Василь Усатенко "Танці навколо штучного хріна"

Ну що, ще один відгук на книгу з картинкою замість обкладинки. Колись я на цьому зосередила свою увагу, й ту книгу... видали! Тож сподіваюся, що ця невинна магія слова помножена на передноворічні дива посприяє публікації й твору, про який хочу розповісти.

Василь Усатенко — мій ФБ-френд. Дотепний, начитаний, цікавий у спілкуванні. Працює в сільському господарстві, тож не дивно, що пише про те, що добре знає: про село й селян. Ну, ви вже зрозуміли, що головний герой — тракторист. Ні, не той колгоспник-ударник, про якого понаписувано багато чого в минулому столітті. А сучасний селянин-підприємець, який викручується, як може, працює як віл, намагається почати щось нове, хоча йому й страшно. Такі ж і його двоє найближчих товаришів. Автор не ідеалізує цих чоловіків, тому я їм усім повірила. І жінкам також, бо їх образи теж виписані досить докладно й природно. Й без ідеалізації також, звісно. Тому і їм віриш — отим ревнощам, заздрості, намаганню помститися чи врятувати когось.

Наскрізної сюжетної лінії у творі нема. Це радше просто історія про звичайне життя. Яка, втім, захоплює — завжди ж цікаво підглядати за кимось у шпарину. А тут складається враження саме такого підглядання, тобто знову говоритиму про природність описаного (якщо набридли мої повтори, можна не читати далі))) І мова природна — як люди балакають. І метафор у міру. І напруженість певних моментів викликає адреналін... Тож справді хочу бачити цю книгу з обкладинкою, як належить)))

п. с. А до чого тут штучний хрін, хтось спитає? )))

Петро Білоус "Діагноз"

Ще одна повість вченого-літературознавця Петра Білоуса, яка побачила світ цьогоріч, справила на мене дуже глибоке враження. Люблю книги, котрі не дають однозначних відповідей на запитання, що виникають у процесі читання. Люблю, коли прочитане змінює тебе зсередини — нехай і на дрібку. Люблю, коли герої складні, стосунки невизначені, оцінку вчинкам дати складно, а своє ставлення до описаного однозначно сформулювати неможливо.

У повісті "Діагноз" усе це є. І відкритий фінал теж (і це я також люблю). Тож майбутнє головного героя можна домалювати самотужки, виходячи з побажань, настрою й внутрішнього стану. Я особисто залишила б героя жити. Ні, в те, що він одужає й позбавиться усвідомленого ним діагнозу (спойлер — це не медичне, а радше духовне поняття), я не вірю, але раптом він припинить шукати непотрібне йому й спроможеться на щось пристойне?

Окрім внутрішніх душевних терзань головного героя, покинутого всіма (принаймні він так думає), у книзі змальовані перипетії університетського життя, причому без купюр, як воно є. Картинка неприваблива, але правдива. Трошки детективності додає сюжету життя хитромудрого підприємця, який поплатився за свою підступність. Сцена грози й кохання прописана так гарно, що я чула й грім, і солодкі стогони закоханих. Але найбільше зачепила за живе думка про те, що в правильному місці та спокої й вода лікує, а в умовах стресу захворіти можна від самих лише думок — це дуже близьке мені нині... Хочу в квітучий сад...

Видавець О. О. Євенок, 2019

Наталія Зубарєва "Кишка всьому голова"

Я досить довго працювала в медичній журналістиці, аби сприймати медичну інформацію не лише з точки зору пересічного потенційного пацієнта, а й трошки зиркати на неї з того кута зору, з якого її сприйматимуть лікарі. Тому, дочитуючи третю книгу Наталії Зубарєвої (першими в серії вийшли "Вальс гормонів" і "Вальс гормонів-2"), сумнівалася, кривилася, подекуди перевіряла інформацію. Однак досить високо оцінила відвертість авторки, яка повсякчас повторює, що дотримується принципів функціональної медицини, але не заперечує постулати доказової, закликаючи й одних, і інших лікарів об’єднатися, аби надавати ще дієвішу допомогу пацієнтам.

