14.06.18

Сюзан Креллер, Сабіна Бюхнер "Швидкожер — монстр, який завжди запізнювався"/Susan Kreller, Sabine Büchner - Schlinkepütz, das Monster mit Verspätung

Ця книга про пригоди прикольного монстрика нагадала мені, що синові тільки от-от виповниться шість і що він іще геть маленький)) Бо ж, оскільки ми вже давно читаємо великі і серйозні книги, я чомусь було думала, що книжечки з дитячими ілюстраціями він уже переріс. Але ні! Малюнки у цій книзі про Швидкожера (не плутати зі шкарпеткожерами))) ми роздивлялися удвох. От часом трапляється так, що навіть текст дещо губиться за всіма отими цікавими і смішними детальками.

Однак що це я — все про малюнки та про малюнки. Розповіді про те, як тяжко живеться у світі монстрам, теж цікаві й веселі. Швидкожер хоче стати пунктуальнішим і чемнішим, ніж він є, тож і старається з усіх сил. І друзі його стараються. І навіть вчитель гри на трикутнику (ага, у монстрів є музична школа, і пошта, і газони, на яких не можна вигулювати псів) оцінив ці старання і довірив йому своїх монстродітей, від яких справжні діти, скажу я вам, не надто відрізняються))) 

А ще у книги гарний післясмак доброти й упевненості в тому, що все буде гаразд. І це те, що я можу назвати найголовнішим у будь-якій, і дорослій теж, літературі.

Ілюстрації Сабіни Бюхнер, переклад із німецької Н. В. Феньової, вид. "Віват", 2018

13.06.18

Жозе Сарамаґо "Двійник"/José Saramago - O Homem Duplicado


Ну що, ви стерпите іще одне зізнання в любові до творів одного з най-най-найулюбленіших моїх авторів — Жозе Сарамаго? Якщо я вам набридла зі своїми ой-ами та вау-ами, то можете не читати цього запису, бо нічого нового я, напевно, вже не скажу)) Тому почну повтрюватися...

...Бо насправді книга ой яка по-сарамаґівськи густа. Насичена емоціями, розмірковуваннями, психологічними (а подекуди й психічними) деталями життя однієї окремо взятої особи. Чоловіка. Вчителя. Самотнього. Звичайного. Навіть  сірого. У якого чи то депресія, чи то маразм... Утім, чи не все одно? Головне, що людині кепсько. Ні, не геть-зовсім зле, а просто якось не так, як мало би бути.

Те, як мало би бути у нього в житті, знають усі, хто його оточує, але не він сам. Коханка, мати, колега-математик, директор школи — кожен із них начебто намагається допомогти головному героєві вчинити щось таке, що зробить його щасливішим. Чи веселішим. Чи ціліснішим. Але в них нічого не виходить.

Так само, як не виходить і в самого героя. Ні, не те, щоб геть нічогісінько. У нього з’являється мета, й він з усіх сил намагається її досягти. Хоча часом сумнівається, чого саме хоче, навіщо це йому, та й не йому — також.

Отепер надійшла черга згадати про не-його. Бо насправді це було вау, як круто, — зустріти двійника. Абсолютно ідентичну людину-двійника — принаймні фізично. Що це: реальність чи наслідки отих депресії-маразму або вже й шизофренії? А оцього ніхто не знає. Ані герой. Ані автор (ага, Сарамаґо — він такий). Ані читач. Принаймні ніхто не знає точно, можна лише здогадуватися. Хоча, якщо замислитися, то чи знаємо ми хоча б щось про себе і своє життя точно?..


12.06.18

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і Великий вибух"/Lucy & Stephen Hawking - George and the Big Bang

Що можна сказати про чергову книгу із серії, про яку я вже аж двічі розповідала у своєму блозі? Хіба ще раз дуууууже потішитися, що Стівен Гокінґ (смерть якого, до речі, син сприйняв досить болюче) з донькою додумалися розтлумачити складні речі доступною мовою, та ще й вмонтувати їх у цікавий, мейже детективний сюжет із вже улюбленими героями.

