10.08.17

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

08.08.17

Дара Корній "Зворотний бік Сутіні"

Ой як приємно знову зустрітися з героями, котрі припали до душі, повернутися до світу, у якому почуваєшся, наче вдома, зануритися в історію, яка не відпускає! Я свідомо зробила перерву після прочитання попередньої книги тетралогії, аби гостріше відчути оце все й отримати якомога більше задоволення — отакий собі читацький гедонізм))) Й у мене це вийшло. Тепер постараюся витримати достатню паузу перед фінальним ривком...

У третій частині "Зворотних боків..." подій, пов’язаних із головною героїнею Мальвою, небагато. Натомість ми дізнаємося купу історій із минулого інших героїв фентезійного роману: богів та безсмертних. Оскільки всі вони основані на слов’янській міфології, яку Дара Корній вивчає що далі, то досконаліше, читати їх — одне задоволення. А якщо врахувати ще й гарне володіння словом... Ну, ви зрозуміли — я в повному захопленні))) І тепер маю мрію: от якби за цими книгами зняти серіал! Такий же яскравий і високоякісний, як, скажімо, "Війна престолів", тільки наш. І щоб він став таким же популярним. І щоб у світі дізналися й про наших богів, бо ж не Тором єдиним...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Джеймс Дешнер "Зцілення смертю"/James Dashner - The Death Cure

Нарешті дочитала трилогію "Той, що біжить лабіринтом". Пишу "нарешті", тому що друга частина книги виявилася слабшою за першу, тож логічно було передбачити, що далі автор здунеться ще більше. Так і сталося. Хоча варто відзначити, що постапокаліптичний устрій окремо взятого міста виписаний досить цікаво, попри певну типовість. Цікавою є й ситуація, коли велика опозиційна організація, яка, на думку всіх, переслідує благородні й високі цілі, насправді має на меті просто знищити те, що не влаштовує її очільників. А що далі? А то вже не їхня справа! Так знайомо...

До речі, ця частина трилогії українською, наскільки мені відомо, не перекладена. Шкода — попри все, хотілося б, аби історія вийшла в Україні повністю. Крім того, інтуїція підказує, що фільм має бути кращий за книгу. Якось треба буде перевірити і цю здогадку)))

Ніколя Кухарська "Що роблять коти"

Давненько я не розповідала про дитячі книги. У планах і навіть чернетках їх дуже багато, а от із часом на повноцінний допис — реальні трабли, тут і про "дорослі" не встигаю відписатися))) Однак оця книжечка просто порвала нас із сином, тому мовчати не можу! І не буду)))

Зазвичай про такі книги пишуть: для найменших. Однак я з цим категорично не згодна! Віммельбухи, якими б на позір дитячими не були, захоплюють усіх, кому потрапляють до рук. Принаймні, людей з мого оточення — точно. Це стосується і чудової, просто чудовезної книги про котів із захоплюючою, доброю історією, з прекрасними веселими малюнками, картами, схемами, тестами, із цікавими завданнями на уважність, логіку, лічбу, зчитування емоцій, виявлення причинно-наслідкових зв’язків (ото випендрилася термінами!)))), а ще — з любов’ю до чарівних, хоча часом і вреднючих, братів наших менших. А тепер спробуйте вгадати, як син збирається назвати котика чи кицьку, котрі у нас обов’язково колись з’являться? Звісно, так, як звали героїв цієї книги: Грубіян та Жабка.

Наскільки я зрозуміла, у Кухарської є ще кілька книг із серії "Розкажу тобі мамо". Ми вже чекаємо перекладу наступних)))

Художник Йоанна Вайс, переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2017

07.08.17

Атул Гаванді "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"/Atul Gawande - Being Mortal: Medicine and What Matters in the End

Нещодавно ми відсвяткували мамин 70-річний ювілей. Її досить поважний вік змусив замислитися: а що ж далі? Що відчуває вона, що відчуємо рано чи пізно всі ми, коли вийдемо на фінішну пряму життя? І чи можна зробити щось, аби "останній бій" не був аж надто важким? Про це міркує й автор книги про смерть. А оскільки він — лікар, то розказати йому є про що.