У книзі "Кишка всьому голова" йдеться про мікробіом — досить нове, але вже й досить популярне поняття. Це сукупність бактерій, які живуть у людському кишечнику й не лише і без яких ми не ми. У прямому сенсі слова. Пригадуєте "Війну світів" Герберта Велса? Хто там врятував Землю й людство? Отож бо. Але так само як прибульці не змогли вжитися з нашими бактеріями, ми не зможемо жити без них. Змісту книги не переказуватиму, звісно, задовгим вийде відгук, але я багато речей і порад авторки-лікарки на замітку взяла.

Крім цього, Наталія Зубарєва розповідає про користь і шкоду багатьох речовин, якими ми користуємося в повсякденному житті, починаючи від пластикових ємностей для їжі й закінчуючи милом та шампунем. Отут мені вже страшно стало й схотілося втекти геть із міста, аби купатися в річковій воді, їсти квашену капусту та вирощену власноруч картоплю й забути про дезодоранти, косметику й інші блага цивілізації))) Бо якщо вірити авторці, все це — отрута (крім органічних продуктів із цілою низкою дозвільних наліпок на упаковках). Мабуть, легше все-таки не вірити на всі 100 й жити спокійно, не остерігаючись кожної пластикової пляшки, баночки чи гелю для душа))) Проте деякі речі взяти на замітку варто, що я й зробила — наприклад, якимось дивним чином зубна пасла на моїй поличці вже змінилася органічною, а скляного посуду побільшало. Воістину ми всотуємо інформацію, а потім, часом і не завжди свідомо, використовуємо її)))) Тож те, що й про що читати, схоже, треба обирати прискіпливо.

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2020

Всеволод Нестайко "Чарівні окуляри"

Я вже розповідала, що син захопився творчістю Всеволода Нестайка. Так от — не минуло й двох тижнів, як він приніс із бібліотеки наступну книгу цього автора. "Чарівних окулярів" я в дитинстві не читала, тож пригоди двох друзів ми переживали разом.

Реальність, фантастичність і якась наївна казковість поєдналися в цьому творі дивним чином досить гармонійно. Навіть козачок на невидимому конику сприйнявся сином нормально. А що? Різне трапляється в житті, особливо коли тобі геть мало років))) А вміння пробачати, враховувати помилки, виправляти їх і змінюватися знадобиться всім, незалежно від віку.

А ще я зрозуміла, що редакторською роботою, яку часто ношу додому, виховала в сина прискіпливого читача. "Помилка!" — раз по раз обурювався він. І якщо інколи за помилку сприймав щось недочуте чи неправильно прочитане мною, то, як не прикро, справжніх помилок та хибодруків у цьому виданні теж не бракувало. Що ж, принаймні редакторські навички в дитини вже сформовані))) А ще він виявився дуже послідовним. Яку книгу наступною він приніс зі шкільної бібліотеки, як гадаєте?))

Ілюстрації Юлії Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2012

Сергій Жадан "Життя Марії"

Такої пронизливої поезії давно не читала. Вона підіймала в мені найсокровенніше, і то настільки. що часом я аж страждала від неможливості пережити всі ці суперечливі емоції насамоті...

Укотре захоплююся талантом Сергія Жадана відчувати людей. Зовсім-зовсім різних — від статі до світогляду. Відчувати глибоко, розуміти точно, передавати зрозуміло й транслювати світові те, про що більшість із них (нас!) мовчать і в чому не зізнаються навіть собі. 

Більше сказати про книгу нічого - її треба читати. Хіба ще зауважу, що до збірки увійшли й переклади Чеслава Мілоша та Рільке, а чорно-біді фотоілюстрації вдало поглиблюють відчуття. Здебільшого болю й безвиході...

Фотографії Іллі Павлова, вид. Meridian Czernowitz, 2015

Ентоні Берджес "Механічний апельсин" / Anthony Burgess - A Clockwork Orange

Якщо не зважати на Ірвіна Велша, то це — найприкріша, найвідразливіша й найправдивіша книга, яку мені доводилося читати. Правдива не в тій частині, де йдеться про перепрограмування особистості головного героя, а про жорстокість і її сприйняття схильними до неї особами. Герої роману — підлітки, школярі, які накачуються наркотиками й розважаються, нападаючи на випадкових перехожих, грабуючи крамниці, ґвалтуючи жінок... Однак найстрашніше не це, а те, що такий стан речей для хлопців — норма. Мабуть, я нині схожа на занудну тітку, яка читала надто правильні книги, жила тихим праведним життям і щонеділі ходила до церкви. Однак це не так. Але все одно всі мої знання про жорстокість світу й людей не заважають жахатися...

