27.06.17

Трошки статистики

Якось не люблю підбивати підсумків: таке враження, що подібним чином ти намагаєшся щось завершити і забути про нього. Але часом ситуація, як-то кажуть, сама вимагає це зробити.

Сьогодні лічильник блогу показав, що за ті 2,5 року його існування "Сонячну скарбницю" переглянули 50 тисяч разів. Небагато, звісно, особливо ж коли порівняти з моїм попереднім блогом, який мусила закинути, бо свого часу звила кубельце не на тій платформі))) Проте це також — результат, який радує))

Переглянула статистику, бо ж цікаво, про що люди читають найбільше. ТОП-5 вийшов досить цікавим і різноплановим.

1. "Наші душі вночі" Кента Гаруфа. Вочевидь, продумана рекламна акція, яка супроводжувала вихід цієї книги, виправдала себе. До блогу заходили ще до появи роману на книжкових полицях, а потому шукали, вочевидь, підказок: варто читати чи ні? Повторюся: таки варто. До того ж, похвалюся, що мені пощастило ознайомитися з романом набагато раніше за пересічних читачів, оскільки я робила його літературне редагування))) І так: можете кидати капцями за недоліки, тим паче, знаю, за що вигрібатиму))) Але книга справді хороша...

2. "Долі та фурії" Лорен Грофф. Мабуть, бути однією з перших читачок популярних книг таки вигідно — хоча б за рахунок статистики переглядів блогу. Бо цей роман я також взяла до рук іще у вигляді вордівського файлу, зробленого перекладачкою, — ага, те саме літредагування))) Вже нині можу порівняти багато інших читацьких вражень, дуже різнопланових, які зазвичай і викликає по-справжньому глибока книга. А "Долі та фурії" — саме така. Не вірите? Раджу перевірити))

3. "Я не хочу бути принцесою" Гжегожа Касдепке". В якийсь момент я зрозуміла, що варто писати не тільки про дорослі книги. Світ дитячої літератури — не менш захопливий, кажу це з точки зору дорослого читача. У цьому додатково переконалася, коли почала читати підліткові книги, з яких я начебто вже виросла і до яких син ще не доріс. Часом поглянути на життя під іншим кутом дууууже корисно. Що ж до саме цієї книги вже улюбленого нашого автора, то вона дуже кумедна й дуже весела — рекомендую!

4. "Банда піратів. Корабель-привид" Жюльєтт Парашині-Дені та Олівера Дюпена. Іще одна дитяча книга, точніше — ціла серія з чотирьох томів, чудово видана українською мовою, зайняла достойне місце, як бачу, не тільки на нашій книжковій поличці. Бо хто ж не любить справжніх пригод, та ще й піратських? Отож-то!

5. "Кава по-віденськи" Віти Вітренко. А це — книга-сюрприз у багатьох сенсах. По-перше, вона існує, наскільки мені відомо, тільки в авторському рукописі. Принаймні, я її читала саме у такому вигляді. Проте роман виявився настільки хорошим в усіх сенсах, що промовчати я не могла й написала відгук. Й от результат: його читають, а відповідно, читатимуть і книгу. Тож звертаюся до авторки: друкуй цей твір і пиши ще! Це навіть не риторичний заклик, це щире прохання читача, залюбленого в хороші книги)))

АПД: "Кава по-віденськи" таки видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Купити можна ТУТ

26.06.17

Гжегож Касдепке "Обережно! Усе, що має знати дитина, щоб безпечно бавитися вдома"

Ой який кумедний песик у цій книзі! Мало того, що він дуже тямущий, то ще і здатен говорити! Ні-ні, не людською мовою, бо ж книга — не казочка, а цілком реальна історія, яка може трапитися в будь-якій родині. Песик Джуніор може "говорити" емоціями й одним своїм "Гав!" передати стільки вражень, думок та почуттів, що  хлопчику Домініку кращого співбесідника й не треба. А розмовляє він із новим чотирилапим другом про небезпеки, які можуть чигати на маленьких і песиків, і дітлахів у, здавалося б, найбезпечнішому місці на світі — вдома.

