20.04.18

Колсон Вайтхед "Підземна залізниця"/Colson Whithead - The Underground Railroad


Якщо добре подумати (не кажу вже про попорпатися), то у кожного з нас у шафі знайдеться якщо й не геть брудна, то досить поношена білизна, а то й цілий скелет. Та ж саме можна сказати про держави, народи, нації. І якою б на позір демократичною, правовою й чемною не позиціонувала себе нині та чи інша країна, в історії кожної є й скелети, і чорні сторінки, й те, про що не хочеться навіть згадувати, бо соромно...

Саме про таке, чого варто соромитися американцям (принаймні, на мій погляд, пишатися точно тут нічим), і йдеться у "Підземній залізниці" Колсона Вайтхеда — книзі-лауреатці численних книгопремій та очільниці не менш численних книгорейтингів. Взяття в рабство однієї раси іншою, переведення людей у статус речей і непомірна жорстокість — це те, що викашлюють американці (та й чи лише вони?) досі. Скажімо, у середині 20-го століття змішані шлюби все ще були дивиною, а народжені в них діти зазвичай мусили домагатися свого права на рівність. І навіть через майже 150 років після відміни рабства у США те, що пост Президента цієї країни обійняв темношкірий, стало своєрідною сенсацією.

Але книга, власне, не про всі оці муки совісті нас сучасних. Вона про просто муки однаєї окремо взятої чорношкірої рабині на ім’я Кора, чиї мати, батько, дід та бабуся, яку схопили в Африці й привезли до Америки, були, відповідно, також рабами. Вона про страх — рабів перед своїми господарями і господарів — перед рабами, яких ставало все більше й більше і які, організувавшись, могли б вирватися з лабет білих людей. Однак лише одиниці із заляканих вщент чорношкірих були здатні підняти голову й боротися за свою (і не лише) свободу. Й Кора стала однією з тих, хто скористався міфічною в реальності, однак реальною у романі підземною залізницею, якою за сприяння аболіціоністів утікачів переправляли у північні штати.

Сюжет — це не головне у романі. Головним для мене стали розмірковування героїв (чи то пак автора) про те, на чому ґрунтується нинішня могутність США. Про те, що білі люди вкрали землю, на якій захотіли жити, вкрали людей, яких змусили працювати на цій землі, аби самим жити, а головне — вкрали багато-багато людських життів. Про жорстокість. Про страх. Про чесність. Про внутрішню силу. Про ненависть і любов. Про прощення і шлях до нього. І про підземну залізницю як шлях до порятунку, яка повинна існувати, навіть коли її вигадали...

З англійської переклала Любов Пилаєва, вид. Book Chef, 2017

17.04.18

Джером К. Джером "Троє у човні (нічого не кажучи про собаку)"/ Jerome K. Jerome - Three Men in a Boat (To Say Nothing of the Dog)

Цю класику анлглійської не тільки літератури, а й гумору я вже колись читала. Але тоді, схоже, щось десь пішло не так, й у пам’яті, окрім сцени, де дядько вішає картину, нічого практично не лишилося. Тому, продовжуючи вправлятися у читанні класики мовою оригіналу, вирішила зробити ще один підхід. Й він виявився ой яким успішним! Бо я зазвичай змушую свої мізки вмикатися дорогою на роботу. Й отих декілька сторінок, прочитаних у метро, не лише сприяли вивченню з десятка нових слів, а й спонукали поусміхатися (часом й уголос) та зарядитися позитивчиком.

Переповідати усім відому фабулу — зайве. Розкажу про те, на що мимохіть звертала увагу. Це, по-перше, певні історичні та культорологічні відомості про міста й містечка Британії, повз які пропливають герої. По-друге, стиль життя тих людей того часу в тій країні. По-третє, авторське милування природою, описи ріки, дерев, того, як це все впливає на настрій різних за темпераментом людей. Ну й по-четверте, неперевершений британський гумор, отой, коли йдеться про серйозні речі, про котрі говориться серйозним тоном, при цьому спілкуються серйозні люди, а тобі смішно аж до гикавки...

А ще я зрозуміла, що мало читаю гумористичної літератури і мені практично нічого сказати по темі. Що порадили б почитати?