Проте книга не лише про це. Вона про значно більше: позбавлення людини свободи вибору. Навіть такого дивного, як вибір між однією неправильною з точки зору людей і моралі дією й іншою — ще гіршою. Бо хіба таке ув’язнення особистості в чітко окреслених рамках вибору не є такою ж жорстокістю, як і, скажімо, вбивство?

Роман належить до тих, які провокують дискусії. Навіть якщо дискутувати доводиться із самим собою. І, як на мене, саме в таких дискусіях і народжується та істина, яка є істинною саме для тебе...

Переклав із англійської Олександр Буценко, вид. "ПП "Рідна мова", 2019

Ено Рауд "Пригоди Муфтика, Півчеревичка та Мохобородька" / Eno Raud - Naksitrallid

Як же мені хотілося перечитати книгу, котра в дитинстві була однією з найулюбленіших! Трьох героїв-друзів із дивними іменами й дивною зовнішністю (вони дуже маленькі чоловічки, щось на кшталт гномів, естонською — наксітрали) я запам’ятала на все життя, так вони мене чимось вразили. А от чим саме — згадати було годі.

Читаючи синові дві перші історії з серії — "Котяча облога" та "Пацюча фортеця", я намагалася повернутися у своє дитинство й зрозуміти, що ж такого тоді знайшла в них. І, здається, здогадалася: чоловічки понад усе люблять справедливість і... природу. Ліс, звірі, дерева — все це я обожнювала так само, як і вони. І найулюбленішим героєм був, звісно, Мохобородько — такий собі лісовичок, у бороді якого росли брусниці й вилуплювалися пташенята, а ще її можна було запарювати для лікувального чаю.

Герої книги дуже характерні. Їхні діалоги навіть читати хотілося, імітуючи різні голоси. Спокійний врівноважений Мохобородько, романтичний самотній поет Муфтик, запальний  і емоційний Півчеревичок — усі вони різні, але це не заважає їм бути друзями. А ще в книзі багато котиків, яких син обожнює. А ще вочевидячки стає зрозуміло, як те, що становить загрозу, може стати тим, що рятує. А ще це просто цікаво...

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад Олексанра Завгороднього, вид. "ВД "Школа", 2016

Мирослава Горностаєва "Життєпис Білого Ворона"

Від дня мого знайомства з Ельбером Прекрасним, його Повелителем Вогнеданом та жителями цієї чарівної країни минув рік. А в книжковій історії — три століття. Саме стільки часу знадобилося для того, аби ельберійці зібралися з духом і силами й повстали проти загарбників. Для цього потрібно було повірити в пришестя нового Повелителя (Месії, Вождя — читайте, як хочте) й об’єднатися навколо нього. Нічого не нагадує? Бо мені трилогія Мирослави Горностаєвої про Ельбер дуже й дуже перегукується з нашою дійсністю. От тільки картинка там яскравіша, герої характерніші, події динамічніші, ніж у наших вікні, стрічці ФБ чи на екрані телевізора...

Про українське фентезі, яким щиро захопилася, я достатньо писала у своєму блозі, аби нарешті цілком усвідомити, що воно існує: оригінальне, захопливе, яскраве. І це прекрасно, не побоюся голосного слова! Прекрасно й те, що книги цього жанру українських авторів видають, про них говорять, їх купують і читають. Щоправда, трилогії "Ельбер" Мирослави Горностаєвої (а книга, про яку розповідаю, — друга її частина) це не стосується: всі знайомі мені твори цієї авторки існують лише в електронному варіанті. А ще — у вільному доступі, що не дає талановитій письменниці жодного матеріального зиску, хіба що окрім прихильності читачів.

