24.05.17

Макс Фрай "Скриня мерця"/Макс Фрай - Сундук мертвеца

Попри своє щире захоплення творчістю Макса Фрая нічого з його найвідоміших циклів "Лабіринти Відлуння", "Хроніки Відлуння" і тим паче "Сновидіння Відлуння" не читала. І мені не соромно, бо то я так задоволення розтягую й позбавляю себе ефекту перенасичення творчістю одного автора. Але доля посміялася наді мною, підсунувши для початку найновішу, цебто найостаннішу, книгу з цих циклів. І що ви гадаєте? Тепер читатиму все, щоправда, не впевнена, чи в належному порядку)) Та й навіщо його дотримуватися, якщо з головними дійовими особами цього циклу я вже так чи інакше знайома, а на задоволення від неперевершеної містичності та іронічності автора порядок прочитання творів не впливає.

Багато розказувати про роман не буду, бо не бачу в цьому сенсу. Хороша книга, щоб відпочити від якихось більш серйозних речей і отримати насолоду, блукаючи химерними світами, зустрічаючись із неймовірними людьми, чарівниками, втіленими ілюзіями, сновидами, навіть вітрами (вже  мовчу про інших істот) та дивуючись із самовпевненості головного героя  усієї творчості Макса Фрая — Макса Фрая))

23.05.17

Марина і Сергій Дяченко "Світ навиворіт"/Марина и Сергей Дяченко - Мир наизнанку

З дитинства люблю фантастику. Обожнюю просто. Але якщо тоді читалося все підряд, і зазвичай це "все підряд" у будь-якому разі задовольняло спрагу до неймовірного, то зараз хочеться чогось такого з перепідвипідвертом — складного, глибокодумного й не зовсім зрозумілого. Однак натрапити на подібну книгу — то треба мати щастя (за конкретні поради зразків високоякісної фантастики буду дуже вдячна!), тому зазвичай, коли хочу бути впевненою у своєму виборі, беруся за чергову книгу Дяченків. Вони мене точно не розчаровують.

За читання збірки повістей, оповідань і навіть одного сценарію (про нього буде окрема мова) взялася під впливом раніше прочитаних коротких творів подружжя. Навіть якщо не вийде жити довго і щасливо в одному з обов'язково яскравих світів, створених Дяченками, посмакувати чимось неймовірним все одно вдасться. Це я так думала, беручись за книгу))) Бо насправді збірка виявилася найбільш похмурою з усіх їхніх книг, прочитаних досі. Відчуття якоїсь безвиході просто переслідувало мене від одного твору до іншого, і навіть якщо фінал був номінально щасливим, за цим гепі-ендом обов'язково ховався якийсь жах, готовий виповзти зі своєї нори. То дослідження нового вірусу точно буде продовжене, то щасливе подружнє життя звичайної жінки й незвичайного фантома зруйноване, то дивний хлопчик не втримається й продовжить колекціонувати особистості, то з'ясується, що людей серед нас насправді немає — тільки герої серіалів та фантоми... Тож якщо вам захочеться побачити світло в кінці тунелю, почитайте щось інше.

І про сценарій, що увійшов до збірки. Це — "Залюднений острів", фільм, знятий Бондарчуком за романом братів Стругацьких. Про сценарій ніц не скажу, бо просто його не подужала перечитати: перед очима постійно з'являлося беземоційне обличчя-маска актора, котрий зіграв головну роль. Та й увесь фільм вийшов якимось нудним, як на мене. І лісу кримського, перетолоченого під час зйомок, шкода було... Не оцінила я, одним словом))

21.05.17

Стефан Брейс "Творець янголів"/Stefan Brijs - De engelenmaker

Ані жорстока тема роману, ані глибокий філософський сенс у всьому, що відбувається в романі, ані суперечки головного героя (і, відповідно, читача) з Богом не завадять мені вважати книгу однією з кращих, прочитаних у цьому році. Така сміливість у порушенні табуйованої досі у суспільстві теми клонування людини, у змалюванні того болю, бруду, людської ненависті, які супроводжують науковий (щоб не сказати голосніше — еволюційний) поступ людства, у відсуненні на другий план звичних нам моральних, етичних та релігійних підвалин суспільства багато чого варті. Ну, як мінімум — мого щирого захоплення.

Книга, ще раз повторюся, важка. Хто читав "Анатома" Федеріко Андахазі чи "Джмелиний мед" Торгні Ліндгрен й оцінив їхню відразливість, яка межує із захопленням, мене зрозуміють. Тим же, хто не поділяє прихильності до згаданих книг, братися за "Творця янголів" не раджу. Так само, як і тим, для кого пізнання Бога обмежується релігійними догмами, бо ж автор ставить під сумнів і Біблію, і релігію, і (що найстрашніше для віруючих) любов Бога до своїх творінь загалом та до сина Ісуса зокрема.

