прекрасний герой у "Дикому"! А який характерний у "Нюрі"! А які гострі й на сьогодні теми батьків та дітей, котрі повиїжджали до міста, підіймаються в оповіданнях "Син приїхав" і "Вуточка". А "Холодна м’ята" як вам — про любов? А теж про любов і ще про те, що у дітей і дорослих може бути різна правда? Це я про "В сутінки"...

Та доста знову перечитувати цю книгу (он пишу цей відгук вже годину))) Хоча все-таки варто перечитувати...

Ілюстратор Ольга Воронкова, вид. "КМ-БУКС", 2013

Галина Вдовиченко "Чорна-чорна курка"

Романи для дорослих Галини Вдовиченко я вже давно оцінила і час від часу насолоджуюся її книгами. Проте значно більше задоволення отримала від творів, написаних авторкою для дітей, зокрема дилогії про 36 і 6 котів. Це цілий шквал сильних емоцій, карколомних пригод, захопливих героїв, щирого сміху й просто якогось позитивного-позитивного настрою. Тож за "Чорну-чорну курку" ми з сином бралися з приємним передчуттям, і воно нас не підвело.

Головною героїнею книги є — хто міг би подумати? — чорна-чорна курка))) Вона особлива, але не кольором пір’я, аж ніяк. Вона особлива своїм ставленням до життя. Здавалося б, що такого цікавого може бути у банальному курячому існуванні? Поїв, покудкудакав, зніс яйце, знову поїв — і на сідало. Й так щодня. Бо ж таке воно — куряче життя! (А якщо поміркувати й порівняти, то часто й наше, на жаль....) Однак чорна-чорна курка не хоче жити так, як інші, — і не живе. Вона, наприклад, випускає стінгазету — "Чорнокурківський вісник", ініціює розбирання смітника, організовує курінь на дереві й агітує інших переселятися туди, розповідає цікаві історії і... вчиться літати, бо хоче полетіти до Сингапуру. 

Власне, це не перший образ героїні, яка виходить за межі типової для курки поведінки. Такою ж постає ця птаха на сторінках книжечки литовської авторки Ліни Жутауте "Фердинанд і Пух". І мені дууууже подобається те, що діти (та й не лише вони) звикають до думки, що можна і навіть треба виходити за рамки, накреслені для тебе соціумом, що не варто боятися виділитися, що треба прямувати до своєї мрії, якою б нереальною для всіх інших вона не видавалася.

І про інших — цебто про інших героїв історії Галини Вдовиченко: вони чудові! Вони характерні, живі, яскраві. Вони типові для свого роду-племені, що підкреслює нетиповість чорної-чорної курки, й такі класні, що варті окремих історій про кожного з них. Може, такі якраз напишуться?..))

Художнє оформлення Наталки Гайди, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Ден Браун "Джерело"/Dan Brown - Origin

Досі не визначилася з тим, захоплює мене Ден Браун чи дратує. Така суміш цих двох емоцій виникає завжди після читання його романів (без цього роздвоєння прочиталися, чи то пак ковтнулися лише "Код да Вінчі" та "Янголи і Демони", бо були першими). Проте минає певний проміжок часу, з’являється черговий роман про пригоди неймовірного професора Роберта Ленгдона, єдиний недолік якого — клаустрофобія, і рука так і тягнеться до нової книги... Спитаєте: чому? Бо я точно знаю, що це буде захоплива мандрівка і це буде купа нової науково обґрунтованої інформації. А сюжет? Ну, сюжет буде практично банальним, але цього теж очікуєш, тому не розчаровуєшся.

Отож, над чим цього разу довелося працювати професорові? Аби ви не сумнівалися, він розгадував коди, шукав паролі, ганяв прекрасним містом (цього разу — Барселоною) у супроводі прекрасної жінки, втікаючи від найманого вбивці та поліції, паралельно ділився своїми енциклопедичними знаннями з приводу й без і зрештою вийшов із цього всього... Навіть якщо не допишу цього речення, аби не спойлерити, ви ж все одно знаєте, яким буде фінал книги)))

Однак інший пласт роману, той, який науковий, був насправді ну дуже цікавим. Він стосується теми, над якою заморочуються безліч умів безліч років, ба навіть століть: звідки ми пішли і куди прямуємо? Питання зародження життя на Землі, як далеко не сягнули б нинішні наукові дослідження, досі залишається без відповіді. Тим паче вкритий туманом невідомого подальший розвиток людства як цивілізації і як біологічного виду. До того ж у науки та релігії щодо обох цих проблем досить різні міркування. Ден Браун і в цій книзі собі не зраджує: він протиставляє релігію та науку, віддаючи перевагу, звісно, останній. Однак мені все одно цікаві аргументи, якими користуються у своїх дискусіях прихильники обох цих точок зору, дарма що вони час від часу повторюються.

