Олівер Дюпен "Банда піратів. Принц Гула"

Здається, зовсім нещодавно я хвалилася, що син тепер самостійно читає книги із вже улюбленої серії. А тепер хвалюся наступним досягненням: він цілеспрямовано шукав на Книжковому Арсеналі стенд видавництва "Ранок", аби купити розповідь про чергові пригоди дітлахів. Знайшов)))

Сказати щось нове про вже шосту книгу з серії складно. Та й чи потрібно? Адже лише той факт, що вона — шоста, на полиці чекають іще дві, а в сина з другом йдуть перегони, хто перший прочитає всі історії про юних піратів, свідчить: книги варті уваги.

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Тетяни Склярової, вид. "Ранок", 2018

Жауме Кабре "Моє каяття" / Jaume Cabré - Jo confesso

Нарешті я прочитала роман, про який останнім часом дуже багато чула. Й усе, що чула, просто волало: "Це буде "твоя" книга! До останньої сторіночки, до найдругоряднішого образу, до найзаплутанішого речення й найнеочікуванішого сюжетного повороту!"

Так і сталося. От тільки з найнеочікуванішими сюжетними поворотами трохи не склалося: оті два великі обломи у фіналі я передбачила десь на половині роману. Запідозрила. Злякалася своїх підозр. Переконувала себе: ні, це надто підло, так не має бути. Але так буває. І не лише так...

Не запитуйте мене, про що книга. Бо вона про все. От навіть якщо я почну перелічувати це "все", навряд чи мені вдасться впоратися із завданням. Проте спробую хоча б окреслити основні теми, аби полегшити прийняття рішення тим, хто досі вагається: читати чи ні. (Тут уже я ладна волати: читати обов’язково!)

Отож, тут є нещасне дитинство. Ні, не внаслідок бідності/каліцтва/сирітства/іншої біди, ні. Хлопчика просто не любили батьки. Тобто любили, мабуть, але якось по-своєму й дуже специфічно, тож виріс він практично духовним сиротою.

Тут є моральне й ментальне насильство. Ой як відгукнулися мені всі мої: "Сину, читай! Сину, вчи англійську! Сину, треба!" Бо воно то й треба, звісно, але до певної межі. Тепер іще більше старатимуся, аби її не переступити.

Тут є дружба. Така, знаєте, справжня-справжнісінька. До скону (в прямому значенні). До самопожертви, до розуміння друга на вищому ступені розуміння, ніж самого себе й кохану жінку. Заснована на притяганні протилежностей. Не зруйнована найправдивішою правдою. Й подолана бажанням слави та визнання.

У романі є кохання. Теж до скону. Воно спочатку щасливе-щасливе, потім нещасне-нещасне, потім знову неймовірно щасливе і... На заваді щастю стало багато чого. На перший погляд це — батьки. І звинувачувати  треба їх. Однак якщо копнути глибше... Скільки людей скількох поколінь доклали зусиль для того, аби каталонський хлопець і єврейська дівчина не були разом!

Про євреїв і Голокост тут написано багато. Так багато, що починаєш відчувати той біль цілого народу. І дивуватися йому, як дивувався один із персонажів роману: чому вони покірно йдуть на забій? чому ніхто з них навіть не намагається втекти? Так, ідеться про Аушвіц, про газові камери, про жахливі досліди над людьми (в тому числі й дітьми), про тих, хто їх проводив і на кому їх проводили. Ідеться про виправдання вчинків і про каяття.

Каяття тут дуже багато. І не лише герой-оповідач кається в багатьох речах, які скоїв протягом тривалого життя. Каються й інші, бо в кожного з них — у кожного з нас — є про що покаятися.

А ще тут є музика. Скрипка. Прекрасна скрипка і прекрасна музика. І заздрість. І захоплення. Й обман та підступність. Й історія створення скрипки, котра занурює читача на кілька століть углиб того, що було чи не було, однак лишило свій слід. І це прекрасна історія, варта окремого роману...