Головний герой, учений-генетик, вирішив позмагатися з Богом, якого, упевнений, сотворили люди, яких сотворив він (отаке замкнуте коло), і... створити людину за своїм "образом і подобою", тобто клонувати себе самого. Оскільки офіційна наука — дама дуууууже повільна і неповоротка, то Віктор Хоппе починає працювати над дослідженнями самостійно. Синдром Аспергера йому в цьому дуже допомагає, відлюдькуватість та соціопатичність — також, а спогади про зраду найрідніших людей додають тієї злості, яку спочатку можна було назвати здоровою рушійною силою розвитку (як це часто буває з сильними емоціями), якби не біль зламаної особистості, котрий дуже сильно позначився на тих, хто опинився поруч із генієм.

Книга ставить неймовірно багато запитань. Хто відповідає за своє творіння? Той, хто його створив? Тоді чому Бог не несе відповідальності за все, що діється з людьми? Або чому не карає тих, хто має відповідати за створене ними, — зокрема батьків, коли вони не виконують свого призначення? І чому не всі батьки піклуються про свої творіння належним чином, покидаючи дітей напризволяще? Чи може людина змагатися з Богом? Чи може людина бути Богом? Чим вимірюється геніальність людини: змогою прислужитися людству чи йти проти нього для його ж блага? А що таке благо? Чи є чітка межа між ним (цебто добром) і злом? А якщо немає, чому ж ми розділяємо ці поняття?.. Про любов узагалі мовчу, бо щодо розкриття  в романі цієї площини людського існування навіть питання сформулювати важко. Та чи й треба? Адже відповідей все одно немає...

***
"Это просто: оборвать чью-то жизнь. Для этого не нужно никакого таланта. Это намного проще, чем дать жизнь. Оборвать жизнь можно в два счета. Даже если не хочешь этого делать".

"...в каждом человеке добро уживается со злом в постоянно меняющемся соотношении, эта пропорция колеблется не только от человека к человеку, но и внутри каждого человека, в зависимости от ситуации, в которой он оказывается".

"Бог создал человека, а человек создал Бога, вот к чему все, собственно говоря, сводилось. Первое включало второе, и второе не исключало первого".

"...в каждом человеке скрываются силы, которые берут верх над волей и разумом. Можно делать много добра, но в конечном счете все равно придется искупать зло, которое ты причинил. Поэтому недостаточно только делать добрые дела. Со злом тоже надо бороться".

"Люди накладывают на себя ограничения. Они заранее определяют, что возможно и что невозможно. И мирятся с невозможным. Но иногда то, что кажется невозможным, на самом деле лишь сложно сделать. И в этом случае это лишь вопрос упорства".

"...на этом и держится вся наука: превратить необычную случайность в четкую закономерность".


19.05.17

Олександр Волков "Чарівник Смарагдового міста"/Александр Волков - Волшебник Изумрудного города

Зізнаюся у чомусь майже непристойному: я у дитинстві не читала цієї книги. Так-так, не читала. Так само, як і "Чарівника країни Оз". Тож дівчинка, чарівні черевички, Дроворуб та набитий соломою чоловічок були для мене чимось на кшталт героїв старих анекдотів, над якими смієшся за компанію, бо й перепитувати наче соромно (всі ж, крім тебе, це знають), і необхідності займатися пошуками та уточненням наче немає. А якщо врахувати, що герої, Чарівна країна та дорога, брукована жовтою цеглою, стали певною мірою культурними мемами, то прогалина у моїй начитаності була часом дуже відчутною.

Втім, у тому то й справа, що "була"! Бо разом із сином ми її вдало ліквідували. І настільки вдало, що вечора із традиційним читанням книги під ковдрою з однаковим нетерпінням очікували обоє, що він, що я. І недарма, бо ж історія — захоплива, герої — чудові, ілюстрації включно з картою Чарівної країни — майстерні, а мова перекладу легка й органічна, цебто і без колючих русизмів, і без притягнутих за вуха (а таке часто останнім часом буває) галицизмів, що нібито має свідчити про справжню українізацію перекладів.

Про що книга — не розказуватиму, аби ще більше не осоромитися))) Син дуже гарно сприйняв основну думку твору — про справжню дружбу й наслідки, які з цього випливають (вірність, здатність до самопожертви, готовність повсякчас допомогти), і тепер раз-по-раз апелює до нас: "Дай мені чаю/іграшку/книжку, ми ж друзі!" Доводиться пояснювати, що друзів не використовують, їх просто люблять, а готовність іншого допомогти тобі вимірюється твоєю ж здатністю кинутися на допомогу другові.

Одним словом, все у книзі прекрасно: і сюжет, і герої, і виховний момент)) А ще — те, що є продовження, і тепер ми збиратимемо чергову серію книг.

Переклад Наталі Косенко, малюнки Ангеліни Канкави, вид. "Школа", 2017

18.05.17

Юлія Ілюха "Неболови. Навчи мене мріяти"


Останнім часом до моїх рук все частіше потрапляють збірки оповідань, цебто література того жанру, якого, зізнаюся, підсвідомо (а то й свідомо) уникала. Причина банальна й дуже дитяча: занадто швидко там все закінчується. От тільки-тільки познайомилася з героями, "оселилась" у їхньому світі, перейнялася тривогами та радощами — й опача! — остання сторінка, починай усе спочатку.

