22.02.18

Френк Герберт "Дюна"/Frank Herbert - Dune


У дитинстві, після того, як я насолодилася усіма можливими казками (включно із оригінальною збіркою "Тисяча й одна ніч", тією, де багато еротики, але це окрема тема для розмови)))), взялася за читання наукової фантастики. А чом би й ні — це ж теж можна назвати казками із вкрапленнями науки, космічних кораблів і крутих героїв-не-принців. Однак, схоже, у нашій сільській бібліотеці (а я там майже все, крім томів Леніна, перечитала) книг Френка Герберта не було. Бо як іще пояснити те, що такий потужний приклад класичної фантастики потрапив мені до рук тільки нині. Однак у жодному разі не шкодую про це, бо отримала таку насолоду, як... ну, як у дитинстві, інакше годі пояснити)))

Говорити про те, що мусять знати більшість фанатів фантастики, якось не комільфо. Просто скажу, що це не просто захоплива історія про події, які відбуваються у далекому-далекому майбутньому на одній із безлічі заселених людьми планет, а цілий, скрупульозно виписаний-вималюваний, світ. І завданням, котре поставив перед собою Френк Герберт, було не просто розважити читача, а змусити його глибоко замислитися над тим, що формує майбутнє нашої планети та людства. Це, насамперед, питання екології (о, як глибоко розкрита його надважливість!), а також проблема релігії у сучасному суспільстві та поєднання її з політичними важелями впливу. Отут можна довго говорити-дискутувати-міркувати тощо, і я із задоволенням обговорила б і це, а не тільки ілюстрації (хоча вони у виданні від "КСД" ну дуже круті), про що здебільшого спілкуються ті фанати книги, які мені траплялися. Поміркувати можна і над темою лідерства (хто здатен повести за собою народні маси, якою особистістю для цього потрібно бути, чим доведеться пожертвувати тощо), і над впливом жіночого начала на чоловіка, і над тим, що є зрада і чи можна її вибачити, і про кохання, звісно ж, та довіру у стосунках, і... Власне, говорити можна ой як про багато що, а ще — читати продовження епопеї. У передчутті)))


Переклад з англійської Анатолія Пітика, Катерини Грицайчук, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

20.02.18

Олександр Волков "Вогняний бог Марранів"/Александр Волков - Огненный бог Марранов

Хто що читає, а от ми з сином продовжуємо мандрувати Чарівною країною і переживати пригоди разом із її героями. Еллі вже виросла, і до Чарівної країни поїхала її молодша сестричка Енні. Як мама, я ой як здивувалася тому, що її, геть маленьку, разом із таким же ледь семирічним товаришем батьки спокійно відпустили долати шлях через пустелю з чарівними каменями Гінгеми, через гори, та й загалом у невідомість))) Але то мої дорослі таргани заворушилися, синові ж ця історія припала до смаку так само, як і три попередні. Тож далі точно буде)))

Дуже потішив фінал цієї книги. Як то кажуть, перемогла дружба, жуйка і спорт. Жартую, звісно, жуйки у Чарівну країну поки що ніхто не привіз, а от волейбол — так, і саме він допоміг закінчити війну, розв’язану підступним Урфіном Джусом. Цей поганець, до речі, вкотре вцілів, тож можна запідозрити, що він іще звалиться зі своїми капостями на голови Страхопуда, Залізного Дроворуба, Сміливого Лева і якихось дітлахів із нашого світу)) Що ж, почитаємо...

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "Видавничий дім "Школа", 2016

19.02.18

Жоель Діккер "Правда про справу Гаррі Квеберта"/Joel Dicker - La Verite sur l'affaire Harry Quebert

У мене склалося стійке враження, що Жоель Діккер, перш ніж узятися за літературу, перечитав дебелий стос книг про те, як стати успішним письменником, почерпнув із прочитаного кілька десятків порад і прискіпливо скористався ними. І знаєте що? Вони виявилися дуже ефективними, ці всі поради. Ними, втім, може також скористатися кожен, хто прочитає роман Діккера "Правда про справу Гаррі Квеберта", оскільки переважна частка цих порад використана в епіграфах до розділів.

