23.01.18

Мартін Содомка "Як збудувати дім"

Як не прикро визнавати, однак ця книга, за якою ми із сином старанно полювали, — найслабша з усієї серії Мартіна Содомки (а у нас — весь комплект). Ілюстрації, як завжди, — чудові. Докладно показано етапи спорудження будинку від архітектурного планування до новосілля, подані схеми з розрахунками та підписами, змальовані характерні герої, у яких так приємно впізнавати знайомих із попередніх книг.

Однак у тексті про саме будівництво дому інформації мінімум. Більшість уваги приділена, можна сказати, "нудним дорослим" проблемам: як узяти кредит у банку, як  зекономити на будівництві, як дотриматися норм і правил забудови ділянки, що робити, коли тебе підставив чиновник і ти отримав припис знести вже збудоване, де і в кого шукати парвди та справедливості... Відчувалося, що авторвоі боліли саме ці питання, однак книга ж — для дітей! Син хотів дізнатися, як збудувати дім, натомість отримав відомості про те, що бувають хитрі і ще хитріші люди (це, звісно, також цінна інформація, проте...), а мама, цебто я, намагалася  по змозі таки розібратися в тих схемах та малюнках і своїми словами розказати, як усе-таки збудувати той дім. На пальцях, ага))) Підозрюю, що треба підключати дідуся, бо книга, на жаль, не про це...

Намалював Мартін Содомка, переклала з чеської Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

19.01.18

Патрік Ротфусс "Ім'я вітру"/Patrick Rothfuss - The Name of the Wind


Свого часу велика прихильниця фентезі, нині я якось втратила  особливу любов до цього жанру. Чи то подорослішала (нарешті!))), чи то смаки змінилися... Однак ті, хто пам’ятає моє захоплення від подібних книг, час від часу рекомендують, а то й наполегливо радять: почитай оце-от!

Почитала. 600-сторінковий том виявився... лише початком трилогії, фінал якої ще неопублікований. Автор (до речі, дууууже колоритна постать), схоже, геть занурився у вигаданий власний світ і не має бажання вибиратися з нього в реальність. Утім, як і читач — кажу це авторитетно. Паралельні різночасові історії життя головного героя із вогненно-рудим волоссям захоплюють, фентезійний світ, у якому (як же без цього?) існують магія, дракони, химерні сили тощо, затягує, тож читати продовження "Хроніки Вбивці Короля" (загальна назва трилогії) ой як кортить... 

п.с. Другий том значно об’ємніший за перший, до речі. Тож про третій страшно й подумати)))

17.01.18

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько "Хто зробить сніг"

Я наче заново познайомилася з Тарасом Прохаськом — філософом і химерником, який виявився ще й неабияким майстром дитинства. Саме так, бо у цій книжечці, крім чистої радості дитинства, по суті, більше нічого й немає. Ані якогось сюжету зі стандартними зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою. Ані якоїсь чітко вираженої думки, котру можна було б назвати ідеєю твору. Ані ще чогось такого великого й конкретного, притаманного типовим у нашому розумінні книгам.

Однак тут є головне: щастя — величезне неймовірне щастя, котре наповнює кожну хвилинку життя кротячого сімейства і не тільки їх і якимось дивним чином передається читачам. Ми з сином посміхалися й обіймалися, вкладаючись спати після читання Прохаськів. Ми щиро вірили, що коли дочитаємо книгу — піде  сніг (і погляньте-но за вікно!). А ще ми зрозуміли багато важливих речей. Наприклад, те, що мама повинна приділяти час і своїм захопленням, й тоді всі в родині будуть на дещицю щасливішими. А тато повинен займатися виключно улюбленою справою, і тоді всі будуть іще щасливішими. А діти мають просто бути щасливими, боятися і позбавлятися страху, ставити мету і досягати її, насолоджуватися лимонадом і какао, дбати одне про одного і ще трошки про когось чужого. А коли випаде сніг — кататися на санчатах, бо для чого іще сніг роблять ті кроти-сови-зайці-лисиці-білки-бобри-яструби-всі інші, які померли й оселилися на небі? Правильно: щоб зробити усіх іще трошки щасливішими...

Хужожнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

15.01.18

Юрій Винничук "Аптекар"

Творчість Юрія Винничука у моєму сприйнятті — дуже неоднорідна. Є книги, які викликають ледь не відразу (як-от "Діви ночі", "Історія одного поросятка"), є такі, що захоплюють ("Танго смерті", "Мальва Ланда"). У зв’язку з цим до "Аптекаря" примірялася досить довго, зрештою взялася прочитати і, на щастя, книга мені, як-то кажуть, зайшла. Хоча варто зазначити: загалом зайшла, бо траплялися окремі моменти, з якими хоітлося посперечатися. Втім, це означає, що автор разом зі своїми героями спромоглися зачепити за живе)))

Отож, Середньовіччя, багатонаціональний Львів, ще судоходна Полтва, відьми з чортами, медики з аптекарями, важка катівська доля, любовний трикутник, чудові описи природи, цікаві, хоча почасти й дивні, розмірковуванняя про життя, смерть, бога, чорта, жінок і війну — із усього цього й не тільки складається цей  атмосферний роман. Чому він називається "Аптекар", зрозуміти, втім, важко, бо ж цей персонаж, як на мене, не є головним героєм книги. У ній узагалі немає головного героя, а цілий ряд цікавих образів просто переплітаються у досить рівній пропорції. Кому більше симпатизувати: аптекареві, кату, юній відьмі чи переодягненій у хлопця хірургіні (отут точно без фемінітиву не обійтися))) — вирішувати читачеві. Що ж до мене, то я надаю перевагу Юліанні. Як дівчина, вона не мала змоги реалізувати себе в хірургії, тому жила, переодягнувшись юнаком. Отака жива ілюстрація тяжкого становища жінок в умовах гендерної нерівності, яка зробила б плюс Винничукові))) Проте в уста одного чоловіка, чи то пак чорта, він вкладає  закид у бік феміністок (так-так, тоді їх не було, однак то такий собі "лист у майбутнє"). Чи ж не бешкетник цей Винничук?))) Хоча за можливість таким химерним чином іще раз побувати в улюбленому Львові я йому дуже вдячна.

Вид. "Фоліо", 2015

11.01.18

Галина Вдовиченко "36 і 6 котів-детективів"


Ой як приємно було знову зустрітися з усіма 42 котами і не тільки ними! Перша книга про їх пригоди нас із сином настільки вразила, що від цієї чекали такого ж фонтану емоцій.

Що сказати: фонтану не вийшло, бо трохи заскладною і заплутаною для п’ятирічки вийшла детективна історія, однак ми змогли не закопатися в усіх тих вісьмох і ще вісьмох різних липових дощечках і порадіти разом із героями книги благополучному вирішенню проблеми.

Паралельно з’ясували, чому скарбом виявилася чиста питна вода, які почуття з’явилися між Стасом та Ларисою, куди пішов із життя дідусь, чому кошеня Сиволапка проміняло друзів на дівчинку, чи можуть дружити кіт із псом, чому важливо дотримуватися  обіцянок і чесного слова, а ще, звісно, хто такі детективи і для чого їм капелюхи, окуляри та люльки)))

Намалювала Наталка Гайда, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

08.01.18

Вінс Флінн "Американський убивця"/Vince Flynn - American Assassin



Герой — молодий, вродливий, харизматичний, вправний, сильний, кмітливий та розумніший за багатьох хлопець. А ще — переможець, який завдяки переліченим вище якостям живим, здоровим і неушкодженим виплутується з усіх халеп та ще й інших із них рятує. Це, мабуть, усе, що варто знати про Мітча Реппа — головного персонажа цілого циклу шпигшунських романів, який уже налічує півтора десятка книг.

Сюжет також відповідає усім вимогам шпигунських романів. Американська таємна служба розвідки, настільки таємна, що про неї навіть уряд не знає, робить свої таємні справи на Близькому Сході (і не тільки). Інтереси американських шпигунів передбачено перетинаються з інтересами росіян, які у романі показані з точки зору саме американців, тобто своєрідно: море горілки, тотальна корупція, 25-градусні морози... Не буде спойлером, коли скажу, що "наші" — цебто американці — вийдуть переможцями з описаної в "Американському вбивці" халепи, аби зануритсия в іншу, бо в подібних книгах такий поворот сюжету очевидний. Не стане спойлером і те, що у молодого героя має закохатися білява красуня... Щоправда їхні стосунки у цій книзі лише зарожуються...

