25.05.18

Дмитро Білий "Басаврюк ХХ"

Очікуючи прочитати історію про тих, хто боровся за вільну Україну на початку ХХ століття, натрапила на щось таке, що мені часто-густо нагадувало відому історію про графа Дракулу. Ні, у книзі є волинські ліси та бійці УПА, які намагаються у них вижити, є емігранти, котрі прагнуть допомогти рідній країні, вимушено живучи за кордоном, цебто є реальне історичне тло. Й у нього вплітається нереальна історія про упирів, Храми Жаху й щось таке, що не можна  спіймати й осягнути, зате можна прямо звинувачувати в усіх бідах, які трапляються із людством загалом та Україною зокрема.

Тож якщо ви любите заплутані й захопливі напівдетективні-напівфантастичні історії про таємні організації, невідомі й невидимі сили, родинні перекази, старі садиби та замки, упирів, вовкулаків та іншу нечисть, про мужніх героїв, вродливих дівчат і трошки про кохання — вам сюди. Якщо ж хочете чогось справді історичного — пошукайте іншу книгу.

Вид. "Наш формат", 2014

15.05.18

Джоржджина Говелл "Королева пустелі"/Georgina Howell - Gertrude Bell: Queen of the Desert, Shaper of Nations

Ця книга справила на мене враження монументальності. Чомусь. Читалася довго й подекуди важко, що я пояснювала своєю нелюбов’ю, точніше сказати, незахопленням біографічною літературою. Не знаю, чому, але глибоко в мені живе переконання, що як не старалися б автори подібних книг змалювати особу такою, якою вона була насправді — це неможливо. Бо навіть негативного героя автор так чи інакше починає любити: якщо не дорослого гада, то маленьке і ще невинне дитятко. Ну чи жаліти, що часом призводить до того самого — прикрашання особистості.

Ні, я жодним чином не заперечую того, що Ґертруда Белл була видатною жінкою! Якщо й нині, через сто років, її життя викликає таке захоплення, то важко навіть уявити, що відчували сучасники цієї британки — розумної, освіченої, самостійної, впертої, цілеспрямованої. І незалежної від чоловіків (ну, батько з його мільйонами не рахується)))

До речі, про мільйони. Отут я мимохіть, але по-справжньому заздрила героїні книги. Бо вона займалася тим, про що в дитинстві мріяла я: мандрувати далекими екзотичними країнами і досліджувати археологічні пам’ятки та знахідки. Це насправді було аж таким заповітним бажанням школярки, котра начиталася книг, що далі відгук можете не читати, врахувавши ступінь заздрості, а значить — і необ’єктивності у судженнях)))

Образ Ґертруди Белл, змальований Джорджиною Говелл, не викликав у мене довіри. Ну не могла бути людина з таким сильним характером такою майже ідеальною: чемною зі слугами та підлеглими, люблячою родичів, дбаючою про інтереси всіх і кожного тощо. Подекуди авторка згадує, що Ґертруда то там повелася жорстко з кимось, то тому щось таке сказала. Але потім швиденько-швиденько загладжує негативне враження, яке могло з’явитися у читача, черговою порцією захоплення своєю героїнею.

Проте не Ґертрудою єдиною цінна книга. У ній змальовується значний історичний відтинок часу, який був дуже знаковим для подальшого розвитку світу: остаточний розпад Османської імперії та надання колишнім колоніям можливості для самоідентифікації як держав. Вклад Британії у цей процес описаний дуже докладно, згадані всі ключові особи, котрі брали участь у формуванні державних інституцій та меж країн Близького Сходу, аналізуються їхні кроки й обґрунтовуються рішення. Це все я читала із захопленням захопленої (це зумисна тавтологія)))) історією людини, була вражена колосальною роботою, проведеною авторкою, доки не натрапила на інформацію про наші краї, котру дозволю собі тут процитувати: "Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року". От, знаєте, видалося, що авторка постійно писала про несприятливі умови життя у пустелях і так перейнялася ними, що бачила подібні труднощі скрізь. Про те, як може змінитися властивість ґрунту в залежності від пори року, я не скажу — не фахівець. Однак як сільська дитина стверджую: якщо картопля на вашому городі росте цього літа, то після зими вона там теж ростиме. Ну, або бурячки...