Отож, у романі є все, що могло б захопити читача. Детективна історія. Заборонене, але палке і щире кохання. Життя маленького американського містечка у 70-ті роки минулого століття. Шлях до шаленого успіху й реалізація американської мрії. Прекрасні краєвиди: ліс, океан, чайки (отут ті, хто читав книгу, мали б із розумінням похитати головою))). Різнопланові й гарно виписані герої, поєднані між собою такими ж різноплановими стосунками. Легкий стиль оповіді, який ну геть не напружує, а це — ще одна важлива умова для здобуття масової популярності книги. Трошки гумору — маю на увазі маму Маркуса та їхні телефонні розмови, ну справді смішно, такий собі стиль ситкомів. Неочікуваний поворот сюжету наприкінці роману. І ще один. Й іще (ага, нудно точно не стає))) Тобто задоволення від читання я отримала, і неабияке. От лишень про те, що роман мене зачепив за щось живе і глибоке, сказати не можу. Та чи й обов’язково він мав зачепити?))) Для цього є інші книги... Але коли мені захочеться відпочити за справді хорошим чтивом, я таки візьмуся прочитати іще щось від Жоеля Діккера.

Переклав із французької Леонід Кононович, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

13.02.18

"Велика книжка казок"


Свою дитячу пристрасть до казок я щосили намагаюся передати й синові. Зізнаюся чесно: виходить не дуже. Чому? А тому що він виявився прихильником довгих-довгих історій із продовженням, тож короткий жанр — не його стихія (як і моя, до речі, хоча трапляються винятки))) Проте класику жанру все одно варто знати, тому, побачивши новеньке видання із чудовими ілюстраціями, я не стрималася.

До збірки увійшли справжні казкові шедеври Ганса Християна Андерсена, братів Грімм, Вільгельма Гауфа та Шарля Перро. Здавалося б, що такого нового можна прочитати, адже Андерсен — це "Бридке каченя", брати Грімм — це "Червона шапочка", Гауф — це "Карлик Ніс", а Перро — "Кіт у чоботях". Усе дуже просто! Однак, як не дивно, я зробила кілька казкових відкриттів. Наприклад, уперше прочитала кілька казок братів Грімм, включно із "Бременськими музиками", відомими мені (і не тільки мені, мабуть) лише за мультиком. А спробуйте-но прочитати назву цієї казки: "Румпельштільцхен"))) Насправді ж я не впевнена навіть, що правильно переписала це слово)))

Окремо варто розповісти про ілюстрації німецького художника Людвіка Глацер-Науда, які важко назвати просто малюнками. Це радше повноцінні живописні картини, які дають змогу і пейзажами помилуватися, й емоції героїв роздивитися, і казковими місцями помандрувати.


Літературна обробка Герлінди Вінцирц, ілюстрації Людвіка Глацер-Науда, переклад із німецької Яни Головченко, вид. "Віват", 2018

05.02.18

Олег Бондар, Світлана Томашевська "Марево"

Попри присутність і жіночого прізвища на обкладинці цього містично-детективного роману, його я однозначно поставила б на поличку з так званим чоловічим чтивом. (Так-так, я не заперечую того, що, окрім стандартних жанрів, деякі (!) книги можна виділяти як типово чоловіче чи жіноче чтиво)))) І причина цьому — не співавтор-чоловік, почерк якого відчутно превалює в тексті, не головний герой — також чоловік, як ви вже здогадалися, не детективна, цебто типу "виключно чоловіча", сюжетна лінія, а, напевно, все це — плюс якась поверховість, яка й вимагає вживання отого нелюбого багатьом слівця.