На прикладі цього тому можна у режимі майже реального часу спостерігати за тим, наскільки швидко нині розвивається наука. Той самий Великий адронний колайдер, про запуск якого йдеться у книзі, нині вже геть неактуальний, навіть забутий. А минуло ж лише кілька років! Тож четверту частину треба швиденько читати, доки інформація у ній актуальна)))

А ще я нарешті спромоглася сама розібратися (наскільки це здатен зробити філолог)))) у теорії Великого вибуху (не плутати з однойменним серіалом, який, до речі, рекомендую подивитися). Принаймні поняття про те, коли і приблизно як це сталося, маю. Хоча деякі моменти таки неможливо осягнути розумом. Сподіваюся, не лише мені)))

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

11.06.18

Дара Корній "Сузір’я Дів"

Творчість Дари Корній, насичена якоюсь рідною-рідною міфологією, мені дуже імпонує. Отож і від новенького її роману очікувала такого ж занурення у суміш реальності з містикою, як від "Зворотних боків Світла-Темряви-Сутіні" чи ж "Гонихмарника". Ні-ні, не сумнівайтеся, містики тут вистачає: вурдалаки, душі мертвих живих, заговори, ворожіння, сни, спілкування з померлими — все це у книзі є. А ще є "тяжка жіноча доля" (с) і глибоке переконання героїнь твору в тому, що "всі мужики сволочі" (с).

Далі без сяких-таких спойлерів важко обійтися, тож ті, хто має у планах цю книгу, можуть не читати. Отож, усі жінки однієї шляхетної давньої родини страждають від зрад коханих чоловіків. Їх від болю та страждань не здатен захистити навіть амулет, котрий вони передають із покоління в покоління. Хоч і вірять у те, що амулет їх оберігає, однак постійно плачуть, мучаться, когось втрачають. Страждання у романі стільки, що час від часу мусила собі нагадувати: це всього-на-всього книга! Не варто так переживати! Але ж як не перейматися, якщо такі порядні, шляхетні (це не тавтологія у моєму тексті, це одна з головних рис героїв книги), вродливі жінки залишаються самотніми, бо поруч із ними постійно опиняються слабкі чоловіки, котрі або вольових батьків слухають, або в гречку стрибають, або йдуть на поводу у нахабніших та молодших і, звісно, геть нешляхетних жінок. Проте найгірше те, що оці всі зради три покоління жінок сприймають як належне. Ні-ні, вони глибоко переживають, але що ж робити, якщо така чоловіча природа? Всі чолвоіки зраджують. Рано чи пізно. Так чи інакше. Тож треба якось із цим жити, і готуватися до такого життя варто змалку. Й думати ще зі школи: вибачиш ти потенційному коханому чи ні? От ви вибачили б? Ага, поміркуйте-но над цим... Бо я не могла не думати)))

Лише один чоловік у книзі не зрадив своїй коханій. Як йому це вдалося? Не скажу! Підступно? Авжеж))) Бо роман таки затягує своєю психологічністю, емоційністю, мовою і, звісно, містикою. Тож читати варто. Жінкам. Бо якби я була чоловіком, то ой пообурювалася б!))) Хоча... Може, таки справді вони всі-всі рано чи пізно зраджують?..

Видавництво "Віват", 2018

29.05.18

Олексій Чупа "Бомжі Донбасу. Homo profugos"

Ще одна книга, точніше, книжечка, зважаючи на формат та обсяг (це такий собі покетбук на півтори сотні сторіночок) Олексія Чупи просто порвала мене. От рідко зізнаюся в аж таких емоціях від прочитаного, а тут — саме порвала. Власне, не стільки книга, скільки ціла купа підтекстів, думок, ідей і натяків, замішаних у тексті.

Олексій Чупа для мене є одним із найцікавіших сучасних українських атворів. Він уміє без отого випендрювання у прагненні створити щось-таке-постмодерністське-щоб-ніхто-нічого-не-втямив-але-всі-ахнули таки створити. Насамперед, характер. Це я помітила, випадково прочитавши першу книгу автора "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов". Потім було знайомство з його "Акваріумом", котрий буквально не давав спати. А от "Бомжів..." я свідомо пропустила, тому що — Донбас, тому що — 2014 рік, тому що було боляче. Хоча книгу придбала, й вона чемно чекала свого часу для прочитання.