13.04.18

Леся Українка "Блакитна троянда"

Є автори, яких я не можу читати запоєм, бо тоді втрачається смак кожного окремо взятого твору. До таких належить і Леся Українка. Здавалося б, основні програмні твори вже було читано-перечитано й розглянуто під різними кутами зору під час здобуття філолоігчної освіти, тож сподіватися на якісь геть нові відкриття начебто марно. Але ні. Десь восени перечитала її "Бояриню" — у світлі актуальних нині подій твір заграв новими барвами. Потім випадково під руку потрапила невелика драма "На полі крові" — ой як гостро там піднята тема не стільки релігії чи віри, а загальнолюдського сприйняття вчинків та подій.

А нещодавно прочитала "Блакитну троянду" — один із найменш відомих її драматургічних творів, і не тому, що він перший, написаний Лесею у цьому жанрі, а тому, що... Отут поставлю три крапки, бо далі будуть виключно суб’єктивні міркування. По-перше, ця драма — надто психологічна. Слово "надто" тут вжите не дарма, оскільки всі її твори відзначаються глибоким психологізмом, але у "Блакитній троянді" саме він грає першу скрипку, чогось іншого: подій, характерів, зіткнень героїв тощо, — як на мене, мало. По-друге, немає конкретної гострої проблеми, навколо якої закручувався б отой весь психологізм. Герої собі живуть та й живуть, спілкуються, зустрічаються, закохуються, морочать одне одному (і читачеві-глядачеві) голови й... усе начебто. По-третє, фінал, як то кажуть, трохи очевидний. Так-так, саме те, що ви подумали (однак відверто не спойлеритиму). Нещасне кохання, воно таке, навіть коли взаємне...

А якщо геть начистоту, то головну героїню мені хотілося... прибити. Або ж гепнути чимось важкеньким по голові. Або ж змусити працювати до знемоги, щоб нічого дурного в голову їй не лізло. Так-так, геть не по-літературознавчому, зате відверто))) Однак фільм все-таки подивлюся.

06.04.18

Андрес Русо "Кипуча річка. Пригоди і відкриття в Амазонії"/Andrés Ruzo - The Boiling River: Adventure and Discovery in the Amazon

Час від часу я натрапляла на TEDівські виступи, зазвичай із цікавістю їх слухала-дивилася, до чогось лишалася байдужою, у чомусь хотіла розібратися докладніше. Однак мушу зізнатися, що не звертала уваги на те, наскільки потужний і важливий цей рух. Черговою можливістю ознайомитсия з міркуваннями молодих (зазвичай) і прогресивних стала серія книг TED, яку перекладає і видає "Віват".

Першою книгою серії для мене стала "Кипуча річка" Андреса Русо. Звісно, вона — про багато важливих речей: дослідження досі незвіданих геотермальних явищ у перуанській Амазонії, природозахист, загадки природи тощо. Однак для мене розповідь молодого вченого стала історією про шлях до мрії, до легенди, яка з казки, розказаної дідом, перетворилася на реальність. Аж мурахи по спині пробігали від хвилювання за героя: чи ж справді кипуча річка із дідових оповідей існує? І чи справжня вона, а не породження нафтодобувного промислу? Тепер можу зі спокійним серцем проспойлерити (можете не читати наступної фрази))): все з річкою гаразд.

А от із джунглями — не дуже. Щороку, ба навіть швидше вочевидячки стає видно, як ліси щезають. І знищують їх здебільшого не "понаїхавші" білі чужинці, а самі ж перуанці. Дуже вразила мене думка одного амазонського шамана: "Найстрашніша загроза для джунглів — тубільці, які забули, що вони тубільці: ці люди вже не мають до джунглів традиційної поваги, а користуються ними для наживи". Мимохіть згадалися копачі бурштину на півночі України: принцип, на жаль, той же. І ліс у Карпатах ріжуть та продають далеко не завжди зайди... Як не дивно прозвучить, але одним із найстаранніших охоронців джунглів стала... нафтодобувна компанія, яка розробляла угіддя на досить великій території. Нині, каже Русо, лише ця частина джунглів досі вкрита лісом, на більшості інших — пустка...