Проте цим усім я не хочу ані сказати чогось негативного, ані повісити якийсь певний ярлик на цікаву загалом книгу. Зізнаюся: сюжет мене тримав, інтрига заводила, привиди лякали. І на сакраментальне запитання: "Хто вбивця?" я самостійно не змогла відповісти)) Крім цього, "чтиво" не претендує на пошуки глобальних ідей, заплутані філософські відступи, глибокі психологічні зрізи образів героїв, тобто не "грузить" читача, а дає йому можливість насолодитися цікавою історією, не напружуватися, цебто просто відпочити.

Втім, мені особисто розслабитися не дав головний герой, від імені якого ведеться розповідь. Він мене, зізнаюся, дратував, часом навіть дуже. Звичайний сорокарічний чолов’яга, який не хапає зірок ані в професійному плані, ані в стосунках із жінками, він все одно вимагає визнання в обох цих сферах, не роблячи анічогісінько, аби до нього наблизитися самотужки. Він із задоволенням злягається з жінками, які проявляють ініціативу, однак сам зробити крок назустріч комусь не здатен. Так само, як не здатен навіть зрозуміти, закоханий він чи то просто секс (а сексу у романі більш ніж достатньо). Зайвими, як на мене, були цитати-ремінісценсії на старі, ще радянські, анекдоти-фільми-реалії, які читач, молодший 40 років, уже навряд чи зрозуміє. Нелогічними деякі сюжетні повороти, наприклад, коли мобільного зв’язку в будинку немає, а герой, перебуваючи в старовинному підземеллі, примудряється швиденько переслати собі на пошту зняті телефоном фото... Однак ті, хто мене читає, знають, що коли я прискіпуюся до деталей, це означає, що загалом книга вдалася)))
 
Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

30.01.18

Валер’ян Підмогильний "Місто"


Цьогорічний експеримент-марафон із перечитування класики поки що триває. "Поки що" — бо доводиться жертвувати чимось із сучасної літератури, читання якої, зізнаюся, мені приносить більшу насолоду. Однак відкривати для себе по-новому тих, із ким познайомилася в університеті чи ще навіть у школі, теж неймовірно цікаво.

Кажуть, що людина є такою, якою є (перепрошую за геть нефілологічну фразу))), й оточення та час, у яких вона живе, не мають на особистість аж такого впливу, який їм приписується. Однак із цим я категорично не погоджуюся. Так, темперамент, риси характеру тощо — вроджені, однак те, яким чином вони інтерпретуються у житті, залежить від самого життя. Власне, ці мої спостереження підтверджуються і романами, в яких змальовані люди одного й того ж часу, котрі живуть у схожих історичних та економіччних умовах. Маю на увазі Степана Радченка із роману Підмогильного "Місто", Іполіта Миколаєвича із "Дівчини з ведмедиком" Домонтовича та Михайлюка із "Записок кирпатого Мефістофеля" Винниченка. Звісно, вибірка така собі геть куценька, однак усі ці головні герої-чоловіки аж надто демонстративно невпевнені у собі, аби це не кинулося у вічі. Вони то занурюються у роботу чи любов, віддаючись їм із усією пристрастю, то розвертаються на 180 градусів й утікають — не стільки від коханих чи обов’язків, скільки від самих себе. Що це, як не віддзеркалення тогочасної доби — такої ж невпевненої, як і згадані люди?

Однак годі узагальнювати, треба повернутися до роману Підмогильного. Для мене "Місто" став твором насамперед про Місто. Про те, як воно зі своїми ритмом життя та вимогами змінює людину. Як або ламає її, або ж робить сильнішою — однак це не означає, що ліпшою. Як краде у неї багато того, що було цінним раніше: вільний час, мрії, ціннісні орієнтири. І як дає багато чого: нові можливості, пріоритети, випробування — на ту ж міцність, і тут я маю на увазі не фізичну. Напевно, у моєму такому сприйнятті Міста багато особистого, однак кожен сприймає все, і книги, зі своєї дзвіниці, чи не так?)))

