17.07.17

Олександр Волков "Урфін Джус і його дерев’яні солдати"/Александр Волков - Урфин Джюс и его деревянные солдаты

Ой із яким нетерпінням ми з сином після прочитання "Чарівника Смарагдового міста" очікували продовження пригод Еллі та її друзів! І наші очікування повністю виправдалися — задоволення від книги отримали колосальне! Спочатку син розказував свою версію розвитку подій, роздивляючись ілюстрації (до речі, дуже гарні). Потім ми порівнювали його вигадки з тим, що вигадав автор. Не все співпадало))) Але обидва варіанти мають повне право на життя)))

Як мама, я, окрім цікавих пригод, намагалася роздивитися іще щось "виховне" (куди ж без цього нам, дорослим занудам?))) Так от: виховного тут — хоч греблю гати. По-перше, про взаємодопомогу та взаємовиручку (якось по-газетному звучить, та нехай))). Еллі кинулася на допомогу друзям, бо так і треба чинити, навіть у наш егоїстичний час. По-друге, про стійкість і наполегливість. Можна ж було повернутися додому, не змігши подолати пустелю і чарівні камені. І виправдання було б — незалежні від героїв причини завадили їм досягти мети, не винні вони, то форс-мажор і бла-бла-бла... Однак хто шукає вихід — той його знаходить. По-третє, про важливість планування справ. Ні, експромти теж можуть бути вдалими, а часом і чудовими! Однак чіткий план все-таки краще, ніж його відсутність. А по-четверте, фінал чудовий: знищити, звісно, легше, ніж виправити, однак результат від другого — набагато кращий в усіх сенсах!

Ця книга, крім усього іншого, подарувала мені ще один неймовіврний сюрприз. "Покинь ту книжку, чого ти її за собою скрізь тягаєш!" — скільки разів я чула це в дитинстві від своєї мами! І так приємно було почути це знову — тепер вже на адресу свого сина, який носився з новеньким "Урфіном..." бабусиним городом)))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "ВД "Школа", 2017

11.07.17

Бернардо Ачага "Мемуари корови"/Bernardo Atxaga - Memorias de una vaca

Подивитися на життя під іншим кутом зору часом дуже корисно. То чому б не глянути на нього коров’ячими очима? Так подумала я і практично випадково купила цю книгу з дивною назвою, зовсім незнайомим ім’ям автора та соковитою травичкою на обкладинці. Й інтуїція мене не підвела: книга однозначно потрапить у топ прочитаного в цьому році.

"Мемуари корови" розповідають не тільки про коров’ячі проблеми (хоча і про них також). Події у людському світі їх осторонь не обходять, отож важливі для "письменниці". Їй випало жити у країні Басків відразу після закінчення громадянської війни в Іспанії. Власниця невеликої ферми постачає провіант повстанцям, які все ще ховаються в горах від представників режиму Франко й час від часу роблять диверсії. Корови також залучені до цього. Яким чином? Звісно, не розповім))) Однак розкажу, що завдяки цій корові змогла обміркувати багато речей. Скажімо, те, що варто зробити все можливе, аби виправити ситуацію, яка тебе не задовольняє. Що дружбу й любов можна не тільки заслужити, а й відновити — знову ж таки маючи щирі наміри й докладаючи усіх зусиль. Що внутрішні зміни та переоцінка цінностей  нікому не даються легко, навіть коровам: кожен проходить через свою пустелю й опиняється у реальному світі вже кимось іншим. Що бувають питання — багато питань, відповідей на які годі знайти, та й чи варто шукати.

Роман насичений горами, долинами, соковитою травою й пухнастим снігом. Є у ньому зірки, монастир, кохання, довгі дороги. Є пошуки свого Я, важливість внутрішнього голосу й свобода самоідентифікації. Є легкість стилю, м’який гумор, автентика Іспанії й багато приказок, які так і хочеться цитувати, бо ж із коров’ячою мудрістю не посперечаєшся, хоча й "немає у світі дурнішого створіння, ніж дурна корова". Однак це — не про авторку мемуарів.

Переклад з іспанської Ярослава Губарева, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

***
Хто хоче одразу про все дізнатись,
хай розгорне книжку з іншого боку.

Поки корова живе добре,
вона живе довго.

Між нами кажучи, добрі люди,
щоб визнати,
що ви — нерозумні,
треба розумними бути.