Отож про сам роман, нарешті. Це сповідь Білозіра, або Білого Ворона, який був вихований ельфом, хоча народжений моанським покидьком. Оце протистояння між переданим у спадок і вихованням було дуже цікаво спостерігати. Герой не уникнув помилок — ми їх практично всі робимо в період загострення юнацького максималізму, та ще й коли потрапимо під вплив сильної особистості. Але далеко не всі вміємо визнавати свої помилки, й іще менше готові виправляти їх — навіть ціною відмови від життя. Герой зміг. І тому, очевидно, авторка залишила його жити (на противагу героям першої книги "Вогнеден, Повелитель...". Ба навіть такий собі геппі енд влаштувала. І це було прекрасно! Тож далі точно буде (третю книгу вже залила в рідер)))

Всеволод Нестайко "Пригода в кукурудзі"

Соромно зізнатися, але з творчістю Всеволода Нестайка син познайомився... сам. Узяв цю збірку в шкільній бібліотеці. Прочитати сам на ГПД не подужав, тому приніс додому, аби надолужити перед сном (є у нас така традиція). Я почала читати і... пропала. Повернулася на -дцять років назад, у своє дитинство, бо ж практично всіх героїв усіх оповідань, котрі увійшли до цієї збірки, добре пам’ятаю, як і обставини, в яких вони живуть (здебільшого це радянське село).

Проте найцікавішою була реакція сина, який виріс на Гокінґівському Джорджі, сучасних ілюстрованих енциклопедіях, зарубіжній пригодницькій літературі. Він так захопився, що, здавши цю книгу в бібліотеку, приніс звідти... чергове видання Нестайка)))

І я його розумію: герої культового (не побоюся цього слова) дитячого письменника такі живі-живісінькі, що мимохіть починаєш читати діалоги на різні голоси, хекати від бігу чи хлипати, бо сумно. Про них не дізнаєшся — з ними проживаєш кожну їхню пригоду, якою б вона не була. І неважливо, де й коли відбуваються події: у тій пресловутій кукурудзі півстоліття тому чи практично на сусідній вулиці позавчора — дитячі емоції ж не змінюються, як і проблеми та радощі.

А щойно я втямила ось що: добре, що син сам знайшов автора, який — я впевнена — стане одним із улюблених. Бо це вже виключно його, а не мій вибір. І добре, що цей вибір тішить не тільки його, а й мене))) Принаймні, наразі)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2011

Павло Дерев’янко "Аркан вовків"

У мене вже є низка читацьких звичок, до яких додалася ще одна: наприкінці року занурюватися у щось містичне й українське. Тогоріч це був "Лазарус" Світлани Тараторіної, а нині — "Аркан вовків" Павла Дерев’янка. Зізнаюся: від обох отримала колосальне задоволення, бо читати їх, насамперед, цікаво! А хіба це не головне для книги? Якщо скажете: "Ні!" — не помилитеся. Крім захопливого сюжету потрібне і ще щось, аби зачіпало за живе. В обох випадках це була українська міфологія, замішана на язичництві, до якого я дуже небайдужа. 

Однак повернуся все-таки до цієї конкретної книги. Вона писалася, аби бути продаваною. Й ані автор, ані літагентка (саме так, у нас уже з’являються люди цієї професії) не прогадали: на роман очікували ще до виходу, про нього говорять, на нього звертають увагу (мене навіть пригостили цукеркою у метро за те, що я дозволила роздивитися обкладинку)))), його купують і читають. І це — результат не тільки й не стільки таланту, скільки скрупульозного розрахунку попиту читацького ринку й цілеспрямованої роботи.