Щодо Стефана Радченка (саме через Ф), то він мене не дратував анітрохи. Принаймні, він був чесним із собою. Те, що від його чесності страждали інші, це, звісно, погано. Те, що ці інші — переважно жінки, також. Однак чи щасливішою була б Надійка, якби він одружився з нею і тримав на ролі домогосподині? А так воно й сталося б, та й таки сталося з нею... Чи щасливішою була б мусінька, якби він відштовхнув її і позбавив цієї запізнілої любові? Чи не покінчила б із собою екзальтована Зоська через когось іншого, а не через Степана? Не факт...

І трошки про символізм початку роману і його фіналу, коли Степан вперше бачить Місто знизу, з Дніпра, а у фіналі дивиться на нього згори, на начебто підкорену цитадель. Насправді ж усе навпаки: то Місто його підкорило...


Художник Максим Павлюк, вид. "Основи", 2017

Роальд Дал "ВДВ"/Roald Dahl - The BFG


Знайомство з відомим дитячим автором Роальдом Далом я свого часу розпочала з оповідань для дорослих. Саме так — для дорослих, бо ж стиль нуар, якому щонайбільше відповідають згадані твори, дитячим не назвеш. Хоча синові, коли він підросте, почитати їх обов’язково пораджу, бо вони написані справжній майстром слова.

А дитячий доробок творчості Роальда Дала для себе відкрили "Великим Дружнім Велетнем". Викладені у ФБ скріни кількох сторінок із цієї книги (ну дуже смішно мені було, тож хотілося поділитися реготом із іншими))) засвідчили, наскільки по-різному сприймається ця історія читачами. Власне, їх можна розділити на дві групи: ті, хто в захопленні від гумору книги (до них належу і я), і ті, хто не бачить жодного сенсу в цій "безглуздій історії" (то я цитувала).

То в чому все-таки слід шукати той сенс, спитаєте ви? По-перше, в мові. З одного боку, вона дуже проста. Текст складається переважно з діалогів між ВДВ та дівчинкою Софією, яку він мусив викрасти, бо вона його побачила. З іншого — кумедна, бо велетень має схильність до перекручування слів, і часом у нього виходять такі кумедні варіанти, не реготати з яких неможливо (це, звісно, величезна заслуга перекладача на українську Віктора Морозова). Й от різниця між мовленням показує різницю між сприйняттям деяких важливих речей, що змушує читачів замислитися над ними і багатьма іншими — це вже по-друге. Наприклад, люди бояться велетнів-людожерів, однак убивають собі подібних у значно більшій кількості. Або ж люди вважають непристойними природні речі, і пристойними — те, чого порядний велетень соромився б... По-третє, образ велетня, який чує, як розмовляють мурахи та рухаються небом зорі, ловить гігантським сачком сни, змішує їх у банках і вдмухує ночами у спальні до дітей — просто чудовий. Ну, а по-четверте, дізнатися про те, що із будь-якої ситуації можна знайти вихід, коли дуже постаратися, і що про найсирітнішу сирітку здатна подбати сама королева, — як на мене, дуже важливо, коли тобі п’ять із половиною (на половині наполягає син))) років...

Ілюстрації Квентіна Блейка, переклад з англійської Віктора Морозова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

25.01.18

Іво Брешан "Астарот"/Ivo Brešan - Astaroth



За будь-яку можливість ознайомитися з сучасною літературою наших близьких сусідів — представників так званих малих націй хапаюся в першу чергу. Тож свіжий переклад роману відомого хорватського письменника та філософа ніяк не могла пропустити. До того ж обкладинка обіцяла можливість зазирнути за лаштунки Другої світової війни, а історична тематика нині у мене теж у перших рядках списку зацікавлень.

Однак "Астарот" вигідно вирізнився з-поміж прочитаної історичної літератури, бо в основу роману покладено відомий фаустівський сюжет продажу душі дияволу, використаний дуже специфічним чином: тут розповідається про те, що очікує на таку душу після смерті і яким чином доводиться розплачуватися з Астаротом (цебто тим самим дияволом) за використані під час життя вигоди.