Отож, нарешті про саму книгу. У ній справді йдеться про бомжів. І живуть вони на Донбасі, у рідній авторовій Макіївці. І це важливо, тому що далі твориться міф про те, що саме тут, у цих степах, і була найсправжнісінька Україна (Украйна). Та, яка була сильною і незалежною державою, у якій жили сильні, хоробрі й талановиті люди, яка об’єднувала чужоземців і нікому не підкорялася і яка врешті-решт загинула без сліду, бо — див. перелік причин у першій частині цього речення. Й нападали на ту Украйну як московити, так і львів’яни (про турків та татарів я мовчу, бо ж то само собою зрозуміло), бо ні перші, ні другі не були Україною. І той єдиний спомин про неї, що якимось дивом уцілів, найбанальнішим чином щез. Зник. Немов і не було. Чи й справді не було? Тоді хто ж такі українці (якщо не східняки, й не галичани) і де їх шукати?

Мабуть, у собі. Адже ці четверо бомжів — героїв книги спромоглися ними хоча б частково стати, принаймні вони заговорили чужою для Донбасу мовою. Хоча... У фіналі твору автор цей висновок перекреслює як щось геть божевільне. І, мабуть, так воно і є, бо ж написав книгу Чупа за два роки до війни на Сході України. "Совпадєніє"? Чи пророцтво? А може, просто логічні висновки...

Вид. "Дискурсус", 2014



28.05.18

"Довженко без гриму"

Я вже не раз зізнавалася у своєму скептичному ставленні до біографічних книг, адже впевнена, що ніхто не може описати життя людини таким, яким воно було насправді. Завжди і скрізь є дещиця авторського (а то й автобіографічного) коригування, яка не дасть змоги роздивитися героя книги як реальну особистість, котра жила в реальному світі, була учасником реальних подій й мала реальні думки та емоції. Тому я щиро сподівалася, що збірка листів, спогадів, архівних документів, досліджень якою є, по суті, книга "Довженко без гриму", мене не розчарує.

Насправді цей досить грубий фоліант дав мені змогу не лише глибше ознайомитися з постаттю Олександра Довженка, а й спробувати осмислити умови, в яких мусило творити те покоління українських митців. Тиск, страх, втеча ґрунту з-під ніг, щойно здається, що ти його знайшов, постійний пошук компромісів із собою, з колегами по перу, з партією, з рідними — ой як це тяжко уявити, а як було переживати? Однак якщо ви сподіваєтеся, що я не фекатиму на цю книгу, ви... саме так — помиляєтеся. Певно, та ні — я напевне хочу неможливого, однак і тут мене не полишало відчуття старанного редагування. Ні, не самої книги, а життя Олександра Довженка загалом. Це робили як у реальності, так і на папері — то Юлія Солнцева, котра залишилася розпоряднцицею всіх архівів Довженка і робила з паперами те, що вважала за потрібне; то радянськими дослідниками його творчості, котрим треба було створити черговий образ чергового радянського митця; та й наші сучасники, варто зізнатися, не гребують, аби не домалювати до образу Майстра якихось актуальних на сьогодні рис... Втім, у цій книгі Довженко в будь-якому разі справжніший, ніж у колись прочитаному мною "Режисері" Тура-Коновалова та Замрія, хоча й не такий романтичний.

А Довженко був ой яким романтичним! А часом і вітряним! Бути закоханим одразу у кількох жінок і писати однаково гарні та щемливі листи усім — то таки треба мати ну дуже романтичну душу. Та й не вийшло б із нього такого чуттєвого і чутливого письменника (а мені таки шкода, що він мало книг написав), якби не здатність так щиро захоплюватися. До того ж не лише жінками. Наприклад, із яким захватом спостерігав він за будівництвом Каховської ГЕС, якими титанами йому бачилися люди, котрі там працювали, яким прекрасним мало бути уявлюване ним майбутнє. З не меншим захопленням сприймав він і Сталіна, бо вважав його рятівником та ледь не другом. І щирим було його горе, коли цей "рятівник", він же — тиран помер... А як переживав Майстер знищення України! Саме знищення, і саме так сприймав Довженко те, що відбувалося із його рідною землею. Й не міг тому зарадити...