А цей роман вартий прочитання. Вдумливого, серйозного, захопленого — та не важливо, яким воно у вас вийде, просто візьміть собі на замітку цю книгу. І ще "Бога Дрібниць" Арундаті Рой та "Маленьке життя" Ганьї Янаґігари — усі три твори розібрали мене на частинки, й назад склалася трошки інша "я"...

Переклад із каталанської Петра Таращука, вид. "Фоліо", 2017

Дмитро Кудряшов, Євген Козлов "Адміністратор Instagram. Керівництво із заробітку" / Дмитрий Кудряшов, Євгений Козлов - Администратор Instagram. Руководство по заработку

Книга потрапила мені до рук ну зовсім випадково. Оскільки знаю людей, котрі дійсно ведуть бізнес, і досить вдало, саме в Інстаграмі, вирішила ознайомитися з премудрощами такого заробітку.

Головне, що зрозуміла, — така діяльність не для мене. Чому? Та тому що все в тому вашому Інстаграмі працює за шаблонами, а я такого не люблю)) Тому ті, хто слідкує за мною в цій фотосоцмережі, можуть не дивуватися моїй там інертності))) Мене не надихає оце все: фото мають бути от такі, підписи — такі, тегів мусить бути стільки, а писати їх варто там-то, геолокації ставте скрізь, навіть якщо вас у тій геоточці й близько не було, зате хтось інший був, він по ній перейде, почитає вас і, може, лайкне, а може, навіть підпишеться, і тоді ви маєте все робити, щоб він не відписався, тому старайтеся, аби тому "хтосю" все у вас сподобалося, тобто забудьте про своє "я" й думайте про віртуального "когось", котрий має вас читати, лайкати, а то й купить щось або ж перетворить вас на крутого блогера, якому інші інстаграмери замовлятимуть рекламу, і ви таким чином заробите мільйон... 

Ні, це не для мене. Тож читайте мене в блозі та Фейсбуці, а в Інстаграмі я буваю рідко. Утім, там також можна читати. А ще в Телеграмі, от!))) Ну як жити без цих соцмереж, га?

п. с. А для тих, хто дійсно веде бізнес в Інсті, порад у книзі знайдеться достатньо))

Переклад із російської Олексія Довганя, вид. Bookchef, 2019

Ніл Ґейман "Зоряний пил" / Neil Gaiman - Stardust

Готові до камінґ-ауту запеклої читачки? Навіть якщо ні, все одно доведеться почути моє зізнання: це перша книга Ніла Ґеймана, прочитана мною. Чесно. "Американські боги" вже більше року чекають своєї черги на моїй полиці з нечитаним, але обсяг лякав, тож...

Ну, ви зрозуміли: взялася читати щось менше й легше))) І враження настільки неоднозначні, що за "Американських богів" візьмуся найближчим часом лише тому, щоб постаратися зрозуміти всезегальне захоплення автором.

"Зоряний пил" — це така казочка-казочка, в якісь наплутано багато-багато героїв, сюжетних лінієчок, ідей, локацій — усього, одним словом. Напевно, я останнім часом  читаю забагато "повільних" романів і звикла до докладних описів думок, емоцій, відчуттів, до колупання в суті проблеми, в коренях подій, в основах основ... 

Натомість у "Зоряному пилі" все відбувається напрочуд швидко. Кілька стоірнок — і любов на все життя. Ще кілька сторінок — і плід любові у вигляді дитини. Ще кілька — й ось цей плід уже парубкує й закохується, бо надійшов його час. Зрозуміти, як герої докотилися до такого життя, годі. Хіба що коли тобі байдуже, як і чому, головне — що відбулося... Але це, очевидно, не моє.

Хоча в кожного мінуса, як то кажуть, є свій плюс. Я згдала, що десь у мене досі зберігається найулюбленіша збірка фантастичних казок обсягом десь близько 800 сторінок, яку я в дитинстві перечитала понад десяток разів. Летючі кораблі, загадкові лісові створіння, які приходять на поміч, коли вже геть зле, сірі замки на гострих скелях, привиди, відьми, інші чаклунські штуки — все це частина мого дитинства. І якось навіть прикро стало, що нині це мене не захоплює... Мабуть, таки подорослішала (нарешті)...