Паралельно читач дізнається про багато знакових моментів хорватської історії — погодьтеся, практично зовсім не знайомої нам. Для мене повною новиною, скажімо, була інформація про рух усташів — прибічників фашизму, які таким чином сподівалися отримати незалежність для своєї країни. Цікавими є й особливості радянської епохи в Югославії та подробиці того, що призвело до сварки компартії цієї країни з Радянським Союзом. Різні види різних тоталітарних режимів укотре підтверджують: якими благородними не були б цілі, важливішими є методи, кинуті на їх досягнення. А вони, зазвичай, однаковісінькі. Ну і, звісно, не міг Іво Брешан оминути деякі сторінки новітньої історії, розпад Югославії та здобуття врешті-решт Хорватією омріяної незалежності.

Окрім цих часових рамок, читачеві вдається зазирнути й у значно віддаленіші часи: одним оком, щоправда, однак про певні історичні віхи дізнатися він устигає. Мандрівки у часі — річ для химерно виплетеної історії звична. Бо ж згідно з філософськими розмірковуваннями автора часу як такого загалом і не існує, всі події відбуваються паралельно і змінюються відповідно до бажання самі знаєте кого.

Іще про один шар роману, досить специфічний, треба обов’язково згадати. Це пошуки різниці між добром і злом, пошуки Бога та шляху до нього і боротьба з тим самим дияволом (Астаротом, Люцифером, Мефістофелем тощо). Трошки доведеться поспойлерити, тож далі можна не читати. Просто не можу не відзначити якоїсь, можна сказати, наївності у розумінні добра, зла, Бога, диявола і християнства, котре єдине, якщо вірити авторові та героям, здатне направити людину на шлях істинний. Згідно з книгою, майже всіма сферами нашого життя керує Пан (цебто диявол), йому так чи інак підпорядковується переважна більшість людей. Однак звільнитися від його влади можна лишень за допомогою чистої любові (головне, не думати при цьому про секс) і всепрощення (особливо тих, хто тобі нирки відбиває, нігті вириває і кістки переламує). Або ж зустріти самого Христа, подивитися йому в очі і зрозуміти, що він справді взяв усі гріхи людства на себе. Нічого не маю проти віри, однак нав’язування догм певної релігії мене бентежить...


Переклала з хорватської Ірина Маркова, вид. "Комора", 2017

23.01.18

Мартін Содомка "Як збудувати дім"

Як не прикро визнавати, однак ця книга, за якою ми із сином старанно полювали, — найслабша з усієї серії Мартіна Содомки (а у нас — весь комплект). Ілюстрації, як завжди, — чудові. Докладно показано етапи спорудження будинку від архітектурного планування до новосілля, подані схеми з розрахунками та підписами, змальовані характерні герої, у яких так приємно впізнавати знайомих із попередніх книг.

Однак у тексті про саме будівництво дому інформації мінімум. Більшість уваги приділена, можна сказати, "нудним дорослим" проблемам: як узяти кредит у банку, як  зекономити на будівництві, як дотриматися норм і правил забудови ділянки, що робити, коли тебе підставив чиновник і ти отримав припис знести вже збудоване, де і в кого шукати парвди та справедливості... Відчувалося, що авторвоі боліли саме ці питання, однак книга ж — для дітей! Син хотів дізнатися, як збудувати дім, натомість отримав відомості про те, що бувають хитрі і ще хитріші люди (це, звісно, також цінна інформація, проте...), а мама, цебто я, намагалася  по змозі таки розібратися в тих схемах та малюнках і своїми словами розказати, як усе-таки збудувати той дім. На пальцях, ага))) Підозрюю, що треба підключати дідуся, бо книга, на жаль, не про це...

Намалював Мартін Содомка, переклала з чеської Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

19.01.18

Патрік Ротфусс "Ім'я вітру"/Patrick Rothfuss - The Name of the Wind


Свого часу велика прихильниця фентезі, нині я якось втратила  особливу любов до цього жанру. Чи то подорослішала (нарешті!))), чи то смаки змінилися... Однак ті, хто пам’ятає моє захоплення від подібних книг, час від часу рекомендують, а то й наполегливо радять: почитай оце-от!