Власне, мабуть, усе, що варто сказати про цю книгу, поміститься в одне побажання: побільше б таких на наших полицях. Бо хай там як, а того, що нам розказують у школі та що пишуть у підручниках про українських класиків ой як мало! Тому я вдячна своїй читацькій долі за те, що змогла хоча б одним оком зазирнути у Довженка...

п. с. Окрім статей упорядників книги Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, тут використані спогади, листи і статті Олії Солцевої, Петра Масохи, Михайла Сидоркіна, Василя Левіна, Олексія Мішуріна, Віктора Іванова, Тетяни Дерев’янко.

Упорядкування і коментар Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, вид. "Комора", 2014

25.05.18

Дмитро Білий "Басаврюк ХХ"

Очікуючи прочитати історію про тих, хто боровся за вільну Україну на початку ХХ століття, натрапила на щось таке, що мені часто-густо нагадувало відому історію про графа Дракулу. Ні, у книзі є волинські ліси та бійці УПА, які намагаються у них вижити, є емігранти, котрі прагнуть допомогти рідній країні, вимушено живучи за кордоном, цебто є реальне історичне тло. Й у нього вплітається нереальна історія про упирів, Храми Жаху й щось таке, що не можна  спіймати й осягнути, зате можна прямо звинувачувати в усіх бідах, які трапляються із людством загалом та Україною зокрема.

Тож якщо ви любите заплутані й захопливі напівдетективні-напівфантастичні історії про таємні організації, невідомі й невидимі сили, родинні перекази, старі садиби та замки, упирів, вовкулаків та іншу нечисть, про мужніх героїв, вродливих дівчат і трошки про кохання — вам сюди. Якщо ж хочете чогось справді історичного — пошукайте іншу книгу.

Вид. "Наш формат", 2014

15.05.18

Джоржджина Говелл "Королева пустелі"/Georgina Howell - Gertrude Bell: Queen of the Desert, Shaper of Nations

Ця книга справила на мене враження монументальності. Чомусь. Читалася довго й подекуди важко, що я пояснювала своєю нелюбов’ю, точніше сказати, незахопленням біографічною літературою. Не знаю, чому, але глибоко в мені живе переконання, що як не старалися б автори подібних книг змалювати особу такою, якою вона була насправді — це неможливо. Бо навіть негативного героя автор так чи інакше починає любити: якщо не дорослого гада, то маленьке і ще невинне дитятко. Ну чи жаліти, що часом призводить до того самого — прикрашання особистості.

Ні, я жодним чином не заперечую того, що Ґертруда Белл була видатною жінкою! Якщо й нині, через сто років, її життя викликає таке захоплення, то важко навіть уявити, що відчували сучасники цієї британки — розумної, освіченої, самостійної, впертої, цілеспрямованої. І незалежної від чоловіків (ну, батько з його мільйонами не рахується)))

До речі, про мільйони. Отут я мимохіть, але по-справжньому заздрила героїні книги. Бо вона займалася тим, про що в дитинстві мріяла я: мандрувати далекими екзотичними країнами і досліджувати археологічні пам’ятки та знахідки. Це насправді було аж таким заповітним бажанням школярки, котра начиталася книг, що далі відгук можете не читати, врахувавши ступінь заздрості, а значить — і необ’єктивності у судженнях)))

Образ Ґертруди Белл, змальований Джорджиною Говелл, не викликав у мене довіри. Ну не могла бути людина з таким сильним характером такою майже ідеальною: чемною зі слугами та підлеглими, люблячою родичів, дбаючою про інтереси всіх і кожного тощо. Подекуди авторка згадує, що Ґертруда то там повелася жорстко з кимось, то тому щось таке сказала. Але потім швиденько-швиденько загладжує негативне враження, яке могло з’явитися у читача, черговою порцією захоплення своєю героїнею.