Ні-ні, почекайте, далі теж цікаво: "Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі". Так отож, усе оте, що пов’язане з Троцьким та іншими, то єврейське повстання, бо ж були "криваві бойні", а не те, що ми з вами думали...

Власне, якби це потрапило мені на очі десь на початку книги, я її не дочитала б. А так — подужала. Мало того — я ще й фільм подивилася, збоченка така))) Так, звабили мене кінообкладинка і Ніколь Кідман)) Однак більше за все хотіла побачити пустелю і ті прекрасні міста. Їх там трошки, але є. А фільм... Що ж, це ще більша казочка про Ґертруду Белл, аніж книга)))


Переклад Ілони Віннічук, Тетяни Коробкової, вид. "Наш формат", 2016

14.05.18

Катерина Дем’янчук, Вікторія Дунаєва "Легенди Києва"

Байдужим до віммельбухів не може залишитися ніхто, незалежно від віку та літературних вподобань. Перевірено часом і купою людей, аби ви не сумнівалися))) Отож нова книга із серії "Шукай. Мандруй. Фотографуй" у нашій із сином колекції книжок-розглядалок  також, можна сказати, пішла по руках, бо значно відрізняється з-поміж тих, які у нас вже були. По-переше, вона дає можливість ознайомитися з основними історичними місцями та пам’ятками Києва. По-друге, її чудові ілюстрації, на яких минуле переплітається з сучасністю, а реальне — з містикою чи й навіть фантастикою,  супроводжуються легендами і начебто типовими, однак все одно цікавими завданнями. Бо ж знайти коня князя Ігоря, який сховався на... балконі, погодьтеся, прикольно)))

Київ, змальований у книзі, цікавий і красивенний. І так приємно було, коли син, роздивляючись малюнки, раз по раз вигукував: "А ми тут були! А отут гуляли! А сюди на дах підіймалися! А от сюди нам треба поїхати!" А ви, коли бували на Майдані Незалежності, знали, що на його місці колись було Козине болото? А про те, що в Михайлівському золотоверхому монастирі містилися усипальниці київських князів? А що в Маріїнському палаці була... в’язниця? Ще тут є прекрасний Софіївський собор, Поштова площа, яку й досі треба захищати, бо ж там знаходиться безліч археологічних історичних пам’яток, Ботанінчий сад, котрий Звіринець, Києво-Печерська лавра, у якій ми ще не побували, та інші впізнавані, цікавезні й чарівнезні місця.

До речі, ви здогадалися, що означає слово "фотографуй" у назві серії книг? Так, пропозицію зняти всі ці місця, що, власне, всі мандрівники-туристи і так роблять... Але у цій книзі є дві сторінки, на які фото можна приклеїти! І це теж прикольний елемент гри, а ще — фіксації у дитячих голівках відвіданих місць та інформації про них.

Знаю, що вже вийшла подібна книга "Легенди замків України" і мають вийти "Легенди Львова" (ага, майже як у Винничука))). От дофотографуємо київські локації, а тоді...))) Хоча якраз фото львівських видатних місць у нас вистачає — дуже любимо це місто)))

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої, вид. Bookchef, 2017

07.05.18

Олег Коцарев "Люди в гніздах"

Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, "жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт"? Ну от, ви тепер розумієте, про що я...

Хоча відгук про цю книгу мав початися з радощів — я справді дуже тішуся, що мої враження не співпали з враженнями тих кількох людей, які залишити свої огляди роману на сайті Goodreads. А може, з того, що знайшла ще один твір, написаний у дуже вподобаній мною манері клаптикової історії цілої родини (хто читав "Лялю" Яцека Денеля чи "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Снядянко, зрозуміє, про що я). Однак Олег Коцарев пішов трошки іншим шляхом, ніж згадані мною автори. Окрім реальних осіб та історичних подій, у яких його предкам довелося жити, він увів у твір і неабияку частку себе — у вигляді автора-творця життєвих історій, а не просто оповідача-констататора фактів. Життєві стежки його героїв перетинаються часом геть неймовірним чином, їхні вчинки впливають на життя інших людей, вігукуються у майбутньому, а читач за допомогою автора може охопити всі ці взаємозв’язки разом і замислитися: а як було з людьми, котрі утворили гілки мого генеалогічного дерева, чи то пак куща, як пише Коцарев, та ще й малює його (див. форзац)?