Почитала. 600-сторінковий том виявився... лише початком трилогії, фінал якої ще неопублікований. Автор (до речі, дууууже колоритна постать), схоже, геть занурився у вигаданий власний світ і не має бажання вибиратися з нього в реальність. Утім, як і читач — кажу це авторитетно. Паралельні різночасові історії життя головного героя із вогненно-рудим волоссям захоплюють, фентезійний світ, у якому (як же без цього?) існують магія, дракони, химерні сили тощо, затягує, тож читати продовження "Хроніки Вбивці Короля" (загальна назва трилогії) ой як кортить... 

п.с. Другий том значно об’ємніший за перший, до речі. Тож про третій страшно й подумати)))

17.01.18

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько "Хто зробить сніг"

Я наче заново познайомилася з Тарасом Прохаськом — філософом і химерником, який виявився ще й неабияким майстром дитинства. Саме так, бо у цій книжечці, крім чистої радості дитинства, по суті, більше нічого й немає. Ані якогось сюжету зі стандартними зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою. Ані якоїсь чітко вираженої думки, котру можна було б назвати ідеєю твору. Ані ще чогось такого великого й конкретного, притаманного типовим у нашому розумінні книгам.

Однак тут є головне: щастя — величезне неймовірне щастя, котре наповнює кожну хвилинку життя кротячого сімейства і не тільки їх і якимось дивним чином передається читачам. Ми з сином посміхалися й обіймалися, вкладаючись спати після читання Прохаськів. Ми щиро вірили, що коли дочитаємо книгу — піде  сніг (і погляньте-но за вікно!). А ще ми зрозуміли багато важливих речей. Наприклад, те, що мама повинна приділяти час і своїм захопленням, й тоді всі в родині будуть на дещицю щасливішими. А тато повинен займатися виключно улюбленою справою, і тоді всі будуть іще щасливішими. А діти мають просто бути щасливими, боятися і позбавлятися страху, ставити мету і досягати її, насолоджуватися лимонадом і какао, дбати одне про одного і ще трошки про когось чужого. А коли випаде сніг — кататися на санчатах, бо для чого іще сніг роблять ті кроти-сови-зайці-лисиці-білки-бобри-яструби-всі інші, які померли й оселилися на небі? Правильно: щоб зробити усіх іще трошки щасливішими...

Хужожнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

15.01.18

Юрій Винничук "Аптекар"

Творчість Юрія Винничука у моєму сприйнятті — дуже неоднорідна. Є книги, які викликають ледь не відразу (як-от "Діви ночі", "Історія одного поросятка"), є такі, що захоплюють ("Танго смерті", "Мальва Ланда"). У зв’язку з цим до "Аптекаря" примірялася досить довго, зрештою взялася прочитати і, на щастя, книга мені, як-то кажуть, зайшла. Хоча варто зазначити: загалом зайшла, бо траплялися окремі моменти, з якими хоітлося посперечатися. Втім, це означає, що автор разом зі своїми героями спромоглися зачепити за живе)))

Отож, Середньовіччя, багатонаціональний Львів, ще судоходна Полтва, відьми з чортами, медики з аптекарями, важка катівська доля, любовний трикутник, чудові описи природи, цікаві, хоча почасти й дивні, розмірковуванняя про життя, смерть, бога, чорта, жінок і війну — із усього цього й не тільки складається цей  атмосферний роман. Чому він називається "Аптекар", зрозуміти, втім, важко, бо ж цей персонаж, як на мене, не є головним героєм книги. У ній узагалі немає головного героя, а цілий ряд цікавих образів просто переплітаються у досить рівній пропорції. Кому більше симпатизувати: аптекареві, кату, юній відьмі чи переодягненій у хлопця хірургіні (отут точно без фемінітиву не обійтися))) — вирішувати читачеві. Що ж до мене, то я надаю перевагу Юліанні. Як дівчина, вона не мала змоги реалізувати себе в хірургії, тому жила, переодягнувшись юнаком. Отака жива ілюстрація тяжкого становища жінок в умовах гендерної нерівності, яка зробила б плюс Винничукові))) Проте в уста одного чоловіка, чи то пак чорта, він вкладає  закид у бік феміністок (так-так, тоді їх не було, однак то такий собі "лист у майбутнє"). Чи ж не бешкетник цей Винничук?))) Хоча за можливість таким химерним чином іще раз побувати в улюбленому Львові я йому дуже вдячна.

