10.12.17

Трумен Капоте "Трав’яна арфа"/Truman Capote - The Grass Harp

Це — тільки друга книга Трумена Капоте, прочитана мною. Однак я, здається, вже спромоглася зрозуміти основну ідею його творчості: заклик бути самим собою, не прикидатися, не грати ролей, не брехати (передусім собі), і тільки тоді отримати право претендувати на відчуття повноцінного щастя.

Такі ж думки вкладені й у чи не найвідоміший твір автора — "Сніданок у Тіффані". Проте на противагу юній дівчині зі "Сніданку..." герої "Трав'яної арфи" (інші варіанти перекладу назви роману: "Лугова арфа", "Голос трави") — зрілі люди, які лише на фінішній прямій життя зрозуміли, що втрачали значну частину себе і що більше так жити не хочуть.

Оповідачем у цій історії виступає юнак — свідок і учасник подій. Його присутність тут геть не випадкова: Капоте таким чином дає йому шанс зрозуміти надважливі речі і провести своє життя інакше, ніж його старша подруга. Загалом же кожен образ цього невеликого твору, навіть епізодичні, на диво глибокий та багатозмістовний. Читач отримує можливість рано чи пізно наткнутися на себе самого в тій чи іншій іпостасі. Впізнає він себе чи ні і які висновки зробить — то вже його клопіт, а не автора, однак шанс  змінити життя отримує кожен, хто прочитає цю притчу про свободу та любов.

08.12.17

Мері Нортон "Роздобудьки на річці"/Mary Norton - The Borrowers Afloat

Мушу визнати: у нас таки завелися роздобудьки. Принаймні, на книжковій полиці та у моєму блозі. Це вже третя книга із серії про пригоди маленьких чоловічків, і знаю точно, що далі буде, бо Под, Хомілі, Аріетті та Спіллер уже стали майже членами нашої родини. Ну, ми з сином із ними точно практично зріднилися)))

Що ж, мандри родини роздобудьків у пошуках житла продовжуються. Коли фінал попередньої частини пообіцяв їм стабільність, безпеку та прихисток, і ми полегшено зітхнули, то потім виявилося, що жити під одним дахом із родичами не дуже зручно (й не тільки книжковим роздобудькам))) Тож наші друзі знову вирушають у дорогу — цього разу річкою. Чи доберуться вони до омріяного легендарного цілого міста для маленьких людців і як їм там вестиметься, очевидно, розповість чергова книга, зустрічі з якою вже чекаємо, бо ж історія — цікава, ілюстрації — прекрасні, текст — чудовий.

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англійської Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2016

06.12.17

Марина Меднікова "Тю!"

Роман-фрістайл з елементами аерофотозйомки — так окреслює жанр свого твору Марина Меднікова. Насправді ж у ньому всякого-різного іще більше, ніж може видатися з цього визначення. У книзі немає розділів — є рекламні павзи, немає ліричних відступів — є музичні кліпи, а ще роман просто насичений здоровою іронією, глибоким сарказмом, тонкою пародією... Одним словом, у ньому є все те, що здатне мене дуже й дуже зацікавити. Що, власне, і сталося.

Події відбуваються у селі Тихі Води, розташованому неподалік Києва, й розпочинаються з почуття голоду такої собі Жульки, або ж Джульєтти, — безпородної і вагітної суки (це не матюк, слово вжите в його основному значенні). Неповоротка собака стає причиною ДТП, яка призводить до... Та до багато чого вона призводить, якщо зважити на те, що за кермом був потенційний кандидат у президенти країни...

Діючих осіб у романі не багато. Принаймні, не так багато, скільки, здавалося б, їх знадобилося б, аби настільки широко змалювати найрізноманітніші верстви сучасного українського суспільства. Тут ви зустрінете політика-маріонетку та того, хто смикає за нитки, сільських алкоголіка та інтелігента, хитромудру закордонну заробітчанку і чесну трудівницю-колгоспницю, канадійку-мільйонерку і бідну пенсіонерку, правдолюбця-дисидента і пристосуванця, нещасну заміжню жінку і щасливу самотню, утриманку і самостійну... А ще наткнетеся на детектив, шантаж, подружню зраду, вічне кохання, продажнісь, пошуки правди, український генофонд, журналістське розслідування, комету, сільку іділію, купу приказок-прислів’їв-народних анекдотів й не тільки.

