Матс Венблад "Ось як працює тіло людини всередині та зовні" / Mats Wänblad - Så funkar det! Kroppen inifrån och ut

Ми з сином дуже любимо енциклопедичні й довідкові книги. Такі, що створені для дітей, тобто гарно ілюстровані й із ретельно вибраною та адаптованою для маленьких читачів інформацією. Це просто неймовірне джерело знань, повірте! Набагато ліпше, ніж шкільні підручники чи навчальні відео, бо книги дають змогу одночасно отримувати інформацію та візуалізувати її. А коли автори та ілюстратори працюють у гармонійному тандемі, то книга перетворюється на шедевр.

Саме до таких я без найменших сумнівів віднесу роботу шведських автора та аж чотирьох художників "Ось як працює тіло людини всередині на зовні". Не лякайтеся довгої назви й позначки "Для вундеркіндів" на обкладинці. Насправді тексти короткі й гарно структуровані, що вкупі з чудовими ілюстраціями (отримавши книгу, я її ледь не всю перефоткала й виставила у ФБ, бо не могла стриматися))) дає змогу зрозуміти досить складні речі, як-от кровообіг, будову нервової системи, поділ клітин, генетичне кодування тощо. Навіть про статеве дозрівання (в тому числі полюції й менструації) і запліднення та пологи, як страшно це не звучало б, ми з сином поговорили. І ні, я не вважаю, що сім років — це зарано. Якраз саме зараз він сприйняв цю інформацію так само, як і всю іншу: з допитливістю дитини, а не соромом підлітка. А в мене гора з плечей — я це зробила й про ЦЕ поговорила)))

Ця книга нині — одна з улюблених в сина, аби погортати, передивитсия малюнки, перечитати деякі факти.

Ілюстратори Оскар Йонссон, Андерс Нюберг, К’єлл Торссон, Філіппа Відлунд, переклад зі шведської Світлани Орлової, вид. "Віват", 2019

Олексій Волков "Переможець отримає все"

На схвальні відгуки про детективи Олексія Волкова натикалася стільки разів, що коли мені до рук геть випадково потрапила його книга, вирішила: це доля, треба читати. Тож тепер я з чистою совістю можу і спросовувати оті схвальні відгуки, і підтверджувати їх)))

Ні-ні, якщо ви сподіваєтеся зараз прочитати розгромний текст (а я такі полюбляю писати час від часу))), то мушу розчарувати: роман мені сподобався. Головне — я повірила герою. Дивному дуже герою, звісно, бо цей чоловік дуже неординарний, хоча б тим, що все своє життя практично витратив на кохання до однієї жінки, котрій до нього було байдуже. Однак ці його сумніви, переживання, почуття та емоції виписані так вдало, що все, вчинене ним, зрозуміло. Навіть оте найбільше в житті випробування, яке випадає на долю багатьох мрійників, котрі здобули бажане. Я про розчарування, глибоке, справжнє, гірке... Утім, це разом із тим майже завжди означає не кінець, а початок — найчастіше нового шляху до нової мрії.

Однак це не любовний роман, як може видатися з моєї розповіді. Це все-таки детектив, і дуже заплутаний детектив, скажу я вам. Бо фінал виявився геть неочікуваним. Тут є й таємниці, й загадкові вбивства, й ігри з великми грошима, й автомобільні перегони (до речі, виписані так майстерно, що я чула гарчання двигунів, запах палених шин і вібрацію корпусу машини, що мчить безлоріжжям). Але є й романтика: пісні під гітару, присвячені коханій, щира любов (не та, про яку я вже згадала))), шалений успіх...

Загалом, хороша книга, справді. Автора читатиму ще)))

Вид. "Навчальна книга — Богдан, 2018

Ерік-Емманюель Шмітт "Дитя Ноя" / Éric-Emmanuel Schmitt - L'enfant de Noé

Це зовсім невеличка книга за обсягом і величезна — за змістом. А ще більша — за емоціями, які викликала в мене ця повість.