Але я не про те: якщо вам здалося, що я намагаюся зайнятися літкритикою замість написання звичайних відгуків, то це справді лише здалося))) Цей блог — місце не для аналізу, а для емоційних вражень. Тож про них: мені роман дуже сподобався! І легкістю тексту, й захопливим пригодницьким сюжетом, й оригінальністю фентезійного світу (трошки альтернативної історії, трошки магії й містики, трішки міфічності), й характерними героями-характерниками (тавтологія зумисна), й українськістю. Реальні історичні події та постаті тісно переплітаються з вигадкою, однак це не нівелює їх, а навпаки — підносить, хоча б тому що привертає увагу. Пояснення суті козаків-характерників, перемішане з вовкулаками (ой скільки про них я чула в дитинстві від бабусі!), начебто й відкриває таємницю, однак не розкриває всіх карт. Відвертий натяк на те, що "далі буде", — не тільки вдалий маркетинговий хід, а й обіцянка продовження задоволення від читання. Тож не знаю, хто як, а я чекатиму наступні книги — автор бо пообіцяв  цілу трилогію "Літопис Сірого Ордену"! Тож перо, чи то пак клаву йому в руки)))

Вид. "Дім Химер", 2019

Яцек Денель "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя" / Jacek Dehnel - Saturn. Czarne obrazy z życia mężczyzn z rodziny Goya

Повне занурення в голови, душі, життя трьох чоловіків — представників відомої династії художників. Хоча про династію я, очевидно, надто загнула: досі достеменно не відомо, чи був син великого Франсиско Ґойї художником. А про внука історія взагалі мовчить (принаймні ані в романі, ані в післямові, написаній мистецтвознавчинею, про це не згадується).

Однак книга, загалом, не лише про мистецтво, хоча йому тут відведено дуже вагому роль. Якщо я вже згадала про нього, то знову озвучу запитання: хто ким керує — натхнення митцем чи митець натхненням? Бо оте шаленство, яке змушувало обох Ґойя, батька й сина, знову й знову братися за пензель, аби висловити найпотаємніше, напевне, можна було б якось утихомирити, але воно з’їло б чоловіків ізсередини. Що, власне, й сталося із сином...

Роман написано у вигляді монологів трьох героїв: Франсиско, Хав’єра й Маріано — батька, сина й онука відповідно. Хронологічно оповідь охоплює понад півстоліття, хоча роман займає трохи більше 200 сторінок. Проте лаконічність не заважає читачеві осягнути багато подій не лише з життя родини, а й з історії Іспанії межі 17-го та 18-го століть (щоправда, мені інколи доводилося уточнювати деякі деталі у ґуґла). Яцек Денель спромігся зробити це завдяки неймовірній концентрації тексту. Тут немає нічогісінько зайвого. Жодних розлогих описів чи розмірковувань. Жодних діалогів. Жодних авторських відступів — просто монологи героїв. І цього більш ніж достатньо, аби уявити всі оті життя (в тому числі й жіночі, які ми бачимо виключно очима чоловіків), аби співчувати усім героям, аби злитися за те, що вони, такі рідні, хоч і різні,  не спроможні поговорити один із одним і знайти точки дотику, аби осягнути оту прірву між батьками й дітьми, між цілими поколіннями, котру годі переступити й нам...

А ще я вкотре захопилася неймовірним талантом цього молодого автора. Раніше прочитані романи "Ляля" та "Матінка Макрина" свого часу справили не мене дуже потужні враження. "Сатурн" не став винятком. Тож не дарма він чекав свого часу на прочитання — я люблю розтягувати задоволення від читання улюблених авторів))) 

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2015

Василь Тибель "Бурштин"

Практично всі анотації цієї книги починаються зі слова "захоплюючий". Саме з нього хотіла почати свій відгук і я, адже роман "Бурштин" Василя Тибеля побив мій особистий рекорд: я тричі (!) проїздила свою станцію метро, бо надміру захоплювалася сюжетними перипетіями цього твору. Біганина, стрілянина, викрадення, шантаж, скарби, секс, зрада, велике й могутнє чаклунство та ниці людці — це далеко не весь список того, що очікує на читача під палітуркою. Роман — чудовий екшн із елемнтами містики, від якого, як і від фільмів подібного жанру, неможливо відірватися. Однак він, як і фільми, забувається одразу ж після того, як екраном промайнуть титри, тобто перегорнеться остання сторінка...