Зробила висновок: треба продовжити знайомство із творами сучасної літератури, які не піддалися навалі реклами й імена авторів яких зустрічаю вперше, — це може подарувати неочікуване, а тому й втричі цінніше та більше задоволення.

Вид. "Кальварія", 2003

04.12.17

Тадеуш Доленга-Мостович "Знахар"/Tadeusz Dołęga-Mostowicz - Znachor

Давно мені не доводилося так швидко зізнаватися в тому, що я помилялася))) Маю на увазі свої нещодавні нарікання на мелодраматичні сюжети і моє їх несприйняття. З’ясувалося, що справа не в жанрі, а в майстерності письменника, який ним скористався. І я дуже вдячна за таке "відкривання очей" польському класику Тадеушові Доленга-Мостовичу та його "Знахареві".

Мені, напевно, пощастило, бо я не бачила однойменного і досить відомого та популярного фільму, а тому не страждала від однозначності образів і картин (зазвичай не читаю книг, фільми за якими бачила, рідко роблю і навпаки). Тож і малювала собі, як хотіла знахаря, його доньку, її коханого, інших яскравих і не дуже героїв роману. Легкий стиль оповіді дозволяв відпочивати за читанням, я захопливий сюжет тримав у напрузі. Насолоду подарував і фінал книги та обіцянка продовження, а також чудовий переклад українською. Тож далі буде...

Переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2014


29.11.17

Вірджінія Ендрюс "Квіти на горищі"/Virginia Cleo Andrews - Flowers in the Attic


Кажуть, що прихильність людини до тих чи інших жанрів (літератури, кіно тощо) розповідає  про неї щось особливе. Не знаю, що про мене може розказати моє захоплення магічним реалізмом (не плутати з фентезі) та психологічними детективами (не плутати з іншими підвидами цього жанру), однак нелюбов до мелодрам можу пояснити сама: передивилася в дитинстві "Рабині Ізаури", "Багаті теж плачуть" і чогось подібного))) Та хто ж не дивився тоді цих душевних і сльозливих серіалів?

Проте я не про телемило, а про книгомило — інакше популярний (чомусь) роман, котрий започатковує цілий серіал... чи то пак трилогію, назвати не можу. Читач має плакати над сторінками цієї книги. А місцями — навіть ридати безутішно, бо ж хіба можна не відчувати жалю до дітей, замкнутих у кімнатці на довгі роки? Мабуть, саме це я й відчувала б, якби не дратувалася неймовірно через дорослих, для яких гроші й речі були найважливішим у житті. Матір цих білявих янголят узагалі варто було позбавити батьківських прав на самому початку твору (може, це таки станеться в романах-продовженнях, однак читати не буду), а фанатичну і жорстоку бабусю замкнути у психушці.

Окреме "задоволення" отримала від стосунків між дітьми як між чоловіком і жінкою. Жінка, на думку авторки книги, — істота меншовартісна, і навіть 14-літній хлопчина поводиться зі своєю сестрою відповідно до цього твердження, бо що з них, бабів, візьмеш? Ну і що, що на на календарі — середина 20-го століття? Жінка все одно ні на що не здатна, окрім милуватися собою в дзеркалі,  турбуватися про дітей і перейматися рівнем власної сексуальності. До речі, про тему сексу взагалі промовчу, бо яка ж мелодрама без нього. Однак у книзі про нього постійно думають і навіть займаються діти, тож... Не зайшло мені таке чтиво, коротше кажучи.

п.с. А фільм за цією книгою таки зняли, аби ви не сумнівалися...

28.11.17

Галина Вдовиченко "36 і 6 котів"

"Вусато-хвостата історія для дітей" — так характеризує цю книгу підзаголовок. Однак я категорично не погоджуся з авторкою щодо категоричного "для дітей". Бо, по-перше, в історії не згадується жодної дитини (ну, практично: на близнюків в епізодичній ролі наприкінці книги можна не зважати))), натомість героями виступають трійко дорослих зі своїми проблемами, а по-друге, дорослим теж ой як цікаво буде познайомитися з усіма 36 названими поіменно (і їх — от дивина! — не плутаєш під час читання!) котами та шістьма безіменними (тимчасово) кошенятами і зарядитися позитивом. Бо чого-чого, а позитиву у цій історії, котра розпочинається досить сумно, — по вінця.

