Галина Пагутяк "Сни Юлії і Германа"

З творчістю Галини Пагутяк я познайомилася досить пізно, однак це дало мені змогу не просто читати її книги, а смакувати ними. Не втримаюся, таки пригадаю тут містичного "Слугу з Добромиля", з якого, власне, і почалося моє знайомство з авторкою, і ще містичніших, до того ж сповнених пахощів зілля "Зачарованих музикантів", філософський диптих про писарів Східних та Західних воріт притулку (о, скільки разів мені хотілося сперечатися з авторкою під час читання цих книг!), і геть непритаманний (на мою, звісно, думку) авторці жанр наукової фантастики — маю на увазі "Господаря".

"Сни Юлії і Германа" стали черговим щаблем до пізнання творчості цієї неординарної сучасної української авторки. Історія і певна містичність, переплетення реальності та сну, суміш часів, які то схрещуються, то розбігаються врізнобіч, заплутують, тож часом, занурившись у текст, вже важко збагнути, де ти перебуваєш — у чиєму теперішньому і чиєму минулому героїв, імена яких винесені у заголовок. Як на мою скромну думку (чому я така скромна стала — трохи нижче))), то книги — про пошуки себе альтернативного в умовах незадоволеності реальним життям. Причини для цього незадоволення у Германа і Юлії зовсім різні. Однак обоє хочуть бути не там, де вони є. Тож й утікають у химерній підсвідомості кожен у свій світ.

Роман насичений символізмом. І у мене таке враження, що коли я почну зараз розповідати про своє прочитання символів, то розкажу вам про себе набагато більше, ніж хотіла б повідомити віртуальним незнайомим візаві))) Такий собі літературний психоаналіз... Тому про своє прочитання війни, зруйнованого міста, смерті, підземелля, коней, моря, річки, мосту, човна, утоплення, книг і т. д., і т. п. промовчу. Промовчу й іще з однієї причини — небажання вступати у дискусію (якої, втім, не буде, однак...) з авторкою, яка у своєму блозі пише: "Я чудово розумію, що в Україні не потрібна ця книжка. Але мені воно якось байдуже. Я останнім часом зрозуміла, що нема сенсу ображатися на людей, які повзають наче слимаки, нікого не помічаючи довкола себе. Коли вони наштовхуються на перепону, то ховаються в мушлю. Мій роман – перешкода для цих людей. Вони відчувають небезпеку, що йде від нього", і таким чином створити враження, начебто я намагаюся довести, що я не слимак))) Тому буду скромною і промовчу)))

До книги також увійшов "Кенігсберзький щоденник" — авторські розмірковування, рефлексії, фіксація процесу створення роману. Саме "створення", а не "написання", бо ж Пагутяк розповідає не стільки про продукування тексту, скільки про те, як народжується твір у свідомості автора, як він змінює її і змінюється сам тощо. Тут багато цитат, роздумів, Кенігсберга, Львова і дощу... :disappointed:

Вид. "Ярославав вал", 2011

Оксана Лущевська "Велет нам програє!"

Ще одну книжечку із серії "Читальня" (перший рівень) син прочитав самостійно. Тож — юххху! І синові, і серії книг)))

Книга про зиму і розваги, як не дивно, якнайліпше підійшла нам для читання у березні, котрий ну дуууже старався дати нам змогу накататися на санчатах та награтися у сніжки. Герої ж книги — хлопчик, манюсики та Велет (отут нам із сином довелося поговорити про казкових, іграшкових та уявних друзів і різницю між ними) — ліпили снігові фігури. Однак, оскільки хлопчик забув закутатися шарфом, він застудився і... захворів. Ну точно, як ми зараз... Зрештою, все завершилося добре (хто б сумнівався!))), і завдання, які розміщені наприкінці кожної з книг цієї серії, ми також з успіхом розв’язали.

Малювала Альона Брайловська, вид. "Ранок", 2017

Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Я дуже люблю книги-пазли. Цебто історії, які складаються з багатьох шматочків багатьох життів багатьох людей. Історії, в які спочатку пірнаєш і часом видається, що тонеш у цій купі героїв, характерів, часів і місць, а потім виринаєш і... Бачиш цілісну картину життя однієї людини — головного героя, а ще — цілого покоління, а то й кількох загалом.