Андрес Русо, знайшовши кипучу річку, тривалий  час мовчав про своє відкриття. Мовчав, аби не зашкодити унікальному природному утворенню. Аби зберегти і річку, і духів, які живуть у деревах обабіч неї, і вірування місцевих у них, і чудодійні властивості води, котра лікує людей чи не з усього світу. На жаль, аби щось зберегти у первісному вигляді, про нього треба... мовчати. Але на щастя, автор книги відшував можливість для того, аби убезпечити кипучу річку від знищення.  Чи вдасться те саме зробити з карпатським лісом та поліськими болотами? Не факт...
-

Переклад з англійської Дмитра Щербини, вид. "Віват", 2018

05.04.18

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько "Куди зникло море"


Зустріч із кротячою родиною, з якою ми познайомилися у книзі "Хто зробить сніг", була дуже чеканою. Й історія про те, як двоє кротенят із друзями стали детективами і шукали викрадену картину, на якій було намальоване море, теж виявилася цікавою. Однак мені постійно муляло те, що батьки-кроти залишили найменшеньких близнюків удома самих на ціле літо))) Як? Ні, я розумію, що то кроти))) Однак нерозуміння самої ситуації з точки зору мами мені особисто геть зіпсувало насолоду від читання))) Однак сина потішили троє поросят із Грабового лісу (вгадайте-но, як їх звали?), Небесна гойдалка і, звісно ж, детективна історія — хто не любить детективів? А ще те, що маємо третю книгу про цю родину: довгограючі історії — то його пристрасть)))


Художнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2014

03.04.18

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса IV"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса IV

Творчість Макса Фрая я відкрила для себе не з його найвідомішого світу Лабіринтів (Хронік, Сновидінь) Відлуння, а саме з казок. Казок про місто, у любові до якого не стомлюсь зізнаватися (кому набридла — їдьте до Вільнюса))). Збірки максфраєвських містичних історій стали для мене своєрідним антидепресантом, який я приймаю дозовано: по книзі щозими. Щоправда, цьогоріч мене накрило у березні, але хто скаже, що нинішній березень не був зимою? Отож...

Я довго читала цю книгу. Бо часто закривала її, заплющувала очі й бродила-гуляла вузенькими вуличками старого Вільнюса. Заходила у крамнички, пила каву за вуличними столиками затишних кав’ярень, зазирала у таємничі двори, гуляла вздовж Вільняле, зустрічала там вже знайомих духів міста, співробітників Межової поліції (бо ж Вільнюс, на думку героїв книги, стоїть на межі між світом духів та реальним світом) й тих, хто приїздить сюди, щоб змінитися і стати — обов’язково! — щасливішим, гармонійнішим, ціліснішим...

Щоправда, цього разу ефект від книги був якимось незвично короткотривалим — до реальності мене вперто повертали київські метро та типова забудова спальних районів, де місця вільнюській старовинній романтиці ну зовсім немає. Однак той, хто тоне, хапається навіть за соломинку, і часом це його й рятує (не соломинка, а усвідомлення того, що тобі є за що триматися). Тож дочекаюся рейсів від нового лоукосту і таки заміню соломинку на надійний корабель чарівного старого Вільнюса (і ні, це не реклама авіаперевізника)))))

30.03.18

Генрі Марш "Історії про життя, смерть і нейрохірургію"/Henry Marsh - Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery

Десь на курсі третьому я зрозуміла, що помилилася з вибором професії і замість філології воліла б вивчати... медицину. Однак це була одна з тих помилок, які не так легко виправити. Згодом мене все-таки закинуло близько до медицини (маю на увазі мою сьогоднішню роботу у спеціалізованому медичному виданні)))), але це радше така собі компенсація долі за нездійснену мрію...

А от Генрі Марш, полишивши політологію й зайнявшись вивченням медицини, спромігся кардинально змінити своє життя. І не лише своє, а й тисяч пацієнтів, котрим допоміг як один із найвідоміших у світі нейрохірургів. До цієї когорти врятованих ним належать і багато українців, бо ж Генрі Марш уже 25 років регулярно приїздить до України й допомагає нашим громадянам.

Про це він, поміж іншого, також розповідає у своїй книзі — одній із кілької, майстерно написаних цією різнобічно обдарованою і талановитою людиною. Українська медицина його очима — це, насамперед, бюрократія, котра тримається на авторитеті професорів та керівників медзакладів, а не система, покликана якнайліпше допомагати хворим. Однак приємно визнавати й те, що вона, як і ми, потрошку, повільно, але все-таки змінюється.