Отих 36 і 6 котів (тобто 42, як уперто рахував і виправляв мене син) впізнавати у морду й у хвіст допомагають чудові ілюстрації, які майстерно передають характери тварин, не менш майстерно виписані Галиною Вдовиченко. Стиль мовлення, поведінка, світоглядні позиції кожного кота та кішки — всі ці риси скрупульозно враховано і використано у книзі. Й повірте, ці коти так нагадують нас, людей: ініціативних і скромних, винахідливих й інертних, активних і тишків, балакучих і мовчунів, скромних і не дуже, талановитих і ще талановитіших... А головне — вартих любові в усій своїй різноманітності.
Намалювала Наталка Гайда, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

27.11.17

Василь Барка "Жовтий князь" І і ІІ том

Перший том "Жовтого князя" перечитала торік теж приблизно в цю пору, коли у світі вшановують пам’ять жертв Голодомору. За другу частину роману взялася лише через рік після першої: надто тяжка тема. Тяжка, часом невимовно, однак потрібна. Аби пам’ятати. Аби не допустити чогось подібного ніколи знову.

Можливістю тримати в руках поки що єдине (якщо не помиляюся) двотомне видання "Жовтого князя" завдячую книголюбу Гнатові Кубову, який великодушно подарував мені свою книгу. Майже 800-сторінковий фоліант доводилося возити з собою, оскільки часу на читання, окрім дороги на роботу, практично не маю. Зате я була винагороджена не тільки здивованими чи захопленими поглядами сусідів у метро, а й можливістю засвітити обкладинку книги і показати людям, що іще не тільки можна, а й конче треба читати.

У другому томі, написаному, до речі, через 35 років після повісті (так називав її сам Барка) "Жовтий князь", долі Андрійка Катранника приділено мало уваги. Автор увів багато інших героїв, аби показати різноманіття світоглядних позицій, які переважали у ті страшні часи. Тут ми зустрічаємося як з уже знайомими "хліботрусами" Отроходіним та Шікрятовим, які у пошуках поживи розорюють монастир та збиткуються над його мешканцями, так і з новими представниками "слуг люциферових". Василь Барка намагається не тільки описати їх діяння, а й зануритися у свідомість тих, для кого муки інших не значать анічогісінько. Невже віра у високу ціль була аж такою міцною? Чи це — можливість реалізації внутрішньої потреби у самоствердженні за рахунок знищення собі подібних? Чи ж просто бажання врятувати свою шкуру? Відповідей автор не дає, просто розмірковує. Як і над тим, як вижити — не тільки фізично, а й метафізично — народові, котрий взялася нищити кремлівська машина. На думку родини Очеретів, спасіння можна знайти лише у вірі в Господа. Тож і намагаються вони будь-якою (навіть дуже високою!) ціною відродити церковну службу, підтримувати віру в інших, показувати, що спасенні будуть нинішні жертви, а от їхні кати — навряд чи, тож за них потрібно... молитися.

Насправді оця складва твору мене дещо гнітила. Василь Барка бачить порятунок не у боротьбі проти загарбників, убивць і катів, а у прощенні, молитві, покаянні, вірі... Причини трагедії, яка сталася, шукає не у прагненні "старшого брата" до панування, не у вині людей, чиїми руками вигрібалося "все до останнього зьорнишка", а у Люциферові та його прибічниках. Часом мені здавалося, що він намагається виправдати цих "прислужників Сатани", бо ж це не вони самі, це їх спокусив Жовтий князь, якому не всі здатні опиратися. Та й на все воля Божа, якось так...

Стиль письма — вкрай важкий. Специфічні "барківські" глибокі та цікаві метафори супроводжуються таким же специфічним синтаксисом із засиллям двокрапок та тире. Тож разом зі складною тематикою та страшними сценами (чого вартий лише один опис розстрілу дітей-сиріт!) текст роману залишає по собі глибокий слід. Аж надто глибокий, однак необхідний для того, аби пам’ятати...

Вид. "Українська вільна академія наук у США", 2008

24.11.17

Юрій Винничук "Легенди Львова"

Читати "Легенди Львова" взялася геть випадково, ненароком тицьнувши в іконку та відкривши файл із книгою в рідері. Перегорнула кілька десятків перших сторіночок, остерігаючись надмірної дитячості, вже зібралася було відкласти, однак потім вирішила таки подолати обіцяну собі колись обов’язкову чверть обсягу книги, навіть коли вона видається "не моєю". Втім, прочитавши перші львівські легенди, що виявилися абсолютно ідентичними поліським, які розповідала мені колись бабуся, я захопилася і потім весело гиготіла, бо ж більша частина історій, зібраних і переказаних Юрієм Винничуком, весела.