Проте як певною мірою літературознавець (ага-ага, знову я про ту свою недописану дисертацію згадала))) я здатна оцінити ту майстерність, якою конче необхідно володіти, аби вмістити на кількох сторінках цілий світ і показати героя не з одного якогось боку, а цілісно. Тому перед справжніми майстрами цього короткого жанру мимохіть схиляю голову. 

Після такого розлогого вступу про збірку, яка на нього надихнула, хочеться сказати якомога коротше: хто любить оповідання — оцінить цю книгу, а хто ні — прочитавши "Неболовів", полюбить. Для цього є кілька причин. Перша: герої оповідань — справжні реальні люди, такі, як ми, наші родичі або сусіди чи випадкові попутники у транспорті, зі справжніми переживаннями, емоціями, почуттями, до того ж описаними дуже майстерно, часом аж надто — до сліз, до болю в серці. Бабця з "Сірого", Марина з "Велкам ту Каліфорнія", Неоніла Семенівна з "Сеньйори Неоніли", Віра з "Жінки на полюванні" — усіх їх невимовно шкода, аж часом злість бере на авторку: навіщо було з ними так чинити? Але разом із тим розумієш, що це просто життя, таким воно вже є. І щастя теж у ньому є — це друга причина для того, аби прочитати збірку. Бо ж фінали в оповіданнях дуже різні: поруч із трагічністю одних ще яскравішим стає щастя інших. Оті діти-сироти при живій мамі з "Неболовів" — то ж яка концентрована суміш доброти, довіри й людяності! А рішення, прийняте Іриною з "Гордячки", — чи ж не єдино правильний крок до свого життя, справжнього, а не нав'язаного соціумом? А Ніна з "По той бік", яка втратила все, абсолютно все, проте спромоглася жити далі? Ну, й окремо виділю третю причину, яка нині болить усім українцям: Юлія Ілюха розповідає про війну. І це у неї виходить не по-літературному штучно, не поетично-піднесено, а (от халепа — доведеться вкотре повторюватися) по-справжньому і життєво. Мабуть, тому що розповідає вона про наше жіноче: її героїні пішли на війну, тому що не могли інакше. Ані Лєра з "Маршу сепаратистки", ані Ліда з "Вона обирає життя". Не знаючи точно, що на них чекає там, а головне — не підозрюючи навіть, що очікує по тому...


Я не даремно позаписувала тут назви оповідань, що роблю вкрай рідко, ділячись переважно загальними враженнями від книги. Просто не хочу, аби забулося-згубилося те, що навчило мене не тільки мріяти, а й дечому іншому: наприклад, не забувати про те, що моє життя — тільки моє і тільки одне, тож прожити його треба достойно.

Художник Катерина Слонова, вид. "Віват", 2016

15.05.17

Люко Дашвар "На запах м’яса"

"Десь я подібне вже читала" — така думка раз-по-раз блукала в моїй голові під час перегортання сторінок одного з нових романів Люко Дашвар. Ну, нових для мене, бо після читання запоєм її перших книг якось остигла до стилю цієї авторки, а не дуже позитивні відгуки про цей роман зокрема не спонукали взятися за нього. Однак взялася і не пошкодувала! Але про це пізніше.

Оте "Десь я подібне вже читала" стосується повісті "Згори вниз" Тані Малярчук. Та ж ситуація: міська дівчина ні з того ні з сього вирішує оселитися на забутому майже всіма хуторі у занедбаній хаті, і з нею там відбуваються усілякі перипетії — й у прямому сенсі, й у плані пошуків себе самої. Хіба що Дашварівській утікачці не вистачало містики, яка оточувала втікачку Малярчуччину, але оті круки та зцілення головної героїні ситуацію дещо врівноважили.

Втім, книги також відчутно різняться. Люко Дашвар, яка свого часу так припала мені до душі реалістичними образами дядьків і тіток, не зрадила себе й тут. Такі вони у романі справжні-справжні, якими я їх знаю з дитинства, такі прості в усій своїй складності, такі живі, такі реальні, що саме вони "завоювали" мене як читачку. Повірила я й Майці, особливо у фіналі твору. Бо ж чому півроку життя на лоні природи мало змінити її життєві цінності так кардинально? Особливо ж тоді, коли те, чого колись так прагнула, перетворилося із мрій на реальність? Чому вона мусила піти за тим, хто її зрадив? Чому ідеалістичний фінал мав бути кращим за цей (такі думки чула від інших читачів)?