Бюрократії, втім, вистачає і в одній з лондонських державних клінік, де працює Генрі Марш. Ущент заповнені палати очікування, довгі списки пацієнтів, ще довші списки правил, почасти непотрібних і недолугих, за дотриманням яких слідкує масивна менеджерська машина, — це те, з чим Генрі Марш не може змиритсия й у своїй країні. Так само, як і в нас, ті, хто хоче отримати комфортну медичну допомогу, надають перевагу приватним клінікам. Однак це, втім, аж ніяк не означає, що поміч лікарів із державного сектора медицини буде менш професійною.

Кожен розділ книги має назву недуги й у кожному розповідається про один із тисяч випадків, із якими мають справу медики. Здебільшого, це — різноманітні пухлини, що вражають головний чи спинний мозок, часто — смертельні, тому й говорити авторові доводиться і про те, як це важливо — мати можливість гідно помирати. Однак у медичній термінології не прийдеться плутатися навіть непідготовленому читачеві, бо не вона тут основна. Головне, про що говорить Генрі Марш, — це людяність і чесність. Чесність передусім перед самим собою. Бо лише так, зізнавшись собі, що ти помилився, що вчинив неправильно, можна виправити ситуацію. Якщо вона, звичайно, піддається виправленню. А це важливо не лише для хірургів, а й для кожного з нас...

З англійської переклав Андрій Мизак, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Мері Нортон "Роздобудьки в повітрі"/Mary Norton - The Borrowers Aloft

Зустріч із героями книги, яка припала до душі, — те ж саме, що й зустріч зі старими друзями. От тільки цього разу родину крихітних чоловічків спіткала халепа. Здавалося б, усе нарешті у їхному житті налагодилося, з’явився справжній затишний дім і можливості для роздобутку, аж тут їх... викрали підступні люди.

Однак засмучуватися не варто: звісно, роздобудькам вдалося втекти з горища, де їх тримали у полоні. А для цього довелося неабияк постаратися, зібрати всю винахідливість і змайструвати... повітряну кулю. Якщо врахувати, що політ на повітряній кулі — одна з моїх, поки що нездійснених, мрій, то й задоволення від читання було присмачене уявним власним польотом понад вкритими весняною зеленню пагорбами та синьою-синьою рікою...

Так-так, часом падаю в дитинство, і це — чудове відчуття)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англійської Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2017

28.03.18

Катерина Калитко "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки"

Читати книги, на сприйняття яких впливають оціночні судження інших, мені дуже важко. Я мимохіть починаю прискіпуватися. Так-так, саме прискіпуватися, а не шукати ті плюси, які у них уже хтось знайшов. Тому коли збірка Катерини Калитко нарешті потрапила мені до рук, я вдихнула, видихнула, ще раз вдихнула і... забула видихнути. Та й дихати майже забула, доки не прочитала трьох перших оповідань збірки. Бо це було щось! Щось таке нове, таке яскраве, таке насичене, таке живе й емоційне, щось на межі реальності та фантастики (чи то фентезі), щось магічно-містичне, глибоке й глибинне, яке зачіпало за живе, затягувало вглиб Землі Загублених, й уже здавалося, що я не вийду звідти... Аж тут магія закінчилася, бо наступне оповідання було геть про інше. І зовсім про інше — наступне. І я зрозуміла, що можу дихати, бо вир, який мене так закрутив спочатку, раптом зник. Й уже навалювалася хвиля розчарування, якого я так боялася, аж тут — закрутило-понесло знову, знову з’явилися магія, глибина, знову я задихалася разом із тим хлопцем, який збігав на гору, аби допомогти народити жінці, котра прийшла в це оповідання з іншого, знову переживала катарсис-звільнення разом із ним й окремо, і думала, думала, думала про так багато важливих речей... Зізнаюся, аби взятися за наступне оповідання, я мусила знову навчитися дихати. І не даремно, бо повернення у Землю Загублених було таким же потужним, як і перше у неї занурення...