Але повернімося до книги. Невеликі за обсягом розділи-історії про шість поколінь предків автора читаються легко, бо динамічні, насичені подіями, діалогами, подекуди гумором чи сарказмом, часом індивідуальною гіперболізацією, інколи — загальноісторичними узагальненнями, а ще — такими звичними для нас, дітей інтернету, геолокаціями та тегами. Позначки на полях у вигляді років допомагають легше орієнтуватися в часопросторі, а вже згаданий мною генеалогічний кущ на форзаці — у тому, хто ким і кому доводиться. Ще ж про фотографії забула згадати! Вони теж оригінальні, цебто на них — реальні люди. Але автор і тут погрався, дофотошопивши їх певними деталями (ой як цікаво було їх вишукувати, коли відкрила для себе цей секретик))) А ще автор погрався з фіналом роману. Ні-ні, отут я мовчу, як риба, аби не спойлерили, просто зізнаюся: я отримала від книги неабияке задоволення, чого і вам бажаю...

Вид. "Комора", 2017

27.04.18

Мирослав Дочинець "Лис та інші детективні історії"

Мабуть, у кожного читача знайдеться автор, а то й декілька, чия творчість практично безпомилково лягає на душу й розум, а кожна нова прочитана книга лише підтверджує цей факт. От Дочинець для мене — саме такий. У кожен його роман занурююся з головою і відпочиваю, паралельно всотуючи мудрі думки, які від частих повторень (бо ж певні сентенції переповзають із книги в книгу) не псуються, а навіть навпаки — дозрівають, як хороше вино.

У цій книзі багато хорошого вина. І хороших людей. (Втім, нехороших — теж, але не зациклюватимемося на них.) І Мукачевого. І життя. Навіть не так — Життя, повноцінного, насиченого і не прожитого даремне.

От намагаюся сказати щось конкретне про книгу — і боюся. Боюся хоча б дещицю поспойлерити і тим самим зіпсувати насолоду від читання. Бо що-що, а детективи від такого ставлення псуються. А роман "Лис" — насамперед детектив. Захопливий, із неочікуваною зав’язкою, цікавими сюжетними поворотами і якоюсь кіношною геппіендівською розв’язкою. Але ж нам часом ой як потрібні оці геппіенди! Оця казковість (книгу можна назвати й казкою у хорошому значенні слова). Оцей, нехай і вигаданий кимось, приклад того, що все може бути... та ні: все буває... знов не те: все буде добре! Обов’язково й точно-точно. Бо цього хоче головний герой, цього хоче автор і цього хоче, звісно, кожен із нас...

Три оповідання, які доповнили книгу, теж варті уваги. Бо це не просто детективні історії, як вказано на обкладинці. Це історії, розказані Мирославом Дочинцем, а значить, кожна з них не стільки розважає, скільки пропонує поглянути на людей і події під дещо нестандартним кутом зору.

Вид. "Карпатська вежа", 2014

25.04.18

Сашко Дерманський "Король буків, або Таємниця Смарагдової книги"

Наша перша зустріч із творчістю Сашка Дерманського була суперовою! Так-так, ми якось пропустили його книги для молодших дітлахів і взялися відразу за фентезі. Син старанно переглянув усі видання, розкладені на столах у найближчому невеличкому книжковому магазині, й обрав оцю-от, бо ж про драконів, а хто їх не любить?)))

Мушу зізнатися, що світ, створений автором для дітей, захопив і мене, дорослу, не менше ніж твори цього жанру для тих, хто вже виріс. Тут вам і цікаві оригінальні (бо не гноми-ельфи-тощо) народи, і дракони (ну, не можу ще раз про них не згадати)))), і злі чаклуни та добрі чарівники, і боротьба Світла (добра) з Темрявою (злом), і замки та підземні ходи, й химерні істоти і звичні нам пугачі та горобці... А ще — цікавий сюжет і неабияке почуття гумору, включно із використанням гри слів та їх значень, що я дуууууже ціную. От вгадайте, кого звали Білка і Стрілка: тролів чи песиголовців? Або чому вулкан називався Курячим? Чи ж ким насправді виявилася єдина у цьому світі людина?

