20.07.18

Олекса Слісаренко "В болотах"

Підзаголовок цієї невеличкої книги Олекси Слісаренка уточнює: "Поліські оповідання". Уточнення дуже вагоме, оскільки розуміння того, де саме відбуваються події, увиразнює й історичне тло подій.

А йдеться в трьох невеликих історіях про те, як у 20-ті роки буремного ХХ століття прості сільські чоловіки намагалися знайти своє місце у світі, що змінювався коли не щодня, то щотижня. Жити по правді чи по кривді? Бути відданим собі чи громаді? Вболівати за своє-своє чи своє-чуже? Виживати чи жити? Ні-ні, це все — риторичні запитання, котрі мимохіть постають уже після прочитання збірки. Бо, читаючи тексти Слісаренка, ні про що таке глибоке й глобальне думати не хочеться, аби не зіпсувати отого занурення в описувану атмосферу, в мої рідні поліські лісові нетрі й підступні болота, у вітер та дощ, так майстерно виписані автором, що аж відчуваються шкірою, мов справжні.

А ще мова... Останнім часом стараюся перемежовувати сучасну літературу (до якої тяжію найбільше) читанням класики. І, знаєте, постійно захоплююся тим, як же все-таки змінилася українська мова за ці майже сто років. Причин цьому багато, і не тут їх аналізувати. Однак так хочеться, аби вона — жива, гармонійна, природна — повернулася. 

Давно не цитувала нічого у блозі (цитати зазвичай щодня виклалаю у фейсбуці та часто — в інстаграмі). Однак тепер не втримаюся. Погляньте, як соковито написано:

"...притишений шум шамкотить старечо осінніми губами за ялинами та соснами на оболонях".

"Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров’ю капала з неба на землю".

"Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив’яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком".

Вид. "Державне видавництво України", 1924

04.07.18

Курт Воннеґут "Галапагос"/Kurt Vonnegut - Galápagos

Якось так несправедливо склалося, що, окрім "Бойні номер п’ять", більше нічого з творчості Курта Воннеґута не читала. Ось, виправляюся. І захоплююся автором, який вміє начебто легко, бо сатирично й іронічно, однак глибоко зануритися у людське найпотаємніше, десь — нице, десь — високе, але однаково важливе для світу. Бо що ж таке світ, якщо не ми з вами у кожнму нашому вчинку?

Я довго не могла втямити, хто ж розповідає про події. Хто це такий, який був присутній практично скрізь і завжди, цебто нині й мільйон років потому (чи ж радше навпаки: нині й мільйон років тому, якщо відштовхуватися від "часу написання тексту")? Ні, не спойлеритиму, звісно, однак у відповіді на це запитання — ще одна цікава точка зору автора, який осягає світ цілком, в усіх його проявах: матеріальному, духовному і навіть потойбічному.

Курт Воннеґут дуже скептично ставиться до людства. На його думку, всі зусилля людей ведуть до самознищення. Або ж до видозміни людського роду. В будь-якому разі так, як нині, далі жити не можна — такий напрошується висновок. Інакше — катастрофа і... риби замість людей. Бо еволюція (а відтак — природа) не заморочуватиметься про якусь моральність, божу подобу, панівних істот, розумові здібності тощо. Виживає той, хто найліпше пристосується до оточуючого середовища. Тож озирніться навколо, поміркуйте, як живете і скажіть: ви все ще думаєте, що це — людина? Якщо так, то почитайте Воннеґута...

Переклад Вадима Хазіна, вид. "Бібліотека Всесвіту", 1990

03.07.18

Джоель Чендлер Гарріс "Казки дядечка Римуса"/Joel Chandler Harris - The Tales of Uncle Remus: The Adventures of Brer Rabbit

Бувають речі, які чітко асоціюються з якимись подіями, з місцями, обставинами, із запахами, звуками чи навіть вітром... Такими для мене (та й для сина та чоловіка, впевнена) є Братик Лис і Братик Кролик. Оці самі, про яких розповідає дядечко Римус у серії своїх книг, але тільки з мультика. Тому й читали про пригоди давніх знайомців ми взялися практично усією родиною, повернувшись у дощовий і вітряний, однак прекрасний литовський озерний Тракай...