Історія життя австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який ідентифікував себе українцем і став полковником Українських січових стрільців та претендентом на можливий монархічний український престол Василем Вишиваним, — реальна. Зокрема деякі розмірковування Вільгельма, використані у романі, практично ідентичні його щоденниковим записам. Однак водночас частина історії — альтернативна. Наталка Сняданко не дозволяє своєму героєві загинути десь у підвалах Лук’янівської в’язниці, а дарує довге життя у Львові з коханою дружиною Софією, сином Тарасом та онукою Галинкою, якій, власне, і розповідає про себе.

Водночас ми знайомимося з життям усіх вище згаданих і багатьох, дуже багатьох інших людей — від членів родини австрійського імператора до  звичайнісінької сім’ї звичайнісіньких "понаїхавших" до Львова східняків. Спочатку ці стрибки з одного року чи й століття в інше, з країни в країну, навіть із реальності в реальність видаються аж надто різкими, однак потім пазл починає складатися, і тоді усі ці зв’язки, які об’єднують начебто зовсім різних людей, вражають.

Історія життя ще одного видатного українського діяча, який українцем не народився, а усвідомив себе частиною нашої нації і про якого  у нас досі мало відомо, вражає. Мимохіть замислюєшся над тим, що саме заважало нам, українцям, міцно стати на ноги, коли такі, як В’ячеслав Липинський (про нього розповіла Таня Малярчук у своєму "Забутті"), Вільгельм Габсбург, уже не кажучи про сотні власне українських активних борців за незалежність нашої країни, готові були покласти все, включно із життям, на її розбудову. Втім, варто визнати, що й досі це "щось" плутається під ногами...

Однак образ Василя Вишиваного геть не такий ідеально-героїчно-патріотично-безгрішний, як можна було б припустити з цих моїх захопливих охів навколо нього. Він любив гроші і не вмів їх заробляти (та й й хіба міг ерцгерцог мати потребу в цьому?), тому влазив у борги. Він не був надійним у плані виконання обіцянок (та й у інших, мабуть, теж), тому час від часу обламував сподівання інших й обламувався сам. Він умів насолоджуватися життям, розкішшю, коханням (різним, у тому числі й гомосексуальним), що часто створювало проблеми. Однак хто безгрішний — най першим кине в нього камінь.

Дуже хочеться згадати про два жіночі образи, які мене особливо зачепили. Це Софія, дружина Вільгельма (та, котра з альтернативної історії), та Сіссі, дружина Франца Йосифа І, — хоч і різні, проте дуже схожі своєю внутрішньою силою. І геть іншою, порівняно з ними, постає наша сучасниця Галина (внучка Софії та Вільгельма), яка, маючи мистецький талант та надійну опору у вигляді чоловіка, не була спроможною самореалізуватися, домогтися успіху навіть у чомусь на позір звичайному, наприклад, у вихованні єдиного сина. Що цьому завинило: особисті якості жінки чи ж сучасна розслабленість і тому неможливість зосередитися на чомусь основному — не знаю. Однак для себе певні висновки зробила. Лишилося перейти до дій)))

Ну, й неправильно буде змовчати про іще одного героя роману — Львів.  Він у книзі такий живий і різний — з точки зору різних людей. І так хочеться знову блукати його вуличками, насолоджуватися кавою та смаколиками, дослухатися до історій, котрі нашіптують тобі старі будинки й уявляти вже пізнані й іще незнані його історії... 

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Ліна Жутауте "Фердинанд і Пух"/Lina Žutautė - Ferdinandas ir Pū

Погляньте на цю самовпевнену і нахабну котячу морду. Характерний цей рудань, чи не так? А песик, зображений поруч із ним на обкладинці? Правда ж, із першого погляду видно, яке це миле, добре і навіть наївне створіння? Знайомтеся: це Фердинанд і Пух, намальовані та виписані литовською письменницею Ліною Жутауте. Вони насправді такі, як і перше про них враження. Цинічний егоїстичний кіт шукає теплого місця під сонцем і хоче прославитися, а маленький, викинутий на Звалище цуцик бачить дивні сни, однак нічогісінько не пам’ятає про своє минуле. Здавалося б, що їх може об’єднувати? Та звичайнісінька й одночасно незвичайна дружба.