Кожен із понад десяти невеличних розділів книги присвячений певному виду небезпек: від того, куди не слід стромляти пальці, до правил поводження з газом та вогнем. Здавалося, що мій п’ятирічний син уже все знає і йому буде нецікаво повторювати відомі з повчань, а то й перевірені на собі правила безпеки (хіба знайдеться дитина, яка жодного разу не прищемила собі пальців дверима або ж ніколи не впускала чогось важкенького на ноги?), проте він весело реготав зі справді прикольного навіть мені песика, старанного Домініка й навіть суворої бабусі Марисі. А цікаві завдання наприкінці кожного розділу давали змогу проекзаменувати не тільки його, а й мене саму: повірте, навіть ми, дорослі, не завжди пам’ятаємо, на що варто звернути особливу увагу.

Окремий респект за ілюстрації та живу й динамічну верстку тексту, а автору — за можливість донести дітям важливе.

Малюнки Артура Гулевича, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2017

22.06.17

Ольга Кобилянська "Царівна"

Якщо забути про те, що Кобилянська — класик української літератури, якщо викинути з голови всю ту прищеплену в школі та виші повагу до неї як до класика, якщо подивитися на роман очима неофіта, не навернутого філологічною, а чи й просто шкільною освітою до сліпого поклоніння всім, хто потрапив до програм та хрестоматій, якщо постаратися відкинути всі застряглі у свідомості штампи щодо укрліту, то маємо таке...

По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.

Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.

Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.

По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.

По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.

Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))

Вид. "Фоліо", 2016

20.06.17

Барбара Космовська "Samotni.com"/Barbara Kosmowska - Samotni.pl


Від авторки улюбленої "Буби" очікувала чогось такого ж фєєрично позитивного та дотепного. Натомість отримала напрочуд серйозну не тільки за темою, а й за стилем викладу книгу, яка змушує серйозно замислитися над купою серйозних проблем і зробити серйозні висновки. І ні — це не тавтологія, це художній прийом для підсилення серйозності.

Назва книги навіяна польським сайтом, на якому, наскільки я зрозуміла, самотні підлітки (і не тільки) шукають хоча б когось, із ким можна почуватися не покинутим. Про сайт тут не йдеться, а от про самотність — так, і дуже багато. Бо майже всі герої роману — саме такі. Хоча от подумала, і слово "майже" можу чесно видалити: навіть якщо у когось із підлітків поруч хтось є, це не позбавляє відчуття покинутості, адже з ними немає найрідніших — батьків. І коли причиною цього стає смерть, із цим усе якось більш-менш зрозуміло, а от коли батьки — живі, але десь делеко (на заробітках, в іншій родині або ж просто казна-де), то змиритися з цим важко. Але треба, щоб жити далі.

Саме це і вдається юним героям роману: Йоанні та Віктору. А все завдяки тому, що поряд опинилися небайдужі, хоч і чужі, дорослі. Звичайно, діти спочатку не вірили в те, що все може бути добре, адже все — страшенно погано, й виходу начебто не видно. Проте і зведена сестра Йоанни та вчителька Віктора за сумісництвом, і фотограф Шимон не опускали рук і домоглися того, що до підлітків повернулися і віра в майбутнє, й упевненість у собі, й відчуття захищеності та потрібності комусь. 

Насправді розвиток подій та особливо фінал видалися мені занадто позитивними і сповненими беззаперечного оптимізму. Аж захотілося вигукнути: ви про що? так не буває! А потім подумала, і згадала, що буває — часто все складається настільки добре, вдало і гарно, що... Так-так, часом хочеться вигукнути: такого не може бути))) Але не вірте, тому що в житті моживе все.

П. С. Ледь не забула: ще ж книга — про перше кохання. Хто забув, що значить безмежно довіряти, беззастережно захоплюватися, безпричинно літати — вам сюди.

Переклад із польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2017


13.06.17

Мирослав Лаюк "Баборня"

Стільки вражень-відгуків-рецензій чула-читала про "Баборню", що, коли таки взялася за роман, то понад усе хотіла, аби моє особисте прочитання все-таки лишилося виключно моїм. Тому постаралася з усіх сил абстрагуватися і... забула про свої старання. Цього, як виявилося, не потрібно було робити зусиллям волі, бо книга впоралася сама, захопивши і відволікши від усього раніше прочитаного про неї.