Майка не могла і зрадити себе. Бо вона ще не пізнала себе справжньої. Чого — не знаю. Може, їй іще не вистачало того, що зветься життєвим досвідом абощо... Я, наприклад, залишилася б на хуторі — принаймні для того, аби сховатися в тій благословенній і прекрасно описаній авторкою тиші від столичного гамору. Хоча не зважайте — це я вже про відпустку мрію)))

І насамкінець трохи філологічного (не можу я без цього))) й неприємного мені. Оті надсучасні мовні віяння мене часом загонять у глухий кут, ступор і непозбувну бентегу. Ну, чого замість звичної й прекрасної форми "малина, яка росла навколо" вживати "малина, що вона росла навколо"? І далі часто йшло ціле нанизування на кшталт: "малина, що вона росла навколо хліва, що він розвалився від вітрів, що вони цілу зиму гуляли на хуторі". Приклад взяла по пам’яті, тож не шукайте дослівної цитати, але повірте мені: подібними синтаксичними конструкціями я ледь не плювалася. Переходимо в рамках глобалізації на англійський синтаксис чи що?))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***
"Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя".

"Твоя боротьба — завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів — безпринципне міщанство".

"Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта — від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло…"

"Хіба життя — боротьба? Життя — радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити".

12.05.17

Донна Тартт "Таємна історія"/Donna Tartt - The Secret History

Цей роман Донни Тартт не відрізняється тією епічністю, яка так підкорила мене у її "Щиголі". Натомість у нього є інші плюси. По-перше, це спроба зануритися у глибину моральних важелів окремо взятої особистості. Чому "спроба"? Бо я так і не спромоглася до кінця зрозуміти, що саме рухало головним героєм під час усіх перипетій, описаних у романі. І, мабуть, справа таки в мені, оскільки розуміння чи нерозуміння певних явищ залежить не тільки від того, хто про них розказує, а й від особистого досвіду того, хто слухає/читає/сприймає/приміряє до себе.


По-друге, докладне змалювання місжособистісних відносин у невеликій окремо взятій групі —  у книзі це студенти різного соціального стану, виховання, статків та життєвих цілей, яких об’єднує вивчення давньогрецької мови. Щоправда, і тут мене спіткала певна творча невдача: мені не вдалося приміряти шкуру жодного з цих героїв. Може, це вийшло б із єдиною у романі дівчиною, якби авторка дала таку можливість. Але оскільки читач усе бачить крізь призму сприйняття головного героя — хлопця, як ви уже зрозуміли, то й образ Камілли вийшов занадто розтягнутим та нечітким, аби у ньому можна було вмоститися. Такими ж є й образи інших чотирьох студентів, бути рівним із якими так прагне Річард. Вони постійно змінюються — ні, не насправді, а в тексті, який плете авторка, й, відповідно, в уяві читача. Щасливі та цілісні близнюки раптом стають супротивниками, сильний і самовпевнений Генрі виявляється надто безсилим, аби жити далі, розніжений достатком Френсіс — позбавленим багато чого з того, на що не здатні вплинути гроші, викладач спецкурсу з грецької мови Джуліан насправді не такий незалежний від світу, як уявляв собі, а Банні взагалі сплутав щирість зі щедрістю — ні, не своєю, а тими, кого хотів любити.

Третій важливий для мене плюс роману — опис пошуків себе справжнього, чи то пак свого "Я", чи то — сутності, якось так. Насамперед це стосується головного героя, який не знав, хто і який він є. І не хотів знати, бо важливим для нього був не він сам, а світ навколо. Та і той, і оточуючі люди завжди були у сприйнятті хлопця не такі, якими мали б бути. До кінця роману юнак так і не второпав, здається, що ані світ, ані інші особи не здатні наповнити його зсередини. Бо цього не може зробити ніхто, окрім нас самих.

Варто також згадати про жанр роману. Хтось пише, що це — детектив. І справді, тут є злочин і злочинці, але ж ми з самого початку знаємо, хто, як і коли його скоїв, тож який це детектив? Хтось каже, що це — психологічний трилер. Але мені особисто не було страшно жодного разу. Та й психології у тому обсязі, в якому можна було б наповнити нею 700 сторінок тексту, як на мене, недостатньо (активне вживання алкоголю і п’яні балачки такими ж не вважаються, чи не так?))


Ще варто відзначити описи природи — такі живі, аж руки відмерзали від описів морозу. Чи то не від них, а таки від цьогорічної нашої холодної весни? А ще у романі відкритий, як на мене, фінал — а я люблю подібні штуки і люблю вигадувати подальше життя героїв таким, яким воно мало б бути на мою думку. А ще це книга, яку хотілося цитувати — що я і робила із задоволенням)))

***
"Не стоит страшиться того, о чем вы ничего не знаете. Вы словно дети — боитесь темноты".

"Прекрасное, если оно не сочетается с чем-либо более значительным, есть не более чем яркая погремушка".

"... люди вроде него всегда первым делом вытаскивают из вазочки свои любимые конфеты, а все остальное — это пусть другие едят".

"Они не только понимали, что такое зло, но и сознавали все многообразие уловок, при помощи которых оно прикидывается добром".

"... я склонен считать красоту проявлением исключительных внутренних достоинств, с которыми она на самом-то деле не имеет ничего общего. Я гляжу на изящно очерченный рот или глаза с поволокой и воображаю, что нашел родственную душу, начинаю мечтать о глубоком взаимном чувстве… Совершенно при этом не замечая, что целая стая уродов увивается вокруг той же персоны просто потому, что их околдовали те же глаза".