Оце, мабуть, і все, що розкажу про цю книгу. Так, можна поговорити про тематику і проблематику (війна, ще одна війна, кохання, розуміння, привиди дитинства, дружба, гомосексуалізм, спокутування родових гріхів, фемінізм, сексизм, педофілія, Крим, безбатьківство, море, буденність, казковість...), але не хочу. Хочу ось так, емоційно...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Наталія Чуб "Навіщо ходити до школи?"

Анонс-рекламка цієї книги потрапила нам на очі на подарованій кимось закладинці і муляла їх так довго, що син почав просити купити її (от тепер не кажіть, що подібна реклама не працює))) Виявилося, знайти цю книгу не так просто, бо три роки — то таки вік для дитячих видань, і вона вважалася "старенькою". Однак пошуки в ітернеті зрештою завершилися успіхом, і ми її прочитали — за день (щоправда, то був довгий день ліжкового режиму через весняний вірус)))

Ну, наша дитина і так хоче до школи (принаймні, поки що))), тож психологічної результативності книги, написаної чудовим психологом Наталією Чуб, ми оцінити поки що не зхмогли, натомість оцінили історію, розказану авторкою. Братику й сестричці не хотілося до школи, батьки не могли аргументувати, навіщо воно їм узагалі треба (ну тобто пояснити так, аби дітям схотілося туди йти), тож дозволили малюкам пограти в комп’ютерну гру з ефектом повного занурення. Коли сеанс гри закінчився, думка близнюків про школу змінилася (хто б сумнівався))) А ще у книзі є чудовий розумний сенбернар, який нам нагадав синове геть раннє дитинство... Тож задоволення від читання отримали усі))

Художник Яна Шипова, вид. "Віват", 2015

20.03.18

Іван Карпенко-Карий "Суєта", "Житейське море"

"Суєта" і "Житейське море" — п’єси, які можна назвати дилогією. Між подіями, які в них розвиваються, — 15 років. І 115 років — між написанням п’єс і сьогоденням. Проте наскільки актуальними залишаються підняті у них проблеми!

Основною думкою "Суєти" для мене стала втеча від свого коріння, яка й зараз дуже часто трапляється з тими, хто виріс у селі, а потім раптом став "гороцьким". На жаль, доводиться час від часу зустрічати снобів, які крутять носом від запаху житнього хліба усього "сільського" чи ж провінційного, випендрюються тим, у чому їхньої заслуги практично немає, й готові забути матір-батька, аби лише стати кимось іншим, ніж вони є. Паралельно з цим піднімається проблема української самосвідомості, від якої "гороцькі" чомусь в усі часи відрікалися. Її підкреслює "противний покруч посліднього сорта" унтер-офіцер й українець, який служить у Петербурзі і тому вирішив, що цього доста, аби зверхньо ставитися до усього сільського та українського. Ще одне з основних питань твору — пошуки себе. Це мучить Івана, який любить театр, та Василину, котра хоче вчитися і стати лікаркою, а не посто дружиною. Зрештою, в обох життя складається якнайліпшим чином.

Натомість у "Житейському морі" мало йдеться про соціальне, здбільшого це — особистісні стосунки, довіра між подружжям, зрада, можливість/неможливість пробачити, кохання і закоханість. Головним героєм цієї п’єси стає Іван, той самий, котрий вибрав театр і став зіркою. Гламурне життя, втім, має свої особливості, які стають несумісними із сімейним щастям героя. Прикметно, що шукати душевну рівновагу він збирається у хліборобській праці, тобто змальоване таке собі символічне пвоернення до джерел. Точніше — бажання повернутися, бо ж Іван декларує лише свої плани, а що зрбить насправді — невідомо. 

Я дуже люблю театр. От і ці п’єси я не стільки читала, скільки програвала на уявній сцені. Яким же талановитим драматургом треба бути, аби таким скупими засобами вираження змальовувати такі повні образи, зачіпати такі болючі питання й викликати такі емоції у читача/глядача!

Вид. "Дніпро", 1985

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Фокус-покус і кіно"/Alice Pantermüller, Daniela K ohl - Daher weht der Hase! (Mein Lotta-Leben #4)

Хочте вірте, хочте — ні, а черговій зустрічі з кумедними подругами Лоттою та Шаєн я цього разу тішилася не менше за сина. Комікс — не комікс, графічний роман чи ж ні, в будь-якому разі оті всі малюночки, вплетені в текст (чи ж навпаки, важко сказати), створюють зовсім інший ефект від читання. От начебто дивишся мультик, який сам можеш озвучити, якось так. Герої оживають, починають рухатися, спілкуватися, звучати (це я про сумнозвізну лоттину блок-флейту), такий собі додатковий 3D-ефект, одним словом.