Динамічний сюжет, можливість мандрувати (Штати, Ліван, Швейцарія, Німеччина, Росія), історичні довідки, зокрема про тероризм, — усе це змушує якомога швидше перегортати сторінки книги, аби дізнатися: що ж далі? А далі буде... Ех)))

02.01.18

Підсумки читацького 2017 року

Традиційно підсумовуючи минулий читацький рік так само традиційно зіткнулася з проблемою скорочення списків, які у мене вийшли))) Однак, здається, впоралася, тож можу запропонувати вам особисті топ-10 книг, які мене вразили/зачепили/захопили, антирейтингову п’ятірку тих, які ледь дочитала або ж не дочитала зовсім, і п’ятірку дитячих, прочитаних із сином. Загалом у 2017 вдалося познайомитися зі 107 книгами. І не зважайте на картинку: то — мрія читача, а не реальність, бо якби так, то довелося б постити фото київських метро, маршрутки чи трамвая)))

Топ-10


Антирейтинг


Кращі дитячі книги


Лінки активні, тож чому ці книги потрапили до вказних списків, можна прочитати у відгуках.

30.12.17

Володимир Єрмоленко "Ловець океану. Історія Одіссея"


Свій читацький рік я завершила прекрасно — не просто гарним романом, не просто цікавою історією, не просто насолодою від красивих людей/богів/пейзажів, а цілою філософією життя і смерті, любові й ненависті, прощення і прощання...

"Історія Одіссея" — легенда навиворіт. Це не переказ його перемог (хоча вони мимохідь згадуються), а пошуки втраченого на шляху до них. Одіссей зрозумів, що, здобуваючи щось цінне, втрачаєш дещо інше — не менш цінне. Однак лише після усвідомлення втрати приходить розуміння реальної вартості того, чого ти не цінував, бо володів ним. Для Одіссея цією втратою стало зникнення Пенелопи. Саме задля її повернення він вирішує шукати прощення у тих, кого образив/зрадив/убив, здобуваючи свої перемоги.

Але кому воно — розкаяння у гріхах і прощення — насправді потрібне? Тим, кому причинив біль, чи самому герою? Для мене відповідь однозначна. Практично ніхто з тих, до кого повертався Одіссей, не очікували ані його, ані його розкаяння. Та й після відвідин старі рани відкривалися і знову ятрилися та боліли. То чи потрібне жертвам таке розкаяння?

Хоча про жертв я трошки перегнула. Жінки, яких кохав Одіссей і які кохали його (а переважна частина гріхів героя пов’язана саме з жінками), не були згвалтовані ним. Вони хотіли кохати і віддаватися, навіть коли усвідомлювали всю небезпеку занурення у це почуття. Крім того, вони знали історію Одіссея та його дружини Пенелопи. То чи могли сподіватися, що їх він кохатиме так само? Чи ж щоразу ми кохаємо по-іншому? І чи можна щиро кохати, віддаючи всього себе багатьом? І що таке кохання взагалі? Навіщо воно людям, якщо приносить стільки страждань?..

Ну от, знову почалося — маю на увазі хвилю запитань без відповідей, які, однак, допомагають читачеві зрозуміти щось про себе. Важливе чи ні — вирішувати кожному з нас в конкретний даний період життя. Бо воно змінюється, змінюючи і пріоритети, як це сталося з Одіссеєм. 


У романі багато філософських тез. З одними абсолютно погоджуєшся, з іншими хочеться посперечатися, однак байдужими розмірковування автора не залишають. Так само, як і чуттєві описи стосунків між чоловіками та жінками, і не тільки платонічних. І намагання пояснити емоційну різницю між чоловіком та жінкою. Й емоції, думки та почуття міфічних героїв, про яких ми знаємо лише те, де і що вони зробити. А от що при цьому відчували? І що відчувають боги? І чи здатні вони взагалі відчувати, любити, страждати? І як пахне океан?..