Старі корови
вмирають занадто
швидко.

Знати і проковтнути — це різні речі.

Щаслива корова
не має історії.

Самотня корова добре вилизує себе.

Корова, що не має клепки в голові,
все відкладає на потім.

Той, хто ставить сотню запитань,
не заслуговує на жодну відповідь.

Корова, яка на вчинок не здатна, дурна,
полохлива або невдатна.

10.07.17

Олена Ящук-Коде "Париж і Лондон — столиці мого життя"



Якщо ви любите книги із захоплюючим сюжетом, тоді ця новинка не для вас, бо сюжету тут узагалі немає. Якщо ви — прихильник серйозної пізнавальної чи дослідницької літератури, тоді теж рекомендую не зважати на це видання. Однак коли вам подобається відчувати світ на смак, аромат і дотик, то почитати про Париж і Лондон із точки зору нашої співвітчизниці вам буде цікаво. Книга Олени Ящук-Коде потрапила мені до рук іще в рукопису. Однак гарною новиною стало те, що незабаром вдасться потримати в руках її друковані примірники.

"Париж і Лондон — столиці мого життя" можна назвати збіркою розповідей, а точніше — вражень авторки від цих міст. Поїхавши вчитися до Парижа, Олена невдовзі вийшла заміж й осіла у Місті кохання, згодом слідом за чоловіком перебралася до Лондона, тому оповідає про мегаполіси і як чужинка, котра щойно знайомиться з ними, і як людина, яка довгий час живе там й відчуває себе часткою конгломерацій, що звуться парижани та лондонці. Як справжня жінка вона дуже емоційна, тому текст насичений то захопленням чимось одним, то категоричним несприйняттям іншого, часом розповідь довго концентрується на темі, здавалося б, нецікавій тобі, однак тут же розумієш, що саме про це із вдячністю прочитає хтось інший, а сентиментальність та іронія так часто змінюють одна одну, що настроєві гойдалки (а їх я в мистецтві дуже люблю) читачеві забезпечені. Якщо додати до цього домішок рідного київського суржику, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, деяку плутанину, докладні описи побутових проблем і навіть серіалів та постійне нагадування про аромат свіжоспечених французьких багетів і кави, то складається стійке враження, що ти сидиш із подругою в одній із паризьких кав’ярень і слухаєш її розповіді про все на світі і ні про що конкретне водночас. Однак при цьому в тебе перед очима постає Париж, такий, яким і має бути Місто кохання — ідеальним, прекрасним, елегантним, навіть матюкаються парижани, якщо вірити авторці, вишукано й по-французьки (хоча як іще?)))

Ех, що тепер робити? Я знову хочу в Париж!))) І в Лондон уже також... Коли буде безвіз із Великою Британією, ніхто не в курсі?)))

Вид. "КМ-Букс", 2017

06.07.17

Вільям Кент Крюгер "Звичайна вдячність"/ William Kent Krueger - Ordinary Grace


Схоже, це буде не відгук на саме цю книгу, а список тих творів, про які я мимохіть згадувала, читаючи "Звичайну вдячність". Ну, якось так склалося)))

Отож, аналогія перша: "Вбити пересмішника" Гарпер Лі. Її важко не помітити, оскільки сам автор зізнається, що це — його найулюбленіший твір, що саме цей роман справив на його творчість неабиякий вплив етзетера... Воно і справді: оповідь ведеться від імені дитини (однак у Крюгера це 13-річний хлопчик), велику роль у житті якої відіграє постать батька. В місті відбуваються загадкові події, до яких хлопчик так чи інакше має стосунок. Зрештою, що б там не сталося, підліток виходить із цього всього з новим досвідом. Однак наполегливо не раджу заміняти "Вбити пересмішника" романом Крюгера: як на мене, книги абсолютно різні за емоційним насиченням, і сучасна, звичайно, програє.

Аналогія друга, на яку натикалася, гортаючи відгуки інших читачів: "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Той же хлопчик, те ж літо, таке ж провінційне маленьке містечко, і брат молодший такий же, і дитячі страхи, і загадкові події... Однак книга зовсім, зовсім не така! Коли у Бредбері все наповнене-переповнене сонцем і щастям, то роман Крюгера змушує сумувати, страждати, а то й плакати. І навіть попри спеку, яка раз по раз згадується у "Звичайній вдячності", у мене все одно склалося враження, що там постійно йшов дощ. Бо хіба можна бачити сонце, коли навколо панує нагла смерть, яка забирає близьких тобі людей?