Щодо сюжету, то у цій книзі дівчатка намагаються знайти для себе хобі. Повірте, часом це досить складно, особливо ж коли в тебе (як і в більшості дітлахів та дорослих, на жаль) немає конкретних справжніх захоплень, тож ти починаєш вигадувати щось таке, щоб звучало й виглядало круто. У дівчаток примусово стати крутими не вийшло. Чому? А це вже буде геть нахабний спойлер)) Тож мовчу, мовчу...

Переклад із німецької Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2018

19.03.18

Галина Пагутяк "Сни Юлії і Германа"


З творчістю Галини Пагутяк я познайомилася досить пізно, однак це дало мені змогу не просто читати її книги, а смакувати ними. Не втримаюся, таки пригадаю тут містичного "Слугу з Добромиля", з якого, власне, і почалося моє знайомство з авторкою, і ще містичніших, до того ж сповнених пахощів зілля "Зачарованих музикантів", філософський диптих про писарів Східних та Західних воріт притулку (о, скільки разів мені хотілося сперечатися з авторкою під час читання цих книг!), і геть непритаманний (на мою, звісно, думку) авторці жанр наукової фантастики — маю на увазі "Господаря".

"Сни Юлії і Германа" стали черговим щаблем до пізнання творчості цієї неординарної сучасної української авторки. Історія і певна містичність, переплетення реальності та сну, суміш часів, які то схрещуються, то розбігаються врізнобіч, заплутують, тож часом, занурившись у текст, вже важко збагнути, де ти перебуваєш — у чиєму теперішньому і чиєму минулому героїв, імена яких винесені у заголовок. Як на мою скромну думку (чому я така скромна стала — трохи нижче))), то книги — про пошуки себе альтернативного в умовах незадоволеності реальним життям. Причини для цього незадоволення у Германа і Юлії зовсім різні. Однак обоє хочуть бути не там, де вони є. Тож й утікають у химерній підсвідомості кожен у свій світ.

Роман насичений символізмом. І у мене таке враження, що коли я почну зараз розповідати про своє прочитання символів, то розкажу вам про себе набагато більше, ніж хотіла б повідомити віртуальним незнайомим візаві))) Такий собі літературний психоаналіз... Тому про своє прочитання війни, зруйнованого міста, смерті, підземелля, коней, моря, річки, мосту, човна, утоплення, книг і т. д., і т. п. промовчу. Промовчу й іще з однієї причини — небажання вступати у дискусію (якої, втім, не буде, однак...) з авторкою, яка у своєму блозі пише: "Я чудово розумію, що в Україні не потрібна ця книжка. Але мені воно якось байдуже. Я останнім часом зрозуміла, що нема сенсу ображатися на людей, які повзають наче слимаки, нікого не помічаючи довкола себе. Коли вони наштовхуються на перепону, то ховаються в мушлю. Мій роман – перешкода для цих людей. Вони відчувають небезпеку, що йде від нього", і таким чином створити враження, начебто я намагаюся довести, що я не слимак))) Тому буду скромною і промовчу)))

До книги також увійшов "Кенігсберзький щоденник" — авторські розмірковування, рефлексії, фіксація процесу створення роману. Саме "створення", а не "написання", бо ж Пагутяк розповідає не стільки про продукування тексту, скільки про те, як народжується твір у свідомості автора, як він змінює її і змінюється сам тощо. Тут багато цитат, роздумів, Кенігсберга, Львова і дощу... :disappointed:

Вид. "Ярославав вал", 2011

Оксана Лущевська "Велет нам програє!"

Ще одну книжечку із серії "Читальня" (перший рівень) син прочитав самостійно. Тож — юххху! І синові, і серії книг)))

Книга про зиму і розваги, як не дивно, якнайліпше підійшла нам для читання у березні, котрий ну дуууже старався дати нам змогу накататися на санчатах та награтися у сніжки. Герої ж книги — хлопчик, манюсики та Велет (отут нам із сином довелося поговорити про казкових, іграшкових та уявних друзів і різницю між ними) — ліпили снігові фігури. Однак, оскільки хлопчик забув закутатися шарфом, він застудився і... захворів. Ну точно, як ми зараз... Зрештою, все завершилося добре (хто б сумнівався!))), і завдання, які розміщені наприкінці кожної з книг цієї серії, ми також з успіхом розв’язали.