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

29.12.17

Сергій Жадан "Інтернат"


Сіра зима. Багнюка, брудний сніг, холодний дощ, постійні сутінки, які раз по раз переходять у ніч. Холод і мінімум харчів. Розбиті дороги, зруйновані будинки, вибиті вікна, обгорілі машини й танки. Голодні бездомні пси і такі ж люди. Неможливість зрозуміти, хто друг, а хто ворог. Шлях, укритий перепонами, підступними пастками, випробуваннями на міцність і на людяність, схожий на багаторівневу комп’ютерну гру, у якій головне — вижити і дійти до фіналу. Завдання: знайти цінний вантаж і доправити його до певного місця — теж як у якійсь дурній віртуальній грі, події якої розгортаються у похмурому постапокаліптичному суспільстві. Й усе це було б звичайною роуд-сторі, якби не одне але: вигаданого у ній дуже-дуже мало. Всі оті згадані вище речі, все те, про що не можна згадати у короткому відгуку на книгу з огляду на його обсяг — раз та з намагання вберегти свою психіку — два, все це — реальність, наша, українська, сьогоднішня реальність...

Ой про скільки важливих і надважливих речей змушує задуматися читача Жадан в "Інтернаті"! Для мене найголовнішим месенджем стала історія про те, як з будівлі інтернату знімали український прапор. Двоє осіб знімали, одна жінка намагалася цього не допустити, а всі інші — мовчки спостерігали. Бо всім іншим було байдуже, майорить на їхніми головами прапор чи ні і який. Власне, вся книга — про тих, кому байдуже. Бо таких — більшість. На жаль. Навіть ті, хто б’є себе в груди, захищаючи якусь ідейку чи думку, готові відступити, коли доходить до діла: мовляв, я зробив все, що міг, аж груди болять, а тепер без мене якось, без мене...

Ні, не варто мене звинувачувати у надмірному узагальненні, не потрібно кидатися прикладами на кшталт: я не так(ая, ий). Я сама себе вже й звинуватила, і прикладів повишукувала... Однак ані я, ані Жадан від цього не перестали бути правими...

Вид. Meridian Chernowitc, 2017

25.12.17

Павел Шрут "Шкарпеткожери"/Pavel Šrut - Lichožrouti

Завдяки дитячим книгам, у нас вдома постійно заводиться якась мила нечисть: то зоки (навіть іграшку пошили), то роздобудьки (досі мрію змайструвати їхню оселю з підручних матеріалів), то Страхопуд (на цього персонажа час від часу перетворюється подушка)... А останнім часом по квартирі почали шмигати... шкарпеткожери.

Надвичайно популярна в Чехії (знято фільм, є настільні та комп'ютерні ігри) історія про невидимих для людей мешканців їхніх жител, які харчуються розпарованими шкарпетками, захопила й сина. Щоправда, читаючи її, мені паралельно довелося пояснювати багато речей та явищ, невідомих п'ятирічній дитині. Це і стосунки між чоловіком та жінкою, і людська самотність (або ж "розпарованість", говорячи мовою шкарпеткожерів), і мафіозні клани та найманці, і різниця між музикою весіль та похорон тощо. Однак можливість паралельно з цікавою історією отримати не менш цікаву додаткову інформацію вважаю одним із важливих складових дитячої літератури.

Варто відзначити й чудове оформлення книги, зокрема оригінальні ілюстрації, заголовні літери, складені зі шкарпеток (їх цікаво було розглядати не тільки дитині) та форзаци, один із яких знайомить із героями-шкарпеткожерами, а інший — із картою їх локацій. Син уже засік книги-продовження пригод цих дивних істот, тож далі буде)))

Ілюстрації Галіни Міклінової, переклад із чеської Олександра Стукала, вид. "ВД "Школа", 2017

24.12.17

Іван Франко "Перехресні стежки"

Не знаю, що зараз розповідають і як аналізують на уроках літератури художні твори, котрі зачіпають соціальні проблеми, однак за часів мого радянського дитинства у тому, що люди жили погано та чинили різні неподобства, звинувачували "тогочасний суспільно-політичний лад". Цитата дослівна, бо нею можна було пояснити все: від "слизької стежки" Чіпки до мовних гойдалок Мини Мазайла. Подібну думку, на жаль, досить часто доводиться чути й сьогодні: мовляв, то не людина винна в тому, що перебігає вулицю на червоне світло, а — саме так! — суспільно-політичний лад, не здатний поставити на кожному перехресті поліцейського, який слідкував би за тим, аби людина дбала про дотримання правил дорожнього руху (чи інших законодавчих норм) та про власні безпеку і добробут...