Хитромудрий Братик Кролик нагадує інших героїв, які діяли схоже у схожих обставинах. Казки ж ґрунтуються зазвичай на вічних бродячих сюжетах, то чому б і не проситися Кроликові, обліпленому смолою, не кидати його в жодному разі у терновий кущ, як це зробили з пресловутою Щукою, "покаравши" її. І про мертвого Братика Лиса щось подібне я десь чула. І ще деякі знайомі нотки вловлювала, доки читала синові з племінницею "Казки дядечка Римуса". А щодо дітей, то що їм іще треба, крім цікавої історії та чудових малюнків? Ну хіба трошки смачного морозива...


Переклад Олени Пилипенко, видавництво "Віват", 2016


02.07.18

Рута Шепетіс "Поміж сірих сутінків"/Ruta Sepetis - Between Shades of Gray

Якось, смакуючи кавою на Лайсвес алеї — бульварі Свободи у Каунасі, мимохідь стала свідком розмови двох бабусь. Вони скаржилися одна одній, як нині важко стало жити у Литві, бо треба призвичаюватися до нових реалій, а надто — мови. А от раніше, згадувала одна, було добре — скрізь й усі розмовляли російською, не було жодних проблем. Інша їй підтакувала, мовляв, коли з чоловіком приїхали сюди жити, їм одразу квартиру в центрі дали — простору, зручну, з усіма меблями, посудом і навіть білизною: ото була країна, ото було життя!

Ця розмова, яка й тоді мене вразила, бо ж було очевидно, ким працювали чоловіки цих стареньких у ті давні 40-ві роки, мимохіть виринула у пам’яті, коли почала читати роман американської письменниці литовського походження. Бо ж ідеться у ньому саме про ті часи і про ті події. І, може, якраз одна з цих бабусь чи ж хтось із їхніх знайомих вселилися і в житло професора Каунаського університету, чию родину — дружину та двох дітей, котрі є героями роману, — депотрували як ворогів народу...

Оповідь ведеться від імені 15-річної доньки професора Вілкаса. Це свого роду подорожні щоденникові нотатки про те, як знищувалася нація: короткі, лаконічні, навіть скупі й малоемоційні. Але саме це — відсутність емоцій і проста контстатація фактів: побили, забрали, голодували, воші, смерть, холод, цинга, вбивство, зрада, невідомість, страх — і справдяє враження жаху. Жах викликає й усвідомлення масштабів катастрофи, яку вчинив СРСР. Скільки доль поламано! Скільки людей знищено! Скільки дітей не народилося, книг не написалося, дерев не посадилося, бо хтось будував імперію на кісткках, яку й досі славлять як щось ідеальне й прекрасне ті, чиїх родин ця страшна машина якимось чином не зачепила або ж чиї предки й кермували нею...

Однак правда рано чи пізно (частіше за все, на жаль, пізно) спливає. От й у світі нарешті почали говорити про те, чого у нас досі не всі визнають. Почали писати книги, знімати фільми (зокрема, готується екранізація й "Поміж сірих сутінків"), доносити інформацію до масовиго читача/глядача, тоді як раніше цими темами цікавилися здебільшого лише причетні та історики. Звісно, тих втрачених життів це не поверне, однак з’являється сподівання на те, що ніколи знову...

Переклад Ганни Яновської, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016


28.06.18

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Тварини, рятуйтесь!"/Alice Pantermüller, Daniela K ohl - Ich glaub, meine Kröte pfeift (Mein Lotta-Leben #5)

Якщо зважити на те, що це вже п’ята книга з серії "Лотта та її "катастрофи", то, здавалося б, написати щось новеньке буде складно. Аж ні! Саме цей том цінний для мене тим, що із ним одного дощового дня син зручно вмостився на ліжко у домі моїх батьків — точно там і так, як це робила в дитинстві я — і гортав, роздивлявся малюнки, перечитував те, що ми з ним прочитали перед сном... І це було прекрасно! І не кажіть мені, що пригоди дівчат-школярок можуть бути нецікавими хлопчику-майже школярику. Бо ми їх читатимемо й надалі)))