Чесно зізнаюся, що досі розкласти по поличках якісь однозначні висновки не вдається. Книга надто багатопланова для цього. І герої, і події не мають оціночних авторських суджень, тому подаються досить об’єктивно, в динаміці, в розвитку, а отже, стрибають по тих внутрішніх поличках читача й заважають сказати: Марія Василівна дійсно сучка, Онуфрій — герой-месник, а школа — болото. Бо ж насправді все не так.

А як? А так, як у житті, — по-всякому, по-різному, без планів (хіба що навчальних це не стосується), без керма і вітрила (бо коли думаєш, що вони в тебе є, доля швидко переконує в протилежному), із сюрпризами (не завжди, зрозуміло, приємними), з банальностями, із вкрапленнями щастя в загалом суцільну незадоволеність власною долею (в кого навпаки — зізнавайтеся, будемо заздрити рештою людства))) І коли воно — життя — минає в прямому сенсі слова, всі оті вище перелічені й не тільки речі сприймаються інакше. Не всіма, звісно. Героїнею роману зокрема. Проте от зараз, занотовуючи цей потік свідомості (бо притомним відгуком про книгу це назвати складно))), я міркую: а що, коли Марія Василівна завжди була такою, як в кінці книги? Тобто не чистопородною сучкою, а здатною на добро жінкою? Просто сама цього не знала — що вже говорити про інших. Хоча от згадую, як вона повелася з малим Копчуком, то вбити її готова. І помститися не тільки за Копчука, а й за всіх жертв і нині живої, попри реформи (чи радше "реформи"), системи радянської шкільної освіти, але це — окрема тема для розмови.

Власне, тем для розмови роман пропонує багато. Крім шкільної освіти, виховання та особливостей педагогічного колективу (погодьтеся, тут багато про що можна говорити), як вам, наприклад, тема УПА? І не просто про героїзм доведеться згадувати, а й про кровопролиття, вбивства, зради, звичайне боягузство, про понівечені долі і скалічені тіла, про наслідки, які досі пожинаються. Не хочете занурюватися в історію? Давайте обговоримо мажорів, їхніх батьків і все_можна_купити. Бо й справді так. Бо як би нам не хотілося, аби було інакше, насправді — так. Або про релігію поміркуймо, і про віру, звісно, також, бо одне без іншого не обговорюється. І про гріх — чи можна його спокутувати? І яким чином? І хто визначає покуту: Бог, священик чи сам грішник? Занадто філософські питання? То давайте про заробітчанство — це життєво й актуально. І не забудьмо про покинутих дітей, у яких є гроші, проте немає материнської любові: що з цього важливіше? Що, нічого із запропонованого мною не зацікавило? Тоді вам до Мирослава Лаюка і його дебютного і такого потужного роману — точно знайдете, за що зачепитися)))

п.с. Хто там чекав від мене критики?))) То от вона: Марію Василівну редактори-коректори один раз обізвали Марією Миколаївною, Ганнусю — Галинкою (чи навпаки, точно не пригадую вже), Ірину Володимирівну — Матвіївною. На цьому все)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

07.06.17

Олесь Донченко "Золота медаль"

У батьківському домі не було великої бібліотеки. Ні, це зовсім не означає, що ми, діти, мало читали! Мені нині здається, що мало чого непрочитаного мною було на полицях шкільної та сільської бібліотек))) Звісно, повне зібрання творів Леніна та подібне лишилося неторканим, однак художні книги я просто ковтала.

"Золота медаль" із точнісілько такою, як на фото тут, обкладинкою, була однією з наших домашніх і маминих улюблених книг. До грубезного тому я придивлялася довго, а років в 10-11 прочитала його. Ой, які чудові враження були тоді у мене від роману! Ці всі дорослі-дорослі випускники, перше кохання, вибір професії, щира дружба й обов’язково-обов’язково-обов’язково — прекрасне світле майбутнє у комунізмі! Можете сміятися, але тоді я була піонеркою і жила в Радянському Союзі...

Перечитувати роман бралася з осторогою, але разом із тим і з надією надихнутися, як тоді, зачаруватися героями, як тоді, отримати позитив і віру у щось світле... Натомість гірко, дуже гірко розчарувалася. З далекого для повоєнних героїв книги майбутнього все те, чим вони горіли, видається таким непотрібним, наївним, смішним, подекуди навіть примітивним, що ліпше сприймати твір як фантастичну утопію, ніж реалізм. А насправді ж це — реальність, у яку вірили наші батьки, діди. Часом із підозрою, а часом і щиро...