Проте не Ґертрудою єдиною цінна книга. У ній змальовується значний історичний відтинок часу, який був дуже знаковим для подальшого розвитку світу: остаточний розпад Османської імперії та надання колишнім колоніям можливості для самоідентифікації як держав. Вклад Британії у цей процес описаний дуже докладно, згадані всі ключові особи, котрі брали участь у формуванні державних інституцій та меж країн Близького Сходу, аналізуються їхні кроки й обґрунтовуються рішення. Це все я читала із захопленням захопленої (це зумисна тавтологія)))) історією людини, була вражена колосальною роботою, проведеною авторкою, доки не натрапила на інформацію про наші краї, котру дозволю собі тут процитувати: "Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року". От, знаєте, видалося, що авторка постійно писала про несприятливі умови життя у пустелях і так перейнялася ними, що бачила подібні труднощі скрізь. Про те, як може змінитися властивість ґрунту в залежності від пори року, я не скажу — не фахівець. Однак як сільська дитина стверджую: якщо картопля на вашому городі росте цього літа, то після зими вона там теж ростиме. Ну, або бурячки...

Ні-ні, почекайте, далі теж цікаво: "Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі". Так отож, усе оте, що пов’язане з Троцьким та іншими, то єврейське повстання, бо ж були "криваві бойні", а не те, що ми з вами думали...

Власне, якби це потрапило мені на очі десь на початку книги, я її не дочитала б. А так — подужала. Мало того — я ще й фільм подивилася, збоченка така))) Так, звабили мене кінообкладинка і Ніколь Кідман)) Однак більше за все хотіла побачити пустелю і ті прекрасні міста. Їх там трошки, але є. А фільм... Що ж, це ще більша казочка про Ґертруду Белл, аніж книга)))


Переклад Ілони Віннічук, Тетяни Коробкової, вид. "Наш формат", 2016

14.05.18

Катерина Дем’янчук, Вікторія Дунаєва "Легенди Києва"

Байдужим до віммельбухів не може залишитися ніхто, незалежно від віку та літературних вподобань. Перевірено часом і купою людей, аби ви не сумнівалися))) Отож нова книга із серії "Шукай. Мандруй. Фотографуй" у нашій із сином колекції книжок-розглядалок  також, можна сказати, пішла по руках, бо значно відрізняється з-поміж тих, які у нас вже були. По-переше, вона дає можливість ознайомитися з основними історичними місцями та пам’ятками Києва. По-друге, її чудові ілюстрації, на яких минуле переплітається з сучасністю, а реальне — з містикою чи й навіть фантастикою,  супроводжуються легендами і начебто типовими, однак все одно цікавими завданнями. Бо ж знайти коня князя Ігоря, який сховався на... балконі, погодьтеся, прикольно)))

Київ, змальований у книзі, цікавий і красивенний. І так приємно було, коли син, роздивляючись малюнки, раз по раз вигукував: "А ми тут були! А отут гуляли! А сюди на дах підіймалися! А от сюди нам треба поїхати!" А ви, коли бували на Майдані Незалежності, знали, що на його місці колись було Козине болото? А про те, що в Михайлівському золотоверхому монастирі містилися усипальниці київських князів? А що в Маріїнському палаці була... в’язниця? Ще тут є прекрасний Софіївський собор, Поштова площа, яку й досі треба захищати, бо ж там знаходиться безліч археологічних історичних пам’яток, Ботанінчий сад, котрий Звіринець, Києво-Печерська лавра, у якій ми ще не побували, та інші впізнавані, цікавезні й чарівнезні місця.

До речі, ви здогадалися, що означає слово "фотографуй" у назві серії книг? Так, пропозицію зняти всі ці місця, що, власне, всі мандрівники-туристи і так роблять... Але у цій книзі є дві сторінки, на які фото можна приклеїти! І це теж прикольний елемент гри, а ще — фіксації у дитячих голівках відвіданих місць та інформації про них.