Історія про бездомних тварин, про те, як вони потрапляють на звалище, про підступного зайця, щасливий випадок, сироту Гнатика, розумну курку, самотнього дідуся вийшла щемкою й доброю. І зі щасливим фіналом. А ще мене потішили литовськомовні написи на ілюстраціях — такі майже рідні після кількох років життя у цій країні. А ще трошки засмутив коректорський недогляд: трапилося кілька прикрих хибодруків. Але кіт та песик нас із сином просто захопили!

Ілюстрації Ліни Жутауте, переклад із литовської Яни Головченко, вид "Віват", 2018

Ісабель Альєнде "Японський коханець"/Isabel Allende - El amante japonés

От я геть не очікувала зустріти героїню-тезку Ірину у книзі, написаній чилійкою Ісабель Альєнде із назвою, що натякає на Японію. Ірина, румунка з Молдови (як закручено, га?), зрештою виявилася зовсім не Іриною, але я, здається, вже спойлерю. Не буду!))

Насправді ж книга не про Ірину, точніше, не стільки про неї, скільки про жінку, з якою її звела доля попри відстань, час, різний соціальний стан. Альма Беласко, мешканка закладу для людей похилого віку, в якому працює Ірина, прожила довге й насичене подіями, емоціями, враженнями, людьми життя. Саме її історія, така собі оповідь в оповіді, дає змогу подивитися на долю цілого покоління різних народів, яких кидало житейське море на збурених Другою світовою війною хвилях. Звісно, це доля польських євреїв, із родини яких походить Альма. Це невідома мені досі історія про те, як американське суспільство поставилося до японців після нападу їх співвітчизників на  Перл-Гарбор, про табори для інтернованих у пустельних штатах США і про те, як люди мусили доводити свою вірність країні, яка їм не вірила. Це страх народити дитину від чоловіка іншої раси, що тоді, в середині ХХ століття, було суспільним злочином. Це гомосексуальні стосунки, які тоді теж були (та й нині часто лишаються) злочином. Це кохання, яке пережило  сотні перешкод і навіть самих закоханих.

Окремою темою можна виділити життя (чи доживання?) стареньких в останньому їхньому прихистку. Як це — знати, що сьогоднішній день може стати останнім? Як змиритися з цим усвідомленням і як прожити цей останній день? Приклади кількох мешканців будинку для людей похилого віку дають лише варіанти розвитку подій, бо те, якими ми станемо у такому віці, залежить лише від нас.

А що Ірина? Вона, багато чого переживши, зрештою знаходить своє щастя. Втім, її життя, описане в цьому романі досить скупо, варте окремої великої книги. Бо таку долю, на жаль, мають дуже багато дітей, емігрантів, загублених у світі сиріт... 

Переклад з іспанської Сергія Борщевського, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і скарби космосу"/Lucy & Stephen Hawking - George's Cosmic Treasure Hunt

"Хочу стати астронавтом, коли виросту!" — заявив син. "О, а я мрію, аби хоч один з онуків став лікарем, — у бабусі свої плани. — У нас в родині ніколи не було лікарів". — "Ага, а астронавтів у нас в родині — валом", — додає чоловік і створює черговий сімейний анекдот)))

Здавалося б, хто з нас у дитинстві не мріяв бути кінозіркою чи тим же космонавтом? Але я, наприклад, хоч і снила малою космічними мандрівками, назвати температуру на поверхні всіх планет Сонячної системи не могла, із супутників знала лише Фобос та Деймос (і Місяць, звісно), щиро вірила, що кільце астероїдів утворилося внаслідок вибуху Фаети (бо Казанцева прочитала), і... все, здається. А от у сина знання в цій галузі набагато глибші. Та й у мене вони постійно поповнюються, зокрема завдяки спільно прочитаним книгам про Джорджа та його знайомство з Усесвітом.