Але ліпше не напружуйтеся, шукаючи відповіді на ці запитання, а почитайте Сашка Дерманського. Бо ми точно читатимемо й перечитуватимем)))

Малюнки Валентини Богданюк, видавництво "Теза", 2016

20.04.18

Колсон Вайтхед "Підземна залізниця"/Colson Whithead - The Underground Railroad


Якщо добре подумати (не кажу вже про попорпатися), то у кожного з нас у шафі знайдеться якщо й не геть брудна, то досить поношена білизна, а то й цілий скелет. Та ж саме можна сказати про держави, народи, нації. І якою б на позір демократичною, правовою й чемною не позиціонувала себе нині та чи інша країна, в історії кожної є й скелети, і чорні сторінки, й те, про що не хочеться навіть згадувати, бо соромно...

Саме про таке, чого варто соромитися американцям (принаймні, на мій погляд, пишатися точно тут нічим), і йдеться у "Підземній залізниці" Колсона Вайтхеда — книзі-лауреатці численних книгопремій та очільниці не менш численних книгорейтингів. Взяття в рабство однієї раси іншою, переведення людей у статус речей і непомірна жорстокість — це те, що викашлюють американці (та й чи лише вони?) досі. Скажімо, у середині 20-го століття змішані шлюби все ще були дивиною, а народжені в них діти зазвичай мусили домагатися свого права на рівність. І навіть через майже 150 років після відміни рабства у США те, що пост Президента цієї країни обійняв темношкірий, стало своєрідною сенсацією.

Але книга, власне, не про всі оці муки совісті нас сучасних. Вона про просто муки однаєї окремо взятої чорношкірої рабині на ім’я Кора, чиї мати, батько, дід та бабуся, яку схопили в Африці й привезли до Америки, були, відповідно, також рабами. Вона про страх — рабів перед своїми господарями і господарів — перед рабами, яких ставало все більше й більше і які, організувавшись, могли б вирватися з лабет білих людей. Однак лише одиниці із заляканих вщент чорношкірих були здатні підняти голову й боротися за свою (і не лише) свободу. Й Кора стала однією з тих, хто скористався міфічною в реальності, однак реальною у романі підземною залізницею, якою за сприяння аболіціоністів утікачів переправляли у північні штати.

Сюжет — це не головне у романі. Головним для мене стали розмірковування героїв (чи то пак автора) про те, на чому ґрунтується нинішня могутність США. Про те, що білі люди вкрали землю, на якій захотіли жити, вкрали людей, яких змусили працювати на цій землі, аби самим жити, а головне — вкрали багато-багато людських життів. Про жорстокість. Про страх. Про чесність. Про внутрішню силу. Про ненависть і любов. Про прощення і шлях до нього. І про підземну залізницю як шлях до порятунку, яка повинна існувати, навіть коли її вигадали...

З англійської переклала Любов Пилаєва, вид. Book Chef, 2017

17.04.18

Джером К. Джером "Троє у човні (нічого не кажучи про собаку)"/ Jerome K. Jerome - Three Men in a Boat (To Say Nothing of the Dog)

Цю класику анлглійської не тільки літератури, а й гумору я вже колись читала. Але тоді, схоже, щось десь пішло не так, й у пам’яті, окрім сцени, де дядько вішає картину, нічого практично не лишилося. Тому, продовжуючи вправлятися у читанні класики мовою оригіналу, вирішила зробити ще один підхід. Й він виявився ой яким успішним! Бо я зазвичай змушую свої мізки вмикатися дорогою на роботу. Й отих декілька сторінок, прочитаних у метро, не лише сприяли вивченню з десятка нових слів, а й спонукали поусміхатися (часом й уголос) та зарядитися позитивчиком.

Переповідати усім відому фабулу — зайве. Розкажу про те, на що мимохіть звертала увагу. Це, по-перше, певні історичні та культорологічні відомості про міста й містечка Британії, повз які пропливають герої. По-друге, стиль життя тих людей того часу в тій країні. По-третє, авторське милування природою, описи ріки, дерев, того, як це все впливає на настрій різних за темпераментом людей. Ну й по-четверте, неперевершений британський гумор, отой, коли йдеться про серйозні речі, про котрі говориться серйозним тоном, при цьому спілкуються серйозні люди, а тобі смішно аж до гикавки...

А ще я зрозуміла, що мало читаю гумористичної літератури і мені практично нічого сказати по темі. Що порадили б почитати?