Переклад Дмитра Кушніра, вид. "КМ-Букс", 2017

Енн Шен "Жінки з легенд і міфів. 50 богинь, які надихають" / Ann Shen - Legendary Ladies: 50 Goddesses to Empower and Inspire You

Скільки я не зарікалася б не поповнювати свою книжкову шафу новими виданнями, доки не прочитаю хоча б частину тих, які придбала, але до яких руки (очі) не доходять, — нічого не помагає. Бо як же можна втриматися, коли тобі пропонують познайомитися з найкрутішими жінками з легенд і міфів, інформація про яких дбайливо зібрана під однією обкладинкою? Правильно: ніяк. От і я не втрималася))) І не пошкодувала, бо відкрила для себе цілий світ жіночої сили!

От ви, скажімо, знали, що в індуїзмі енергія богині-жінки — єдине, що повністю розкриває силу чоловіків. Власне, для цього не обов’язково бути богинею, однак коли навіть релігія таке стверджує — смертним чоловікам тяжко з цим не погодитися. Та й усі інші жінки-богині — сильні, незалежні, обирають власний життєвий шлях, ким би він не був визначений спочатку (батьком, чоловіком, смертними чи богами), а ще обов’язково звільняються від чоловічої опіки чи й влади та дозволяють собі кохати того, до кого серце лежить.

Різноманіття цих легендарних жінок вражає. Тут представлені найцікавіші (бо ж усіх годі описати) богині Індії, Єгипту, Греції, Японії, Китаю, В’єтнаму, Скандинавії, Північної Америки, Уельсу, Ірландії,  Гавайських островів, Полінезії, Індонезії, народів ігбо та йоруба із Африки, а ще ацтеків та майя... Хтось із них належить до тих, які творили світ. Хтось був звичайною смертною жінкою, котра досягла просвітлення. Хтось лишився в людській подобі, а хтось змінив її. Однак до усіх їх можна звертатися, коли в нашому житті трапляються труднощі, й просити сили, захисту чи допомоги у творчості, коханні, відродженні. Або й не просити, а просто брати приклад. Ну то й що, що це — легенди? Хороший приклад ніколи не завадить)))

Шкода лишень, що наші праслов’янські богині до цього пантеону не потрапили. А вони також варті уваги! І добре, що про них розповідають наші письменники, наприклад, Дара Корній,  Світлана Тараторіна... А взагалі-то порадьте, будь ласка, твори, в яких згадуються наші богині! Буду дуже вдячна)))

Переклад з англійської Олени Ларікової, вид. "Віват", 2019

Юрій Руденко "Світло та цеглина" / Юрий Руденко - Свет и кирпич

На цю книгу я почала чекати, щойно перегорнула останню сторінку першої частини дилогії Юрія Руденка — "Психи двух морей". Знала: буде боляче й страшно, часом навіть дуже страшно й дуже-дуже — до сліз і безсоння — боляче. Але також знала: буде ясно, світло й добре, бо вкотре пересвідчуся — ми, українці, на правильному шляху, й сходити з нього не збираємося.

Попередній роман завершився розповіддю про Іловайський котел. У цьому ж докладно, буквально по днях, описується те, що точилося навколо Дебальцевого взимку 2014-2015 років. Зізнаюся: паралельно читала Вікіпедію, аби впорядкувати факти, вивчала мапи, аби візуалізувати місцевість, гуглила прізвища й військові підрозділи... Зрештою в якийсь момент відчула, що частково переселилася в тіло Елли Шпільман — головної героїні роману, ізраїльської журналістки, бо бачу все її очима, відчуваю її тілом, переживаю її серцем...


Так само гостро все, очевидно, переживав і Юрій Руденко, бо ж перед тим, як стати письменником (дуже талановитим, до речі), був військовим. Тож усі відчуття, емоції, думки, страхи й радощі, звуки й запахи, холод і сніг, зношена підвіска авто й тютюновий дим у його кабіні, свист куль і виття мін, вибухові хвилі й гаряча кров — усе це й не лише настільки справжнє, що читач не може ніяк лишитися осторонь. Справжні й позивні, імена та прізвища, номери підрозділів, назви населених пунктів, дати й навіть години, коли починалися шалені обстріли чи танкові атаки...