Рівненщина, поліські заболочені ліси, багаті на бурштин, такий собі Клондайк українських масштабів і традиційне протистояння злодіїв різного штибу: простих, при посадах, хитрих і навіть чесних (такі теж бувають) — це головна тема роману. Як поліщучка, я спочатку кривилася від образів простих дядьків і хлопів, які нічого, крім лісу, в житті не бачили й не знають і чия хата здебільшого скраю. Бо хочеться ж бачити героїв, а не оте все, що я знаю! Але потім зрозуміла: відсутність великої пукавки, як у Рембо, і мотоцикл із коляскою замість бондівського астонмартіна геть не означають неможливість здійснити геройський вчинок. Нехай і не світ врятувати, як Брюс Вілліс, а хоча б свою доньку й піврідного села.

Головний герой роману саме такий. Він у міру чесний. Талановитий. Дбайливий. Щирий. Трошки пришелепкуватий (обов’язкова риса кожного героя, між іншим). Хитрий. Не здається, а шукає вихід із кожної халепи, в яку потрапялє (а халеп у книзі достатньо — сюжет вимагає). Саме тому він і заслужив на щастя (ви ж не сумнівалися в тому, що роман закінчиться  геппіендом?). Щастя отримали й майже всі позитивні герої книги. Може, тому воно видалося ну дуже притягнутим за вуха, аж розчарувало геть-зовсім. З іншого боку, чого я хотіла від кіноекшену? Глибини й філософії? То це не той випадок))) Я хотіла розважитися й відпочити, як то кажуть, мізками. Й у мене це вийшло на всі сто!

п. с. Зізнаюся однак, що після цього роману схотілося чогось суттєвішого, як-от шматочка шинки після десерту))) За шинку правив "Сатурн" Яцека Денеля. Але це вже інша історія. А тістечками, як і легким чтивом, я теж інколи люблю посмакувати.

п. п. с. Хороша ідея, до речі. Піду приготую чай, бо в холодильнику кілька свіженьких макаронів є)))

Вид. "Фабула", 2018

Олександр Корешков "Захар Беркут: Легенда"

У цієї книги, як у фільма, є продюсер — Максим Курінний. А автору та художнику Олександрові Корешкову я готова аплодувати — настільки чудово йому вдалося передати динамічність сюжету, кольори, звуки, настрій! Тобто можна сказати, що в авторів вийшов повноцінний мультфільм, акуратно складений під велику обкладинку.

Історія переповідає легенду про камінь Сторож, розказану Іваном Франком у повісті "Захар Беркут". Точніше, не переповідає, а показує — у розкішних ілюстраціях, надрукованих на високоякісному папері. Загибель останніх велетнів Карпат ми із сином переживали разом. І читали разом, хоча слів у коміксі мало, здебільшого це звуки, які супроводжують події. Звісно, не спойлеритиму, тому обмежуся кількома натяками: тут є зав’язка, кульмінація (тобто епічна битва) і розв’язка. Ні, не жартую, просто дійсно не хочу псувати враження від перегляду книги))) А вона точно стане однією з мастхевів прихильників ілюстрованих видань, а ще — фанатів Захара Беркута, які, підозрюю, у нас з’явилися після фільму.

Вид. "ArtHuss", 2019

"Бойфрендз. 13 історій про жінок, чоловіків і динозаврів"

Кажуть, жінці (та чого там — чоловікові також!) стільки років, на скільки вона почувається. Десь там. Усередині. Не печінку чи шлунок маю на увазі, а серце. Або душу. Чи самосвідомість, наприклад... Неважливо.

Так от: нарешті (чи зрештою) я відчула, що доросла. Доросла настільки, що не розумію, зовсім не розумію романтичних переживань із приводу хлопців, отих усіх сліз від нерозділеного кохання, або й від розділеного, але сліз, метеликів у животі й нижче чи вище (кому як пощастить), страждань, переживань у т. д. й т. п. А може, я просто занудна тітка, яка забула, що таке метелики?))) Не знаю. Однак розумію, чому не читаю любовних, жіночих і подібних романів — не втну просто)))

Історії про жінок і чоловіків (динозаврів не зауважила — одні люди)))) у новенькій збірці від дівчат-письменниць класні. Дуже різні (тобто на будь-який смак), деякі — оригінальні, інші — типові, а є й такі, що щасливі! А головне — жіночі, тобто на місці чоловіків я читала б подібні речі обов’язково, аби більше зрозуміти наші загадкові душі. Загадкові настільки, що часом і самим себе годі зрозуміти. Часто це й не потрібно, а от виговоритися — необхідно. Розповісти про те, "які вони всі сволочі" (це цитата не з книги, але точна)))), помріяти про прекрасного (чи хоча б якогось) принца, або ж, як нині кажуть, візуалізувати його, розповісти свою (чиюсь) історію, трошки змінивши імена, місця, вік тощо... Авторки й говорять. Розповідають, показують, малюють — образами, словами, емоціями. Однак до мене достукатися вийшло лише у двох. Кажу ж: надто доросла))). А як щодо вас?