Однак із читачем Атул Гаванді розмовляє не тільки як медик, головне завдання якого — вилікувати недугу чи поліпшити стан хворого, а і як онук та син тих, хто вже пішов із життя, як свідок згасання багатьох близьких людей. Тож розказує не стільки про медичні нюанси старіння та лікування хвороб, що призводять до летальності, скільки про те, що насправді важливо наприкінці життя людини — недаремно ж ця фраза винесена у заголовок книги.

Зробити життя рідних людей похилого віку безпечним та оточити їх побутовими зручностями — цими благими намірами вистелений шлях до глибокого нещастя у переважній частині випадків. Бо ж жити за розкладом у стерильній кімнатці будинку престарілих — зовсім не те, чого їм хочеться. А хочеться домашнього затишку, своїх речей і звичного щоденного ритму. Однак що робити, коли для цього вже немає сил? Відповідь на це запитання автор шукає у першій частині книги, де досліджує розвиток геріатрії як галузі медицини та вдосконалення системи закладів догляду за старими людьми у США. Багато чого для мене було в новинку. Можливо, через те, що у нас старі люди зазвичай помирають удома — а це Гаванді вважає благословенням. Однак перебування в рідних стінах зовсім не убезпечує від самотності, страхів та принижень неміччю. Про те, як важливо людині позбавитися цих відчуттів і що рідні можуть для цього зробити, автор розмірковує у другій частині книги. Він не дає конкретного рецепта, бо його й не може бути. Однак як лікар зізнається: всі оті намагання на щонайдовше розятягнути тривалість життя людини, нехтуючи його якістю, — помилка, котрої припускаються і медики, і рідні, які часто вимагають від помираючих нелюдських зусиль, аби пережити чергову операцію чи терапію. А чи не варто у них поцікавитися: що важливо для них самих? Чого хотіли б вони самі для себе? Оце і є головна порада автора й одночасно відповідь на всі запитання, які він ставить. Головне, що зрозуміла я як читачка: потрібно зробити все можливе, аби рідні та близькі нам люди не почувалися такими, що "доживають віку" — а саме так про старість часто говорять у нас. Бо не доживати потрібно, а продовжувати жити, повноцінно, на всі 100% можливостей, які залишилися у людини. Адже тільки це має значення наприкінці життя.

І про стиль книги. Попри те, що я не надто люблю нехудожню літературу, "Бути смертним" читала із захопленням. І медична тематика, і стиль оповіді, й багато життєвих прикладів, кожен із яких вартий окремого роману, тримали у напрузі, інтригували й змушували гортати сторінки у пошуках того, що цікавить в усіх книгах: чим же закінчиться історія? Відповідь, на жаль,  очевидна і сумна... Однак важливо не тільки те, коли це станеться з кожним із нас, а і як ми зустрінемо смерть — тепер я це точно знаю.

Переклад з англ. Ганни Прудкої, вид. "Віват", 2016

03.08.17

Салман Рушді "Сатанинські вірші"/Salman Rushdie - The Satanic Verses


І хочеться, і колеться — це про мене і "Сатанинські вірші". Точніше, про Салмана Рушді, з яким познайомилася, прочитавши супер-Букера "Опівнічні діти", тому точно знала, на який захват й одночасно на які труднощі варто розраховувати, беручись за чергову книгу цього автора. Однак не прочитати не могла. Це бажання було настільки потужним, що, оббігавши кілька книгарень і не знайшовши там українського видання (і не кажіть про інтернет-магазини: такі книги треба роздивлятися, мацати й нюхати в реалі, а не на моніторі), скачала російськомовний переклад, зроблений групою фанатів-анонімів. І не пожалкувала: тільки ті 2,5 тисячі докладних приміток, без яких багато речей годі було б втямити, вартують поваги до цієї грандіозної роботи і людей, які її виконали.