Головна її тема — Голокост. Головний герой — шестирічний хлопчик, який змушений жити в притулку отця Понса, де "зовсім немає євреїв. А які вони, ті євреї? Кажуть, що у них довгі носи й банькаті очі. Ха-ха-ха". Малі мусять ховатися настільки старанно, що навіть один одному не зізнаються, хто вони насправді, прискіпливо вивчаючи катехізиз і ходячи до церкви. Приховують це сакраментальне знання й мешканці невеличкого селища, де розташований притулок. Допомагають, хто чим може, бо це ж "християнські діти, а не євреї". Ба навіть німецький офіцер, який якось зненацька був увірвався у душ, де милися "неєврейські хлопчики" (їх спеціально для цієї процедури нібито випадково відділяли від інших "неєврейських хлопчиків"), зробив вигляд, що нічого "єврейського" не помітив.

Однак не всі були такими дбайливими, звісно, інакше явища під назвою Голокост (як і багатьох інших, котрі не змогла б вчинити одна особа без підтримки тисяч інших) не трапилося б. Утім, розкрию інтригу: зрештою все складеться добре. Якщо так можна назвати те, що довелося пережити сотням тисяч. І те, що не вдалося пережити...

Оповідь ведеться від імені хлопчика, тому текст простий, однак сенс — дуже складний. Особливо гостро мене зачепило питання любові до батьків. Чим вона обумовлена? Чи можна її втратити? Чи можна когось полюбити більше, ніж найрідніших у світі людей? Занурення у надскладну дитячу психологію нібито дає шанс це зрозуміти, однак...

Переклад із французької Зої Борисюк, вид. "Кальварія", 2013

Юлія Ілюха "Східний синдром"

Моє знайомство з творчістю Юлії Ілюхи розпочалося зі збірки її оповідань "Неболови". Я не можу назвати себе прихильницею короткого жанру, але Юля зуміла зачепити мене за живе. Так само "зайшла" нам зі сином і її дитяча книжечка "Як Грицик Муху-Нехочуху переміг". Тому перший роман цієї авторки я чекала з нетерпінням і придбала книгу, щойно це стало можливим (з автографом авторки, звісно))))

Роман "Східний синдром" не про війну, хоча вона в ньому присутня. Він про людей і про те, як війна впливає на кожного з нас. Однак про всіх писати було б дуже складно, тому авторка скрупульозно придивилася до доль лише трьох осіб, буквально препарувавши їх. Двоє чоловіків і жінка зустрічаються на війні. Всі — зовсім різні, ну просто абсолютно різні! Проте є дещо, що пов’язує їх, і це — синдром, викликаний цією незбагненною, неправильною війною.

Життя кожного з героїв прослідковується від дитинства. Тому їхні вчинки, якими вони не були б, позитивними чи негативними, читач розуміє й приймає. Бо ж той багаж, котрий ми накопичуємо й носимо за плечима, аж надто впливає на нас. Але людина — істота, котра має волю. Й лише від того, як ми скористаємося своїми можливостями, яку мету поставимо перед собою і який вибір зробимо тут і зараз, залежить подальша доля кожного. І героїв роману також.

Складно написати інформативний відгук і не заспойлерити якусь дещицю сюжету. Тому обмежуся, як часто бува, емоціями, викликаними прочитаним. Мене особисто книга зробила сильнішою. Показала, що можна змінювати те, що називають Долею й проти чого зазвичай не йдуть — не тому що це неможливо, а тому що потрібно докласти певних зусиль, а це тяжко. Легше пливти за течією й нарікати на щось чи когось. Ще я зрозуміла, що ламати свої переконання задля якихось "плюшок" — теж не варіант. Плюшки з’їдаються, а от поламаний внутрішній стрижень даватиметься взнаки все життя. Я цього не хочу, тому й не буду (ага, це вже геть особисте)))) А якщо про чуже, то Юля почала другий роман, і я його дуже чекаю...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2019

Анастасія Нікуліна "Завірюха"

Мене ця книга повернула в дитинство — я тоді неймовірно любила казки! Та чого — "любила"? Я їх і тепер дуже люблю, бо хіба ж фентезі — то не казка? Однак "Завірюха" — не просто фентезі, це — роман-чар за визначенням Анастасії Нікуліної.

Авторку я високо оцінила після прочитання її "Зграї". Саме такою, на мою думку, має бути підліткова література. І саме таким, як "Завірюха", — підліткове фентезі. А коли врахувати, що засноване воно на наших прадавніх віруваннях (ну добре, добре, може, й не на прадавніх, але на питомо народних, тих, які не знищило християнство), то книга має бути мастрідом, який прищеплює юним читачам гарний смак.