Аналогія третя, вже не позичена, а моя: "Несказане" Селесте Інг. На позір щаслива й міцна родина насправді такою не є, і це стає очевидним після того, як гине старша донька. У кожного з п’яти її членів — своє життя, свої таргани, свої секрети, і ні про яку сімейну єдність тут говорити не доводиться. Хоча варто зазначити, що у Крюгера все-таки не відчувається такої безвиході, як у Інг, бо він мав іншу мету: показати читачеві, що навіть найстрашніші події у житті можна пережити, якщо наповнитися терпінням, прощенням і вірою в Господа. Так-так, що б вам не казали, книга саме про це. Ну і трошки детектив...

Переклад з англ. Оксани Дятел, вид. "Наш формат", 2016

03.07.17

Корінна Хофманн "Біла масаї"/ Corinne Hofmann - Die weisse Massai

Мені здається, що європейців можна, грубо кажучи, поділити на категорії щодо їх захоплення чимось далеким та екзотичним: є люди, яким мила Африка, є ті, котрим близький Схід, а хтось шаленіє від Латинської Америки. Я однозначно належу до перших, тому книги про цей континент, культуру та історію його народів мене дуже приваблюють (тут гріхом буде не згадати про "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі — найкращий роман про Африку з усіх, що мені до цього часу траплялися). "Біла масаї" цінна, поміж іншого, ще й тим, що описує життя однієї з корінних народностей Кенії з точки зору білої (не порахуйте за расизм, так у заголовку книги написано))) людини, котра з головою занурилася в побут і не тільки.

Отже, сюжет: молода жінка зі Швейцарії, приїхавши до Кенії у відпустку, так закохується в юнака-масаї, що вирішує не тільки вийти за нього заміж, а й оселитися з ним у маленькому й геть далекому від цивілізації селищі. Як ви гадаєте, що з цього вийшло? Ні-ні, я не вас, романтиків у рожевих окулярах, запитую, а тих, хто, з огляду на досвід, а чи на цинізм, здатен реально оцінити ситуацію. Так отож, як кажуть: фінал стосунків можна було передбачити з самого початку роману, і я наприкінці книги аж зітхнула з полегшенням — не розчарувала авторка, бо у випадку повного геппі-енду я їй не повірила б.

Хоча не вірити Корінні Хофманн важко, адже твір — зовсім не художній. Маю на увазі як його біографічну, цебто геть не вигадану, основу, так і відсутність інших ознак того, що зазвичай називають художньою літературою: глибоких образів, красивих метафор та описів, занурення у щось більше, ніж побут... Однак згадайте успіх "Вуличного кота Боба" — книги, точнісінько такої ж за згаданими мною вище ознаками, — і ви зрозумієте, чому "Білу масаї" читають і навіть екранізували (фільму ще не бачила). Це — справжнє життя, без епітетів і прикрас. Подобається чи ні, а героїня перейнялася пристрастю до чорношкірого воїна і, теж подобається чи ні, обламалася. Вона схильна пояснювати це різницею в культурах та ментальності — нехай буде так. Я ж — здоровим глуздом жінки, якій набридло приносити себе в жертву чоловікові (а це ми схильні робити, незаважаючи на те, якого кольору шкіра в коханого і де він пропонує нам жити: в маньяті чи палаці).

Відкриваючи книгу, я хотіла в Африку. Прочитала про ті труднощі з бюрократією та хабарями, водою і їжею, автобусами й дорогами, заробітком та витратами і... так само хочу в Африку. Бо хіба нас, українців, можна налякати тим, із чим ми постійно стикаємося?))) Мене, як авторку, швейцарський рівень життя не розбалував))) От тільки заміж за масаї точно не піду, і не просіть)))

29.06.17

Катя Петровська "Мабуть Естер"/Katja Petrowskaja - Vielleicht Esther


Не можу стриматися, аби отак відразу, як-то кажуть, із порогу не заявити: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч. Глибока, прониклива, емоційна, правдива, важка й тим самим якась катарсична, ця невелика автобіографічна скоріше повість, ніж роман — якщо зважати на обсяг, ця величезна епопея — якщо зважати на зміст підіймає одну з найважливіших складових людської особистості: її національну самоідентифікацію.