А у цій книзі клас, де навчаються Лотта  та її подруга Шайєн, виграв конкурс, переможці якого отримали можливість розмалювати паркан навколо новобудови. Зобразити діти мали тварин, котрим загрожує зникнення. О, це така чудова тема для пошуку нової інформації та обговорення стількох нюансів! Доводилося пояснювати синові, чому не варто надто переживати за бабусиних і дідусевих котиків та курочок і за кого саме треба хвилюватися. Зізнаюся: мої знання про рідкісних тварин теж значно поповнилися)))

Переклад із німецької Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2018

Голлі Смейл "Дівчина-ґік. Міс досконалість"/Holly Smale - Geek Girl. Picture Perfect

Ще однин книжковий серіал, випадково початий не з тієї серії... чи то пак тому. І ще одна підліткова книга, котра потрапила в точку мого розуміння того, якою має бути література для тінейджерів.

Отож, британська дівчина-ґік, ну просто ходяча енциклопедія, а ще — прихильниця хлопчачих футболок і фотомодель, переїздить із родиною до США. Розлучення із друзями, сумніви з приводу першого кохання, спроби знайти себе, непорозуміння з батьками, можливості, які треба ловити, і невдачі, з якими варто змиритися, — все це й не лише це  трапляється з юною героїнею у третій книзі із серії "Дівчина-ґік". Багато гумору, цікавої інформації, жваві діалоги, зрозумілі, попри геть не українську реальність, реалії (тавтологія зумисна))) і такий чудовий, ну просто прекрасний фінал — що іще потрібно, аби перегорнути останню сторінку із замріяним "Ах!" й обома руками притиснути книгу до грудей, як у дитинстві...

Ах...

Сергій Лоскот "Хлопчик і Відьма"

Легко прочитавши дві книжечки із серії "Читальня", позначені як перший рівень, син замахнувся на другий. Чесно подолав близько половини, а потім ми дочитали удвох. Все-таки багато заскладних і доооовгих для майже шестирічки слів у тексті, та й синтаксис теж "дорослий" такий. Тому інші книги для старшеньких поки що відклали.

Щодо самої історії, то вона виявилася повчальною для сина. Однак далеко не всі дорослі читачі, підозрюю, так подумають. От уже уявляю гнівні коментарі на кшталт: "Ойой, книга має вчити чемності, а тут хлопчик дуже поганий приклад подає!" І справді, герой книги геть нечемний. Його дражнять за окуляри — він лупцює у відповідь. Його розбирає цікавість — він іде увечері сам на озеро. Йому треба поговорити — і він розмовляє про те, що відчуває, з... відьмою. До речі, відьма також геть не казкова: це нібито звичайна жінка, яка, втім, має прихований хист до літання на мітлі й почувається самотньою, бо ж не така, як усі (дівчата, хто себе впізнає?)))

І текст... Знаєте, я люблю, коли майже фізично відчуваєш те, про що читаєш. Так от: досі чую запах прілого листя й бачу тіні від гілок на доріжці, котра веде до озера... І місяць досі яскраво так світить...

Намалювала Надьожна, вид. "Ранок", 2017

27.06.18

Арундаті Рой "Бог Дрібниць"/Arundhati Roy - The God Of Small Things


Це буде не перший допис у моєму блозі, який починатиметься з твердження про те, що оця-от книга однозначно потрапить до списку найліпших творів, прочитаних у цьому році. Але ж як до біса приємно читати твір і розуміти: так, це справді одна з найпотужніших, найвражаючіших, найглибших книг, які потрапляли мені до рук!