13.04.18

Леся Українка "Блакитна троянда"

Є автори, яких я не можу читати запоєм, бо тоді втрачається смак кожного окремо взятого твору. До таких належить і Леся Українка. Здавалося б, основні програмні твори вже було читано-перечитано й розглянуто під різними кутами зору під час здобуття філолоігчної освіти, тож сподіватися на якісь геть нові відкриття начебто марно. Але ні. Десь восени перечитала її "Бояриню" — у світлі актуальних нині подій твір заграв новими барвами. Потім випадково під руку потрапила невелика драма "На полі крові" — ой як гостро там піднята тема не стільки релігії чи віри, а загальнолюдського сприйняття вчинків та подій.

А нещодавно прочитала "Блакитну троянду" — один із найменш відомих її драматургічних творів, і не тому, що він перший, написаний Лесею у цьому жанрі, а тому, що... Отут поставлю три крапки, бо далі будуть виключно суб’єктивні міркування. По-перше, ця драма — надто психологічна. Слово "надто" тут вжите не дарма, оскільки всі її твори відзначаються глибоким психологізмом, але у "Блакитній троянді" саме він грає першу скрипку, чогось іншого: подій, характерів, зіткнень героїв тощо, — як на мене, мало. По-друге, немає конкретної гострої проблеми, навколо якої закручувався б отой весь психологізм. Герої собі живуть та й живуть, спілкуються, зустрічаються, закохуються, морочать одне одному (і читачеві-глядачеві) голови й... усе начебто. По-третє, фінал, як то кажуть, трохи очевидний. Так-так, саме те, що ви подумали (однак відверто не спойлеритиму). Нещасне кохання, воно таке, навіть коли взаємне...

А якщо геть начистоту, то головну героїню мені хотілося... прибити. Або ж гепнути чимось важкеньким по голові. Або ж змусити працювати до знемоги, щоб нічого дурного в голову їй не лізло. Так-так, геть не по-літературознавчому, зате відверто))) Однак фільм все-таки подивлюся.

06.04.18

Андрес Русо "Кипуча річка. Пригоди і відкриття в Амазонії"/Andrés Ruzo - The Boiling River: Adventure and Discovery in the Amazon

Час від часу я натрапляла на TEDівські виступи, зазвичай із цікавістю їх слухала-дивилася, до чогось лишалася байдужою, у чомусь хотіла розібратися докладніше. Однак мушу зізнатися, що не звертала уваги на те, наскільки потужний і важливий цей рух. Черговою можливістю ознайомитсия з міркуваннями молодих (зазвичай) і прогресивних стала серія книг TED, яку перекладає і видає "Віват".

Першою книгою серії для мене стала "Кипуча річка" Андреса Русо. Звісно, вона — про багато важливих речей: дослідження досі незвіданих геотермальних явищ у перуанській Амазонії, природозахист, загадки природи тощо. Однак для мене розповідь молодого вченого стала історією про шлях до мрії, до легенди, яка з казки, розказаної дідом, перетворилася на реальність. Аж мурахи по спині пробігали від хвилювання за героя: чи ж справді кипуча річка із дідових оповідей існує? І чи справжня вона, а не породження нафтодобувного промислу? Тепер можу зі спокійним серцем проспойлерити (можете не читати наступної фрази))): все з річкою гаразд.

А от із джунглями — не дуже. Щороку, ба навіть швидше вочевидячки стає видно, як ліси щезають. І знищують їх здебільшого не "понаїхавші" білі чужинці, а самі ж перуанці. Дуже вразила мене думка одного амазонського шамана: "Найстрашніша загроза для джунглів — тубільці, які забули, що вони тубільці: ці люди вже не мають до джунглів традиційної поваги, а користуються ними для наживи". Мимохіть згадалися копачі бурштину на півночі України: принцип, на жаль, той же. І ліс у Карпатах ріжуть та продають далеко не завжди зайди... Як не дивно прозвучить, але одним із найстаранніших охоронців джунглів стала... нафтодобувна компанія, яка розробляла угіддя на досить великій території. Нині, каже Русо, лише ця частина джунглів досі вкрита лісом, на більшості інших — пустка...