Ну, і про ключову проблему, підняту у романі, я просто промовчу, аби вже точно не відкривати карт. Однак саме вона стала родзинкою книги, точніше, горошинкою, яка муляє і муляє, змушуючи думати-гадати: а що буде, коли і справді?..

п. с. А ще я дуже-предуже хочу у Барселону, аби подивитися на неймовірні архітектурні творіння Антоніо Гауді не на фото, бо вже стільки про них знаю)))

Переклад Г. В. Яновської, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018

Тарас Прохасько, Мар’яна Прохасько "Як зрозуміти козу"

Продовження книг "Хто зробить сніг" та "Куди зникло море", які розповідають про пригоди багатодітної родини кротів та їхніх друзів, як на мене, вдалося. Та ще й для читання спекотного літа — саме те, що треба (втім, починається оповідь із дня Святого Миколая, тож можна сміливо читати і взимку)))

"Калімеееера!" — тепер ми з сином так вітаємося, коли хочеться пореготати. Бо це було справді весело: мандрівка морем на яхті, невідомий острів і нові друзі — кози, котрі розмовляли мовою, схожою на грецьку. Втім, попри це, кротенятам, білченятам, зайченяті та бобреняті вдалося потоваришувати з козами, бо ж головне, що потрібно для порозуміння, — бажання зрозуміти одне одного.

У цій книзі ще багато інших цікавих виховних (перепрошую за занудство))) моментів. І перша закоханість, і відповідальність за покладені на себе зобов’язання, і цілеспрямованість, і відвага взятися за справу, якої ти ще не робив, і, звісно, дружба. До речі, а продовження буде, ніхто не в курсі?))

Художнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Ірина Смолич "Пісок у склянці"

Як мене тішить той факт, що нині книг — на будь-які колір і смак, у будь-яких виглядах та доступності! Можна купити паперовий варіант, можна — дешевший електронний, можна взяти книгу у бібліотеці чи позичити у знайомих, можна почитати в перекладі чи оригіналі, можна книгу, зрештою, написати самому і видати, якщо пощастить)) А коли не дуже пощастить із традиційними видавництвами — все одно видати, бо ж нині є електронні видавництва, які зроблять ваш твір не меншою лялечкою, ніж у класичному паперовому варіанті. І, знаєте, те, що книга видана лише у віртуальному вигляді зовсім не означає, що вона — гірша. Такий висновок свого часу я зробила, прочитавши "Каву по-віденськи" Віти Вітренко, його підтвердив і містичний роман-жахастик Ірини Смолич "Пісок у склянці".

Загалом жанр жахастиків, та ще й замішаних та дещиці містики, у нас нині популярний, що не може не тішити. Тішить ще й те, що чомусь виключно чоловічу когорту, яка зайняла нішу у цьому жанрі (чи то мені просто так щастило?), розвела жіноча рука. Й оця жіночність (у хорошому значенні цього слова, а не те, що ви могли б подумати))) дуже відчувається. По-перше, головною цінністю у романі є сім’я. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що чоловікам байдуже до родини і дітей (хоча читацький досвід підказує зворотне))), однак у цій книзі все-таки він поставлений попереду усіх інших досягнень, і героєві-чоловіку це доводиться пояснювати. По-друге, жіночий почерк видає фінал роману. А по-третє, я просто рада, що іще одне дівчаче ім’я з’явилося на моїй, нехай і віртуальній, але не менш справжній книжковій полиці (скрін рідера не показуватиму, але повірте моєму слову)))