Однак доста розмірковувань, нумо про роман. Подивіться-но на обкладинку і вгадайте з першого разу, про що він? Саме так, про кохання. Але дівчина людська, а от хлопець... Ні-ні, я не буду, як Дара Корній у передмові, спойлерити (передмова, до речі, чудова, але читайте її після того, як закінчите книгу). Скажу лишень, що закоханим доведеться пройти крізь багато випробувань, пожертвувати найріднішими, змінити вікові закони, аби бути разом. А ще — боротися з собою, а це найтяжче.

Борються з собою й Великі — боги, які створити світ смертних і часом бавляться ними (така вже розвага у богів, причому всіх, не лише книжкових). Їм також є від чого страждати, бо в них також є почуття. Так-так, ті самі кохання, ревнощі, протистояння тощо. Діти Великих так само сумують за батьками, як і людські, чоловіки так само прагнуть володіти жінкою повністю, а жінки — почуватися в безпеці. Тож постає питання: чим ми, смертні, відрізняємося від безсмертних? А нічим. Кожен із нас — творець свого світу, тобто сам собі бог і повелитель. Кожен складає закони й правила, за якими живе (часом — він один, а часом і ті, хто залежить від нього), вигадує кару за їх порушення й стереже сам себе, тримаючи в певних рамках. Часом щастя й перебуває в цих рамках, але часто для того, аби пізнати його, потрібно зламати збудовану собі клітку... Спробуйте, це, може, й страшно, й важко, але в певних випадках — конче необхідно...

Отут би й поставити гарні багатозначні три крапки (власне, я їх таки поставила))), але забула ж дати ще одну цінну (чи то "цінну"?)) пораду: спробуйте прочитати книгу взимку. Ні-ні, тут є й запашне літо, й прекрасна весна, й осінь — куди ж без неї. Проте яка гарна, сніжна, морозяна, пекуча в романі зима! Втім, спекотного літа освіжитися посередництвом книги може бути ой як приємно...

Вид. "Віват", 2019

Люко Дашвар "Ініціація"

З Люко Дашвар у мене стосунки склалися одразу й гарні. Ну подобається мені, як вона чесно оголює справжнє життя. Без прикрас, без завуальовування, без метафоризації, яка пом’якшує особливо гострі моменти. Тож від досить свіженького роману "Ініціація" я теж чекала чогось такого відвертого, що викликало б щире: "Вірю!"

Не вийшло. Не повірила. Ані головній героїні, котра заплуталася в собі (точніше, її заплутала авторка, й то так, що розплутати, схоже, не спромоглася), ані головному герою (якого, до речі, з героїнею нічого не пов’язує, окрім кількох ну дуже тоненьких сюжетних ниточок), ані нотарисисі-лесбіянці, ані Альоні, яка не годна подбати про власних дітей, однак щиро опікується чужою безтямною бабусею. Спроби зав’язати сюжет на містичності пророчих снів також видалися притягнутими за вуха. Філософія діда Реформаторського, на якій і ґрунтується заголовок, а відтак і головна думка твору, була б цікавою, якби вплинула ще на когось, окрім героїні. Тема втечі на який-небудь хутір від життя у пошуках якогось раю вже набила оскомину...

Тобто не зачепило мене, от. А шкода...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018

Олівер Дюпен "Банда піратів. Принц Гула"

Здається, зовсім нещодавно я хвалилася, що син тепер самостійно читає книги із вже улюбленої серії. А тепер хвалюся наступним досягненням: він цілеспрямовано шукав на Книжковому Арсеналі стенд видавництва "Ранок", аби купити розповідь про чергові пригоди дітлахів. Знайшов)))

Сказати щось нове про вже шосту книгу з серії складно. Та й чи потрібно? Адже лише той факт, що вона — шоста, на полиці чекають іще дві, а в сина з другом йдуть перегони, хто перший прочитає всі історії про юних піратів, свідчить: книги варті уваги.

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Тетяни Склярової, вид. "Ранок", 2018

Жауме Кабре "Моє каяття" / Jaume Cabré - Jo confesso

Нарешті я прочитала роман, про який останнім часом дуже багато чула. Й усе, що чула, просто волало: "Це буде "твоя" книга! До останньої сторіночки, до найдругоряднішого образу, до найзаплутанішого речення й найнеочікуванішого сюжетного повороту!"