Князі Данило та Лев, наближені до їхнього двору і тіла особи, прості й не дуже мешканці стародавнього міста, відьми та привиди, водяники і чорти, бідняки й багачі, скарби і загадки, вулички, площі, річки та ліси — все це і не тільки калейдоскопом проноситься перед очима читача. І перемішується в каламешу, якщо читати занадто швидко, як я)) Тож тим, хто візьметься за "Легенди...", радитиму розтягувати задоволення. А його ви в будь-якому разі отримаєте, бо ж хто не любить таємниць і казок, навіть коли йому вже давно не п’ять років?)))

Вид. "Сполом", 1999

23.11.17

Олександр Волков "Сім підземних королів"/Александр Волков - Семь подземных королей

У дитинстві я дуже любила читати казки. Однак ставила досить високі вимоги до них: це мали бути довгі, розлогі, з багатьма героями, неймовірними поворотами сюжету і просто цікаві історії. Мабуть, саме тому я все більше захоплююся повістями Олександра Волкова, вже третю з яких щойно прочитали ми з сином.

"Сім підземних королів" — це розповідь про Країну підземних рудокопів, через яку Еллі та її друзі швидко пробігли у книзі "Урфін Джус і його дерев’яні солдати". Тисячолітня історія життя печерних мешканців описана дуже докладно — її навіть можна вважати окремою казкою. А потім до Печери потрапляє... звісно, Еллі — цього разу з двоюрідним братом Фредді. Діти не просто виживають там, а організовують цілий переворот... Однак це вже спойлер, тож мовчу, мовчу...)))

Тільки от іще раз похвалю ілюстрації до цього видання: казкові, живі, яскраві, емоційні, і їх — багато, як і має бути в дитячих книгах, та переклад і редакторську роботу — спотикатися не доводилось))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "Видавничий дім "Школа", 2015

22.11.17

Оксана Кришталева "Смак грибної юшки"

Книгу з осінньою обкладинкою і таким же настроєм, навіть коли йшлося у ньому про весну, мусила прочитати, звісно, саме восени. Її авторка Оксана Кришталева пропонує читачеві самому визначити, про що її твір. Так от я сказала б, що він — про неї саму, про дівчину, чиї студентські роки припали на буремні 90-ті, про людину, яка шукала можливості не тільки самореалізуватися, а й заробити на життя, про жінку, котра хотіла кохати й довіряти і котра розчарувалася в усьому.

Роман заявлений як твір у новелах. Він і справді складається  з коротких  оповідань, нарисів, а то й навіть із журнальних статей, написаних його  головною героїнею — Прісею, котра виявляється зовсім не Прісею. Втім, так чи інакше маски носять усі герої книги. І подруги дівчини, і її хлопці. Щоправда, знімаючи їх, вони перетворюються у геть інших людей, аніж ми побачили їх уперше очима героїні, і це таки завдає болю навіть відстороненому читачеві, що вже говорити про бідну зраджену майже всіма дівчину. Однак, занурившись у своє минуле (не без активного спонукання до цього описаних у творі реалій, так схожих на ті, в яких довелося жити й мені), я розумію: це не просто плід уяви авторки, це — саме життя.

Вид. "Апріорі", 2013

21.11.17

Жозе Сарамаго "Історія облоги Лісабона"/José Saramago - História do Cerco de Lisboa

У своїй любові до книг Жозе Сарамаго я зізнавалася вже не раз. Читати його тексти — це насолода якогось особливого й вишуканого ґатунку. Сарамагівський стиль письма неможливо ні з чим сплутати. Довжелезні речення, ще довші, часом кількасторінкові, абзаци, відсутність розділових знаків при прямій мові, неймовірна гра слів, їх звучань та значень — усе це змушує не пробігати текстом, зчитуючи лише вершки для розуміння фабули, а буквально занурюватися у нього. Тож коли у вас немає часу чи можливості забути про все на світі хоча б на півгодини — книгу відкладіть. Або ж змиріться з тим, що, випірнувши з тексту, озиратиметесь і гарячково намагатиметеся пригадати, де ви й куди прямуєте, — саме таке трапилося зі мною кілька разів))) 