А тепер власне про книгу, піддану критиці релігійними фанатиками (як, наприклад, і одна з моїх улюблених — "Євангеліє від Ісуса Христа" Жозе Сарамаго), а тому вже через це варту уваги. Вона важко дається і до сприйняття, і до розуміння через певну культурологічну та історичну зацикленість на деталях, інформації та нюансах, дуже далеких для українського (і не тільки) читача. Аби втямити все, що мав на увазі Рушді, потрібно бути британцем індійського походження і мусульманином — тобто самим Рушді. Інші ж можуть спробувати зрозуміти хоча б частину з тексту та підтекстів, що я й робила. Наскільки це у мене вийшло — не знаю. Однак планую перечитати книгу ще раз (в українському перекладі, звісно), а це бажання виникає у мене дуже рідко й оцінює твір дуже високо з моєї точки зору))) Я ж не даремно закидала (і ще продовжую))) свої стрічки в інстаграм та фейсбук численними цитатами з книги — це вже показник.

І сюжет, і герої роману — химерні (знову мимохіть згадуються "Опівнічні діти"). Метаморфози, які відбуваються з двома головними дійовими особами, занадто відверто символічні: один перетворюється на диявола, інший — на янгола. Така відвертість змушує шукати якогось глибшого сенсу, і він (навіть не один) знаходиться: зокрема не все те, що ми вважаємо злом, є таким, ну й навпаки, звісно. Однозначності не існує ні в реальному світі, ні в ірреальному, начебто ідеальному світі богів та пророків, які теж змушені йти на компроміси. Й от саме ця неідеальність і компромісність, схоже, й викликали таке незадоволення мусульман, які оголосили цілу війну авторові та перекладачам із видавцями. На жаль, реальну війну, оскільки загинули люди...

Однак роман — далеко не тільки про іслам. Він і про еміграцію, про те, що людина не може перестати бути кимось, бо хоче стати іншим. Навіть коли ти позбудешся акценту, імені, родини, ти все одно не перестанеш бути індійцем (у даному випадку) і не станеш британцем (як приклад із книги). Ти просто будеш ніким, загубишся. Це роман — про мрію і шлях до її реалізації. Чим важчий і болісніший він, тим вартіснішою стає мета і тим більшою — насолода від її досягнення. Роман також про прощення. Що ми здатні вибачити і для чого, точніше — для кого це робимо: для того, кому прощаємо, чи все-таки для себе? І про любов та ненависть, звісно, — куди ж без них? Нікуди...

Переклад з англійської Тараса Бойка, вид. "Видавництво Жупанського", 2016

28.07.17

Валерій Гапеєв "Ніч Дракона"/Валеры Гапееў - Ноч цмока

Спочатку головний герой роману білоруського (запам’ятайте, що саме білоруського, це важливо) автора невимовно дратував мене. Здавалося, він уособив всі ті риси характеру, які жінки у чоловіках терпіти не можуть (ну, це в теорії, бо на практиці терплять і не таке))), а саме: нерішучість, невпевненість у собі, невміння приймати рішення і — головне — постійні пошуки того, на кого можна скинути відповідальність. Цебто, тієї, бо ж ідеться в основному про стосунки молодого слідчого прокуратури з жінками. З моєї, жіночої, точки зору герой поводився як... ну, ви самі знаєте, що в таких випадках кажуть))) Час від часу його хотілося прибити, а книгу відкласти, однак мучило питання: хто ж убивця?

Спитаєте, до чого тут убивця, якщо книга — про любов? А до того, що "Ніч Дракона" — це насправді детектив. До того ж, досить цікавий детектив, бо до нього домішано  іще дещо, дуже близьке мені: язичництво, відьмацтво, міфи, артефакти — тобто те, що нагадало моє поліське дитинство. Часом занурення в атмосферу вёски-села та лісу-болота було таким реальним, що аж запахи старого дерева, застояної води і сушеного зілля відчувалися...

Але я не про спогади, я ж про книгу розказую. Так от, оцей любовно-фентезійний детектив потім перетворився із начебто просто  розважальної літературки на цілий політичний і філософський памфлет. Автор поступово приводить читача до роздумів про відповідальність кожного за долю своєї країни. А оскільки події відбуваються у Білорусі (пам’ятаєте, я казала, що це важливо), то поміж рядками роману, та що там казати — у самих рядках прямим текстом говориться про те, що країні потрібен новий президент, професіонал, освічений, просунутий і, головне, такий, який відроджував би, а не знищував білоруську мову, культуру, історію...