Знаю, що вже вийшла подібна книга "Легенди замків України" і мають вийти "Легенди Львова" (ага, майже як у Винничука))). От дофотографуємо київські локації, а тоді...))) Хоча якраз фото львівських видатних місць у нас вистачає — дуже любимо це місто)))

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої, вид. Bookchef, 2017

07.05.18

Олег Коцарев "Люди в гніздах"

Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, "жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт"? Ну от, ви тепер розумієте, про що я...

Хоча відгук про цю книгу мав початися з радощів — я справді дуже тішуся, що мої враження не співпали з враженнями тих кількох людей, які залишити свої огляди роману на сайті Goodreads. А може, з того, що знайшла ще один твір, написаний у дуже вподобаній мною манері клаптикової історії цілої родини (хто читав "Лялю" Яцека Денеля чи "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Снядянко, зрозуміє, про що я). Однак Олег Коцарев пішов трошки іншим шляхом, ніж згадані мною автори. Окрім реальних осіб та історичних подій, у яких його предкам довелося жити, він увів у твір і неабияку частку себе — у вигляді автора-творця життєвих історій, а не просто оповідача-констататора фактів. Життєві стежки його героїв перетинаються часом геть неймовірним чином, їхні вчинки впливають на життя інших людей, вігукуються у майбутньому, а читач за допомогою автора може охопити всі ці взаємозв’язки разом і замислитися: а як було з людьми, котрі утворили гілки мого генеалогічного дерева, чи то пак куща, як пише Коцарев, та ще й малює його (див. форзац)?

Але повернімося до книги. Невеликі за обсягом розділи-історії про шість поколінь предків автора читаються легко, бо динамічні, насичені подіями, діалогами, подекуди гумором чи сарказмом, часом індивідуальною гіперболізацією, інколи — загальноісторичними узагальненнями, а ще — такими звичними для нас, дітей інтернету, геолокаціями та тегами. Позначки на полях у вигляді років допомагають легше орієнтуватися в часопросторі, а вже згаданий мною генеалогічний кущ на форзаці — у тому, хто ким і кому доводиться. Ще ж про фотографії забула згадати! Вони теж оригінальні, цебто на них — реальні люди. Але автор і тут погрався, дофотошопивши їх певними деталями (ой як цікаво було їх вишукувати, коли відкрила для себе цей секретик))) А ще автор погрався з фіналом роману. Ні-ні, отут я мовчу, як риба, аби не спойлерили, просто зізнаюся: я отримала від книги неабияке задоволення, чого і вам бажаю...

Вид. "Комора", 2017

27.04.18

Мирослав Дочинець "Лис та інші детективні історії"

Мабуть, у кожного читача знайдеться автор, а то й декілька, чия творчість практично безпомилково лягає на душу й розум, а кожна нова прочитана книга лише підтверджує цей факт. От Дочинець для мене — саме такий. У кожен його роман занурююся з головою і відпочиваю, паралельно всотуючи мудрі думки, які від частих повторень (бо ж певні сентенції переповзають із книги в книгу) не псуються, а навіть навпаки — дозрівають, як хороше вино.

У цій книзі багато хорошого вина. І хороших людей. (Втім, нехороших — теж, але не зациклюватимемося на них.) І Мукачевого. І життя. Навіть не так — Життя, повноцінного, насиченого і не прожитого даремне.

От намагаюся сказати щось конкретне про книгу — і боюся. Боюся хоча б дещицю поспойлерити і тим самим зіпсувати насолоду від читання. Бо що-що, а детективи від такого ставлення псуються. А роман "Лис" — насамперед детектив. Захопливий, із неочікуваною зав’язкою, цікавими сюжетними поворотами і якоюсь кіношною геппіендівською розв’язкою. Але ж нам часом ой як потрібні оці геппіенди! Оця казковість (книгу можна назвати й казкою у хорошому значенні слова). Оцей, нехай і вигаданий кимось, приклад того, що все може бути... та ні: все буває... знов не те: все буде добре! Обов’язково й точно-точно. Бо цього хоче головний герой, цього хоче автор і цього хоче, звісно, кожен із нас...