У романі "Історія облоги Лісабона" — цілих дві повноцінні історії. Навіть три, якщо окремо порахувати історичну книгу, над якою на початку твору працює головний герой — коректор. На її прикладі Сарамаго показує, наскільки відносними є наші знання з історії. Бо навіть свідчення очевидців ніколи не покажуть об’єктивної черговості подій та реальних причиннєво-наслідкових зв’язків, що вже говорити про письмові, писані-переписані, згадки, на які зазвичай і спирається сучасна історіографія. Саме отаким "переписанням" історії і вийшло те, що вчинив коректор, додавши заперечну частку "не" у текст редагованої ним книги. За що, власне, і "поплатився" — однак не таким чином, як можна було б подумати)))

Наслідком цього "хуліганства" стала альтернативна історія облоги Лісабона, яку начебто пише наш головний герой, однак у читача складається враження, що він просто фіксує події, котрі відбуваються самі по собі. Можливо, саме так і з’являються на світ книги, яким віриш? Бо те, що розповів у своєму рукописі коректор, сприймалося мною не менш реально, як і власне його життєва історія — основна фабульна лінія роману.

Головний герой — така собі звичайна сіра людина, яка нічим не вирізняється з натовпу, проживає непомітне життя, виконує рутинну роботу, яку теж не помічають більшість людей. Однак коли читачеві вдається зазирнути у внутрішній світ цього середньостатистичного чоловіка середніх років, відбувається певна метаморфоза. Ні, не з героєм — із читачем, який раптово розуміє, скільки важливого, цікавого й прекрасного може ховатися за позірною звичайністю і сірістю. Навіть — чи й особливо! — тоді, коли сірим і звичайним читач вважає самого себе...

Ще один головний герой є у романі — Лісабон. Прекрасне місто, прогулятися яким запрошує Сарамаго. Обожнюю відчуття, коли, читаючи книгу, ти наче насправді прогулюєшся вулицями, які описує автор, спускаєшся крутими східцями, видираєшся на пагорби, зазираєш у вітрини,  насолоджуєшся кавою чи вином, милуєшся старовинними будівлями, слухаєш дзвони, мокнеш під дощем, видивляєшся щось у тумані... Хоч бери, й сміливо позначай на карті Лісабон як місто, у якому вже побувала)))

Ну, й іще один величезний плюс саме цього роману Сарамаго: фінал. Давно я не почувалася такою упевненою в тому, що все у житті буде не просто добре, а — чудово! Чого і вам щиро бажаю)))

16.11.17

Герберт Веллс "Оповідання"/H. G. Wells - Complete Short Stories

Класична фантастика — це саме те, з чого варто починати знайомство із цим жанром. Бо хто ж, як не Герберт Веллс, може ознайомити юних читачів із її основами? Навіть геть казкове на перший позір оповідання "Чарівна крамниця" насправді має в собі глибокий зміст і купу підтекстів. Що вже говорити про "Бога динамо" чи "Творця алмазів"? Перші кроки до наукової космічної фантастики допоможе зробити "Зірка", а замислитися про те, що часом варто боятися своїх бажань, які можуть здійснитися, спонукатиме оповідання "Канікули містера Ледбеттера".

А вже потім, маючи основи, можна читати сучасні речі, як от романи Ханну Райяніємі, в основу яких покладена квантова теорія будови Всесвіту, або ж занурюватися у фентезійні світи, знайомлячись, наприклад із Террі Пратчеттом чи Максом Фраєм, чи ж братися за соціальну фантастику, скажімо, Валерія Гапеєва. У будь-якому разі головне — аби це була по-справжньому хороша література, а не те, що часом всеїдна я читала в дитинстві)))

09.11.17

Джек Лондон "Серця трьох"/Jack London - Hearts of Three

Давно я так не падала в дитинство, як із цією книгою Це ж — саме те, що я любила читати (тому повз мене і пройшли Пітер Пен, чарівник Смарагдового міста та інші "дитячі" герої))) Карколомні пригоди, екзотичні місця, старовинні храми та їх скарби, а ще ж любов і дружба — тут наявні всі складові, аби захопити романтика (навіть якщо йому вже далеко за...)))