Однак щось "Остапа понесло"))) Я ж про Франкові "Перехресні стежки", які взялася перечитувати, аби скласти про твір незашорену шкільними (та й вузівськими) штампами думку. Що ж, суспільно-політичний лад таки був винен у багатьох нюансах життя селян-русинів. Однак Франко чітко показує те, як кожна окремо взята людина відмовляється змінювати своє життя або ж зробити хоча б крок у напрямку змін. Виправдань знаходиться багато, а причина цьому — одна: інертність. "Не чіпайте мене, а я вас сто разів не чіпатиму", — класична позиція багатьох із героїв книги і багатьох із нас. І дякувати богові за те, що трапляються серед нас Рафаловичі, виліплені з іншого тіста. Бо тільки завдяки їм, здатним підняти власну дупу з насидженого місця, пожертвувати чимось особистим заради суспільного і не здаватися, попри вперте небажання рятованих ними докласти своїх, хоча б мізерних, зусиль до зміни на ліпше не чийогось, а власного життя.

Про любовну лінію роману воліла б промовчати. Бо на позір у тому, що двоє закоханих прожили два нещасливих життя одне без одного теж винен... так-так, той самий "тогочасний суспільно-політичний лад". Але й у Регіни, і в Рафаловича була можливість вибирати, і вони нею скористалися: кожен по-своєму...

Вид. "Ранок", 2009

21.12.17

Михайло Булгаков "Біла гвардія"/Михаил Булгаков - Белая гвардия

Грудень далекого 1918 року був сніжний і морозний. А ще — суворий і страшний, бо забрав надто багато життів. Не оминули втрати і родину Турбіних, котра мешкала в Місті на Олексіївському спуску, в будинку №13. Ні-ні, всі лишилися живими, однак кожен із них втратив щось глибинне, потаємне, важливе... Як і Місто, й Україна, і сотні тисяч інших людей...

Сприймати сьогодні "Білу гвардію" можна по-різному. Для мене це, по-перше, прекрасна сімейна історія, а по-друге, глибокий історичний роман. Глибокий не аналізом того, що тоді діялося, а картинками-замальовками, які краще за будь-який аналіз, розлогий історичний екскурс і пошуки причинно-наслідкових зв'язків пояснюють, що тоді відбувалося в Києві.

А відбувалося тоді все й відразу. Гетьман, який мав владу і підтримку німців, утік із Міста. Біла гвардія, втративши керівництво, також мусила розбігтися. Петлюра зі своїм військом підійшов до столиці, а весь цей час скрізь тинялися, провокували й агітували за владу робітників та селян більшовики... А всі інші мусили виживати у засніженому й замороженому Місті, прислухаючись до стрілянини та гарматного ревища і гадаючи, що ж буде далі.

Майстерність Майстра (і це не тавтологія) важно не оцінити і переоцінити (теж не тавтологія))) Текст то йде плавно і розмірено, то починає стрибати, як розірвані думки героя, про якого якраз ідеться, то просто звучить гулом гармат, скрекотанням пострілів чи гомоном юрби. Кожна деталь — на своєму місці, і кожна — важлива. І піч із кахлями, і лампа з абажуром, і вивіска на магазині мадам Анжу, і пам'ятник Богданові Хмельницькому. І кожен герой теж на своєму місці й повідомляє читачеві щось важливе. А от ще почує читач — залежить тільки від нього.

14.12.17

Елеонора Барсотті "Вікторіанська Англія"


Сучасних дітей (і не тільки), у яких переважає кліпове мислення і таке ж сприйняття інформації, важко зацікавити книгами, де мало ілюстрацій та багато тексту. І коли історії зі жвавим сюжетом, цікавими образами все-таки сприймаються й без картинок, бо тут працює уява, то енциклопедична інформація, подана суцільним текстом, зазвичай змушує нудьгувати. От саме для цього (точніше, проти цього)))) вигадали ілюстровані енциклопедичні видання, яких нині — до кольору та вибору.