Справжні й почуття Елли та Вови. До мурах по спині, до стиснених кулаків — ага, я аж так вболівала за те, аби вони щонайменше лишилися живими, а щонайбільше — ще й щасливими разом. Справжній і біль від нерозуміння тебе найріднішими людьми, в яких — зовсім інші цінності, корені котрих ростуть у телевізорі (ой як це актуально для нас нині!). Справжнє й узбережжя теплого моря за кілька тисяч кілометрів від війни, від якої, втім, не сховатися й на Місяці, якщо це — твоя війна.


...Війна — це погано. Але те, що в Україні видають книги, котрі розповідають правду про неї, — чудово. Головне — читайте їх, аби знати цю правду. Бо це саме той випадок, коли незнання не позбавляє від відповідальності...

Ілюстрації Світлани Єресової, вид. "Діса плюс", 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і незламний код" / Lucy & Stephen Hawking - George and the Unbreakable Code

Навіть не знаю, в кого було більше радості від нової зустірчі з Джорджем — у сина чи в мене. Й не лише від того що ми долучилися до чергових пригод хлопця та його подружки Енні, а й тому що з книг цієї серії (а це вже четверта частина!) дізнаєшся про стільки дивовижних наукових речей, пояснених доступною мовою, аж дух перехоплює!

 

"Джордж і незламний код" не стала винятком. Тут також багато чого розповідається про космос, однак більше уваги приділено комп’ютерам. Коли з’явилася перша обчислювальна машина, хто її винайшов, за якими принципами вона працює, що таке код і які його види використовуються нині, що таке квантовий комп’ютер і чи існує він узагалі, що станеться, коли хтось зможе зламати всі комп’ютери у світі, як на Землі зародилося життя й що таке еволюція — купа цікавезних запитань, чи не так? І на всі читач знаходить відповіді. А ще переживає карколомні пригоди двох друзів, котрі вкотре... рятують світ. Ні ну а що: сучсним дітлахам усе може бути до снаги. Особисто я у своєму синові не сумніваюся))) Як і в тому, що наступні книги з цієї серії (а їх наразі ще дві вийшли українською мовою) також прочитаємо.

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018

Юрій Яновський "Майстер корабля"

Перечитати "Майстра корабля" Юрія Яновського торік мені хотілося двічі: коли читала збірку спогадів та листів "Довженко без гриму" й (іще більше) роман Йвана Козленка "Танжер". Занадто часто, а то й неоднозначно згадуються там і Юрій Яновський, і цей його перший роман, у якому описується становлення радянсько-українського кінематографа. 

Описується, слід сказати, в дуже цікавому ключі. Це — спогади То-Ма-Кі, які він пише наприкінці свого життя. Тут змішалися і його праця, й стосунки з синами, й згадки про дружину, й фантастичне майбутнє — таке, яким його уявляв автор. Однак основною тканиною роману є все-таки події одного літа, котрі відбулися в Одесі. Прототипами героїв стали реальні люди (в тому числі й Олександр Довженко), котри стояли біля витоків українського кінематографа. Розповідь про зйомки фільму перемежовується описами буденної роботи операторів, режисерів, сценаристів, інших фахівців, котрі робили тодішнє кіно. А паралельно читач занурюється в життя припортової Одеси із моряками, повіями, власниками човнів та кораблів, підглядає в так неоднозначно описані Йваном Козленком стосунки Яновського, Довженка та Іти Пензо, вболіває за долю врятованого ними моряка й частково стає майстром корабля, котрий має доставити всіх (і нас у тому числі) у  світле майбутнє.



Вид. "Центр навчальної літератури", 2017

Макс Кідрук "Де немає Бога"

Макса Кідрука я читала багато, й враження у мене були ну дуже різними: від відвертого фу-фу-фу до щирого вау. Роман "Де немає Бога" однозначно поповнить останню добірку, бо ті позитивні відгуки, які мені випало почути про цю книгу, виявилися правдивими.