Авторка — українка за місцем народження, полька за прізвищем, німкеня за громадянством, єврейка за національністю — шукає своє коріння, вивчаючи  генеалогічне дерево родини з усіма його багаточисельними відгалуженнями, виймаючи вкриті пилом фотографії, листи, газети, викликаючи забуті, здавалося б назавжди, спогади, переживаючи те, що відчували давно мертві її предки. Вона не просто перегортає архіви, вона ходить тими дорогами, якими ходили її діди-прадіди-прапрадіди. А оскільки це здебільшого дороги війни, концтаборів та Голокосту, то той біль, котрий звалюється на авторку цієї документальної, попри всю її літературність, книги, місцями годі витримати.

Окремої уваги вартий стиль написання. Тут немає сюжетної лінії, чіткої фабули, розвитку подій, ба навіть діалогів. Книга — це просто рефлексії Каті Петровської, написані — принаймні так видається — для самої себе. Це суміш зі спогадів, переживань, сумнівів, емоцій. Це коктейль із людей і нелюдів, із країн і вулиць, з подій і дат, зі смертей, убивств, забуття... Це щось нове для читача, надзвичайно сильне, неймовірно голосне й однозначно варте прочитання: хоча б задля того, щоб не забути, не забути щонайменше того нашого Бабиного яру, якщо на більше ми поки що (чи ж уже?) не здатні...

Переклад з німецької Юрка Прохаська, вид. "Книги - ХХІ", 2015

27.06.17

Трошки статистики

Якось не люблю підбивати підсумків: таке враження, що подібним чином ти намагаєшся щось завершити і забути про нього. Але часом ситуація, як-то кажуть, сама вимагає це зробити.

Сьогодні лічильник блогу показав, що за ті 2,5 року його існування "Сонячну скарбницю" переглянули 50 тисяч разів. Небагато, звісно, особливо ж коли порівняти з моїм попереднім блогом, який мусила закинути, бо свого часу звила кубельце не на тій платформі))) Проте це також — результат, який радує))

Переглянула статистику, бо ж цікаво, про що люди читають найбільше. ТОП-5 вийшов досить цікавим і різноплановим.

1. "Наші душі вночі" Кента Гаруфа. Вочевидь, продумана рекламна акція, яка супроводжувала вихід цієї книги, виправдала себе. До блогу заходили ще до появи роману на книжкових полицях, а потому шукали, вочевидь, підказок: варто читати чи ні? Повторюся: таки варто. До того ж, похвалюся, що мені пощастило ознайомитися з романом набагато раніше за пересічних читачів, оскільки я робила його літературне редагування))) І так: можете кидати капцями за недоліки, тим паче, знаю, за що вигрібатиму))) Але книга справді хороша...

2. "Долі та фурії" Лорен Грофф. Мабуть, бути однією з перших читачок популярних книг таки вигідно — хоча б за рахунок статистики переглядів блогу. Бо цей роман я також взяла до рук іще у вигляді вордівського файлу, зробленого перекладачкою, — ага, те саме літредагування))) Вже нині можу порівняти багато інших читацьких вражень, дуже різнопланових, які зазвичай і викликає по-справжньому глибока книга. А "Долі та фурії" — саме така. Не вірите? Раджу перевірити))

3. "Я не хочу бути принцесою" Гжегожа Касдепке". В якийсь момент я зрозуміла, що варто писати не тільки про дорослі книги. Світ дитячої літератури — не менш захопливий, кажу це з точки зору дорослого читача. У цьому додатково переконалася, коли почала читати підліткові книги, з яких я начебто вже виросла і до яких син ще не доріс. Часом поглянути на життя під іншим кутом дууууже корисно. Що ж до саме цієї книги вже улюбленого нашого автора, то вона дуже кумедна й дуже весела — рекомендую!

4. "Банда піратів. Корабель-привид" Жюльєтт Парашині-Дені та Олівера Дюпена. Іще одна дитяча книга, точніше — ціла серія з чотирьох томів, чудово видана українською мовою, зайняла достойне місце, як бачу, не тільки на нашій книжковій поличці. Бо хто ж не любить справжніх пригод, та ще й піратських? Отож-то!