Однак це зовсім не той Джек Лондон, якого я досі читала, і це мене здивувало. Де глибина характерів? Де трагізм? Де занурення в потаємні куточки душі героя? Де відчуття того, що ти переживаєш разом із ним усі його випробування? Немає. Є просто яскраві й захоплюючі картинки, як того і вимагає кінематограф — адже роман написаний саме для кіно. Тому й багато у ньому погонь, стрілянини, зміни декорацій, блиску, візуалізацій, динаміки. А ще — яскравого карибського сонця, теплого моря, островів, зелені і спеки, тобто того, що чудово розфарбовує сірі листопадові дні)))

Переклад Миколи Іванова, вид. "Школа", 2008

06.11.17

Володимир Лис "Графиня"

Що ж, це — найслабший із прочитаних мною романів Володимира Лиса. Може, я просто не зуміла заглибитися у ту прірву божевілля, в яку, на мій погляд, скочувалися головні герої, навіть не намагаючись пригальмувати, однак мені не вдалося зрозуміти ані його, ані її (так-так, тут теж про нещасне кохання, і навіть любовний трикутник є, навіть кілька — все як любить автор). Однак, попри все моє захоплення Лисовим вмінням вивернути чоловічу душу, на мій позір це — суцільна плутанина із картин, яворів, задушених собак, часових петель, поклоніння мертвим і жалощів по тому, чого ніколи не було.

Вчитель малювання любив свою ученицю, однак стримував почуття, що нормально, доки вона була дитиною. Вона його теж кохала з дитинства, і за це вирішила... знищити як художника. Логічно ж, хіба ні? Він паралельно любив сусідку, і ще одну односельчанку, і ще із санаторію вродливу жінку, причому останню чи не більше й уже точно не менше, ніж ученицю. Однак залишився ні з чим, бо не був здатен прийняти рішення і зробити конкретний крок. Просто собі чекав, доки за нього вирішить котрась із жінок... На старості років і наприкінці твору чоловік виправляється, проте в моїх очах це його не реабілітує...

Переплітання часів — то дуже цікавий хід. Був би, якби виглядав логічніше. Бо насправді це просто додає іще більше божевілля всій історії. Жорстока й хитра графиня, як на мене, — не кращий варіант для наслідування, однак що взяти з божевільної? Та й ідеал виявився зрештою фальшивкою, принаймні, її потрет...

Ну от, писала-писала, а висновок зробити не маю з чого. Втім, яка книга, такий і відгук: заплутаний, незрозумілий і не без присмаку легкого божевілля)))

Вид. "Твердиня", 2010

02.11.17

Люсі Гокінг, Стівен Гокінг "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"/Lucy & Stephen Hawking - George's Secret Key to the Universe

Консультант магазину, де я вибирала книги, поцікавившись віком моєї дитини, принесла цілу підбірку чудових видань, які нам підійшли б, на її думку. Я ж почала гортати "Джорджа і...", на що жінка завважила, що ця серія — для старших, ніж мій син, дітей, і дуже здивувалася, коли до каси я підійшла не з книгою про мишок чи вовчиків, а все-таки з цим товстеньким томом "для старших". Зараз він — у переліку улюблених книг сина, а про космос та його дива він може говорити годинами. Зізнаюся, що й свої знання про Всесвіт я значно поповнила, хоча свого часу вважала себе маніячкою всього, що пов’язане з космічною темою)))

Сюжет книги — фантастичний. Одному не-божевільному вченому вдалося створити комп’ютер, за допомогою якого можна мандрувати космосом. Справжнім відкритим незвіданим космосом, просто ступивши у нього крізь відчинені двері-портал. Цей вчений виявився сусідом Джорджа, вони позанйомилися, і, як-то кажуть, понеслося. Героя і читачів чекають не тільки космічні пригоди, а й купа цікавої наукової інформації про Сонячну систему, планети, комети, зірки, їх народження та смерть, а ще про найзахопливіші для сина чорні діри. Інформація подана настільки доступно, що навіть дошколярик сприймає її легко. А оті всі відстані у мільярди кілометрів та сотні тисяч світлових років навіть мені уявити складно, тож великі цифри нас не лякають)))

Окрім характерних чорно-білих ілюстрацій (довелося паралельно розповісти дитині про те, що таке графіка))), у книзі багато кольорових фотознімків реального космосу чудової якості — ще один великий плюс видання

От зараз для різноманітності прочитаємо пару казок, і піду купувати продовження пригод Джорджа, Енні та Еріка, аби ви й жінка з книгаргні не сумнівалися)))

Ілюстрації Гаррі Парсонза, переклад із англ. Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017