Отож, коротко про сюжет (не спойлеритиму!))): успішному письменникові вдалося написати чергову книгу, яка чомусь не схотіла бути оприлюдненою. Ну, принаймні мені так здалося. І з цим письменником починають відбуватися усілякі химерні речі. Дуже химерні. Геть і мене в оману ввели ті події, які насправді виявлялися зовсім іншими подіями, але якщо взяти геть-зовсім насправді, то... Саме так — насправді-насправді було все по-іншому. Словом, сюжет захопив: він оригінальний, насичений подіями й отримує зрештою логічне (ну, майже)))) пояснення. Але є кілька "але" (як же без них?). Книга — дуже невеликого обсягу, що не дало змоги глибше розкрити образи. Ми можемо роздивитися лише самого письменника (головного героя), трошки більше бачимо його товариша-видавця і пунктиром — дружину. Власне, там практично більше нікого й немає (якщо не зважати на нечисту силу, але про це — пізніше), однак хотілося б, аби ці персонажі біли трошки живішими і справжнішими, а не просто ходячими ляльками. По-друге, ота нечиста сила — пан Бове — так і залишилася незрозумілою силою. Ким він був? Навіщо з’явився письменникові? Що такого учворив головний герой, аби з ним сталася описана в романі халепа? Нібито й дружину кохав, і доньку любив, і забезпечував їх, і нікого не вбивав... Проблема була у романі? Тоді яка саме? Про що була неопублікована книга? Купа запитань, а Ірина Смолич навіть не натякає на відповіді. Хіба що я щось пропустила?))) Але наступну книгу авторки пропускати точно не збираюся)))

Наталія Чуб "Азбука ввічливості"

Книги дитячого психолога Наталії Чуб чомусь припали до смаку синові. Пишу "чомусь", бо історії, які вона розповідає, — прості, навіть банальні, без сучасних наворотів із використанням таких-сяких методик й отаких-перетаких методів впливу на дитячу свідомість. Це просто казочки, милі, цікаві й обов’язково добрі та зі щасливим кінцем. Мабуть, саме простотою й цінні)))

Першу книгу-азбуку із серії "Енциклопедія для маленьких вундеркіндів" прочитали майже два роки тому. Ця ж, про ввічливість, чомусь залежалася на поличці. Але, мабуть, так треба було, бо хіба не ліпше читати книгу про бабусь із бабусею? Щоправда, бабусі тут геть недобрі, кожна з них уособлює якусь негативну рису, яку намагається прищепити головній героїні — дівчинці. Але й вона, і маленький читач бачать, наскільки поганою є погана поведінка (і тавтологія тут зумисна), а тому... Ну, ви зрозуміли)))

Перемогла, як завжди, дружба)) Й у грі, яку пропонує авторка наприкінці книги, теж. Бо ж навіть якщо до фінішу ти прийшов останнім, хороші манери та корисні звички все одно залишилися при тобі.

Ілюстрації М. Пузиренко, вид "Віват", 2011

Деніел Кіз "Таємнича історія Біллі Міллігана"/Daniel Keyes - The Minds of Billy Milligan

Подивіться на оригінальну обкладинку першого видання роману Деніела Кіза, яке побачило світ у 1982 році, і зможете поглянути на багатьох особистостей Біллі Міллігана його — героя й автора ілюстрації — очима. Бо він і всі інші його Я (яких було аж 24!) існували насправді. Хоча як це — бути одразу багатьма в тілі одного — уявити складно, ба майже неможливо.

Біллі Мілліган довірив Деніелу Кізу написати свою історію після того, як прочитав його "Квіти для Елджерона" й переконався, що письменник може, а головне — хоче зазирнути в голову нестандартної людини і постаратися передати її сприйняття світу. Й варто відзначити: Кізу це вдалося. Бо я зуміла зрозуміти Біллі з усіма його "ненормальностями". І навпаки: не змогла зрозуміти багатьох нормальних людей, які зорганізували цілеспрямоване переслідування Міллігана. І не лише тому, що він вчинив певні злочини, а радше тому, що він був іншим, інакшим, не стандартним, не "нормальним", а таких суспільство зазвичай відторгає.

Зізнаюся: час від часу була змушена нагадувати собі про те, що це — не фантастика, а біографія, настільки нереально сприймається історія, викладена у книзі. Читач має змогу подивитися і на ситуацію, і на головного героя з кількох кутів зору, аби скласти власну думку про нього. Деніел Кіз не робить висновків для читача і замість нього, даючи можливість кожному самому оцінити ситуацію і людину, про яку розповідає. Бо ж Біллі Мілліган — не єдиний такий, є й інші. І дехто подібний "інший" може бути зовсім поруч. Але як ставитимемося ми до нього? Як до героя роману чи злочинця й дивака? Бо то — книга, а то — життя...