У цьому романі мені припало до душі все. Тематика: в основному це — протистояння між життям-смертю, дитинством-дорослістістю, капіталізмом-комунізмом, доторканними-недоторканними, індією-європою, коханням-байдужістю, підлістю-порядністю, дрібним-великим і ще стількома ж важливими (бо інших у житті й не буває) речами. Виклад: мозаїчність і нелінійність сюжету, які я просто обожнюю, потреба складати докупи розрізнені картинки та певна детективність історії. Мова: відсутність літературної прилизаності й присмаченість місцевими спеціями, тобто словами, виразами, поняттями, а ще — повне занурення в описувану реальність, аж до фізичного відчуття вологої спеки та насиченого запахами повітря півдня Індії.

Головними героями роману виступають різнояйцеві близнюки, яким ця різнояйцевість, втім, не заважає бути дуже близькими аж до відчуття смаку їжі, котру вживає інший із близнюків. Саме з точки зору брата та сестри і сприймаємо переважну більшість подій і вчинків дорослих, які їх оточують. Однак це не спрощує життя, радше навпаки: мимохіть як доросла особа починаєш розуміти, наскільки складнішим і багатограннішим насправді є світ, якщо на нього дивитися трошки інакше, ніж тобі дозволяють надіті твоєю дорослістю шори. Перепони для любові вибудовуємо ми, дорослі. Спотворюємо світ брехнею теж ми, дорослі. Нерівність також пропагуємо ми. Та й, можна сказати, творимо світ, у якому ростуть діти, пеертворюючись на... Саме так: тих самих дорослих, які потім чинять усе вище перелічене й не лише зі своїми (та ні — і з чужими теж!) дітьми...


Дочитуючи останні сторінки роману, я майже не дихала. Нічого не чула й не бачила навкіл себе. Я була там, на березі тієї індійської ріки. Проживала повноцінне життя усіх героїв водночас. І це ще одна причина назвати цю книгу однією з найкрутіших, котрі потрапляли мені до рук. Власне, навіть її однієї вистачило б...

З англійської переклав Андрій Маслюх, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

14.06.18

Сюзан Креллер, Сабіна Бюхнер "Швидкожер — монстр, який завжди запізнювався"/Susan Kreller, Sabine Büchner - Schlinkepütz, das Monster mit Verspätung

Ця книга про пригоди прикольного монстрика нагадала мені, що синові тільки от-от виповниться шість і що він іще геть маленький)) Бо ж, оскільки ми вже давно читаємо великі і серйозні книги, я чомусь було думала, що книжечки з дитячими ілюстраціями він уже переріс. Але ні! Малюнки у цій книзі про Швидкожера (не плутати зі шкарпеткожерами))) ми роздивлялися удвох. От часом трапляється так, що навіть текст дещо губиться за всіма отими цікавими і смішними детальками.

Однак що це я — все про малюнки та про малюнки. Розповіді про те, як тяжко живеться у світі монстрам, теж цікаві й веселі. Швидкожер хоче стати пунктуальнішим і чемнішим, ніж він є, тож і старається з усіх сил. І друзі його стараються. І навіть вчитель гри на трикутнику (ага, у монстрів є музична школа, і пошта, і газони, на яких не можна вигулювати псів) оцінив ці старання і довірив йому своїх монстродітей, від яких справжні діти, скажу я вам, не надто відрізняються))) 

А ще у книги гарний післясмак доброти й упевненості в тому, що все буде гаразд. І це те, що я можу назвати найголовнішим у будь-якій, і дорослій теж, літературі.

Ілюстрації Сабіни Бюхнер, переклад із німецької Н. В. Феньової, вид. "Віват", 2018

13.06.18

Жозе Сарамаґо "Двійник"/José Saramago - O Homem Duplicado


Ну що, ви стерпите іще одне зізнання в любові до творів одного з най-най-найулюбленіших моїх авторів — Жозе Сарамаго? Якщо я вам набридла зі своїми ой-ами та вау-ами, то можете не читати цього запису, бо нічого нового я, напевно, вже не скажу)) Тому почну повтрюватися...