Три оповідання, які доповнили книгу, теж варті уваги. Бо це не просто детективні історії, як вказано на обкладинці. Це історії, розказані Мирославом Дочинцем, а значить, кожна з них не стільки розважає, скільки пропонує поглянути на людей і події під дещо нестандартним кутом зору.

Вид. "Карпатська вежа", 2014

25.04.18

Сашко Дерманський "Король буків, або Таємниця Смарагдової книги"

Наша перша зустріч із творчістю Сашка Дерманського була суперовою! Так-так, ми якось пропустили його книги для молодших дітлахів і взялися відразу за фентезі. Син старанно переглянув усі видання, розкладені на столах у найближчому невеличкому книжковому магазині, й обрав оцю-от, бо ж про драконів, а хто їх не любить?)))

Мушу зізнатися, що світ, створений автором для дітей, захопив і мене, дорослу, не менше ніж твори цього жанру для тих, хто вже виріс. Тут вам і цікаві оригінальні (бо не гноми-ельфи-тощо) народи, і дракони (ну, не можу ще раз про них не згадати)))), і злі чаклуни та добрі чарівники, і боротьба Світла (добра) з Темрявою (злом), і замки та підземні ходи, й химерні істоти і звичні нам пугачі та горобці... А ще — цікавий сюжет і неабияке почуття гумору, включно із використанням гри слів та їх значень, що я дуууууже ціную. От вгадайте, кого звали Білка і Стрілка: тролів чи песиголовців? Або чому вулкан називався Курячим? Чи ж ким насправді виявилася єдина у цьому світі людина?

Але ліпше не напружуйтеся, шукаючи відповіді на ці запитання, а почитайте Сашка Дерманського. Бо ми точно читатимемо й перечитуватимем)))

Малюнки Валентини Богданюк, видавництво "Теза", 2016

20.04.18

Колсон Вайтхед "Підземна залізниця"/Colson Whithead - The Underground Railroad


Якщо добре подумати (не кажу вже про попорпатися), то у кожного з нас у шафі знайдеться якщо й не геть брудна, то досить поношена білизна, а то й цілий скелет. Та ж саме можна сказати про держави, народи, нації. І якою б на позір демократичною, правовою й чемною не позиціонувала себе нині та чи інша країна, в історії кожної є й скелети, і чорні сторінки, й те, про що не хочеться навіть згадувати, бо соромно...

Саме про таке, чого варто соромитися американцям (принаймні, на мій погляд, пишатися точно тут нічим), і йдеться у "Підземній залізниці" Колсона Вайтхеда — книзі-лауреатці численних книгопремій та очільниці не менш численних книгорейтингів. Взяття в рабство однієї раси іншою, переведення людей у статус речей і непомірна жорстокість — це те, що викашлюють американці (та й чи лише вони?) досі. Скажімо, у середині 20-го століття змішані шлюби все ще були дивиною, а народжені в них діти зазвичай мусили домагатися свого права на рівність. І навіть через майже 150 років після відміни рабства у США те, що пост Президента цієї країни обійняв темношкірий, стало своєрідною сенсацією.

Але книга, власне, не про всі оці муки совісті нас сучасних. Вона про просто муки однаєї окремо взятої чорношкірої рабині на ім’я Кора, чиї мати, батько, дід та бабуся, яку схопили в Африці й привезли до Америки, були, відповідно, також рабами. Вона про страх — рабів перед своїми господарями і господарів — перед рабами, яких ставало все більше й більше і які, організувавшись, могли б вирватися з лабет білих людей. Однак лише одиниці із заляканих вщент чорношкірих були здатні підняти голову й боротися за свою (і не лише) свободу. Й Кора стала однією з тих, хто скористався міфічною в реальності, однак реальною у романі підземною залізницею, якою за сприяння аболіціоністів утікачів переправляли у північні штати.