Чим же "взяв" мене роман? По-перше, одним із найулюбленіших сюжетів: кілька зовсім різних людей опиняються в одному місці й мусять комунікувати задля виживання. (Ага, тут пожна згадати один із найулюбленіших серіалів — "Загублені")))) В екстремальних ситуаціях важко прикидатися тим, ким ти не є насправді, втримувати маску тощо, тож назовні вилазить таке, чого ліпше було б не знати. А може, й навпаки...

По-друге, гарно й глибоко прописані герої. Не всі, втім: про дівчинку Лейлу, крім імені, читачеві більше нічогісінько не відомо, тоді як про інших героїв він дізнається достатньо, аби розуміти мотиви їхніх учинків. І вони, ці мотиви, закопані часом так глибоко й викопані так старанно, що сумнівів у справжності людей не виникало.

По-третє, як і в усіх книгах Макса Кідрука, великим плюсом є прискіплива увага до деталей й точності інформації. Часом думаєш: навіщо мені ці всі знання про технічні особливості заклепок і нюанси ТО літаків? А потім розумієш: а щоб не просто проковтнути роман як кіноекшн, сюжет якого забудеться вже за кілька днів, а ще й дізнатися щось нове. Можливо, й не конче потрібне тобі, журналісту й редактору, однак синові я матиму що розповісти про літаки, коли ми вчергове потрапимо в аеропорт)))

Крім того, в книзі є наша війна. Війна, яка зламала життя й долі багатьох і яка продовжує їх ламати. Війна, котра, мов лакмусовий папірець, показує, хто є хто, розводить по різні боки барикад часом найрідніших людей й змушує критично оцінювати політиків, їхні слова та обіцянки, а ще усвідомлювати, що найбільше твоє життя залежить саме від тебе й твого особистого вибору. Так-так, я й нинішні вибори нашого Президента маю на увазі, бо відповідати за те, що чинитиме він, доведеться кожному з нас.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018

Боріс Джонсон "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію"/Boris Johnson - The Churchill Factor: How One Man Made History

Чому ім’я Черчилля досі означає щось неймовірне? Неймовірні риси характеру, неймовірні таланти, неймовірну впертість, неймовірні рішення? Чому досі жодна особистість не побила рекорду Вінстона Черчилля, ба навіть рекордів, бо ж бути чи не найвидатнішим політиком цілого сторіччя й отримати Нобелівську премію з літератури — це вже два досягнення. А як вам те, що Черчилль ще був і неабияким живописцем? І журналістом (уривки з його воєнних репортажів, наведені в цій книзі, просто змушують пошукати й почитати щось із його книг того часу). І винахідником. І льотчиком. І чоловіком та батьком. І...

Та годі перелічувати всі його чесноти — це вже зробив автор цієї книги (та й не лише він). Подекуди здавалося, що вже аж надто ідеалізується постать цього британця, великого й видатного, не сперечаюся, однак не міг же він бути настільки ідеальним!

"Не міг", — погоджується Боріс Джонсон і намагається чесно розповісти про недоліки характеру героя своєї книги, скажімо, про його пияцтво, пристрасть до тютюну, впертість, вимогливість до оточуючих, схильність маніпулювати іншими й багато чого іще, притаманного звичайній людині (бо ж цей чоловік таки не був суперменом). Однак якщо подивитися на всі ці нюанси з іншого боку, то без них Черчилль не був би Черчиллем, а історія Європи (та й Сполучених Штатів, Індії, Ізраїлю, Ірану, багатьох інших країн Близького Сходу — колишніх складових Британської імперії) склалася б геть інакше.

Найцікавішою мені видалася сторінки, які стосуються Другої світової війни. Про цей період я досить багато читала, однак досі подивитися на події очима жителів острова не доводилося (хіба що герої чудового, до речі, серіалу "Війна Фойла" дещо допомогли свого часу). Й от я собі міркую: що було б, якби британці вчинили так само, як голландці, бельгійці, французи, тобто здалися фактично без бою? Якби Черчилль не закликав співгромадян боротися до кінця, який "настане тільки тоді, як кожен із нас поляже, захлинувшись власною кров’ю"? Чи могли б наші східні сусіди пишатися своєю (чи все-таки "своєю"?) перемогою?