"Что бы ни говорили про чувство вины, несомненно одно — оно дьявольски подхлестывает воображение".

"Великолепие есть во всем, что сделано с размахом".

"Это так дорого и вместе с тем так безобразно… Мне кажется, они специально разрабатывают уродливый дизайн. Но люди все равно покупают их вещи — просто потому, что приучены благоговеть перед всем извращенным".

"... даже самые вульгарные вещи не вызывают отвращения на рассвете".

" — Ты никогда не пробовал в минуты беспокойства думать на другом языке? — оборвал меня Генри.
— Что-что?
— Это позволяет держать себя в руках, не дает мыслям разбегаться. Хорошее упражнение в любой ситуации".

"Люди становились настолько самими собой, что не могли этого вынести".

"Amor vincit omnia — наверное, всем хотелось бы верить в истинность этой избитой фразы. Но если я что и уяснил за свою недолгую грустную жизнь, так это что данный трюизм лжет. Любовь отнюдь не побеждает все. И тот, кто уверен в обратном, — глупец".

"...мое знание этикета оставляло желать лучшего, смокинг с чужого плеча сковывал движения. Все остальные были гораздо опытнее в подобном притворстве".

"Времени нет дела до весны и зимы, рождения и смерти, доброго и дурного, ему все равно. Это нечто неизменное, радостное и абсолютно непреложное".

"...любой религиозный ритуал — не более чем условность, если практикующий не видит скрытый за ним глубокий смысл".

"Порою, когда случается какая-нибудь беда, реальность становится слишком неожиданной и странной, непостижимой, и все тут же заполняет собой нереальное. Движения замедляются, кадр за кадром, словно во сне; один жест, одна фраза длятся вечность".

"Кто-нибудь помнит определение справедливости в „Государстве“ Платона? Для общества справедливость заключается в том, что каждый его слой функционирует на собственной ступени иерархии и довольствуется своим местом. Неимущий человек, стремящийся занять более высокое общественное положение, лишь понапрасну обрекает себя на страдания. И имевшие хоть чуть-чуть мудрости бедняки всегда это знали, так же как и наделенные ею богачи".

"...одна из характерных особенностей человека нашего времени — это страсть уходить в сторону от темы..."

02.05.17

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Наскільки все куме-е-едно?"/Alice Pantermüller, Daniela Kohl - Wie belämmert ist das denn? (Mein Lotta-Leben #2)

Побачивши продовження книжки про Лотту, син аж застрибав від радощів — дуже вже сподобалися йому й форма мальованого щоденника, й ілюстрації, і кумедні пригоди дівчинки у новій школі. Це видання краще за видання першої частини серії, бо більше схоже на дівчачий зошит-щоденник: й обкладинка не дуже жорстка, й кутики книги заокруглені, як у хорошого блокнота, й формат нестандартний.

Нові пригоди Лотти та її друзів синові теж сподобалися — а якому хлопчику не до смаку будуть всі оці "банди", будиночок на дереві, гра у шпигунів з усіма належними шпигунськими штучками, ночівля в наметах, блукання вночі з ліхтариками, спортивні змагання й купа причин, аби пореготати? А от  мені як дорослій читачці ця книга сподобалася менше за першу, зокрема тому, що "банда" Лотти, члени якої відстають від найголовніших суперників у тій же спритності чи вмінні поставити намет або ж заспівати в карооке, замість того, аби тягнутися за лідерами, робить усе, щоб опустити їх до свого рівня, а то й нижче. Так-так, то в мені говорить занудний педагог, бо ж у житті все трапляється саме так, як у книзі змальовано))) Хоча я як занудний педагог із сином проговорювала інші варіанти, якими могли б скористатися герої книги для самоствердження. Ну, що з нас, мам, взяти? А ще я подумала, що, мабуть, таки не всі дитячі книги є маст-рідом для батьків, бо ж найменше під час спільного читання діти очукують "виховного занудства", особливо тоді, коли хочеться просто реготати.


Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

01.05.17

Сергій Жадан "Тамплієри"

Зловила себе на тому, що це перша збірка поезій, прочитана за багато років. І це при моїй любові до віршування. Й пояснення цьому я не знаходжу, хіба що те, що вірші читаються, коли для них є настрій, а не щодня у маршрутках-метро-трамваях, бо ж інакше їх важко сприйняти так, щоб відчути, а не просто прочитати.

"Тамплієрів", зізнаюся, купила на подарунок, бо що ж дарувати, як не такі гарні видання — з суперобкладинкою, ілюстраціями та текстами, які точно — не на один раз прочитати і відкласти на далеку полицю. А оскільки я дуже скупа до книг (ще один гріх), то ніколи не віддам/подарую/тощо їх непрочитаними. От і Жадана читала так, наче вперше. Точніше, не читала, а вчитувалася/впивалася образами та думками, ковтала, насичувалася, часом похлиналася, часом захлиналася, потім випливала й дихала, дихала, щоб згодом відчути, що задихаюся, як ті риби, котрі у збірці мандрують із поезії в поезію й живуть у тому жадановому світі нарівні з людьми, люблять, вірять, помиляються, зраджують, йдуть захищати щось своє і гинуть, щоб зрештою ожити...