І я зрозуміла, чому головний герой був таким відразливим. Він уособлював середньостатисчного обивателя, якому байдуже до всього, що знаходиться поза межею його роботи та дому, якому головне — аби нормально жилося, аби було що їсти й де спати, аби якомога менше рішень приймати самому, бо тоді й відповідати за них не потрібно. Фінал книги вразив, і дуже приємно вразив, бо вселив надію на те, що  у цьому світі все можливо: і прийняття важливих та правильних рішень,  і звичайнісіньке, але тим не менше таке рідкісне щастя.

27.07.17

Льюїс Керрол "Аліса в Країні Див. Аліса в Задзеркаллі"/Lewis Carroll - Alice's Adventures in Wonderland. Through the Looking-Glass

Ну от, можу похвалитися: ще одна книга (навіть дві), яку я благополучно пропустила в дитинстві, прочитана. І слово "благополучно" тут вжите не даремно — я справді вважаю, що мені дуже пощастило вперше ознайомитися з цими творами саме зараз, у дорослому віці.

Звичайно, дитиною я теж сприйняла б оті всі фантасмагоричні речі, які відбуваються з Алісою у Країні Див та Задзеркаллі та на які потім натикаєшся в інших книгах і не тільки й не тямиш, про що люди балакають. Однак у дитинстві я багато чого не помітила б. Наприклад, того, як тонко автор-математик пояснює закони елементарної (і не дуже) логіки, грається словами і сенсами (тут велике дякую перекладачам!), демонструє важливість таких якостей, як, наприклад, відповідальність за прийняті рішення, оживлює шахову партію. До речі, я не граю в шахи, мабуть, тому Задзеркалля мені сподобалося менше, ніж перша книга (хоча ключове слово тут — "сподобалося").

Книги написані понад 150 років тому, до того ж для читачів, занурених геть у іншу культуру, і це має наслідки для сучасного українського (і не тільки — досить бути не-британцем) читача. Всі оті віршики, які мали б мати (перепрошую за тавтологію) прихований сенс, для мене були здебільшого нісенітницею. Гарно заримованою, зі смаком метафоризованою, логічно закрученою, однак — нісенітницею. Підозрюю, що іще багато чого я як не-британка не-вікторіанської епохи тупо пропустила. А може, просто не дано?)) А ще я от міркую: читати Алісу синові чи таки дати йому можливість самому потім вирішити, коли братися за книгу? Єдине, чого постараюся не допустити — перегляду мультфільмів і фільмів за цими творами. Бо є книги, світ яких читач має творити сам, у міру своєї фантазії (а не того, про що ви подумали)))

Художник Владислав Єрко, переклад з англ. Валентина Корнієнка за ред. Івана Малковича, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

17.07.17

Олександр Волков "Урфін Джус і його дерев’яні солдати"/Александр Волков - Урфин Джюс и его деревянные солдаты

Ой із яким нетерпінням ми з сином після прочитання "Чарівника Смарагдового міста" очікували продовження пригод Еллі та її друзів! І наші очікування повністю виправдалися — задоволення від книги отримали колосальне! Спочатку син розказував свою версію розвитку подій, роздивляючись ілюстрації (до речі, дуже гарні). Потім ми порівнювали його вигадки з тим, що вигадав автор. Не все співпадало))) Але обидва варіанти мають повне право на життя)))

Як мама, я, окрім цікавих пригод, намагалася роздивитися іще щось "виховне" (куди ж без цього нам, дорослим занудам?))) Так от: виховного тут — хоч греблю гати. По-перше, про взаємодопомогу та взаємовиручку (якось по-газетному звучить, та нехай))). Еллі кинулася на допомогу друзям, бо так і треба чинити, навіть у наш егоїстичний час. По-друге, про стійкість і наполегливість. Можна ж було повернутися додому, не змігши подолати пустелю і чарівні камені. І виправдання було б — незалежні від героїв причини завадили їм досягти мети, не винні вони, то форс-мажор і бла-бла-бла... Однак хто шукає вихід — той його знаходить. По-третє, про важливість планування справ. Ні, експромти теж можуть бути вдалими, а часом і чудовими! Однак чіткий план все-таки краще, ніж його відсутність. А по-четверте, фінал чудовий: знищити, звісно, легше, ніж виправити, однак результат від другого — набагато кращий в усіх сенсах!