Малювала Альона Брайловська, вид. "Ранок", 2017

18.03.18

Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"


Я дуже люблю книги-пазли. Цебто історії, які складаються з багатьох шматочків багатьох життів багатьох людей. Історії, в які спочатку пірнаєш і часом видається, що тонеш у цій купі героїв, характерів, часів і місць, а потім виринаєш і... Бачиш цілісну картину життя однієї людини — головного героя, а ще — цілого покоління, а то й кількох загалом.

Історія життя австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який ідентифікував себе українцем і став полковником Українських січових стрільців та претендентом на можливий монархічний український престол Василем Вишиваним, — реальна. Зокрема деякі розмірковування Вільгельма, використані у романі, практично ідентичні його щоденниковим записам. Однак водночас частина історії — альтернативна. Наталка Сняданко не дозволяє своєму героєві загинути десь у підвалах Лук’янівської в’язниці, а дарує довге життя у Львові з коханою дружиною Софією, сином Тарасом та онукою Галинкою, якій, власне, і розповідає про себе.

Водночас ми знайомимося з життям усіх вище згаданих і багатьох, дуже багатьох інших людей — від членів родини австрійського імператора до  звичайнісінької сім’ї звичайнісіньких "понаїхавших" до Львова східняків. Спочатку ці стрибки з одного року чи й століття в інше, з країни в країну, навіть із реальності в реальність видаються аж надто різкими, однак потім пазл починає складатися, і тоді усі ці зв’язки, які об’єднують начебто зовсім різних людей, вражають.

Історія життя ще одного видатного українського діяча, який українцем не народився, а усвідомив себе частиною нашої нації і про якого  у нас досі мало відомо, вражає. Мимохіть замислюєшся над тим, що саме заважало нам, українцям, міцно стати на ноги, коли такі, як В’ячеслав Липинський (про нього розповіла Таня Малярчук у своєму "Забутті"), Вільгельм Габсбург, уже не кажучи про сотні власне українських активних борців за незалежність нашої країни, готові були покласти все, включно із життям, на її розбудову. Втім, варто визнати, що й досі це "щось" плутається під ногами...

Однак образ Василя Вишиваного геть не такий ідеально-героїчно-патріотично-безгрішний, як можна було б припустити з цих моїх захопливих охів навколо нього. Він любив гроші і не вмів їх заробляти (та й й хіба міг ерцгерцог мати потребу в цьому?), тому влазив у борги. Він не був надійним у плані виконання обіцянок (та й у інших, мабуть, теж), тому час від часу обламував сподівання інших й обламувався сам. Він умів насолоджуватися життям, розкішшю, коханням (різним, у тому числі й гомосексуальним), що часто створювало проблеми. Однак хто безгрішний — най першим кине в нього камінь.


Дуже хочеться згадати про два жіночі образи, які мене особливо зачепили. Це Софія, дружина Вільгельма (та, котра з альтернативної історії), та Сіссі, дружина Франца Йосифа І, — хоч і різні, проте дуже схожі своєю внутрішньою силою. І геть іншою, порівняно з ними, постає наша сучасниця Галина (внучка Софії та Вільгельма), яка, маючи мистецький талант та надійну опору у вигляді чоловіка, не була спроможною самореалізуватися, домогтися успіху навіть у чомусь на позір звичайному, наприклад, у вихованні єдиного сина. Що цьому завинило: особисті якості жінки чи ж сучасна розслабленість і тому неможливість зосередитися на чомусь основному — не знаю. Однак для себе певні висновки зробила. Лишилося перейти до дій)))

Ну, й неправильно буде змовчати про іще одного героя роману — Львів.  Він у книзі такий живий і різний — з точки зору різних людей. І так хочеться знову блукати його вуличками, насолоджуватися кавою та смаколиками, дослухатися до історій, котрі нашіптують тобі старі будинки й уявляти вже пізнані й іще незнані його історії... 

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017