Сюжет — це не головне у романі. Головним для мене стали розмірковування героїв (чи то пак автора) про те, на чому ґрунтується нинішня могутність США. Про те, що білі люди вкрали землю, на якій захотіли жити, вкрали людей, яких змусили працювати на цій землі, аби самим жити, а головне — вкрали багато-багато людських життів. Про жорстокість. Про страх. Про чесність. Про внутрішню силу. Про ненависть і любов. Про прощення і шлях до нього. І про підземну залізницю як шлях до порятунку, яка повинна існувати, навіть коли її вигадали...

З англійської переклала Любов Пилаєва, вид. Book Chef, 2017

17.04.18

Джером К. Джером "Троє у човні (нічого не кажучи про собаку)"/ Jerome K. Jerome - Three Men in a Boat (To Say Nothing of the Dog)

Цю класику анлглійської не тільки літератури, а й гумору я вже колись читала. Але тоді, схоже, щось десь пішло не так, й у пам’яті, окрім сцени, де дядько вішає картину, нічого практично не лишилося. Тому, продовжуючи вправлятися у читанні класики мовою оригіналу, вирішила зробити ще один підхід. Й він виявився ой яким успішним! Бо я зазвичай змушую свої мізки вмикатися дорогою на роботу. Й отих декілька сторінок, прочитаних у метро, не лише сприяли вивченню з десятка нових слів, а й спонукали поусміхатися (часом й уголос) та зарядитися позитивчиком.

Переповідати усім відому фабулу — зайве. Розкажу про те, на що мимохіть звертала увагу. Це, по-перше, певні історичні та культорологічні відомості про міста й містечка Британії, повз які пропливають герої. По-друге, стиль життя тих людей того часу в тій країні. По-третє, авторське милування природою, описи ріки, дерев, того, як це все впливає на настрій різних за темпераментом людей. Ну й по-четверте, неперевершений британський гумор, отой, коли йдеться про серйозні речі, про котрі говориться серйозним тоном, при цьому спілкуються серйозні люди, а тобі смішно аж до гикавки...

А ще я зрозуміла, що мало читаю гумористичної літератури і мені практично нічого сказати по темі. Що порадили б почитати?

13.04.18

Леся Українка "Блакитна троянда"

Є автори, яких я не можу читати запоєм, бо тоді втрачається смак кожного окремо взятого твору. До таких належить і Леся Українка. Здавалося б, основні програмні твори вже було читано-перечитано й розглянуто під різними кутами зору під час здобуття філолоігчної освіти, тож сподіватися на якісь геть нові відкриття начебто марно. Але ні. Десь восени перечитала її "Бояриню" — у світлі актуальних нині подій твір заграв новими барвами. Потім випадково під руку потрапила невелика драма "На полі крові" — ой як гостро там піднята тема не стільки релігії чи віри, а загальнолюдського сприйняття вчинків та подій.

А нещодавно прочитала "Блакитну троянду" — один із найменш відомих її драматургічних творів, і не тому, що він перший, написаний Лесею у цьому жанрі, а тому, що... Отут поставлю три крапки, бо далі будуть виключно суб’єктивні міркування. По-перше, ця драма — надто психологічна. Слово "надто" тут вжите не дарма, оскільки всі її твори відзначаються глибоким психологізмом, але у "Блакитній троянді" саме він грає першу скрипку, чогось іншого: подій, характерів, зіткнень героїв тощо, — як на мене, мало. По-друге, немає конкретної гострої проблеми, навколо якої закручувався б отой весь психологізм. Герої собі живуть та й живуть, спілкуються, зустрічаються, закохуються, морочать одне одному (і читачеві-глядачеві) голови й... усе начебто. По-третє, фінал, як то кажуть, трохи очевидний. Так-так, саме те, що ви подумали (однак відверто не спойлеритиму). Нещасне кохання, воно таке, навіть коли взаємне...

А якщо геть начистоту, то головну героїню мені хотілося... прибити. Або ж гепнути чимось важкеньким по голові. Або ж змусити працювати до знемоги, щоб нічого дурного в голову їй не лізло. Так-так, геть не по-літературознавчому, зате відверто))) Однак фільм все-таки подивлюся.