...Бо насправді книга ой яка по-сарамаґівськи густа. Насичена емоціями, розмірковуваннями, психологічними (а подекуди й психічними) деталями життя однієї окремо взятої особи. Чоловіка. Вчителя. Самотнього. Звичайного. Навіть  сірого. У якого чи то депресія, чи то маразм... Утім, чи не все одно? Головне, що людині кепсько. Ні, не геть-зовсім зле, а просто якось не так, як мало би бути.

Те, як мало би бути у нього в житті, знають усі, хто його оточує, але не він сам. Коханка, мати, колега-математик, директор школи — кожен із них начебто намагається допомогти головному героєві вчинити щось таке, що зробить його щасливішим. Чи веселішим. Чи ціліснішим. Але в них нічого не виходить.

Так само, як не виходить і в самого героя. Ні, не те, щоб геть нічогісінько. У нього з’являється мета, й він з усіх сил намагається її досягти. Хоча часом сумнівається, чого саме хоче, навіщо це йому, та й не йому — також.

Отепер надійшла черга згадати про не-його. Бо насправді це було вау, як круто, — зустріти двійника. Абсолютно ідентичну людину-двійника — принаймні фізично. Що це: реальність чи наслідки отих депресії-маразму або вже й шизофренії? А оцього ніхто не знає. Ані герой. Ані автор (ага, Сарамаґо — він такий). Ані читач. Принаймні ніхто не знає точно, можна лише здогадуватися. Хоча, якщо замислитися, то чи знаємо ми хоча б щось про себе і своє життя точно?..


12.06.18

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і Великий вибух"/Lucy & Stephen Hawking - George and the Big Bang

Що можна сказати про чергову книгу із серії, про яку я вже аж двічі розповідала у своєму блозі? Хіба ще раз дуууууже потішитися, що Стівен Гокінґ (смерть якого, до речі, син сприйняв досить болюче) з донькою додумалися розтлумачити складні речі доступною мовою, та ще й вмонтувати їх у цікавий, мейже детективний сюжет із вже улюбленими героями.

На прикладі цього тому можна у режимі майже реального часу спостерігати за тим, наскільки швидко нині розвивається наука. Той самий Великий адронний колайдер, про запуск якого йдеться у книзі, нині вже геть неактуальний, навіть забутий. А минуло ж лише кілька років! Тож четверту частину треба швиденько читати, доки інформація у ній актуальна)))

А ще я нарешті спромоглася сама розібратися (наскільки це здатен зробити філолог)))) у теорії Великого вибуху (не плутати з однойменним серіалом, який, до речі, рекомендую подивитися). Принаймні поняття про те, коли і приблизно як це сталося, маю. Хоча деякі моменти таки неможливо осягнути розумом. Сподіваюся, не лише мені)))

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

11.06.18

Дара Корній "Сузір’я Дів"

Творчість Дари Корній, насичена якоюсь рідною-рідною міфологією, мені дуже імпонує. Отож і від новенького її роману очікувала такого ж занурення у суміш реальності з містикою, як від "Зворотних боків Світла-Темряви-Сутіні" чи ж "Гонихмарника". Ні-ні, не сумнівайтеся, містики тут вистачає: вурдалаки, душі мертвих живих, заговори, ворожіння, сни, спілкування з померлими — все це у книзі є. А ще є "тяжка жіноча доля" (с) і глибоке переконання героїнь твору в тому, що "всі мужики сволочі" (с).

Далі без сяких-таких спойлерів важко обійтися, тож ті, хто має у планах цю книгу, можуть не читати. Отож, усі жінки однієї шляхетної давньої родини страждають від зрад коханих чоловіків. Їх від болю та страждань не здатен захистити навіть амулет, котрий вони передають із покоління в покоління. Хоч і вірять у те, що амулет їх оберігає, однак постійно плачуть, мучаться, когось втрачають. Страждання у романі стільки, що час від часу мусила собі нагадувати: це всього-на-всього книга! Не варто так переживати! Але ж як не перейматися, якщо такі порядні, шляхетні (це не тавтологія у моєму тексті, це одна з головних рис героїв книги), вродливі жінки залишаються самотніми, бо поруч із ними постійно опиняються слабкі чоловіки, котрі або вольових батьків слухають, або в гречку стрибають, або йдуть на поводу у нахабніших та молодших і, звісно, геть нешляхетних жінок. Проте найгірше те, що оці всі зради три покоління жінок сприймають як належне. Ні-ні, вони глибоко переживають, але що ж робити, якщо така чоловіча природа? Всі чолвоіки зраджують. Рано чи пізно. Так чи інакше. Тож треба якось із цим жити, і готуватися до такого життя варто змалку. Й думати ще зі школи: вибачиш ти потенційному коханому чи ні? От ви вибачили б? Ага, поміркуйте-но над цим... Бо я не могла не думати)))