5. "Кава по-віденськи" Віти Вітренко. А це — книга-сюрприз у багатьох сенсах. По-перше, вона існує, наскільки мені відомо, тільки в авторському рукописі. Принаймні, я її читала саме у такому вигляді. Проте роман виявився настільки хорошим в усіх сенсах, що промовчати я не могла й написала відгук. Й от результат: його читають, а відповідно, читатимуть і книгу. Тож звертаюся до авторки: друкуй цей твір і пиши ще! Це навіть не риторичний заклик, це щире прохання читача, залюбленого в хороші книги)))

АПД: "Кава по-віденськи" таки видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Купити можна ТУТ

26.06.17

Гжегож Касдепке "Обережно! Усе, що має знати дитина, щоб безпечно бавитися вдома"

Ой який кумедний песик у цій книзі! Мало того, що він дуже тямущий, то ще і здатен говорити! Ні-ні, не людською мовою, бо ж книга — не казочка, а цілком реальна історія, яка може трапитися в будь-якій родині. Песик Джуніор може "говорити" емоціями й одним своїм "Гав!" передати стільки вражень, думок та почуттів, що  хлопчику Домініку кращого співбесідника й не треба. А розмовляє він із новим чотирилапим другом про небезпеки, які можуть чигати на маленьких і песиків, і дітлахів у, здавалося б, найбезпечнішому місці на світі — вдома.

Кожен із понад десяти невеличних розділів книги присвячений певному виду небезпек: від того, куди не слід стромляти пальці, до правил поводження з газом та вогнем. Здавалося, що мій п’ятирічний син уже все знає і йому буде нецікаво повторювати відомі з повчань, а то й перевірені на собі правила безпеки (хіба знайдеться дитина, яка жодного разу не прищемила собі пальців дверима або ж ніколи не впускала чогось важкенького на ноги?), проте він весело реготав зі справді прикольного навіть мені песика, старанного Домініка й навіть суворої бабусі Марисі. А цікаві завдання наприкінці кожного розділу давали змогу проекзаменувати не тільки його, а й мене саму: повірте, навіть ми, дорослі, не завжди пам’ятаємо, на що варто звернути особливу увагу.

Окремий респект за ілюстрації та живу й динамічну верстку тексту, а автору — за можливість донести дітям важливе.

Малюнки Артура Гулевича, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2017

22.06.17

Ольга Кобилянська "Царівна"

Якщо забути про те, що Кобилянська — класик української літератури, якщо викинути з голови всю ту прищеплену в школі та виші повагу до неї як до класика, якщо подивитися на роман очима неофіта, не навернутого філологічною, а чи й просто шкільною освітою до сліпого поклоніння всім, хто потрапив до програм та хрестоматій, якщо постаратися відкинути всі застряглі у свідомості штампи щодо укрліту, то маємо таке...

По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.

Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.

Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.

По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.

По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.

Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))

Вид. "Фоліо", 2016

20.06.17

Барбара Космовська "Samotni.com"/Barbara Kosmowska - Samotni.pl


Від авторки улюбленої "Буби" очікувала чогось такого ж фєєрично позитивного та дотепного. Натомість отримала напрочуд серйозну не тільки за темою, а й за стилем викладу книгу, яка змушує серйозно замислитися над купою серйозних проблем і зробити серйозні висновки. І ні — це не тавтологія, це художній прийом для підсилення серйозності.

Назва книги навіяна польським сайтом, на якому, наскільки я зрозуміла, самотні підлітки (і не тільки) шукають хоча б когось, із ким можна почуватися не покинутим. Про сайт тут не йдеться, а от про самотність — так, і дуже багато. Бо майже всі герої роману — саме такі. Хоча от подумала, і слово "майже" можу чесно видалити: навіть якщо у когось із підлітків поруч хтось є, це не позбавляє відчуття покинутості, адже з ними немає найрідніших — батьків. І коли причиною цього стає смерть, із цим усе якось більш-менш зрозуміло, а от коли батьки — живі, але десь делеко (на заробітках, в іншій родині або ж просто казна-де), то змиритися з цим важко. Але треба, щоб жити далі.

Саме це і вдається юним героям роману: Йоанні та Віктору. А все завдяки тому, що поряд опинилися небайдужі, хоч і чужі, дорослі. Звичайно, діти спочатку не вірили в те, що все може бути добре, адже все — страшенно погано, й виходу начебто не видно. Проте і зведена сестра Йоанни та вчителька Віктора за сумісництвом, і фотограф Шимон не опускали рук і домоглися того, що до підлітків повернулися і віра в майбутнє, й упевненість у собі, й відчуття захищеності та потрібності комусь. 