Певно, не врато говорити, що герої-школярі, та й дорослі — ідеалізовані. Комуністи і комсомольці часом видаються не людьми, а роботами. Вони навіть заздрять якось по-особливому, чесно і по-комсомольськи, що має викликати захоплення. Захоплення повинна викликати і самовідданість трудящих, готовність горіти на роботі й натомість отримувати мізер, "віддавати всього себе на благо Батьківщини й партії". І викликала ж! І рівнялися на таких героїв! І, що головне, такі насправді тоді траплялися!

Єдине, що беззаперечно сподобалося, то це — гарна мова і жодних, жоднісіньких помилок чи одруківок! Таки ж уміли тоді працювати на совість, нє?))))

Вид. "Радянська школа", 1983

06.06.17

Гжегож Касдепке "Велика книга почуттів"/Grzegorz Kasdepke - Wielka księga uczuć

Під обкладинкою величенького і важкенького тому — не одна, а аж чотири книги, які спочатку виходили окремими виданнями, а потім були зібрані в одне ціле. Бо насправді вони і є однією цікавезною історією, яку пов’язують головні герої — дітлахи старшої групи одного садочка, їх вихователька пані Мілка, директорка і, трошки пізніше, коханий пані Мілки Куба. Чому так докладно перераховую героїв? Та тому, що ми з сином устигли їх усіх полюбити! І дорослих, і малих: романтичну Розальку, закохану в серйозного Гжеся, розважливого Бодю, Зосю, інших малюків. І, звісно, Гжегожа Касдепке, у щирих почуттях до якого, упевнена, можуть зізнатися багато українських читачів.

У першій частині "Тільки без поцілунків!" Або Як дати собі раду з деякими почуттями" розповідається про базові емоції: смуток, радість, ненависть, огиду, любов тощо. Розповідається на доступних прикладах за допомогою ситуацій, у які потрапляють діти. Наприкінці кожного розділу дається визначення почуття, про яке йшлося, до того ж просте, доступне і не без гумору. Потім ідуть дієві поради, окремо — для дітей, окремо — для дорослих. Зізнаюся: почерпнути для себе вдалося багато чого.

За подібним принципом побудовано й наступні книги: "Любить, не любить... або Далі про почуття","Жах! або Звідки беруться діти","Команда пані Мілки, або Про повагу, сміливість та інші цінності". Остання була написана під час проведення "Євро-2012", тому всі приклади крутяться навколо цієї події та захоплення дітлахів футболом. Але окремо хочу зупинитися на тому, звідки беруться діти, бо це дісно важлива для дітей і важка для батьків тема. Важкою вона була і для мене, особливо ж після того, як прочитала докладний (не сумнівайтеся!) опис статевого акту, вкладений у вуста розважливого Боді. Насправді не знала, зважуся читати і пояснювати малому, як то все відбувається між дорослими у ліжку, чи ні. Але... Я це зробила! Пишаюся)) Тепер син не піддаватиметься чуткам та пліткам, а зможе апелювати вичитаними у книзі знаннями. Ну, принаймні я на це сподіваюся)) А ще шикувати словом, яке чомусь йому найбільше припало до вподоби: сперматозоїди. Любить він отакі доооовгі слова, колекціонує))

А ще колекціонує кумедні випадки. Касдепке тут також собі не зрадив: такий гомеричний регіт викликала у нас ще одна його історія: "Я не хочу бути принцесою". І таке ж задоволення. На цій хвилі придбали ще кілька книг цього автора — тож у передчутті))

Переклад Ярослави Івченко, художник Марцін Пивоварський, вид. "Урбіно", 2017

31.05.17

Андрій Войніцький "Скільки коштує бути білою вороною"

Читати серію "Вітражі" від видавництва "Віват" завершила збіркою оповідань Андрія Войніцького. Якщо після "Синдрому листопаду" Вікторії Амеліної було прийняте палке рішення прочитати всі книги серії, книга Руслана Горового дещо розчарувала, Олексій Чупа своїм "Акваріумом" знову підніс на верхівку захоплення незвичністю теми та її реалізацією, то "Скільки коштує бути білою вороною" викликало бажання отримати продовження серії. Або ж не серії, а просто тенденції друкувати молодих, нерозпіарених і не надто відомих письменників.