Переклад Олени Стусенко, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Жан-Мішель Бію "50 дотепних запитань про піратів"

Тема піратів у сина на другому місці після книг про Космос, тому оминути енциклопедичне видання "50 дотепних запитань про піратів" ми ніяк не могли. Однак, попри назву, яка налаштовує на веселе сприйняття наповнення книги, підзаголовок стверджує: "Із дуже серйозними відповідями".

Відповіді дійсно дуже серйозні, обґрунтовані і підтверджені історичними фактами, про багато з яких я — ні сном ні духом. От ви, наприклад, знаєте, коли і де з'явилися перші пірати? А яка різниця між піратом і корсаром, вам відомо? І чи могли одні ставати іншими? А про жінок-піраток чули-читали? А ми — так! Навіть про китаянку, яка тримала у страху  самого імператора! А чи тамував ром спрагу? Ага, не зовсім дитяче запитання, але ж де пірати — там і ром))) А  як на вашу думку, капітан Гак — це реальна особа чи вигадана? Шило — це знаряддя праці чи зброя? І що таке "ложка для горщика"? І хто, зрештою, був найпершим піратом? А які цікаві (й геть не завжди традиційні черепи з кістками) були емблеми на чорних піратських прапорах! А...

Але досить інтригувати)) Просто скажу, що це одна з книг, які у нас завжди десь під рукою — для розглядалок, повторялок, відкривалок чогось нового і захоплених "А подивись-но!.."

Ілюстрації Ксавьє Коллета та Жеральда Герле, переклад із французької О. Л. Соколової, вид. Vivat, 2018

Ганья Янаґігара "Маленьке життя"/Hanya Yanagihara - A Little Life

Це перша книга, сторінки якої я в певні моменти перегортала із заплющеними очима, як ото буває затуляєш долонями очі, аби не бачити особливо тяжких для тебе сцен у кіно. Бо для мене жорстокість, із якою люди, дорослі люди поводилися з дитиною, була нестерпною. Ганью Янаґігару навіть умовляли прибрати особливо гострі сцени з тексту перед публікацією роману, але вона категорично відмовилася. Бо це — лише одне маленьке життя, у якому є місце і любові, і ненависті, і добру, і злу. І його доводиться жити...

Головні герої роману — четверо друзів, які зустрілися під час навчання в коледжі (ага, я теж відразу сюжет "Таємної історії" Донни Тартт згадала). Ця дружба триває кілька десятиліть. І ці кілька десятиліть ми можемо проживати разом із героями книги на понад 800 сторінках тексту, який затягує в себе повністю. Хлопці настільки різні за соціальним статусом, матеріальним забезпеченням, талантами, роботою, навіть кольором шкіри, що годі втямити, чому вони разом. Але дружба — це таке ж алогічне явище, як і любов та кохання. До речі, останнім у романі теж приділено дуже багато уваги, бо яке ж життя без людей, які тебе люблять і яких ти любиш? Щоправда, для Джуда — героя, якому приділено найбільше уваги і якого можна назвати головним, — любов радше величезний дарунок, аніж частина стандартного життєвого набору, котрий дається усім при народженні. Зламаний вщент (і в прямому сенсі також) у дитинстві, він вважав, що не вартий ані любові, ані кохання. І так цьому опирався, що життя його перетворилося на пекло. Життя, на позір щасливе, вдале, успішне, забезпечене. Життя, у якому він мав вірних друзів, люблячих батьків, справжнє кохання, визнання та гроші, життя, яке він заслужив. 

Мені все боліло у цій книзі: кожен поріз і рана Джуда, кожна сварка між друзями, кожне розчарування кожного героя у чому б там не було. Я це "Маленьке життя" проживала, я раділа і сумувала, лютувала і надихалася, плакала і тішилася. Я думала про те, як важливо дбати про дітей, бо від того, як вони проживуть (sic!) дитинство, залежить усе їхнє подальше життя. І я вдячна, дуже вдячна Ганьї Янаґігарі за цей роман, який раджу читати, попри все. Тільки спочатку все-таки наберіться мужності, бо буде боляче...