Я не переказуватиму всі ті нюанси боротьби, які часто мають геть не героїчний вигляд (одне лише знищення французького флоту, щоб він не потрапив до рук нацистів, разом із понад тисячею моряків чого варте). Проте якби не було цих жертв, не було ленд-лізу від американців (а залучення їх до боротьби на материку, який вони вважали чужим, — це також заслуга Черчилля), не було впертості британських льотчиків, у якому світі нам довелося б жити нині? Втім, історія не любить умовного способу, тому не гадатимемо, а просто вчитимемося на її подіях і на вчинках людей, які варті наслідування. Черчилль — один із них.

Переклад з англійської Юрія Гірича, вид. "Віват", 2019

Жюльєтт Парашині-Дені, Олівер Дюпен "Банда піратів. На абордаж!"

Нарешті ми почали читати наступні чотири видання з пригодницької серії французьких авторів "Банда піратів" (от не розумію лише, чому в блозі розповіла лише про одну з книг)))) Ті ж герої, такі ж карколомні пригоди, та сама певність, що друзі виплутаються з усіх проблем... Різниця хіба що в тому, що син тепер такі невеликі твори читає самостійно, а я потім перечитую))) Бо цікаво ж: що далі?...

Підсіла на дитячу літературу, схоже))) І це цікаааво)))

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Тетяни Склярової, вид. "Ранок", 2018

Фредерік Пол "Брама"/Frederik Pohl - Gateway

Коли я побачила, скільки премій у галузі фантастики отримала ця книга, то мені стало соромно від того, що я, яка в дитинстві перечитала всі фантастичні твори, до котрих мої руки могли дотягнутися, про цей роман навіть не чула... Тож узялася читати із передчуттям отого дитячого занурення у безміри Космосу і... Ні, я таки занурилася — у невроз головного героя.

Він багатий і нещасний, а тому ходить до психоаналітика. Робота-психоаналітика, звісно, ми ж про майбутнє говоримо. Й от фактично знаючи, чим закінчиться історія героя, ми раз по раз повертаємося в його минуле, аби знову ж таки зануритися — цього разу в його страхи й острахи, непевність і невпевненість, тобто нічого хорошого нам і там не світить.

Втім, читач (я тут виключно про себе, звісно, кажу))) все одно отримує задоволення від роману, бо потрапляє в інший світ, в якому може реалізувати мрію багатьох (тут можна було б написати банальне: "хлопчаків", але не буду, бо дівчинка, й то — доросла))) про освоєння незвіданого Космосу. А спосіб, який підвернувся нашим нащадкам, дуже цікавий... Який — звісно, не скажу)))

Скажу лише, що люди кажуть, буцімто роман зайве розхвалений, а насправді нудний і низькоякісний. Однак не погоджуся. Він справді не розважає читача, а натомість змушує замислитися не стільки про зовнішній космос, скільки про внутрішній, той, який всередині кожного з нас і в якому так само легко згубитися, як і в Усесвіті.

Переклад Юрія Єфремова, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Ульф Старк "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"/Ulf Stark - Kan du vissla Johanna?

Це перша книга Ульфа Старка, про якого я чула-читала ну дуже багато неймовірно захоплених відгуків. Всі говорили про те, які світлі його твори. Однак мало хто попереджав, що вони сумні й про смерть.

Ні, я якраз належу до тих мам, які намагаються якомога більше всякого-різного про життя (і про його фінал у тому числі) розповідати дитині. Але оскільки мені попався хлопчик із надто високим ступенем емпатії, про речі, які можуть його надто "засумити" (сподіваюся, це слово зрозуміле без тлумачення), ми говоримо не перед сном. Ці ж дві історії взялися читати надобраніч і...

У другому оповіданні "Моя сестра — ангел", крім смерті, піднято ще одну складну для нас із сином тему: віра в Бога. Маленький Ульф щовечора молиться, а мій син живе в родині агностиків. Тому мені більше довелося пояснювати, що це таке — молитися, ніж те, чому померла ще ненародженя дитина. Й це добре, бо від таких роздумів я сама страшенно, до сліз "засумлююся"... Хоча вміти сумувати теж дуже важливо, а Ульф Старк вміє показати саме світлий сум. Тож читатимемо ще.