Збірка Войніцького, як на мене, нестандартна — насамперед своєю жанровою та тематичною неоднорідністю. Тут і а-ля жіноча (бо якась істерична) історія про чоловіка, котрий страждає від того, що його покинула дружина, й зрештою зважується на рішучий крок. І ще одна чоловіча історія про те, які всі жінки с... тобто не варті його, хоча зрештою герой кардинально змінює свій стиль життя (щоправда, чи допомогло це йому — невідомо). Тут і фантастичні оповідання — дещо химерні та відразливо-жорстокі, однак досить оригінальні. Завершується книга таким собі спогадом про 1991-й рік — зрозуміло, що тут також все вкрите тією ж безвихіддю, як і в попередніх творах, однак вона така знайома, аж рідна, бо ж більшість із читачів самі пережили щось подібне, хіба що без смерті матері. Ще одна особливість книги — у ній немає ніякого просвітку й надії на те, що поруч із бідою та зневірою можуть бути умиротворення і радість— а саме так у житті й буває, воно непостійне навіть у своїй нещасності. 

Вже традиційно мимохіть у кожній збірці вирізняю для себе оповідання, яке чимось зачепило найбільше. У Войніцького це "Скільки коштує бути білою вороною" (мабуть, таки не даремно воно дало назву книзі). Часом бути нею, а не частиною натовпу, не вартує нічого, а буває, за це треба пожертвувати своїм звичним життям. Головне, точно знати, що ти хочеш саме цього — перестати бути гвинтиком машини, котра мчить у не потрібному тобі напрямку.

Переклад з рос. Л. С. Задьорної, вид "Віват", 2015

30.05.17

Лінвуд Барклей "Втрата" ("Немає часу для прощання")/ Linwood Barclay - No Time For Goodbye



Десь наткнулася на порівняння Лінвуда Барклея з Кінгом, мовляв, такий же напружений сюжет і глибокий психологізм. Приготувалася до чогось містичного та страшного. І спочатку навіть отримала й одне, й інше — раптове зникнення цілої родини без пояснень натякнуло на втручання нечистої сили чи чогось такого. Проте потім розчарувалася: спочатку образи головних героїв — подружжя — перестали розвиватися і залишилися якимись двовимірними, а стосунки геть незрозумілими. Згодом з’явилося відчуття тупцяння на місці в розвитку сюжету — хотілося якоїсь динаміки, а її все не було. Потім знайшлися приводи, аби причепитсия до автора і покритикувати його: наприклад, оті розповіді про одну з цілого класу ученицю, запущену, з неблагополучної родини, але талановиту були не просто так — в подальшому її вітчим-гангстер  на знак вдячності до вчителя, котрий звернув увагу на дівчину, допоміг героєві. Наче логічний хід, але такими білими нитками пришитий!

От розгадка історії для мене була справді неочікуваною Все виявилося досить банальним — це я до того, що містикою тут насправді й не пахне. В усьому винен — увага: спойлер! — безхребетний татко, якого я готова була вбити, хоча він і без моєї допомоги з цим упорався. А в усьому іншому — гепі-енд)))

Переклад Віктора Шовкуна, вид "Клуб сімейного дозвілля", 2009

Поліна Жеребцова "Осляче поріддя"/Полина Жеребцова - Ослиная порода


За читання цієї книги бралася з певним трепетом. Мене так вразила "Мураха у скляній банці", що мимохіть боялася: іще одна книга про дитинство від Поліни Жеребцової може бути такою ж болісною, як і перша. І такою ж глибокою та прекрасною — саме це й спонукало мене прочитати роман.

Що ж — я не помилилася, очікуючи шквалу емоцій. От тільки їх забарвлення трошки не вгадала: "Осляче поріддя" просякнуте таким світлом, таким яскравим сяйвом, насичене такими барвами й позитивом, які можна бачити тільки в ранньому дитинстві. Проте не всім вдається зберегти у пам’яті той стан, і ще менша кількість дорослих здатна його відтворити та поділитися з іншими. Поліні це вдалося на славу.

Насправді роман — це збірка із понад сотні коротеньких оповідань. У них ідеться про різноманітні події із життя дівчинки, починаючи від найперших спогадів про раннє дитинство. У світі маленької Поліни багато і радощів, і проблем. Проблеми виникають передусім від того, що характер дівчинка, за словами мами, котра виховує дитину сама, успадкувала від... осла. Тому й трапляються з нею всілякі пригоди, тому й виховання дитина потребує особливого — жорсткого. 