Андрес Русо, знайшовши кипучу річку, тривалий  час мовчав про своє відкриття. Мовчав, аби не зашкодити унікальному природному утворенню. Аби зберегти і річку, і духів, які живуть у деревах обабіч неї, і вірування місцевих у них, і чудодійні властивості води, котра лікує людей чи не з усього світу. На жаль, аби щось зберегти у первісному вигляді, про нього треба... мовчати. Але на щастя, автор книги відшував можливість для того, аби убезпечити кипучу річку від знищення.  Чи вдасться те саме зробити з карпатським лісом та поліськими болотами? Не факт...
-

Переклад з англійської Дмитра Щербини, вид. "Віват", 2018

05.04.18

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько "Куди зникло море"


Зустріч із кротячою родиною, з якою ми познайомилися у книзі "Хто зробить сніг", була дуже чеканою. Й історія про те, як двоє кротенят із друзями стали детективами і шукали викрадену картину, на якій було намальоване море, теж виявилася цікавою. Однак мені постійно муляло те, що батьки-кроти залишили найменшеньких близнюків удома самих на ціле літо))) Як? Ні, я розумію, що то кроти))) Однак нерозуміння самої ситуації з точки зору мами мені особисто геть зіпсувало насолоду від читання))) Однак сина потішили троє поросят із Грабового лісу (вгадайте-но, як їх звали?), Небесна гойдалка і, звісно ж, детективна історія — хто не любить детективів? А ще те, що маємо третю книгу про цю родину: довгограючі історії — то його пристрасть)))


Художнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2014

03.04.18

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса IV"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса IV

Творчість Макса Фрая я відкрила для себе не з його найвідомішого світу Лабіринтів (Хронік, Сновидінь) Відлуння, а саме з казок. Казок про місто, у любові до якого не стомлюсь зізнаватися (кому набридла — їдьте до Вільнюса))). Збірки максфраєвських містичних історій стали для мене своєрідним антидепресантом, який я приймаю дозовано: по книзі щозими. Щоправда, цьогоріч мене накрило у березні, але хто скаже, що нинішній березень не був зимою? Отож...

Я довго читала цю книгу. Бо часто закривала її, заплющувала очі й бродила-гуляла вузенькими вуличками старого Вільнюса. Заходила у крамнички, пила каву за вуличними столиками затишних кав’ярень, зазирала у таємничі двори, гуляла вздовж Вільняле, зустрічала там вже знайомих духів міста, співробітників Межової поліції (бо ж Вільнюс, на думку героїв книги, стоїть на межі між світом духів та реальним світом) й тих, хто приїздить сюди, щоб змінитися і стати — обов’язково! — щасливішим, гармонійнішим, ціліснішим...

Щоправда, цього разу ефект від книги був якимось незвично короткотривалим — до реальності мене вперто повертали київські метро та типова забудова спальних районів, де місця вільнюській старовинній романтиці ну зовсім немає. Однак той, хто тоне, хапається навіть за соломинку, і часом це його й рятує (не соломинка, а усвідомлення того, що тобі є за що триматися). Тож дочекаюся рейсів від нового лоукосту і таки заміню соломинку на надійний корабель чарівного старого Вільнюса (і ні, це не реклама авіаперевізника)))))

30.03.18

Генрі Марш "Історії про життя, смерть і нейрохірургію"/Henry Marsh - Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery

Десь на курсі третьому я зрозуміла, що помилилася з вибором професії і замість філології воліла б вивчати... медицину. Однак це була одна з тих помилок, які не так легко виправити. Згодом мене все-таки закинуло близько до медицини (маю на увазі мою сьогоднішню роботу у спеціалізованому медичному виданні)))), але це радше така собі компенсація долі за нездійснену мрію...

А от Генрі Марш, полишивши політологію й зайнявшись вивченням медицини, спромігся кардинально змінити своє життя. І не лише своє, а й тисяч пацієнтів, котрим допоміг як один із найвідоміших у світі нейрохірургів. До цієї когорти врятованих ним належать і багато українців, бо ж Генрі Марш уже 25 років регулярно приїздить до України й допомагає нашим громадянам.

Про це він, поміж іншого, також розповідає у своїй книзі — одній із кілької, майстерно написаних цією різнобічно обдарованою і талановитою людиною. Українська медицина його очима — це, насамперед, бюрократія, котра тримається на авторитеті професорів та керівників медзакладів, а не система, покликана якнайліпше допомагати хворим. Однак приємно визнавати й те, що вона, як і ми, потрошку, повільно, але все-таки змінюється.