Насправді розвиток подій та особливо фінал видалися мені занадто позитивними і сповненими беззаперечного оптимізму. Аж захотілося вигукнути: ви про що? так не буває! А потім подумала, і згадала, що буває — часто все складається настільки добре, вдало і гарно, що... Так-так, часом хочеться вигукнути: такого не може бути))) Але не вірте, тому що в житті моживе все.

П. С. Ледь не забула: ще ж книга — про перше кохання. Хто вже не па’ятає, що значить безмежно довіряти, беззастережно захоплюватися, безпричинно літати, — вам сюди.

Переклад із польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2017


13.06.17

Мирослав Лаюк "Баборня"

Стільки вражень-відгуків-рецензій чула-читала про "Баборню", що, коли таки взялася за роман, то понад усе хотіла, аби моє особисте прочитання все-таки лишилося виключно моїм. Тому постаралася з усіх сил абстрагуватися і... забула про свої старання. Цього, як виявилося, не потрібно було робити зусиллям волі, бо книга впоралася сама, захопивши і відволікши від усього раніше прочитаного про неї.

Чесно зізнаюся, що досі розкласти по поличках якісь однозначні висновки не вдається. Книга надто багатопланова для цього. І герої, і події не мають оціночних авторських суджень, тому подаються досить об’єктивно, в динаміці, в розвитку, а отже, стрибають по тих внутрішніх поличках читача й заважають сказати: Марія Василівна дійсно сучка, Онуфрій — герой-месник, а школа — болото. Бо ж насправді все не так.

А як? А так, як у житті, — по-всякому, по-різному, без планів (хіба що навчальних це не стосується), без керма і вітрила (бо коли думаєш, що вони в тебе є, доля швидко переконує в протилежному), із сюрпризами (не завжди, зрозуміло, приємними), з банальностями, із вкрапленнями щастя в загалом суцільну незадоволеність власною долею (в кого навпаки — зізнавайтеся, будемо заздрити рештою людства))) І коли воно — життя — минає в прямому сенсі слова, всі оті вище перелічені й не тільки речі сприймаються інакше. Не всіма, звісно. Героїнею роману зокрема. Проте от зараз, занотовуючи цей потік свідомості (бо притомним відгуком про книгу це назвати складно))), я міркую: а що, коли Марія Василівна завжди була такою, як в кінці книги? Тобто не чистопородною сучкою, а здатною на добро жінкою? Просто сама цього не знала — що вже говорити про інших. Хоча от згадую, як вона повелася з малим Копчуком, то вбити її готова. І помститися не тільки за Копчука, а й за всіх жертв і нині живої, попри реформи (чи радше "реформи"), системи радянської шкільної освіти, але це — окрема тема для розмови.

Власне, тем для розмови роман пропонує багато. Крім шкільної освіти, виховання та особливостей педагогічного колективу (погодьтеся, тут багато про що можна говорити), як вам, наприклад, тема УПА? І не просто про героїзм доведеться згадувати, а й про кровопролиття, вбивства, зради, звичайне боягузство, про понівечені долі і скалічені тіла, про наслідки, які досі пожинаються. Не хочете занурюватися в історію? Давайте обговоримо мажорів, їхніх батьків і все_можна_купити. Бо й справді так. Бо як би нам не хотілося, аби було інакше, насправді — так. Або про релігію поміркуймо, і про віру, звісно, також, бо одне без іншого не обговорюється. І про гріх — чи можна його спокутувати? І яким чином? І хто визначає покуту: Бог, священик чи сам грішник? Занадто філософські питання? То давайте про заробітчанство — це життєво й актуально. І не забудьмо про покинутих дітей, у яких є гроші, проте немає материнської любові: що з цього важливіше? Що, нічого із запропонованого мною не зацікавило? Тоді вам до Мирослава Лаюка і його дебютного і такого потужного роману — точно знайдете, за що зачепитися)))

п.с. Хто там чекав від мене критики?))) То от вона: Марію Василівну редактори-коректори один раз обізвали Марією Миколаївною, Ганнусю — Галинкою (чи навпаки, точно не пригадую вже), Ірину Володимирівну — Матвіївною. На цьому все)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

07.06.17

Олесь Донченко "Золота медаль"

У батьківському домі не було великої бібліотеки. Ні, це зовсім не означає, що ми, діти, мало читали! Мені нині здається, що мало чого непрочитаного мною було на полицях шкільної та сільської бібліотек))) Звісно, повне зібрання творів Леніна та подібне лишилося неторканим, однак художні книги я просто ковтала.