І я оживала, натрапляючи на фразу, на думку, на словосполучення, які були/ставали моїми-моїми. Й перечитувала знову і знову. Й цитувала собі та людям. Й насолоджувалася давно забутим щастям: читати... ні, відчувати поезію. Справжню. Талановиту. Глибоку.

Ілюстрації Олександра Ройтбурда, вид. Meridian Czernowitz, 2016

26.04.17

Лоран Гунель "Бог завжди подорожує інкогніто"/Laurent Gounelle - Dieu voyage toujours incognito

Ще один камінаут від мене як читача: я не люблю психологічної літератури на кшталт "Як завести друзів, стати мільйонером і досягти успіху в коханні за 10 днів". Як на мене, то, окрім бла-бла-бла й додаткового відчуття своєї неспроможності зробити те, що, за словами авторів подібних посібників, все одно, що раз плюнути, ці книги не дають. Ну, отака я — можете кинути пару капців))) Тож читати "Бога..." бралася з осторогою: ну, хіба допоможуть ті ж самі фрази змінити життя, якщо їх загорнути у цікавий сюжет? Та й сюжет, на перший погляд, виявися досить банальним: нещасного юнака покинула кохана дівчина, і він не придумав нічого ліпшого, як вбитися, стрибнувши з Ейфелевої вежі. Романтик, бач... Аж тут — не повірите! — на тих балках у верхотурі поруч із невдахою-самовбивцею з’являється прекрасний — та не принц, ні! — незнайомець із вольовим обличчям та впевненим блиском в очах і пропонує юнакові угоду. Згідно з нею, хлопець отримує шанс змінити все своє життя, якщо.. Так-так: якщо виконуватиме всі оті психологічні поради зі згаданих мною на початку книг!

На цьому роман я, може, взялася б переглянути по діагоналі та й по тому, якби оцей-от незанйомець не розпочав навчати підопічного зі спроби втовкмачити йому, що оті всі психологічні книги, поради та інше бла-бла-бла цим же і залишаться, якщо не діяти, а тільки читати. Не погодитися з цим я ніяк не могла, і тому ставлення до книги змінила. І недарма, бо історія захопила. Сюжет закручувався, став майже детективним, муки внутрішньої ломки героя описувалися так природно, що не вірити авторові не виходило, я почала вболівати за Алана, за те, щоб він не відступився, не здався, щоб показав: можна! можна змінитися себе і своє життя, якщо робити це, а не просто читати спецлітературу і складати її на купу! І таки вийшло! Таки спромігся хлопець-невдаха досягти того, про що рік тому навіть і не подумав би, не те що ставив би за мету!

Хоча від цього гепі-енду, зізнаюся, трошки й повіяло якоюсь кіношною несправжністю (не спойлеритиму, але ті, хто дочитає до моменту підрахунку голосів на зборах акціонерів, скорше за все, погодяться зі мною: так не буває), я по-дитячому раділа за героя! І перегортала, перегортала останні сторінки роману, бо це ж так прекрасно: досягти бажаного! Й обламалася... Дуже-дуже обламалася. Бо ота кіношна несправжність підтвердилася, до того ж у найпотворнішому кіноваріанті (там ціла суміш індійсько-серіального мила!). Тож тим, хто дочитає до згаданого моменту підрахунку голосів, наполегливо раджу: на цьому й зупиніться! Не псуйте отого відчуття віри у себе, у можливість змінитися й досягти чогось, яке таки вселяє у читача автор-психолог. Не змушуйте себе розчаровуватися й відкидати книгу як непотріб, бо це — тільки книга, у житті так не буває. Бо оті десяток останніх сторінок зводять нанівець всю роботу Гунеля, і я порадила б автору спалити їх іще в рукопису. Ви ж можете видерти їх із книги і зробити так само, якщо читатимете роман не для того, аби лише розважитися, а для того, щоб навчитися жити трошки по-іншому.

Ще про одну річ не можу змовчати: помилки. Те, що будь ласка часом пишеться через дефіс, уже, на первеликий жаль, не дивує. Мене здивувало, вразило й загнало у глухий кут віртуозне вміння редакторів використати слово "двер" — саме так, в однині й жіночого роду — у такій формі, в якій воно начебто й не так страшно, як ото я написала, виглядає в тексті. Один раз я це списала на випадковість, але двічі — то вже майстерність. От намагаюся скласти речення українською зі словом "двер" — не виходить. Допоможете? Процитувати не можу, книги під рукою немає.

Переклад із фр. Анна Роговченко, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

21.04.17

Гжегож Касдепке "Зачіпки детектива Нишпорки. Канікули детектива Нишпорки"

Нарешті ми дочитали продовження пригод детектива Нишпорки, який вже став одним із наших улюбленців. Читали досить довго. І не тому, що нецікаво, а тому, що у сина з’явилася звичка примхливого читача: водночас читати кілька книг і вибирати їх під настрій (когось мені це дуже нагадує, чи не так, Юлько-читулько?)))
 