Ця книга, крім усього іншого, подарувала мені ще один неймовіврний сюрприз. "Покинь ту книжку, чого ти її за собою скрізь тягаєш!" — скільки разів я чула це в дитинстві від своєї мами! І так приємно було почути це знову — тепер вже на адресу свого сина, який носився з новеньким "Урфіном..." бабусиним городом)))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "ВД "Школа", 2017

11.07.17

Бернардо Ачага "Мемуари корови"/Bernardo Atxaga - Memorias de una vaca

Подивитися на життя під іншим кутом зору часом дуже корисно. То чому б не глянути на нього коров’ячими очима? Так подумала я і практично випадково купила цю книгу з дивною назвою, зовсім незнайомим ім’ям автора та соковитою травичкою на обкладинці. Й інтуїція мене не підвела: книга однозначно потрапить у топ прочитаного в цьому році.

"Мемуари корови" розповідають не тільки про коров’ячі проблеми (хоча і про них також). Події у людському світі їх осторонь не обходять, отож важливі для "письменниці". Їй випало жити у країні Басків відразу після закінчення громадянської війни в Іспанії. Власниця невеликої ферми постачає провіант повстанцям, які все ще ховаються в горах від представників режиму Франко й час від часу роблять диверсії. Корови також залучені до цього. Яким чином? Звісно, не розповім))) Однак розкажу, що завдяки цій корові змогла обміркувати багато речей. Скажімо, те, що варто зробити все можливе, аби виправити ситуацію, яка тебе не задовольняє. Що дружбу й любов можна не тільки заслужити, а й відновити — знову ж таки маючи щирі наміри й докладаючи усіх зусиль. Що внутрішні зміни та переоцінка цінностей  нікому не даються легко, навіть коровам: кожен проходить через свою пустелю й опиняється у реальному світі вже кимось іншим. Що бувають питання — багато питань, відповідей на які годі знайти, та й чи варто шукати.

Роман насичений горами, долинами, соковитою травою й пухнастим снігом. Є у ньому зірки, монастир, кохання, довгі дороги. Є пошуки свого Я, важливість внутрішнього голосу й свобода самоідентифікації. Є легкість стилю, м’який гумор, автентика Іспанії й багато приказок, які так і хочеться цитувати, бо ж із коров’ячою мудрістю не посперечаєшся, хоча й "немає у світі дурнішого створіння, ніж дурна корова". Однак це — не про авторку мемуарів.

Переклад з іспанської Ярослава Губарева, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

***
Хто хоче одразу про все дізнатись,
хай розгорне книжку з іншого боку.

Поки корова живе добре,
вона живе довго.

Між нами кажучи, добрі люди,
щоб визнати,
що ви — нерозумні,
треба розумними бути.

Старі корови
вмирають занадто
швидко.

Знати і проковтнути — це різні речі.

Щаслива корова
не має історії.

Самотня корова добре вилизує себе.

Корова, що не має клепки в голові,
все відкладає на потім.

Той, хто ставить сотню запитань,
не заслуговує на жодну відповідь.

Корова, яка на вчинок не здатна, дурна,
полохлива або невдатна.

10.07.17

Олена Ящук-Коде "Париж і Лондон — столиці мого життя"



Якщо ви любите книги із захоплюючим сюжетом, тоді ця новинка не для вас, бо сюжету тут узагалі немає. Якщо ви — прихильник серйозної пізнавальної чи дослідницької літератури, тоді теж рекомендую не зважати на це видання. Однак коли вам подобається відчувати світ на смак, аромат і дотик, то почитати про Париж і Лондон із точки зору нашої співвітчизниці вам буде цікаво. Книга Олени Ящук-Коде потрапила мені до рук іще в рукопису. Однак гарною новиною стало те, що незабаром вдасться потримати в руках її друковані примірники.