Бюрократії, втім, вистачає і в одній з лондонських державних клінік, де працює Генрі Марш. Ущент заповнені палати очікування, довгі списки пацієнтів, ще довші списки правил, почасти непотрібних і недолугих, за дотриманням яких слідкує масивна менеджерська машина, — це те, з чим Генрі Марш не може змиритсия й у своїй країні. Так само, як і в нас, ті, хто хоче отримати комфортну медичну допомогу, надають перевагу приватним клінікам. Однак це, втім, аж ніяк не означає, що поміч лікарів із державного сектора медицини буде менш професійною.

Кожен розділ книги має назву недуги й у кожному розповідається про один із тисяч випадків, із якими мають справу медики. Здебільшого, це — різноманітні пухлини, що вражають головний чи спинний мозок, часто — смертельні, тому й говорити авторові доводиться і про те, як це важливо — мати можливість гідно помирати. Однак у медичній термінології не прийдеться плутатися навіть непідготовленому читачеві, бо не вона тут основна. Головне, про що говорить Генрі Марш, — це людяність і чесність. Чесність передусім перед самим собою. Бо лише так, зізнавшись собі, що ти помилився, що вчинив неправильно, можна виправити ситуацію. Якщо вона, звичайно, піддається виправленню. А це важливо не лише для хірургів, а й для кожного з нас...

З англійської переклав Андрій Мизак, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Мері Нортон "Роздобудьки в повітрі"/Mary Norton - The Borrowers Aloft

Зустріч із героями книги, яка припала до душі, — те ж саме, що й зустріч зі старими друзями. От тільки цього разу родину крихітних чоловічків спіткала халепа. Здавалося б, усе нарешті у їхному житті налагодилося, з’явився справжній затишний дім і можливості для роздобутку, аж тут їх... викрали підступні люди.

Однак засмучуватися не варто: звісно, роздобудькам вдалося втекти з горища, де їх тримали у полоні. А для цього довелося неабияк постаратися, зібрати всю винахідливість і змайструвати... повітряну кулю. Якщо врахувати, що політ на повітряній кулі — одна з моїх, поки що нездійснених, мрій, то й задоволення від читання було присмачене уявним власним польотом понад вкритими весняною зеленню пагорбами та синьою-синьою рікою...

Так-так, часом падаю в дитинство, і це — чудове відчуття)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англійської Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2017

28.03.18

Катерина Калитко "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки"

Читати книги, на сприйняття яких впливають оціночні судження інших, мені дуже важко. Я мимохіть починаю прискіпуватися. Так-так, саме прискіпуватися, а не шукати ті плюси, які у них уже хтось знайшов. Тому коли збірка Катерини Калитко нарешті потрапила мені до рук, я вдихнула, видихнула, ще раз вдихнула і... забула видихнути. Та й дихати майже забула, доки не прочитала трьох перших оповідань збірки. Бо це було щось! Щось таке нове, таке яскраве, таке насичене, таке живе й емоційне, щось на межі реальності та фантастики (чи то фентезі), щось магічно-містичне, глибоке й глибинне, яке зачіпало за живе, затягувало вглиб Землі Загублених, й уже здавалося, що я не вийду звідти... Аж тут магія закінчилася, бо наступне оповідання було геть про інше. І зовсім про інше — наступне. І я зрозуміла, що можу дихати, бо вир, який мене так закрутив спочатку, раптом зник. Й уже навалювалася хвиля розчарування, якого я так боялася, аж тут — закрутило-понесло знову, знову з’явилися магія, глибина, знову я задихалася разом із тим хлопцем, який збігав на гору, аби допомогти народити жінці, котра прийшла в це оповідання з іншого, знову переживала катарсис-звільнення разом із ним й окремо, і думала, думала, думала про так багато важливих речей... Зізнаюся, аби взятися за наступне оповідання, я мусила знову навчитися дихати. І не даремно, бо повернення у Землю Загублених було таким же потужним, як і перше у неї занурення...

Оце, мабуть, і все, що розкажу про цю книгу. Так, можна поговорити про тематику і проблематику (війна, ще одна війна, кохання, розуміння, привиди дитинства, дружба, гомосексуалізм, спокутування родових гріхів, фемінізм, сексизм, педофілія, Крим, безбатьківство, море, буденність, казковість...), але не хочу. Хочу ось так, емоційно...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017