"Золота медаль" із точнісілько такою, як на фото тут, обкладинкою, була однією з наших домашніх і маминих улюблених книг. До грубезного тому я придивлялася довго, а років в 10-11 прочитала його. Ой, які чудові враження були тоді у мене від роману! Ці всі дорослі-дорослі випускники, перше кохання, вибір професії, щира дружба й обов’язково-обов’язково-обов’язково — прекрасне світле майбутнє у комунізмі! Можете сміятися, але тоді я була піонеркою і жила в Радянському Союзі...

Перечитувати роман бралася з осторогою, але разом із тим і з надією надихнутися, як тоді, зачаруватися героями, як тоді, отримати позитив і віру у щось світле... Натомість гірко, дуже гірко розчарувалася. З далекого для повоєнних героїв книги майбутнього все те, чим вони горіли, видається таким непотрібним, наївним, смішним, подекуди навіть примітивним, що ліпше сприймати твір як фантастичну утопію, ніж реалізм. А насправді ж це — реальність, у яку вірили наші батьки, діди. Часом із підозрою, а часом і щиро...

Певно, не врато говорити, що герої-школярі, та й дорослі — ідеалізовані. Комуністи і комсомольці часом видаються не людьми, а роботами. Вони навіть заздрять якось по-особливому, чесно і по-комсомольськи, що має викликати захоплення. Захоплення повинна викликати і самовідданість трудящих, готовність горіти на роботі й натомість отримувати мізер, "віддавати всього себе на благо Батьківщини й партії". І викликала ж! І рівнялися на таких героїв! І, що головне, такі насправді тоді траплялися!

Єдине, що беззаперечно сподобалося, то це — гарна мова і жодних, жоднісіньких помилок чи одруківок! Таки ж уміли тоді працювати на совість, нє?))))

Вид. "Радянська школа", 1983

06.06.17

Гжегож Касдепке "Велика книга почуттів"/Grzegorz Kasdepke - Wielka księga uczuć

Під обкладинкою величенького і важкенького тому — не одна, а аж чотири книги, які спочатку виходили окремими виданнями, а потім були зібрані в одне ціле. Бо насправді вони і є однією цікавезною історією, яку пов’язують головні герої — дітлахи старшої групи одного садочка, їх вихователька пані Мілка, директорка і, трошки пізніше, коханий пані Мілки Куба. Чому так докладно перераховую героїв? Та тому, що ми з сином устигли їх усіх полюбити! І дорослих, і малих: романтичну Розальку, закохану в серйозного Гжеся, розважливого Бодю, Зосю, інших малюків. І, звісно, Гжегожа Касдепке, у щирих почуттях до якого, упевнена, можуть зізнатися багато українських читачів.

У першій частині "Тільки без поцілунків!" Або Як дати собі раду з деякими почуттями" розповідається про базові емоції: смуток, радість, ненависть, огиду, любов тощо. Розповідається на доступних прикладах за допомогою ситуацій, у які потрапляють діти. Наприкінці кожного розділу дається визначення почуття, про яке йшлося, до того ж просте, доступне і не без гумору. Потім ідуть дієві поради, окремо — для дітей, окремо — для дорослих. Зізнаюся: почерпнути для себе вдалося багато чого.

За подібним принципом побудовано й наступні книги: "Любить, не любить... або Далі про почуття","Жах! або Звідки беруться діти","Команда пані Мілки, або Про повагу, сміливість та інші цінності". Остання була написана під час проведення "Євро-2012", тому всі приклади крутяться навколо цієї події та захоплення дітлахів футболом. Але окремо хочу зупинитися на тому, звідки беруться діти, бо це дісно важлива для дітей і важка для батьків тема. Важкою вона була і для мене, особливо ж після того, як прочитала докладний (не сумнівайтеся!) опис статевого акту, вкладений у вуста розважливого Боді. Насправді не знала, зважуся читати і пояснювати малому, як то все відбувається між дорослими у ліжку, чи ні. Але... Я це зробила! Пишаюся)) Тепер син не піддаватиметься чуткам та пліткам, а зможе апелювати вичитаними у книзі знаннями. Ну, принаймні я на це сподіваюся)) А ще шикувати словом, яке чомусь йому найбільше припало до вподоби: сперматозоїди. Любить він отакі доооовгі слова, колекціонує))