"Париж і Лондон — столиці мого життя" можна назвати збіркою розповідей, а точніше — вражень авторки від цих міст. Поїхавши вчитися до Парижа, Олена невдовзі вийшла заміж й осіла у Місті кохання, згодом слідом за чоловіком перебралася до Лондона, тому оповідає про мегаполіси і як чужинка, котра щойно знайомиться з ними, і як людина, яка довгий час живе там й відчуває себе часткою конгломерацій, що звуться парижани та лондонці. Як справжня жінка вона дуже емоційна, тому текст насичений то захопленням чимось одним, то категоричним несприйняттям іншого, часом розповідь довго концентрується на темі, здавалося б, нецікавій тобі, однак тут же розумієш, що саме про це із вдячністю прочитає хтось інший, а сентиментальність та іронія так часто змінюють одна одну, що настроєві гойдалки (а їх я в мистецтві дуже люблю) читачеві забезпечені. Якщо додати до цього домішок рідного київського суржику, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, деяку плутанину, докладні описи побутових проблем і навіть серіалів та постійне нагадування про аромат свіжоспечених французьких багетів і кави, то складається стійке враження, що ти сидиш із подругою в одній із паризьких кав’ярень і слухаєш її розповіді про все на світі і ні про що конкретне водночас. Однак при цьому в тебе перед очима постає Париж, такий, яким і має бути Місто кохання — ідеальним, прекрасним, елегантним, навіть матюкаються парижани, якщо вірити авторці, вишукано й по-французьки (хоча як іще?)))

Ех, що тепер робити? Я знову хочу в Париж!))) І в Лондон уже також... Коли буде безвіз із Великою Британією, ніхто не в курсі?)))

Вид. "КМ-Букс", 2017

06.07.17

Вільям Кент Крюгер "Звичайна вдячність"/ William Kent Krueger - Ordinary Grace


Схоже, це буде не відгук на саме цю книгу, а список тих творів, про які я мимохіть згадувала, читаючи "Звичайну вдячність". Ну, якось так склалося)))

Отож, аналогія перша: "Вбити пересмішника" Гарпер Лі. Її важко не помітити, оскільки сам автор зізнається, що це — його найулюбленіший твір, що саме цей роман справив на його творчість неабиякий вплив етзетера... Воно і справді: оповідь ведеться від імені дитини (однак у Крюгера це 13-річний хлопчик), велику роль у житті якої відіграє постать батька. В місті відбуваються загадкові події, до яких хлопчик так чи інакше має стосунок. Зрештою, що б там не сталося, підліток виходить із цього всього з новим досвідом. Однак наполегливо не раджу заміняти "Вбити пересмішника" романом Крюгера: як на мене, книги абсолютно різні за емоційним насиченням, і сучасна, звичайно, програє.

Аналогія друга, на яку натикалася, гортаючи відгуки інших читачів: "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Той же хлопчик, те ж літо, таке ж провінційне маленьке містечко, і брат молодший такий же, і дитячі страхи, і загадкові події... Однак книга зовсім, зовсім не така! Коли у Бредбері все наповнене-переповнене сонцем і щастям, то роман Крюгера змушує сумувати, страждати, а то й плакати. І навіть попри спеку, яка раз по раз згадується у "Звичайній вдячності", у мене все одно склалося враження, що там постійно йшов дощ. Бо хіба можна бачити сонце, коли навколо панує нагла смерть, яка забирає близьких тобі людей?

Аналогія третя, вже не позичена, а моя: "Несказане" Селесте Інг. На позір щаслива й міцна родина насправді такою не є, і це стає очевидним після того, як гине старша донька. У кожного з п’яти її членів — своє життя, свої таргани, свої секрети, і ні про яку сімейну єдність тут говорити не доводиться. Хоча варто зазначити, що у Крюгера все-таки не відчувається такої безвиході, як у Інг, бо він мав іншу мету: показати читачеві, що навіть найстрашніші події у житті можна пережити, якщо наповнитися терпінням, прощенням і вірою в Господа. Так-так, що б вам не казали, книга саме про це. Ну і трошки детектив...