Книга, про яку хочу розповісти, належить до серії History for child. За допомогою прекрасних авторських ілюстрацій і мінімуму тексту вона коротко розповідає про основні віхи розвитку Британської імперії за часів королеви Вікторії. Одяг, розваги, поява прототипів автомобіля, телефона та метро, перша Всесвітня виставка і ще багато відомостей зацікавили й мене, дорослу читачку, настільки, що я розпочала полювання за іншими книжками з цієї серії. Наприкінці кожної з них, до речі, є тематична гра, яка допомагає закріпити отримані знання. Такий собі ненав'язливий підручник з історії, яких хотілося б мати якомога більше)))

Ілюстрації Елеонори Барсотті, вид. Елвік, 2011

12.12.17

Шалва Амонашвілі "Педагогічні притчі. Виховання серцем"

"Педагогічна література" — це книги, які під час навчання в університеті читалися з-під палиці і сприймалися як щось зайве, застраріле й непотрібне для сучасного фахівця. І цей штамп настільки міцно засів у свідомості, що, розгортаючи збірку творів Шалви Амонашвілі, я наче повернулася в студентські роки. Однак скоро зрозуміла, що чи то подорослішала, чи то набралася зрілості (інших варіантів поки що не розглядаю))), бо сприймалися вже начебто відомі речі геть по-іншому.

Насамперед, придався особистий досвід роботи з учнями та студентами і спілкування з дітьми. Амонашвілі абсолютно правий в одному: робота з дітьми у якості вчителя та вихователя (останнє стосується й усіх батьків) потребує насамперед роботи Серця. Навіть найпотужніші знання буде складно перекласти у юний мозок, якщо робити це силоміць. Що вже говорити про формування повноцінної і щасливої особистості? Однак мене все-таки напружував якийсь аж надто наївний ідеалізм педагога. Бо де набрати десятки тисяч тих, хто матеріальне відсуне на другий план і піклуватиметься про світло свого серця та про те, як його неушкодженим і незгасним донести дітям? І як переконати дітей, що важливими в житті є мудрість, любов, совість, моральність, а не сьомий айфон, коли навколо себе вони зазвичй бачать останнє? Й іще багато "як?" викликала у мене ця книга, хоча одну річ, відому мені з власного досвіду давно, я іще раз для себе повторила: важливо займатися тим, що тобі до душі, тоді знайдеться багато можливостей і відповідей на оті "як?".
Книга складається з трьох розділів: "Дай життя своїм берегам", "Педагогічні есе", "Пам’ять серця", наприкінці додано "Думки" — афористичні й образні вислови, записані на семінарах із учителями. От їх навіть процитувати схотілося, бо вони актуальні для кожного педагога усіх поколінь.

Вид. "ВД "Школа", 2017 

***
"Не помилками обурюйтесь, а успіхами захоплюйтесь".

Учитель реформує школу, і він-таки, на жаль, деформує її".

"Хочете подарувати вашій дитині справжнє дитинство? Подаруйте їй себе: маленького, пустотливого, мудрого дорослого".

"Ну й що з того, що є стандарти освіти! А якщо я нестандартний педагог? Що буде зі стандартами?"

"Сучасне дитинство не сприймає стандартного вчителя; не сприймає вчителя, який стандартизує учнів".

"Діти нові. Педагогіка стара. Що робити?"

"Оцінки — град над допитливим розумом дітей".

10.12.17

Трумен Капоте "Трав’яна арфа"/Truman Capote - The Grass Harp

Це — тільки друга книга Трумена Капоте, прочитана мною. Однак я, здається, вже спромоглася зрозуміти основну ідею його творчості: заклик бути самим собою, не прикидатися, не грати ролей, не брехати (передусім собі), і тільки тоді отримати право претендувати на відчуття повноцінного щастя.

Такі ж думки вкладені й у чи не найвідоміший твір автора — "Сніданок у Тіффані". Проте на противагу юній дівчині зі "Сніданку..." герої "Трав'яної арфи" (інші варіанти перекладу назви роману: "Лугова арфа", "Голос трави") — зрілі люди, які лише на фінішній прямій життя зрозуміли, що втрачали значну частину себе і що більше так жити не хочуть.

Оповідачем у цій історії виступає юнак — свідок і учасник подій. Його присутність тут геть не випадкова: Капоте таким чином дає йому шанс зрозуміти надважливі речі і провести своє життя інакше, ніж його старша подруга. Загалом же кожен образ цього невеликого твору, навіть епізодичні, на диво глибокий та багатозмістовний. Читач отримує можливість рано чи пізно наткнутися на себе самого в тій чи іншій іпостасі. Впізнає він себе чи ні і які висновки зробить — то вже його клопіт, а не автора, однак шанс  змінити життя отримує кожен, хто прочитає цю притчу про свободу та любов.