А ще колекціонує кумедні випадки. Касдепке тут також собі не зрадив: такий гомеричний регіт викликала у нас ще одна його історія: "Я не хочу бути принцесою". І таке ж задоволення. На цій хвилі придбали ще кілька книг цього автора — тож у передчутті))

Переклад Ярослави Івченко, художник Марцін Пивоварський, вид. "Урбіно", 2017

31.05.17

Андрій Войніцький "Скільки коштує бути білою вороною"

Читати серію "Вітражі" від видавництва "Віват" завершила збіркою оповідань Андрія Войніцького. Якщо після "Синдрому листопаду" Вікторії Амеліної було прийняте палке рішення прочитати всі книги серії, книга Руслана Горового дещо розчарувала, Олексій Чупа своїм "Акваріумом" знову підніс на верхівку захоплення незвичністю теми та її реалізацією, то "Скільки коштує бути білою вороною" викликало бажання отримати продовження серії. Або ж не серії, а просто тенденції друкувати молодих, нерозпіарених і не надто відомих письменників.

Збірка Войніцького, як на мене, нестандартна — насамперед своєю жанровою та тематичною неоднорідністю. Тут і а-ля жіноча (бо якась істерична) історія про чоловіка, котрий страждає від того, що його покинула дружина, й зрештою зважується на рішучий крок. І ще одна чоловіча історія про те, які всі жінки с... тобто не варті його, хоча зрештою герой кардинально змінює свій стиль життя (щоправда, чи допомогло це йому — невідомо). Тут і фантастичні оповідання — дещо химерні та відразливо-жорстокі, однак досить оригінальні. Завершується книга таким собі спогадом про 1991-й рік — зрозуміло, що тут також все вкрите тією ж безвихіддю, як і в попередніх творах, однак вона така знайома, аж рідна, бо ж більшість із читачів самі пережили щось подібне, хіба що без смерті матері. Ще одна особливість книги — у ній немає ніякого просвітку й надії на те, що поруч із бідою та зневірою можуть бути умиротворення і радість— а саме так у житті й буває, воно непостійне навіть у своїй нещасності. 

Вже традиційно мимохіть у кожній збірці вирізняю для себе оповідання, яке чимось зачепило найбільше. У Войніцького це "Скільки коштує бути білою вороною" (мабуть, таки не даремно воно дало назву книзі). Часом бути нею, а не частиною натовпу, не вартує нічого, а буває, за це треба пожертвувати своїм звичним життям. Головне, точно знати, що ти хочеш саме цього — перестати бути гвинтиком машини, котра мчить у не потрібному тобі напрямку.

Переклад з рос. Л. С. Задьорної, вид "Віват", 2015

30.05.17

Лінвуд Барклей "Втрата" ("Немає часу для прощання")/ Linwood Barclay - No Time For Goodbye



Десь наткнулася на порівняння Лінвуда Барклея з Кінгом, мовляв, такий же напружений сюжет і глибокий психологізм. Приготувалася до чогось містичного та страшного. І спочатку навіть отримала й одне, й інше — раптове зникнення цілої родини без пояснень натякнуло на втручання нечистої сили чи чогось такого. Проте потім розчарувалася: спочатку образи головних героїв — подружжя — перестали розвиватися і залишилися якимись двовимірними, а стосунки геть незрозумілими. Згодом з’явилося відчуття тупцяння на місці в розвитку сюжету — хотілося якоїсь динаміки, а її все не було. Потім знайшлися приводи, аби причепитсия до автора і покритикувати його: наприклад, оті розповіді про одну з цілого класу ученицю, запущену, з неблагополучної родини, але талановиту були не просто так — в подальшому її вітчим-гангстер  на знак вдячності до вчителя, котрий звернув увагу на дівчину, допоміг героєві. Наче логічний хід, але такими білими нитками пришитий!

От розгадка історії для мене була справді неочікуваною Все виявилося досить банальним — це я до того, що містикою тут насправді й не пахне. В усьому винен — увага: спойлер! — безхребетний татко, якого я готова була вбити, хоча він і без моєї допомоги з цим упорався. А в усьому іншому — гепі-енд)))

Переклад Віктора Шовкуна, вид "Клуб сімейного дозвілля", 2009