Лише один чоловік у книзі не зрадив своїй коханій. Як йому це вдалося? Не скажу! Підступно? Авжеж))) Бо роман таки затягує своєю психологічністю, емоційністю, мовою і, звісно, містикою. Тож читати варто. Жінкам. Бо якби я була чоловіком, то ой пообурювалася б!))) Хоча... Може, таки справді вони всі-всі рано чи пізно зраджують?..

Видавництво "Віват", 2018

29.05.18

Олексій Чупа "Бомжі Донбасу. Homo profugos"

Ще одна книга, точніше, книжечка, зважаючи на формат та обсяг (це такий собі покетбук на півтори сотні сторіночок) Олексія Чупи просто порвала мене. От рідко зізнаюся в аж таких емоціях від прочитаного, а тут — саме порвала. Власне, не стільки книга, скільки ціла купа підтекстів, думок, ідей і натяків, замішаних у тексті.

Олексій Чупа для мене є одним із найцікавіших сучасних українських атворів. Він уміє без отого випендрювання у прагненні створити щось-таке-постмодерністське-щоб-ніхто-нічого-не-втямив-але-всі-ахнули таки створити. Насамперед, характер. Це я помітила, випадково прочитавши першу книгу автора "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов". Потім було знайомство з його "Акваріумом", котрий буквально не давав спати. А от "Бомжів..." я свідомо пропустила, тому що — Донбас, тому що — 2014 рік, тому що було боляче. Хоча книгу придбала, й вона чемно чекала свого часу для прочитання.

Отож, нарешті про саму книгу. У ній справді йдеться про бомжів. І живуть вони на Донбасі, у рідній авторовій Макіївці. І це важливо, тому що далі твориться міф про те, що саме тут, у цих степах, і була найсправжнісінька Україна (Украйна). Та, яка була сильною і незалежною державою, у якій жили сильні, хоробрі й талановиті люди, яка об’єднувала чужоземців і нікому не підкорялася і яка врешті-решт загинула без сліду, бо — див. перелік причин у першій частині цього речення. Й нападали на ту Украйну як московити, так і львів’яни (про турків та татарів я мовчу, бо ж то само собою зрозуміло), бо ні перші, ні другі не були Україною. І той єдиний спомин про неї, що якимось дивом уцілів, найбанальнішим чином щез. Зник. Немов і не було. Чи й справді не було? Тоді хто ж такі українці (якщо не східняки, й не галичани) і де їх шукати?

Мабуть, у собі. Адже ці четверо бомжів — героїв книги спромоглися ними хоча б частково стати, принаймні вони заговорили чужою для Донбасу мовою. Хоча... У фіналі твору автор цей висновок перекреслює як щось геть божевільне. І, мабуть, так воно і є, бо ж написав книгу Чупа за два роки до війни на Сході України. "Совпадєніє"? Чи пророцтво? А може, просто логічні висновки...

Вид. "Дискурсус", 2014



28.05.18

"Довженко без гриму"

Я вже не раз зізнавалася у своєму скептичному ставленні до біографічних книг, адже впевнена, що ніхто не може описати життя людини таким, яким воно було насправді. Завжди і скрізь є дещиця авторського (а то й автобіографічного) коригування, яка не дасть змоги роздивитися героя книги як реальну особистість, котра жила в реальному світі, була учасником реальних подій й мала реальні думки та емоції. Тому я щиро сподівалася, що збірка листів, спогадів, архівних документів, досліджень якою є, по суті, книга "Довженко без гриму", мене не розчарує.