Зізнаюся, що спочатку мене місцями заціплювало від тих методів виховання: як мама такого ж маленького неслуха, я часом розуміла маму Лєну, проте все одно всією душею була на боці маленької Поліни, на яку сварилися, яку штовхати й лупцювали, яку позбавили всіх іграшок і зачиняли саму вдома на цілісінький день. Щоправда, тут я злукавила: не саму. З нею були дві кицьки та песик — повноправні учасники всіх пригод. Такими ж повноцінними героями є й бабуся, дід та прабабуся, подружки й вуличні хлопчаки, сусіди, що населяли один із дворів багатонаціонального Грозного, навіть бродячі пси. А сувора мама з часом і в очах маленької героїні, й в очах читача постає як турботлива жінка, котра дбає не тільки про доньку, а й про інших дітей, полишених своїми батьками на виховання вулиці. До речі, описи дитячих емоцій та реакцій на ту чи іншу поведінку мами стали для мене своєрідним одкровенням, адже щось таке, схоже, відчуває і моя дитина у подібних ситуаціях. Тому можу сміливо заявити ще й про певну педагогічну цінність книги))

І насамкінець — поради. Я їх дуже рідко роздаю, оскільки вважаю це невдячною, та й непотрібною справою. Але часом дозволяю собі винятки))) Отож, усім, хто у захваті від спогадів про дитинство Наріне Абгарян, "Осляче поріддя" раджу. А тим, хто ще не знайомий із "Мурахою у скляній банці", рекомендую прочитати спочатку "Осляче поріддя", а потім — "Мураху..." як логічне продовження життя дівчинки Поліни із Грозного, до якого прийшла війна...

Переклад із рос. Оксани Думанської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

29.05.17

Джеймс Дешнер "Випробування вогнем"/James Dashner - The Scorch Trials


Відпустка — то відпочинок від усього надсерйозного, і книг у тому числі. Тому полистала рідер і вибрала чергову фантастичну річ: продовження постапокаліптичної підліткової бродилки, початок якої дуже припав до смаку.

Після колосальних вражень від першої частини трилогії за читання продовження "Того, що біжить лабіринтом" бралася з якимось особливим настроєм: мовляв, ото відпочину, занурившись із головою у подальші пригоди героїв-підлітків! І, як часто буває, завищені сподівання не виправдалися. Ні-ні, книга цікава. Сюжет закручений, як слід, з’явилися нові герої, нові загадки, нова локація-світ, у якому мають вижити хлопці та дівчата. Страшенні спека, грози та колишні люди, а тепер нелюди, також описані колоритно і яскраво. Але, як на мене, все було досить очікувано — це по-перше. А по-друге, у цій книзі набагато менше того психологізму, який зачепив мене у першій частині.

Проте третю все-таки читатиму, навіть не сумнівайтеся: цікаво ж, чим усе закінчиться. Бо сама по поличках те, що закрутив автор, не розкладу)))

Переклад Наталі Вишневської, вид. "Країна мрій", 2015

24.05.17

Макс Фрай "Скриня мерця"/Макс Фрай - Сундук мертвеца

Попри своє щире захоплення творчістю Макса Фрая нічого з його найвідоміших циклів "Лабіринти Відлуння", "Хроніки Відлуння" і тим паче "Сновидіння Відлуння" не читала. І мені не соромно, бо то я так задоволення розтягую й позбавляю себе ефекту перенасичення творчістю одного автора. Але доля посміялася наді мною, підсунувши для початку найновішу, цебто найостаннішу, книгу з цих циклів. І що ви гадаєте? Тепер читатиму все, щоправда, не впевнена, чи в належному порядку)) Та й навіщо його дотримуватися, якщо з головними дійовими особами цього циклу я вже так чи інакше знайома, а на задоволення від неперевершеної містичності та іронічності автора порядок прочитання творів не впливає.