Так і сталося. От тільки з найнеочікуванішими сюжетними поворотами трохи не склалося: оті два великі обломи у фіналі я передбачила десь на половині роману. Запідозрила. Злякалася своїх підозр. Переконувала себе: ні, це надто підло, так не має бути. Але так буває. І не лише так...

Не запитуйте мене, про що книга. Бо вона про все. От навіть якщо я почну перелічувати це "все", навряд чи мені вдасться впоратися із завданням. Проте спробую хоча б окреслити основні теми, аби полегшити прийняття рішення тим, хто досі вагається: читати чи ні. (Тут уже я ладна волати: читати обов’язково!)

Отож, тут є нещасне дитинство. Ні, не внаслідок бідності/каліцтва/сирітства/іншої біди, ні. Хлопчика просто не любили батьки. Тобто любили, мабуть, але якось по-своєму й дуже специфічно, тож виріс він практично духовним сиротою.

Тут є моральне й ментальне насильство. Ой як відгукнулися мені всі мої: "Сину, читай! Сину, вчи англійську! Сину, треба!" Бо воно то й треба, звісно, але до певної межі. Тепер іще більше старатимуся, аби її не переступити.

Тут є дружба. Така, знаєте, справжня-справжнісінька. До скону (в прямому значенні). До самопожертви, до розуміння друга на вищому ступені розуміння, ніж самого себе й кохану жінку. Заснована на притяганні протилежностей. Не зруйнована найправдивішою правдою. Й подолана бажанням слави та визнання.

У романі є кохання. Теж до скону. Воно спочатку щасливе-щасливе, потім нещасне-нещасне, потім знову неймовірно щасливе і... На заваді щастю стало багато чого. На перший погляд це — батьки. І звинувачувати  треба їх. Однак якщо копнути глибше... Скільки людей скількох поколінь доклали зусиль для того, аби каталонський хлопець і єврейська дівчина не були разом!

Про євреїв і Голокост тут написано багато. Так багато, що починаєш відчувати той біль цілого народу. І дивуватися йому, як дивувався один із персонажів роману: чому вони покірно йдуть на забій? чому ніхто з них навіть не намагається втекти? Так, ідеться про Аушвіц, про газові камери, про жахливі досліди над людьми (в тому числі й дітьми), про тих, хто їх проводив і на кому їх проводили. Ідеться про виправдання вчинків і про каяття.

Каяття тут дуже багато. І не лише герой-оповідач кається в багатьох речах, які скоїв протягом тривалого життя. Каються й інші, бо в кожного з них — у кожного з нас — є про що покаятися.

А ще тут є музика. Скрипка. Прекрасна скрипка і прекрасна музика. І заздрість. І захоплення. Й обман та підступність. Й історія створення скрипки, котра занурює читача на кілька століть углиб того, що було чи не було, однак лишило свій слід. І це прекрасна історія, варта окремого роману...

А цей роман вартий прочитання. Вдумливого, серйозного, захопленого — та не важливо, яким воно у вас вийде, просто візьміть собі на замітку цю книгу. І ще "Бога Дрібниць" Арундаті Рой та "Маленьке життя" Ганьї Янаґігари — усі три твори розібрали мене на частинки, й назад склалася трошки інша "я"...

Переклад із каталанської Петра Таращука, вид. "Фоліо", 2017

Дмитро Кудряшов, Євген Козлов "Адміністратор Instagram. Керівництво із заробітку" / Дмитрий Кудряшов, Євгений Козлов - Администратор Instagram. Руководство по заработку

Книга потрапила мені до рук ну зовсім випадково. Оскільки знаю людей, котрі дійсно ведуть бізнес, і досить вдало, саме в Інстаграмі, вирішила ознайомитися з премудрощами такого заробітку.

Головне, що зрозуміла, — така діяльність не для мене. Чому? Та тому що все в тому вашому Інстаграмі працює за шаблонами, а я такого не люблю)) Тому ті, хто слідкує за мною в цій фотосоцмережі, можуть не дивуватися моїй там інертності))) Мене не надихає оце все: фото мають бути от такі, підписи — такі, тегів мусить бути стільки, а писати їх варто там-то, геолокації ставте скрізь, навіть якщо вас у тій геоточці й близько не було, зате хтось інший був, він по ній перейде, почитає вас і, може, лайкне, а може, навіть підпишеться, і тоді ви маєте все робити, щоб він не відписався, тому старайтеся, аби тому "хтосю" все у вас сподобалося, тобто забудьте про своє "я" й думайте про віртуального "когось", котрий має вас читати, лайкати, а то й купить щось або ж перетворить вас на крутого блогера, якому інші інстаграмери замовлятимуть рекламу, і ви таким чином заробите мільйон... 