Переклад з англ. Оксани Дятел, вид. "Наш формат", 2016

03.07.17

Корінна Хофманн "Біла масаї"/ Corinne Hofmann - Die weisse Massai

Мені здається, що європейців можна, грубо кажучи, поділити на категорії щодо їх захоплення чимось далеким та екзотичним: є люди, яким мила Африка, є ті, котрим близький Схід, а хтось шаленіє від Латинської Америки. Я однозначно належу до перших, тому книги про цей континент, культуру та історію його народів мене дуже приваблюють (тут гріхом буде не згадати про "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі — найкращий роман про Африку з усіх, що мені до цього часу траплялися). "Біла масаї" цінна, поміж іншого, ще й тим, що описує життя однієї з корінних народностей Кенії з точки зору білої (не порахуйте за расизм, так у заголовку книги написано))) людини, котра з головою занурилася в побут і не тільки.

Отже, сюжет: молода жінка зі Швейцарії, приїхавши до Кенії у відпустку, так закохується в юнака-масаї, що вирішує не тільки вийти за нього заміж, а й оселитися з ним у маленькому й геть далекому від цивілізації селищі. Як ви гадаєте, що з цього вийшло? Ні-ні, я не вас, романтиків у рожевих окулярах, запитую, а тих, хто, з огляду на досвід, а чи на цинізм, здатен реально оцінити ситуацію. Так отож, як кажуть: фінал стосунків можна було передбачити з самого початку роману, і я наприкінці книги аж зітхнула з полегшенням — не розчарувала авторка, бо у випадку повного геппі-енду я їй не повірила б.

Хоча не вірити Корінні Хофманн важко, адже твір — зовсім не художній. Маю на увазі як його біографічну, цебто геть не вигадану, основу, так і відсутність інших ознак того, що зазвичай називають художньою літературою: глибоких образів, красивих метафор та описів, занурення у щось більше, ніж побут... Однак згадайте успіх "Вуличного кота Боба" — книги, точнісінько такої ж за згаданими мною вище ознаками, — і ви зрозумієте, чому "Білу масаї" читають і навіть екранізували (фільму ще не бачила). Це — справжнє життя, без епітетів і прикрас. Подобається чи ні, а героїня перейнялася пристрастю до чорношкірого воїна і, теж подобається чи ні, обламалася. Вона схильна пояснювати це різницею в культурах та ментальності — нехай буде так. Я ж — здоровим глуздом жінки, якій набридло приносити себе в жертву чоловікові (а це ми схильні робити, незаважаючи на те, якого кольору шкіра в коханого і де він пропонує нам жити: в маньяті чи палаці).

Відкриваючи книгу, я хотіла в Африку. Прочитала про ті труднощі з бюрократією та хабарями, водою і їжею, автобусами й дорогами, заробітком та витратами і... так само хочу в Африку. Бо хіба нас, українців, можна налякати тим, із чим ми постійно стикаємося?))) Мене, як авторку, швейцарський рівень життя не розбалував))) От тільки заміж за масаї точно не піду, і не просіть)))

29.06.17

Катя Петровська "Мабуть Естер"/Katja Petrowskaja - Vielleicht Esther


Не можу стриматися, аби отак відразу, як-то кажуть, із порогу не заявити: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч. Глибока, прониклива, емоційна, правдива, важка й тим самим якась катарсична, ця невелика автобіографічна скоріше повість, ніж роман — якщо зважати на обсяг, ця величезна епопея — якщо зважати на зміст підіймає одну з найважливіших складових людської особистості: її національну самоідентифікацію.

Авторка — українка за місцем народження, полька за прізвищем, німкеня за громадянством, єврейка за національністю — шукає своє коріння, вивчаючи  генеалогічне дерево родини з усіма його багаточисельними відгалуженнями, виймаючи вкриті пилом фотографії, листи, газети, викликаючи забуті, здавалося б назавжди, спогади, переживаючи те, що відчували давно мертві її предки. Вона не просто перегортає архіви, вона ходить тими дорогами, якими ходили її діди-прадіди-прапрадіди. А оскільки це здебільшого дороги війни, концтаборів та Голокосту, то той біль, котрий звалюється на авторку цієї документальної, попри всю її літературність, книги, місцями годі витримати.