Багато розказувати про роман не буду, бо не бачу в цьому сенсу. Хороша книга, щоб відпочити від якихось більш серйозних речей і отримати насолоду, блукаючи химерними світами, зустрічаючись із неймовірними людьми, чарівниками, втіленими ілюзіями, сновидами, навіть вітрами (вже  мовчу про інших істот) та дивуючись із самовпевненості головного героя  усієї творчості Макса Фрая — Макса Фрая))

23.05.17

Марина і Сергій Дяченко "Світ навиворіт"/Марина и Сергей Дяченко - Мир наизнанку

З дитинства люблю фантастику. Обожнюю просто. Але якщо тоді читалося все підряд, і зазвичай це "все підряд" у будь-якому разі задовольняло спрагу до неймовірного, то зараз хочеться чогось такого з перепідвипідвертом — складного, глибокодумного й не зовсім зрозумілого. Однак натрапити на подібну книгу — то треба мати щастя (за конкретні поради зразків високоякісної фантастики буду дуже вдячна!), тому зазвичай, коли хочу бути впевненою у своєму виборі, беруся за чергову книгу Дяченків. Вони мене точно не розчаровують.

За читання збірки повістей, оповідань і навіть одного сценарію (про нього буде окрема мова) взялася під впливом раніше прочитаних коротких творів подружжя. Навіть якщо не вийде жити довго і щасливо в одному з обов'язково яскравих світів, створених Дяченками, посмакувати чимось неймовірним все одно вдасться. Це я так думала, беручись за книгу))) Бо насправді збірка виявилася найбільш похмурою з усіх їхніх книг, прочитаних досі. Відчуття якоїсь безвиході просто переслідувало мене від одного твору до іншого, і навіть якщо фінал був номінально щасливим, за цим гепі-ендом обов'язково ховався якийсь жах, готовий виповзти зі своєї нори. То дослідження нового вірусу точно буде продовжене, то щасливе подружнє життя звичайної жінки й незвичайного фантома зруйноване, то дивний хлопчик не втримається й продовжить колекціонувати особистості, то з'ясується, що людей серед нас насправді немає — тільки герої серіалів та фантоми... Тож якщо вам захочеться побачити світло в кінці тунелю, почитайте щось інше.

І про сценарій, що увійшов до збірки. Це — "Залюднений острів", фільм, знятий Бондарчуком за романом братів Стругацьких. Про сценарій ніц не скажу, бо просто його не подужала перечитати: перед очима постійно з'являлося беземоційне обличчя-маска актора, котрий зіграв головну роль. Та й увесь фільм вийшов якимось нудним, як на мене. І лісу кримського, перетолоченого під час зйомок, шкода було... Не оцінила я, одним словом))

21.05.17

Стефан Брейс "Творець янголів"/Stefan Brijs - De engelenmaker

Ані жорстока тема роману, ані глибокий філософський сенс у всьому, що відбувається в романі, ані суперечки головного героя (і, відповідно, читача) з Богом не завадять мені вважати книгу однією з кращих, прочитаних у цьому році. Така сміливість у порушенні табуйованої досі у суспільстві теми клонування людини, у змалюванні того болю, бруду, людської ненависті, які супроводжують науковий (щоб не сказати голосніше — еволюційний) поступ людства, у відсуненні на другий план звичних нам моральних, етичних та релігійних підвалин суспільства багато чого варті. Ну, як мінімум — мого щирого захоплення.

Книга, ще раз повторюся, важка. Хто читав "Анатома" Федеріко Андахазі чи "Джмелиний мед" Торгні Ліндгрен й оцінив їхню відразливість, яка межує із захопленням, мене зрозуміють. Тим же, хто не поділяє прихильності до згаданих книг, братися за "Творця янголів" не раджу. Так само, як і тим, для кого пізнання Бога обмежується релігійними догмами, бо ж автор ставить під сумнів і Біблію, і релігію, і (що найстрашніше для віруючих) любов Бога до своїх творінь загалом та до сина Ісуса зокрема.

Головний герой, учений-генетик, вирішив позмагатися з Богом, якого, упевнений, сотворили люди, яких сотворив він (отаке замкнуте коло), і... створити людину за своїм "образом і подобою", тобто клонувати себе самого. Оскільки офіційна наука — дама дуууууже повільна і неповоротка, то Віктор Хоппе починає працювати над дослідженнями самостійно. Синдром Аспергера йому в цьому дуже допомагає, відлюдькуватість та соціопатичність — також, а спогади про зраду найрідніших людей додають тієї злості, яку спочатку можна було назвати здоровою рушійною силою розвитку (як це часто буває з сильними емоціями), якби не біль зламаної особистості, котрий дуже сильно позначився на тих, хто опинився поруч із генієм.