Ні, це не для мене. Тож читайте мене в блозі та Фейсбуці, а в Інстаграмі я буваю рідко. Утім, там також можна читати. А ще в Телеграмі, от!))) Ну як жити без цих соцмереж, га?

п. с. А для тих, хто дійсно веде бізнес в Інсті, порад у книзі знайдеться достатньо))

Переклад із російської Олексія Довганя, вид. Bookchef, 2019

Ніл Ґейман "Зоряний пил" / Neil Gaiman - Stardust

Готові до камінґ-ауту запеклої читачки? Навіть якщо ні, все одно доведеться почути моє зізнання: це перша книга Ніла Ґеймана, прочитана мною. Чесно. "Американські боги" вже більше року чекають своєї черги на моїй полиці з нечитаним, але обсяг лякав, тож...

Ну, ви зрозуміли: взялася читати щось менше й легше))) І враження настільки неоднозначні, що за "Американських богів" візьмуся найближчим часом лише тому, щоб постаратися зрозуміти всезегальне захоплення автором.

"Зоряний пил" — це така казочка-казочка, в якісь наплутано багато-багато героїв, сюжетних лінієчок, ідей, локацій — усього, одним словом. Напевно, я останнім часом  читаю забагато "повільних" романів і звикла до докладних описів думок, емоцій, відчуттів, до колупання в суті проблеми, в коренях подій, в основах основ... 

Натомість у "Зоряному пилі" все відбувається напрочуд швидко. Кілька стоірнок — і любов на все життя. Ще кілька сторінок — і плід любові у вигляді дитини. Ще кілька — й ось цей плід уже парубкує й закохується, бо надійшов його час. Зрозуміти, як герої докотилися до такого життя, годі. Хіба що коли тобі байдуже, як і чому, головне — що відбулося... Але це, очевидно, не моє.

Хоча в кожного мінуса, як то кажуть, є свій плюс. Я згдала, що десь у мене досі зберігається найулюбленіша збірка фантастичних казок обсягом десь близько 800 сторінок, яку я в дитинстві перечитала понад десяток разів. Летючі кораблі, загадкові лісові створіння, які приходять на поміч, коли вже геть зле, сірі замки на гострих скелях, привиди, відьми, інші чаклунські штуки — все це частина мого дитинства. І якось навіть прикро стало, що нині це мене не захоплює... Мабуть, таки подорослішала (нарешті)...

Переклад Дмитра Кушніра, вид. "КМ-Букс", 2017

Енн Шен "Жінки з легенд і міфів. 50 богинь, які надихають" / Ann Shen - Legendary Ladies: 50 Goddesses to Empower and Inspire You

Скільки я не зарікалася б не поповнювати свою книжкову шафу новими виданнями, доки не прочитаю хоча б частину тих, які придбала, але до яких руки (очі) не доходять, — нічого не помагає. Бо як же можна втриматися, коли тобі пропонують познайомитися з найкрутішими жінками з легенд і міфів, інформація про яких дбайливо зібрана під однією обкладинкою? Правильно: ніяк. От і я не втрималася))) І не пошкодувала, бо відкрила для себе цілий світ жіночої сили!

От ви, скажімо, знали, що в індуїзмі енергія богині-жінки — єдине, що повністю розкриває силу чоловіків. Власне, для цього не обов’язково бути богинею, однак коли навіть релігія таке стверджує — смертним чоловікам тяжко з цим не погодитися. Та й усі інші жінки-богині — сильні, незалежні, обирають власний життєвий шлях, ким би він не був визначений спочатку (батьком, чоловіком, смертними чи богами), а ще обов’язково звільняються від чоловічої опіки чи й влади та дозволяють собі кохати того, до кого серце лежить.