Власне, це не одна, а цілих дві книги: для того, аби відкрити іншу, достатньо просто зазирнути до неї з іншого боку. Хоча для тих, хто вже знайомий із цією серією книг, це не новина. Не новина й те, що Гжегож Касдепке практично не здатен розчарувати. Пригоди цікаві, герої характерні, а задачки, які розв’язує детектив, цікавезні й пізнавальні — часом доводилося на практиці показувати, що то значить, наприклад, згорнути лист паперу сім разів і чому аж ніяк не більше.

Єдине, про що пошкодували, це про те, що не вийшло читати "Канікули..." в наметі на березі якоїсь водойми — а син про це так мріє. Втім, гарну книгу й перечитати можна)))

Малюнки Пьотра Рихеля, переклад із пол. Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2016

20.04.17

Р. Дж. Паласіо "Диво"/R.J. Palacio - Wonder

Коли візьметеся читати цю книгу (саме коли, а не якщо), не повторюйте моєї помилки — не дочитуйте її в громадському транспорті. Якщо, звісно, вас не бентежать здивовані погляди оточуючих. А яку же іще реакцію має викликати доросла тітка, яка читає вочевидь дитячу, з огляду на дизайн та розмір шрифту, книгу і... плаче над нею. Довелося нап’ялити чорні окуляри. І добре, що їхала в маршрутці, а не метро, бо тоді зовсім мене не зрозуміли б люди)))

Але ж я про книгу розказую, а не про тренд носити сонцезахисні окуляри в метро. Ви мій оцей-от  життєрадісний настрій вловлююєте? То це все від одного спогаду про вражаючого позитиву роман. Що з людиною коїться у процесі читання — й передати важко. З одного боку, стає боляче. Як і завжди при зустрічі з кимось, кому хочеш допомогти і разом із тим розумієш, що це неможливо. Й ота суміш жалощів та безсилля тебе викручує до сліз. А з іншого боку у тебе виростають крила! Такі величезні й сильні, здатні піднести над світом, позбавити від болю, обняти всіх стражденних і зробити добро персональною цнотою кожного. І виникає бажання творити те добро повсюди й повсякчас. І любити людей, якими б  не-такими вони не видавалися раніше (це я не про зовнішність, а про вчинки).

Головний герой — п’ятикласник, який почав ходити до  школи. Раніше він навчався вдома, бо пережив десятки операцій із приводу спотворення, викликаного рідкісним генетичним порушенням. У хлопчика Огеста практично не було обличчя. Тобто було, але яке... Нестандартне, казали коректні дорослі. Страшне, казали прямолінійні дітлахи. Всі переживання дитини (а їх було ой як багато!) викладені в розділах під назвою "Огест" (так звуть хлопчика). У книзі є й інші розділи, які носять імена його друзів, сестри, її подруг та хлопця... Тобто ми маємо можливість розглядати ситуацію з різних точок зору і сприймати по-різному.

Зрештою, стається диво — оточуючі починають розуміти, що живуть поруч із дивом (даруйте мою тавтологію). Бо ж Огест зумів навчити їх чинити добро. Просто так. Щодня. Не задумуючись, навіщо й для чого. Просто бути добрими людьми. Це ж наче так легко. Елементарно навіть. І разом з тим добро у нашому світі чомусь все ще вважається дивом...

Кумедно, але завершити хочеться майже-тостом: тож давайте будемо дивними! Чи дивовижними? Чи — диваками? А чи просто добрими...

Переклад із англ. Світлани Колесник, вид. "Віват", 2016

18.04.17

Ірина Сонечко "Мурчикові настрої", "Вивчаємо кольори"

Якщо вже розказувати про найперші книжечки, які "ми ніколи не будемо віддавати, бо вони улюблені" (С, син), то гріх не згадати ще про одну серію картонних книг для найменших. Це навчальні видання, які отак запросто розкажуть і про емоції, і про те, хто де живе та що їсть, і рахувати навчать, й кольори розрізняти, і ще багато чого. Їх у нас — ціла колекція, і, вірите чи ні, ми досі перечитуємо ці напам’ять знані віршики в перервах між майже дорослими книгами.

Секрет — у мелодійній поезії та чудових яскравих і характерних ілюстраціях. Згадані у дописі видання нам подарувала одна дуже хороша дівчинка, коли з них виросла. Потім ми купували книжечки, потім під керівництвом сина збирали їй цілими серіями. Тепер купуємо у подарунок молодшому двоюрідному братикові, але перед тим, як віддати, обов’язково перечитуємо. Бо що ж то: у Мурчика — нові пригоди, і ми про них не знаємо ще? Непорядок))))

Ілюстрації Галини Бродської, пер з рос. Л. Опанасенко, вид. "Ранок", 2008



17.04.17

Сергій Лойко "Аеропорт"/Сергей Лойко - Аэропорт

До читання цієї книги готувалася морально. І довго. Бо тоді, коли всі її читали, відчувала, що сил, аби знову пережити ті жахи, не вистачить. А потім прочитала "Сектор V" Діани Макарової, й "Аеропорт" знову довелося відкласти, щоб не зробити собі надто боляче (хто ж таке свідомо допускатиме?).