Книга ставить неймовірно багато запитань. Хто відповідає за своє творіння? Той, хто його створив? Тоді чому Бог не несе відповідальності за все, що діється з людьми? Або чому не карає тих, хто має відповідати за створене ними, — зокрема батьків, коли вони не виконують свого призначення? І чому не всі батьки піклуються про свої творіння належним чином, покидаючи дітей напризволяще? Чи може людина змагатися з Богом? Чи може людина бути Богом? Чим вимірюється геніальність людини: змогою прислужитися людству чи йти проти нього для його ж блага? А що таке благо? Чи є чітка межа між ним (цебто добром) і злом? А якщо немає, чому ж ми розділяємо ці поняття?.. Про любов узагалі мовчу, бо щодо розкриття  в романі цієї площини людського існування навіть питання сформулювати важко. Та чи й треба? Адже відповідей все одно немає...

***
"Это просто: оборвать чью-то жизнь. Для этого не нужно никакого таланта. Это намного проще, чем дать жизнь. Оборвать жизнь можно в два счета. Даже если не хочешь этого делать".

"...в каждом человеке добро уживается со злом в постоянно меняющемся соотношении, эта пропорция колеблется не только от человека к человеку, но и внутри каждого человека, в зависимости от ситуации, в которой он оказывается".

"Бог создал человека, а человек создал Бога, вот к чему все, собственно говоря, сводилось. Первое включало второе, и второе не исключало первого".

"...в каждом человеке скрываются силы, которые берут верх над волей и разумом. Можно делать много добра, но в конечном счете все равно придется искупать зло, которое ты причинил. Поэтому недостаточно только делать добрые дела. Со злом тоже надо бороться".

"Люди накладывают на себя ограничения. Они заранее определяют, что возможно и что невозможно. И мирятся с невозможным. Но иногда то, что кажется невозможным, на самом деле лишь сложно сделать. И в этом случае это лишь вопрос упорства".

"...на этом и держится вся наука: превратить необычную случайность в четкую закономерность".


19.05.17

Олександр Волков "Чарівник Смарагдового міста"/Александр Волков - Волшебник Изумрудного города

Зізнаюся у чомусь майже непристойному: я у дитинстві не читала цієї книги. Так-так, не читала. Так само, як і "Чарівника країни Оз". Тож дівчинка, чарівні черевички, Дроворуб та набитий соломою чоловічок були для мене чимось на кшталт героїв старих анекдотів, над якими смієшся за компанію, бо й перепитувати наче соромно (всі ж, крім тебе, це знають), і необхідності займатися пошуками та уточненням наче немає. А якщо врахувати, що герої, Чарівна країна та дорога, брукована жовтою цеглою, стали певною мірою культурними мемами, то прогалина у моїй начитаності була часом дуже відчутною.

Втім, у тому то й справа, що "була"! Бо разом із сином ми її вдало ліквідували. І настільки вдало, що вечора із традиційним читанням книги під ковдрою з однаковим нетерпінням очікували обоє, що він, що я. І недарма, бо ж історія — захоплива, герої — чудові, ілюстрації включно з картою Чарівної країни — майстерні, а мова перекладу легка й органічна, цебто і без колючих русизмів, і без притягнутих за вуха (а таке часто останнім часом буває) галицизмів, що нібито має свідчити про справжню українізацію перекладів.

Про що книга — не розказуватиму, аби ще більше не осоромитися))) Син дуже гарно сприйняв основну думку твору — про справжню дружбу й наслідки, які з цього випливають (вірність, здатність до самопожертви, готовність повсякчас допомогти), і тепер раз-по-раз апелює до нас: "Дай мені чаю/іграшку/книжку, ми ж друзі!" Доводиться пояснювати, що друзів не використовують, їх просто люблять, а готовність іншого допомогти тобі вимірюється твоєю ж здатністю кинутися на допомогу другові.

Одним словом, все у книзі прекрасно: і сюжет, і герої, і виховний момент)) А ще — те, що є продовження, і тепер ми збиратимемо чергову серію книг.

Переклад Наталі Косенко, малюнки Ангеліни Канкави, вид. "Школа", 2017