Друга книга серії лише підтвердила ріщення зібрати їх усі і читати та перечитувати, адже те, що нині пролітає повз увагу сина (цифри, наукоємні пояснення, нуднуваті переліки), через кілька років сприйметься на ура. Нині ж його захоплює сам сюжет та пригоди, у які потрапляє Джордж. І, звісно, можливість мандрувати Всесвітом разом із книжковими героями. У цій книзі Джордж та Енні розгадують загадки від інопланенян (нсправді не від них, але не спойлеритиму))), дізнаються про те, що зумовлює зародження життя на планетах, а також розкривають секрети дружби та взаємопорозуміння. Це важливо, бо, отримуючи специфічну інформацію, читачі мимохіть замислюються і про наш внутрішній всесвіт, який є не менш таємничим, ніж зовнішній...

Ми вже намилилися у книгарню Старого Лева, що на Прорізній, по третю книгу серії, тож далі точно буде)))

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Ольга Кобилянська "Апостол черні"

Прочитала книгу і захотілося поговорити про... кіно. Точніше, про телесеріали. Українські, високоякісні, цікаві для різного штибу глядачів. Їх дуже не вистачає, а матеріалу-основи для сценаріїв насправді ж — море! От і "Апостол черні" Ольги Кобилянської може стати кіноісторією, яка не тільки збиратиме глядачів біля екрана, а й ознайомить їх з історично-культурними фактами, соціальними нюансами життя в Галичині на початку 20-го століття, національними прагненнями тогочасного українства, які, як не дивно це прозвучить, дуже нагадують сьогоденні. Тобто протягом ста років мало що змінилося... На жаль...

Цей роман, один із останніх творів, написаних Кобилянською, можна назвати сімейною сагою, і це не буде лукавством. Хоча сюжет твору крутиться навколо постаті молодого Юліана Цезаревича, читач потрошку дізнається про життя трьох поколінь цієї української родини. Та й хіба лише її? На поверхню виходить майже весь підспідок і родини поляків  Альбінських. Не можу стриматися, аби не сказати (обережно, це може бути спойлером!) про те, що тут також використано традиційний сюжет про заборонене кохання представників ворогуючих родин, яке традиційно ледь не закінчується смертю, натомість — теж традиційно, хоча це радше вже сучасний стиль мелодрам — все завершується геппіендово.

Й отут варто віддати належне Ользі Кобилянській. Бо за нібито типовими сентиментальними сюжетами у неї завжди ховаються глибокі роздуми про важливе. Зазвичай це фемінізм та українство — напрочуд гострі теми для того часу. Усвідомлювати себе українцем, протиставляти польській знаті та німецьким вельможам, заявляти про це вголос — то був свого роду подвиг. Однак те, що до програшу в карти Цезаревича-діда якимось чином спричинилося його українство, як на мене, звучить трохи дивно. Так само дивно звучить і зверхнє ставлення до українців-селян і ремісників. І тут я не поляків маю на увазі, а ту ж українофільську родину: коли Цезаревич-батько, не здавши матури, став годинникарем, його бабуся (та й не лише вона) ой як шкодувала про те, що вони ж були панами, а тепер... Тому й назва твору мене трошки коробить: більшість українців тоді була саме тією черню, котру всі, включно з освіченими українцями на кшталт отця Захарія та Цезаревичів, вважали людьми нижчого ґатунку, про яких згадується лише побіжно (до речі, жодного такого героя, крім дівчинки, яка згубилася, у цьому романі теж немає). 

Ще трошки редакторської прискіпливості. Цей роман видавався-перевидавався кілька разів, і щоразу піддавався неавторській редактурі. Тому, напевно, і з'явилися такі недоречності, як сплутані імена пані Цезаревичвої і пані Рибко, лист від Еви, який Зденек передав Юліанові, хоча ніхто не чекав на його приїзд. Та й розповідь Цезаревича-батька про події, свідком яких він не міг бути, однак дослівно передає навіть діалоги, теж викликає сумніви у достеменності сімейної історії... Однак, попри це, читала роман із захопленням: і сюжет тримав у напрузі, і проблематика гостра, і розмірковування про те, що треба зробити для українства, аж надто важливі для нас сьогоднішніх.

Вид. "Букрек", 2012

Лоран Біне "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх"/Laurent Binet - HHhH

От вже з чверть години сиджу і міркую, з чого ж почати писати про цю книгу. Справа в тому, що цей неймовірний роман збурив цілу купу думок, емоцій, ремінісценцій, паралелей із прочитаними раніше книгами, й майже тиждень минув, відколи я перегорнула останню його сторінку, а підняті Лораном Біне хвилі все ніяк не вщухнуть. Що ж, тоді доведеться писати під час внутрішньої бурі.