P. S. Цитат із книги взяла багато. Почитати їх можна на каналі "Сонячної скарбниці" в телеграм: https://t.me/saulelobis

Переклад Анжели Асман, вид. "КМ-БУКС", 2017

Мері Нортон "Роздобудьки у гніві"/Mary Norton - The Borrowers Avenged

Якщо врахувати, ще це вже п’ята книга із серії Мері Нортон про маленьких чоловічків, які називають себе роздобудьками, прочитана нами з сином, то нічого нового про неї розповісти нібито й немає. Хіба що про те, як зароджується і на чому базується дружба між підлітками. І про те, як важливо дотримуватися даної комусь обіцянки. І про дружбу між дітлахами різного віку, бо це — не міф і в житті... 

А ще у книзі такі живі-живі реалії британської глибинки. Ну просто наче якийсь серіал дивишся))) Й образи отих усіх міс та місіс, містерів, поліцейського та інших дуже вдало, хоч і кількома штрихами, виписані. І старою садибою із купою цікавих закапелків, у якій оселилися наші вже майже рідні роздобудьки Под, Хомілі та Аріетті, так цікаво побродити. І церкву, де живуть їхні родичі, теж цікаво відвідати. Й ілюстрації пороздивлятися. Та й загалом зустрітися з давніми друзями — то завжди приємно)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "Школа", 2018

Ілларіон Павлюк "Білий попіл"

Коли щодня твоя стрічка в ФБ кричить: о, #БілийПопіл — це так цікаво! о, ніч не спала — читала! о, такий роман, такий трилер, така загадка! — то ти вже без жодної думки про силу маркетингу та іншу лабуду йдеш і купуєш ту книгу. Бо ти любиш книги і любиш про них кричати не менше, ніж оті всі, хто у стрічці ФБ. А ще ти любиш складати свою думку про прочитане і тішишся, мов капосне дитя, якщо вона не співпадає з думкою загалу й у тебе є шанс випендритися)))

Так от: цього разу випендритися у мене не вийде. Бо хоч-не-хоч, а мушу долучитися до тих, хто "о, ніч не спала — читала!" (у моєму випадку то було з ліхтариком на дачі))) Бо це справді "такий роман, такий трилер!", а ще — чудова нагода повністю й абсолютно відключитися від роботи, домашніх буднів, глибоких роздумів про сенс буття, мету життя й потреби себе мотивувати та вдосконалювати. Так-так, ця книга не з тих, що покликані змінити ваше світосприйняття))) Вона просто дає змогу відпочити — від усього й від себе у тому числі.

Втім, аби точно втямити, про що саме йдеться, варто пригадати або й пере/прочитати гоголівського "Вія". Бо саме описані там події і стали стартовими для сюжету роману Ілларіона Павлюка, цебто маємо такий собі сиквел, події якого відбуваються за двадцять років після описаних Гоголем. Кінематографічний термін виплив не випадково: автор написав ну дуже кінематографічний роман. Динамічний захопливий сюжет, мінімум описів і довгих абзаців, максимум дії та жвавих діалогів, яскраві декорації й костюми — все це так і проситься на екран. Та ще якби у вигляді серіалу... Та з продовженням — на кілька сезонів... То я вже розмріялася)))

А поки що маємо ще один український детективний трилер (дехто стверджує, що це нуар, але я не буду))) І дуже тішить, що наша сучасна література збагачується чтивом такого жанру й такої якості (з останнього прочитаного цього штибу: "Марево" Олега Бондаря та Світлани Томашевської, "Песиголовець" Олександра Завари, про Макса Кідрука вже мовчу — то само собю зрозуміло). Єдине, що мене особисто засмутило, — я здогадалася, хто вбивця, не прочитавши й ста перших сторінок. Таке зі мною ну дуже рідко буває, тому й люблю детективи))) Потім сподівалася, що помилилася, — та де там! Хоча плюсиків до моєї самооцінки це додало, тому забудьте те, що я писала на початку: книга таки змінює читача. Принаймні робить його відпочилим — це щонайменше)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Юрій Руденко "Психи двох морів"/ Юрий Руденко - Психи двух морей