Різноманіття цих легендарних жінок вражає. Тут представлені найцікавіші (бо ж усіх годі описати) богині Індії, Єгипту, Греції, Японії, Китаю, В’єтнаму, Скандинавії, Північної Америки, Уельсу, Ірландії,  Гавайських островів, Полінезії, Індонезії, народів ігбо та йоруба із Африки, а ще ацтеків та майя... Хтось із них належить до тих, які творили світ. Хтось був звичайною смертною жінкою, котра досягла просвітлення. Хтось лишився в людській подобі, а хтось змінив її. Однак до усіх їх можна звертатися, коли в нашому житті трапляються труднощі, й просити сили, захисту чи допомоги у творчості, коханні, відродженні. Або й не просити, а просто брати приклад. Ну то й що, що це — легенди? Хороший приклад ніколи не завадить)))

Шкода лишень, що наші праслов’янські богині до цього пантеону не потрапили. А вони також варті уваги! І добре, що про них розповідають наші письменники, наприклад, Дара Корній,  Світлана Тараторіна... А взагалі-то порадьте, будь ласка, твори, в яких згадуються наші богині! Буду дуже вдячна)))

Переклад з англійської Олени Ларікової, вид. "Віват", 2019

Юрій Руденко "Світло та цеглина" / Юрий Руденко - Свет и кирпич

На цю книгу я почала чекати, щойно перегорнула останню сторінку першої частини дилогії Юрія Руденка — "Психи двух морей". Знала: буде боляче й страшно, часом навіть дуже страшно й дуже-дуже — до сліз і безсоння — боляче. Але також знала: буде ясно, світло й добре, бо вкотре пересвідчуся — ми, українці, на правильному шляху, й сходити з нього не збираємося.

Попередній роман завершився розповіддю про Іловайський котел. У цьому ж докладно, буквально по днях, описується те, що точилося навколо Дебальцевого взимку 2014-2015 років. Зізнаюся: паралельно читала Вікіпедію, аби впорядкувати факти, вивчала мапи, аби візуалізувати місцевість, гуглила прізвища й військові підрозділи... Зрештою в якийсь момент відчула, що частково переселилася в тіло Елли Шпільман — головної героїні роману, ізраїльської журналістки, бо бачу все її очима, відчуваю її тілом, переживаю її серцем...


Так само гостро все, очевидно, переживав і Юрій Руденко, бо ж перед тим, як стати письменником (дуже талановитим, до речі), був військовим. Тож усі відчуття, емоції, думки, страхи й радощі, звуки й запахи, холод і сніг, зношена підвіска авто й тютюновий дим у його кабіні, свист куль і виття мін, вибухові хвилі й гаряча кров — усе це й не лише настільки справжнє, що читач не може ніяк лишитися осторонь. Справжні й позивні, імена та прізвища, номери підрозділів, назви населених пунктів, дати й навіть години, коли починалися шалені обстріли чи танкові атаки...


Справжні й почуття Елли та Вови. До мурах по спині, до стиснених кулаків — ага, я аж так вболівала за те, аби вони щонайменше лишилися живими, а щонайбільше — ще й щасливими разом. Справжній і біль від нерозуміння тебе найріднішими людьми, в яких — зовсім інші цінності, корені котрих ростуть у телевізорі (ой як це актуально для нас нині!). Справжнє й узбережжя теплого моря за кілька тисяч кілометрів від війни, від якої, втім, не сховатися й на Місяці, якщо це — твоя війна.


...Війна — це погано. Але те, що в Україні видають книги, котрі розповідають правду про неї, — чудово. Головне — читайте їх, аби знати цю правду. Бо це саме той випадок, коли незнання не позбавляє від відповідальності...

Ілюстрації Світлани Єресової, вид. "Діса плюс", 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і незламний код" / Lucy & Stephen Hawking - George and the Unbreakable Code

Навіть не знаю, в кого було більше радості від нової зустірчі з Джорджем — у сина чи в мене. Й не лише від того що ми долучилися до чергових пригод хлопця та його подружки Енні, а й тому що з книг цієї серії (а це вже четверта частина!) дізнаєшся про стільки дивовижних наукових речей, пояснених доступною мовою, аж дух перехоплює!