Вид. "Брайт Букс", 2019

Майкл Берд "100 ідей, що змінили мистецтво" / Michael Bird - 100 Ideas That Changed Art

Мистецтво — це ремесло чи спосіб самовираження? Наскільки вправним треба бути митцю і чи достатньо однієї вправності? А може, йому треба щось більше, те, що шукали в галюциногенах і представники давніх андійських народів, і сучасні експресіністи? Та й узагалі — навіщо людині це мистецтво? Його ж на хліб не намастиш!))) Але ж малюють, десятки тисяч років творять — для чого? Невже мало було просто вполювати мамонта?

Очевидно, мало. І тоді, й нині. Люди змінилися, стиль життя змінився, технології, підходи, розуміння мистецтва змінилися, а потреба творити — лишилася.

На заголовок книги Майкла Берда "100 ідей, що змінили мистецтво" не зважайте, бо зробите мою помилку: я ж бо думала, що тут буде подано лише список основних ідей, які стали віховими для розвитку мистецтва, та наведено кілька прикладів, й усе. Але як я помилилася! Бо ця книга — дуже короткий, але досить вичерпний путівник по історії та філософії мистецтва. Й мені, людині, котра з мистецтвом, особливо з його теоретичними основами, завжди була на "ви",  багато чого стало зрозумілим. Утім, питань і усвідомлення великої кількості білих плям у моїй освіті виникло ще більше, тож працювати є над чим.

Автор не просто перелічує основні ідеї, які справили вплив на прогресивні кроки в мистецтві, а розгортає цілісну картину розвитку живопису й скульптури, а також таких сучасних видів мистецтва, як фотографія, перфоменс, виставки й музеї  (так-так, це не тільки зібрання картин, а своєрідний мистецький акт) тощо. 

Особливо цікаво було читати міркування про взаємний вплив митця й глядача. Як ви гадаєте, хто з них і на кого найбільше впливає? От і я тепер можу про це говорити довго))) І ще про багато чого. Наприклад, про місце жінки в сучасному мистецтві. Кажете, у нас рівноправність, й у цьому також? Помиляєтеся, бо навіть нині, в 21-му столітті, жінкам усе ще важко зайняти нішу в тому, що віками творили здебільшого чоловіки. Майкл Берд дуже цікаво й дуже співзвучно для мене пояснює фемінізм у мистецтві тим, що "особисте — це політичне", й наводить цитату Керол Ганіш, активістки руху за звільнення жінок: "Проблеми, про які говорять жінки, звертаючись до психотерапевта,  переважно стосуються їхнього соціального статусу як жінок, а не особистого психічного стану". І хоч це було скзано в 1969 році, хіба й досі не звучить актуально?

Книга щедро ілюстрована, а приклади настільки цікаві, що якби не суворе застереження видавництва про заборону копіювати та розповсюджувати вміст видання, я засипала б фейсбук цитатами й  прикладами, наведеними в ньому))) А вміння автора подавати матеріал оцінила чи не найвище: в нього немає академічної зверхності, яка часом відбиває бажання займатися самоосвітою. Усі терміни, вжиті в книзі, зрозумілі, а незрозумілі пояснюються одразу ж, у дужках, без потреби ґуґлити (хоча я це раз по раз робила, але лише для того, аби подивитсия твори, згадані в тексті й не наведені в якості ілюстративного матеріалу). А ще читати Майкла Берда зовсім не нудно, тож у мене є стимул рухатися далі, аби перестати бути "табула раса" в мистецтві...

Переклад із англійської Остапа Українця та Катерини Дудки, вид. ArtHuss, 2019