...Знову почався обстріл. Звук АК був таким чітким, що я мимохіть зіщулилася й озирнулася. Хух, можна видихнути — я не там, на Сході, а в швидкісному київському трамваї. Просто зачиталася. Але автоматна черга почулася знову, і знову... Довелося зосередитися, аби зрозуміти, що то — звук якоїсь хитрої машинерії, котрою робітники забивали щось у свіжовідремонтовану й сяючу рівненьким асфальтом дорожню розв’язку... Це я розповіла для того, аби ви зрозуміли ступінь занурення в текст цієї непересічної книги, написаної автором-початківцем, якого вже можна назвати майстром. Ні-ні, працювати ще є над чим, і багато та наполегливо (ага, Юрій Руденко просив мене про жорстку критику, от і отримуй)))), але головне — неабиякий талант — у нього є.

"Психи двух морей" — про російсько-українську війну. Не про АТО чи ООС, а про війну, яка вже п’ятий рік точиться на Сході. І я підписуюся під словами того, хто сказав, що про неї справжню поки що написано дві книги: оця-от і "Сектор V" Діани Макарової. Бо все інше, прочитане мною, було про щось таке дотичне до війни, а не про неї: "Аеропорт" Сергія Лойка — про супергероя і подружню зраду, і про кіборгів, але трошки, "Інтернат" Сергія Жадана — про обивателів і лінію фронту, "Повернення" Артема Чеха — про адаптацію бійців "тут" після "там". А от щоб про війну...

Ні-ні, в Руденка теж є про любов! Який же роман без любовного роману? Ах, яка у книзі любов: вибухова, пристрасна, жертовна... Власне, саме описи емоцій і переживань головної героїні книги Елли Шпільман та сцен їхнього з Максимом кохання стали ще одним підтвердженням заявленої мною авторської майстерності: жодної штучності, жодного зайвого руху, жодного вульгарного стогону чи непристойної оголеності — лише гармонія.

А от війна руйнує цю гармонію. Руйнує будинки й дороги, села та міста, руйнує людські тіла й життя тих, хто залишився живим, і тих, хто в тилу. І ти чітко це розумієш, читаючи книгу. Тут немає суцільного тексту — він зшитий із таких собі клаптиків-уривків із чиїхось життів, подій, втрат і перемог. Але всі вони — реальні, бо це було насправді. І всі вони об’єднані в одне ціле завдяки Еллі — ізраїльській журналістці, котра мимохідь стала частиною Майдану, а потім — і війни.


Події, описані в романі, охоплюють 2014 рік — від Майдану до Іловайського котла. Автор описує їх то як лікбез для сторонньої людини (Елли), то як констатацію фактів, включно зі збитим малайзійським пасажирським літаком (до речі, цей розділ — ще один плюс авторській мастерності), звільненням Слов’янська та Краматорська, буднями одного окремо взятого блокпоста й такими ж буднями однієї окремо взятої волонтерської команди. Читач опиняється то на Сході, то у Києві, то в редакції ізраїльської газети, то чорноморському узбережжі, ба навіть на брту МН17. У будь-якому разі отой згаданий мною на початку ефект пристуності дається взнаки — ти буквально проживаєш певні моменти. Є у тексті також й аналітика — не та, штучна, від диванних аналітиків (пробачте за тавтологію), а та, яка ґрунтується на особистому досвіді, а тому може називатися об’єктивною. Є як негатив (стан нашої армії на той час — суцільний негатив!), так і позитив, бо ж якби цих змін на ліпше  в армії не було, то... Страшно й уявити... А головне — у книги є якась цілісність і неабияка історична цінність. Тому — дуже рекомендую.

Про ілюстрації: вони — як візуалізовані епіграфи до кожного розділу. Придивіться до них і побачите ще одну історію. Про мову: російська + українська, коли оповідь ведеться від імені дружини волонтера Юрія (він же — автор). Про якість: ото спотикалася я об ті зайві коми, які гуляли сторінками, як їм заманеться! Доки не занурилася у текст настільки, що правопис став до шмиги. Втім, як мені пояснили, над наступними тиражами попрацював коректор, то мені "пощастило" отримати першеньке видання — зате з автографом автора.


Автор, до речі, працює над наступною книгою Чекаю з нетерпінням.

Ілюстрації Світлани Єресової, вид. "Діса плюс", 2016