Окремої уваги вартий стиль написання. Тут немає сюжетної лінії, чіткої фабули, розвитку подій, ба навіть діалогів. Книга — це просто рефлексії Каті Петровської, написані — принаймні так видається — для самої себе. Це суміш зі спогадів, переживань, сумнівів, емоцій. Це коктейль із людей і нелюдів, із країн і вулиць, з подій і дат, зі смертей, убивств, забуття... Це щось нове для читача, надзвичайно сильне, неймовірно голосне й однозначно варте прочитання: хоча б задля того, щоб не забути, не забути щонайменше того нашого Бабиного яру, якщо на більше ми поки що (чи ж уже?) не здатні...

Переклад з німецької Юрка Прохаська, вид. "Книги - ХХІ", 2015

27.06.17

Трошки статистики

Якось не люблю підбивати підсумків: таке враження, що подібним чином ти намагаєшся щось завершити і забути про нього. Але часом ситуація, як-то кажуть, сама вимагає це зробити.

Сьогодні лічильник блогу показав, що за ті 2,5 року його існування "Сонячну скарбницю" переглянули 50 тисяч разів. Небагато, звісно, особливо ж коли порівняти з моїм попереднім блогом, який мусила закинути, бо свого часу звила кубельце не на тій платформі))) Проте це також — результат, який радує))

Переглянула статистику, бо ж цікаво, про що люди читають найбільше. ТОП-5 вийшов досить цікавим і різноплановим.

1. "Наші душі вночі" Кента Гаруфа. Вочевидь, продумана рекламна акція, яка супроводжувала вихід цієї книги, виправдала себе. До блогу заходили ще до появи роману на книжкових полицях, а потому шукали, вочевидь, підказок: варто читати чи ні? Повторюся: таки варто. До того ж, похвалюся, що мені пощастило ознайомитися з романом набагато раніше за пересічних читачів, оскільки я робила його літературне редагування))) І так: можете кидати капцями за недоліки, тим паче, знаю, за що вигрібатиму))) Але книга справді хороша...

2. "Долі та фурії" Лорен Грофф. Мабуть, бути однією з перших читачок популярних книг таки вигідно — хоча б за рахунок статистики переглядів блогу. Бо цей роман я також взяла до рук іще у вигляді вордівського файлу, зробленого перекладачкою, — ага, те саме літредагування))) Вже нині можу порівняти багато інших читацьких вражень, дуже різнопланових, які зазвичай і викликає по-справжньому глибока книга. А "Долі та фурії" — саме така. Не вірите? Раджу перевірити))

3. "Я не хочу бути принцесою" Гжегожа Касдепке". В якийсь момент я зрозуміла, що варто писати не тільки про дорослі книги. Світ дитячої літератури — не менш захопливий, кажу це з точки зору дорослого читача. У цьому додатково переконалася, коли почала читати підліткові книги, з яких я начебто вже виросла і до яких син ще не доріс. Часом поглянути на життя під іншим кутом дууууже корисно. Що ж до саме цієї книги вже улюбленого нашого автора, то вона дуже кумедна й дуже весела — рекомендую!

4. "Банда піратів. Корабель-привид" Жюльєтт Парашині-Дені та Олівера Дюпена. Іще одна дитяча книга, точніше — ціла серія з чотирьох томів, чудово видана українською мовою, зайняла достойне місце, як бачу, не тільки на нашій книжковій поличці. Бо хто ж не любить справжніх пригод, та ще й піратських? Отож-то!

5. "Кава по-віденськи" Віти Вітренко. А це — книга-сюрприз у багатьох сенсах. По-перше, вона існує, наскільки мені відомо, тільки в авторському рукописі. Принаймні, я її читала саме у такому вигляді. Проте роман виявився настільки хорошим в усіх сенсах, що промовчати я не могла й написала відгук. Й от результат: його читають, а відповідно, читатимуть і книгу. Тож звертаюся до авторки: друкуй цей твір і пиши ще! Це навіть не риторичний заклик, це щире прохання читача, залюбленого в хороші книги)))

АПД: "Кава по-віденськи" таки видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Купити можна ТУТ