Ілюстрації Ольги Гринюк, переклад Галини Кирпи, вид."Видавництво Старого Лева", 2016

Олена Монова, Сергей Сергеевич (Saigon), Олег Коваленко, Яків Кутовий "Чемоданные истории"

"А про що книга?" — запитали мене, коли я виклала фото "Чемоданных историй" (з кавою, як і годиться)))) у ФБ. "Та ні про що загалом... Про все потроху... Про життя... Війну... Людей... Собак... Мишей!.." — варінати відповідей множилися й нанизувалися, бо ж збірка розрізнених дописів у ФБ (чи окремо написаних оповідань) п’яти авторів не може бути про щось одне.

Але, дочитавши цю невеличку книжечку й нареготавшись у не дуже підходящих для цього місцях (ескалатор у метро, переповнений трамвай, хол дитячого клубу тощо), можу з упевненістю заявити: книга про цицьки Монової. Ані її алабаї, ані кіт із мишею, ані україномовна (чогось) свыня, ані історії, розказані чоловіками-співаторами, не відклалися так чітко в уяві, як цицьки Монової, про які вона постійно, в кожному дописі в тому чи іншому контексті згадує. Тож тема цицьок тут точно розкрита. А що жінкою — то хто б і ще міг про них так багато розповісти, та ще й з таким практично на дотик відчутним флером домашнього затишку та комфортного розслабону? Не хлопці ж...

А хлопці що? Вони теж потішили й повеселили. І розважили — своєю різноплановістю насамперед. Чого тіко Яків Кутовий вартий зо своєм говірком. Такої смачної колоритної мови давно-м бись не чула! От лише тєжко було різко перемикатися з російської (основної мови збірки), тому подекуди пригальмовувала (як отой потяг на обкладинці). За книгою Сайгона "Грязь" уже полюю, Кутового й Коваленка у ФБ вже читаю, а історію останнього про педраду радитиму всім знайомим колишнім коліжанкам, бо то якщо й не геть-зовсім реально, проте дуже життєво.

Вид. "Білка", 2018

Соломія Зеленська "Куди подіти святого"

Моя любов до сучасної української літератури та творчості Володимира Даниленка не дозволили пройти повз книгу, видану за його сприяння. Тим паче, що анотація обіцяла глибокий психологізм, який я також полюбляю, а ще певні сюрпризи.

Одним із таких стало те, що авторка-жінка описує глибокі емоційні переживання героя-чоловіка. Ні-ні, я не прихильниця примітивних гендерних стереотипів у літературі (хоча вони, погодьтеся, трапляються))) Однак надмір таких чисто жіночих (ага, впізнаю по собі))) штучок, як постійні вагання, величезна кількість запитань без відповідей (з купою знаків питання), намагання просто кричати у світ (із купою знаків оклику) замість шукати вихід із ситуації, замилування вродою іншого чоловіка, причому постійне (і ні — герой гетеросексуальний) та ще багато чого. Часом я навіть забувала, що маю змальовувати в уяві саме чоловічий образ.

Хоча образ загалом вийшов цікавим. Людина, яка зважується покинути все, аби почати життя спочатку, заслуговує на повагу. Шукати насамперед себе, а вже потім того, кого готовий кохати, — чи ж не в цьому полягає секрет щастя? Героєві пощастило: попри всі неприємності, які спіткали чоловіка внаслідок його ж дурощів (грубо, але я так думаю))) геппі енд, хоч і змусив себе довго чекати, таки настав.

Однак це не єдина сюжетна лінія роману. Тут іще стільки всього наплутано-намішано! Й містика, й материнська любов/нелюбов, й алкоголізм (у трактуванні Соломії Зеленської це радше ознака блаженності, ніж слабкості духу), й святість та гріховність людської натури, які дивним чином поєднуються в кожному з нас. Бо якби все було аж так однозначно й очевидно, запитання, винесене в заголовок роману, мало б таку ж очевидну відповідь. Чи у вас вона є?

Вид. ЛА "Друге дихання", 2018