Насправді цей досить грубий фоліант дав мені змогу не лише глибше ознайомитися з постаттю Олександра Довженка, а й спробувати осмислити умови, в яких мусило творити те покоління українських митців. Тиск, страх, втеча ґрунту з-під ніг, щойно здається, що ти його знайшов, постійний пошук компромісів із собою, з колегами по перу, з партією, з рідними — ой як це тяжко уявити, а як було переживати? Однак якщо ви сподіваєтеся, що я не фекатиму на цю книгу, ви... саме так — помиляєтеся. Певно, та ні — я напевне хочу неможливого, однак і тут мене не полишало відчуття старанного редагування. Ні, не самої книги, а життя Олександра Довженка загалом. Це робили як у реальності, так і на папері — то Юлія Солнцева, котра залишилася розпоряднцицею всіх архівів Довженка і робила з паперами те, що вважала за потрібне; то радянськими дослідниками його творчості, котрим треба було створити черговий образ чергового радянського митця; та й наші сучасники, варто зізнатися, не гребують, аби не домалювати до образу Майстра якихось актуальних на сьогодні рис... Втім, у цій книгі Довженко в будь-якому разі справжніший, ніж у колись прочитаному мною "Режисері" Тура-Коновалова та Замрія, хоча й не такий романтичний.

А Довженко був ой яким романтичним! А часом і вітряним! Бути закоханим одразу у кількох жінок і писати однаково гарні та щемливі листи усім — то таки треба мати ну дуже романтичну душу. Та й не вийшло б із нього такого чуттєвого і чутливого письменника (а мені таки шкода, що він мало книг написав), якби не здатність так щиро захоплюватися. До того ж не лише жінками. Наприклад, із яким захватом спостерігав він за будівництвом Каховської ГЕС, якими титанами йому бачилися люди, котрі там працювали, яким прекрасним мало бути уявлюване ним майбутнє. З не меншим захопленням сприймав він і Сталіна, бо вважав його рятівником та ледь не другом. І щирим було його горе, коли цей "рятівник", він же — тиран помер... А як переживав Майстер знищення України! Саме знищення, і саме так сприймав Довженко те, що відбувалося із його рідною землею. Й не міг тому зарадити...

Власне, мабуть, усе, що варто сказати про цю книгу, поміститься в одне побажання: побільше б таких на наших полицях. Бо хай там як, а того, що нам розказують у школі та що пишуть у підручниках про українських класиків ой як мало! Тому я вдячна своїй читацькій долі за те, що змогла хоча б одним оком зазирнути у Довженка...

п. с. Окрім статей упорядників книги Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, тут використані спогади, листи і статті Олії Солцевої, Петра Масохи, Михайла Сидоркіна, Василя Левіна, Олексія Мішуріна, Віктора Іванова, Тетяни Дерев’янко.

Упорядкування і коментар Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, вид. "Комора", 2014

25.05.18

Дмитро Білий "Басаврюк ХХ"

Очікуючи прочитати історію про тих, хто боровся за вільну Україну на початку ХХ століття, натрапила на щось таке, що мені часто-густо нагадувало відому історію про графа Дракулу. Ні, у книзі є волинські ліси та бійці УПА, які намагаються у них вижити, є емігранти, котрі прагнуть допомогти рідній країні, вимушено живучи за кордоном, цебто є реальне історичне тло. Й у нього вплітається нереальна історія про упирів, Храми Жаху й щось таке, що не можна  спіймати й осягнути, зате можна прямо звинувачувати в усіх бідах, які трапляються із людством загалом та Україною зокрема.

Тож якщо ви любите заплутані й захопливі напівдетективні-напівфантастичні історії про таємні організації, невідомі й невидимі сили, родинні перекази, старі садиби та замки, упирів, вовкулаків та іншу нечисть, про мужніх героїв, вродливих дівчат і трошки про кохання — вам сюди. Якщо ж хочете чогось справді історичного — пошукайте іншу книгу.

Вид. "Наш формат", 2014