 

"Джордж і незламний код" не стала винятком. Тут також багато чого розповідається про космос, однак більше уваги приділено комп’ютерам. Коли з’явилася перша обчислювальна машина, хто її винайшов, за якими принципами вона працює, що таке код і які його види використовуються нині, що таке квантовий комп’ютер і чи існує він узагалі, що станеться, коли хтось зможе зламати всі комп’ютери у світі, як на Землі зародилося життя й що таке еволюція — купа цікавезних запитань, чи не так? І на всі читач знаходить відповіді. А ще переживає карколомні пригоди двох друзів, котрі вкотре... рятують світ. Ні ну а що: сучсним дітлахам усе може бути до снаги. Особисто я у своєму синові не сумніваюся))) Як і в тому, що наступні книги з цієї серії (а їх наразі ще дві вийшли українською мовою) також прочитаємо.

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Юрій Яновський "Майстер корабля"

Перечитати "Майстра корабля" Юрія Яновського торік мені хотілося двічі: коли читала збірку спогадів та листів "Довженко без гриму" й (іще більше) роман Йвана Козленка "Танжер". Занадто часто, а то й неоднозначно згадуються там і Юрій Яновський, і цей його перший роман, у якому описується становлення радянсько-українського кінематографа. 

Описується, слід сказати, в дуже цікавому ключі. Це — спогади То-Ма-Кі, які він пише наприкінці свого життя. Тут змішалися і його праця, й стосунки з синами, й згадки про дружину, й фантастичне майбутнє — таке, яким його уявляв автор. Однак основною тканиною роману є все-таки події одного літа, котрі відбулися в Одесі. Прототипами героїв стали реальні люди (в тому числі й Олександр Довженко), котри стояли біля витоків українського кінематографа. Розповідь про зйомки фільму перемежовується описами буденної роботи операторів, режисерів, сценаристів, інших фахівців, котрі робили тодішнє кіно. А паралельно читач занурюється в життя припортової Одеси із моряками, повіями, власниками човнів та кораблів, підглядає в так неоднозначно описані Йваном Козленком стосунки Яновського, Довженка та Іти Пензо, вболіває за долю врятованого ними моряка й частково стає майстром корабля, котрий має доставити всіх (і нас у тому числі) у  світле майбутнє.



Вид. "Центр навчальної літератури", 2017

Макс Кідрук "Де немає Бога"

Макса Кідрука я читала багато, й враження у мене були ну дуже різними: від відвертого фу-фу-фу до щирого вау. Роман "Де немає Бога" однозначно поповнить останню добірку, бо ті позитивні відгуки, які мені випало почути про цю книгу, виявилися правдивими.

Чим же "взяв" мене роман? По-перше, одним із найулюбленіших сюжетів: кілька зовсім різних людей опиняються в одному місці й мусять комунікувати задля виживання. (Ага, тут пожна згадати один із найулюбленіших серіалів — "Загублені")))) В екстремальних ситуаціях важко прикидатися тим, ким ти не є насправді, втримувати маску тощо, тож назовні вилазить таке, чого ліпше було б не знати. А може, й навпаки...

По-друге, гарно й глибоко прописані герої. Не всі, втім: про дівчинку Лейлу, крім імені, читачеві більше нічогісінько не відомо, тоді як про інших героїв він дізнається достатньо, аби розуміти мотиви їхніх учинків. І вони, ці мотиви, закопані часом так глибоко й викопані так старанно, що сумнівів у справжності людей не виникало.

По-третє, як і в усіх книгах Макса Кідрука, великим плюсом є прискіплива увага до деталей й точності інформації. Часом думаєш: навіщо мені ці всі знання про технічні особливості заклепок і нюанси ТО літаків? А потім розумієш: а щоб не просто проковтнути роман як кіноекшн, сюжет якого забудеться вже за кілька днів, а ще й дізнатися щось нове. Можливо, й не конче потрібне тобі, журналісту й редактору, однак синові я матиму що розповісти про літаки, коли ми вчергове потрапимо в аеропорт)))

Крім того, в книзі є наша війна. Війна, яка зламала життя й долі багатьох і яка продовжує їх ламати. Війна, котра, мов лакмусовий папірець, показує, хто є хто, розводить по різні боки барикад часом найрідніших людей й змушує критично оцінювати політиків, їхні слова та обіцянки, а ще усвідомлювати, що найбільше твоє життя залежить саме від тебе й твого особистого вибору. Так-так, я й нинішні вибори нашого Президента маю на увазі, бо відповідати за те, що чинитиме він, доведеться кожному з нас.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018