Вид. "Фоліо", 2015

11.01.18

Галина Вдовиченко "36 і 6 котів-детективів"


Ой як приємно було знову зустрітися з усіма 42 котами і не тільки ними! Перша книга про їх пригоди нас із сином настільки вразила, що від цієї чекали такого ж фонтану емоцій.

Що сказати: фонтану не вийшло, бо трохи заскладною і заплутаною для п’ятирічки вийшла детективна історія, однак ми змогли не закопатися в усіх тих вісьмох і ще вісьмох різних липових дощечках і порадіти разом із героями книги благополучному вирішенню проблеми.

Паралельно з’ясували, чому скарбом виявилася чиста питна вода, які почуття з’явилися між Стасом та Ларисою, куди пішов із життя дідусь, чому кошеня Сиволапка проміняло друзів на дівчинку, чи можуть дружити кіт із псом, чому важливо дотримуватися  обіцянок і чесного слова, а ще, звісно, хто такі детективи і для чого їм капелюхи, окуляри та люльки)))

Намалювала Наталка Гайда, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

08.01.18

Вінс Флінн "Американський убивця"/Vince Flynn - American Assassin



Герой — молодий, вродливий, харизматичний, вправний, сильний, кмітливий та розумніший за багатьох хлопець. А ще — переможець, який завдяки переліченим вище якостям живим, здоровим і неушкодженим виплутується з усіх халеп та ще й інших із них рятує. Це, мабуть, усе, що варто знати про Мітча Реппа — головного персонажа цілого циклу шпигшунських романів, який уже налічує півтора десятка книг.

Сюжет також відповідає усім вимогам шпигунських романів. Американська таємна служба розвідки, настільки таємна, що про неї навіть уряд не знає, робить свої таємні справи на Близькому Сході (і не тільки). Інтереси американських шпигунів передбачено перетинаються з інтересами росіян, які у романі показані з точки зору саме американців, тобто своєрідно: море горілки, тотальна корупція, 25-градусні морози... Не буде спойлером, коли скажу, що "наші" — цебто американці — вийдуть переможцями з описаної в "Американському вбивці" халепи, аби зануритсия в іншу, бо в подібних книгах такий поворот сюжету очевидний. Не стане спойлером і те, що у молодого героя має закохатися білява красуня... Щоправда їхні стосунки у цій книзі лише зарожуються...

Динамічний сюжет, можливість мандрувати (Штати, Ліван, Швейцарія, Німеччина, Росія), історичні довідки, зокрема про тероризм, — усе це змушує якомога швидше перегортати сторінки книги, аби дізнатися: що ж далі? А далі буде... Ех)))

02.01.18

Підсумки читацького 2017 року

Традиційно підсумовуючи минулий читацький рік так само традиційно зіткнулася з проблемою скорочення списків, які у мене вийшли))) Однак, здається, впоралася, тож можу запропонувати вам особисті топ-10 книг, які мене вразили/зачепили/захопили, антирейтингову п’ятірку тих, які ледь дочитала або ж не дочитала зовсім, і п’ятірку дитячих, прочитаних із сином. Загалом у 2017 вдалося познайомитися зі 107 книгами. І не зважайте на картинку: то — мрія читача, а не реальність, бо якби так, то довелося б постити фото київських метро, маршрутки чи трамвая)))

Топ-10


Антирейтинг


Кращі дитячі книги


Лінки активні, тож чому ці книги потрапили до вказних списків, можна прочитати у відгуках.