Проте боляче все одно було. Аж двічі. По-перше, від війни, яку вперто називають АТО, від смерті, яка досі, вже третій рік поспіль, посередництвом куль, мін та снярядів, випущених зі зброї ворога, косить найкращих, від того, що нічого — нічогісінько! — за ці три роки не змінилося й кінця-краю війні не видно. А по-друге, боляче було від того, що насправді книга — не про кіборгів, а про самого автора, який не зовсім вдало замаскувався під виглядом головного героя роману, американського фотографа російського походження Олексія Молчанова.

Винен у цьому, звісно, не автор. Винна я як читачка, котра, схоже,  не спромоглася роздивитися того, що мала б побачити. Точніше, героїзм, патріотизм і прагнення до справедливості я теж завважила, не сумнівайтеся. Але помітила і брехню, яку чомусь мала сприйняти за благородство (коли Молчанов бреше в очі пораненому Степанові, що не спав із його дружиною; коли бреше своїй дружині), і самозамилування героя (коли він у стилі голлівудських бойовиків утікає з чеченського полону, перебивши при цьому всіх зустрічних; коли кидає фотоапарат і бере до рук автомат; коли одним із небагатьох лишається живим), і якийсь примітивний страх не сказати Б, сказавши А (війна російсько-українська, Київ, Майдан — все нормально, і тут раптом з’являється Краснокам’янський аеропорт замість Донецького, Солегорськ замість Слов’янська, АЄД замість РФ і щось зовсім невимовне й плутано-замасковане замість Путіна та Ко).

Не могла я однаково емоційно сприйняти, скажімо, смерть чергового захисника аеропорту і розповідь про шалений секс американського фотографа з ледь знайомою українською дівчиною. Ще одну смерть — й розповідь про риболовлю у Фінляндії. Ще одну загибель кіборга — й спогади про героїчну молодість красеня-фотографа, його шалені перемоги над алкоголем та жінками тощо. Ні-ні, я не ханжа, я знаю, що десь — війна, а десь — любов і навіть танці-шманці, проте якщо я читаю про Аеропорт, то, дідько, що мені за діло до того любовного трикутника (ба навіть чотирикутника) у  стилі дамських романів, де всі всіх люблять, розуміють і прощають? Таке враження, що задля того, аби охопити якомога ширшу аудиторію, автор постарався об’єднати воєнно-історичний роман із любовним. Могло б вийти, звісно, добре. Але вийшло сопливо, а тому кепсько...

Втім, роман прочитався легко. Бо не документальний, хоч і на основі реальних подій. Проте які з описаних речей реальні, а які — вигадані, зрозуміти важко. Окрім, хіба, того, про що розказують авторські фото. Тут камера не бреше — не вміє.

Переклад з рос. Ольги Гончар, вид. "Брайт Стар Паблішинг", 2015

12.04.17

Володимир Короленко "Сліпий музикант"/Владимир Короленко - Слепой музыкант



Як житомирянка, завжди вважала Володимира Короленка українським російськомовним письменником — чого б то йому тоді і пам’ятники у місті ставили, й музей берегли як зіницю ока? Та й не тільки у нас, а й у Полтаві, де він також жив та творив, і навіть упокоївся в цьому по-справжньому українському місті. До того ж і прізвище у нього таке українське, що не підкопаєшся. І літературна премія його імені в Україні встановлена. Й у творах — така прекрасна Україна, її історія, культура, народ... А письменник, бачте, поїздив по Російській імперії і виявився зарубіжним. Ні, то не я придумала, то автори нової програми із зарубіжної літератури так вважають, і постановили, що вивчати твір "Сліпий музикант" діти мусять у 6-му класі.
 
Тепер чіплятимуся до віку, в якому, на думку тих же фахівців з Міносвіти, читачі мають збагнути все, що хотів передати їм автор. Прочитавши повість от щойно, з упевненісю можу стверджувати: то не дитячий твір, дарма що герой на його початку — хлопчик. А як дітям збагнути його дорослі переживання? Як оцінити гру понять "хохол" й "українець", якими так майстерно оперує Короленко? Як зрозуміти батьківські переживання дорослого Петра, тонкощі його прагнення світла? Хоча, можливо, я недооцінюю сучасних школярів і даремно переживаю за них, виходячи з власного вчительського досвіду, якому вже півтора десятка років?
 
Щодо повісті, то це неймовірно сильне поєднання таланту надзвичайного письменника, пристрасті щирого українського патріота, міркувань глибокодумного філософа й барв прекрасного словописця. Крім чуттєвої насолоди й емоційного вибуху, після книги залишається багато питань, однозначних відповідей на які бути не може. А це, як знають уже ті, хто мене постійно читає, я в книгах дуже ціную.

Переклад із рос. Федора Гавриша, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2016