Почну, напевно, з оповідача, він же — автор, він же — один із головних героїв роману (точніше, одного з шарів роману). У тій чи іншій мірі присутність автора можна відчувати чи не в кожній читаній книзі, однак тут він (автор) навіть не намагається сховатися за лаштунками роману. Лоран Біне розповідає все (чи майже все): звідки у нього, француза, цікавість до подій, котрі відбулися у Празі; як йому допомагає в роботі його дівчина і що з цього приводу думає наступна подруга; які сумніви мучать його під час написання сценок чи діалогів і як він намагається із ними впоратися тощо. Часом, дочитавши розділ, на початку наступного дізнаєшся, що насправді все було (чи могло бути) зовсім не так, й автор переписує сцену. Часом разом із ним занурюєшся у купу книг-фільмів-документальних свідчень, аби знайти якусь скіпочку, котра доповнить картину. А іноді й опускаєш руки, бо це ж робить автор, котрий починає сумінватися у своїй спроможності повернутися в часі й оживити історію. Однак, попри все, це йому вдається.

Отже, окупована нацистами Прага, Райнгард Гайдріх — протектор Богемії і Моравії, Празький Кат, один з очільників СС, винахідливий вбивця євреїв, та двоє молодиків — словак Йозеф Ґабчик і чех Ян Кубіш, які мають провести операцію "Антропоїд" і вбити Біляву Бестію. Прискіпливий автор проводить ціле дослідження, яке дає змогу читачеві хоча б спробувати уявити те, як із хирлявого, затюканого однолітками хлопчика виростає один із найжорстокіших нацистських убивць. Те, яким був початок Другої світової війни і як діяли тодішні очільники країн, що були вагомими гравцями на дошці європейської шахової партії. Те, як борсалися у намаганнях вижити так звані малі нації, котрі сподівалися на незалежність. Як виживали, чи точніше — гинули сотні тисяч євреїв і не лише їх, бо кілька людей вирішили, що вони не мають права жити, адже не біляві/не арійці/не стануть корисними Рейху... Порпаючись в історії, Лоран Біне переносить нас то до Києва, де протягом кількох кривавих днів трупами був заповнений Бабин Яр, то до Парижа, де прибрати євреїв вирішили руками самих французів, то до невеличкого чеського селища Лідице, стертого з лиця землі з усіма мешканцями. Однак кульмінацією роману є саме замах на Гайдріха. І хоча історія вже відома читачеві, напруження все одно сягає того рівня, коли ти опиняєшся там, на тому повороті дороги, і проживаєш ті хвилину-півтори разом із героями книги. Один цей епізод вартий того, аби мені схотілося аплодувати авторові стоячи, а книгу обов’язково радити до прочитання тим, хто не байдужий до історії.

Переклад із французької Олега Леська, вид "Віват", 2017

Наталя Зубарєва "Вальс гормонів"/ Наталья Зубарева - Вальс гормонов: вес, сон, секс, красота и здоровье как по нотам

Якби не щасливий випадок, я цієї книги ніколи не взяла б до рук. По-перше, обкладинка у неї якась аж надто кітчева. По-друге, я (на жаль чи на щастя, не знаю) не надто заморочуюся темами схуднення, правильного харчування та гламурної зовнішності. По-третє, всі оці рекомендації різних, за висловом авторки, #гурушмуру завжди видавалися мені якимись підозрілими. Ну, напевно, досить перелічувати причини, з яких я не взялася б за читання "Вальсу гормонів", оскільки я цю книгу прочитала. І тепер радитиму відкинути всі оті перелічені мною та інші причини й пошукати її, тим паче, що скоро вона має вийти українською.

Отож, чому книгу таки варто прочитати. Я не надто велика прихильниця книг-порадників про те, як стати щасливим/завести друзів/заробити мільйон/вдало вийти заміж/стати красунею тощо. Переконана, що, окрім власної волі особи, змусити її досягти цих та інших вершин людського духу і не лише не здатен ніхто. Проте часом для того, аби зробити перші (та й не лише їх) кроки, нам не вистачає інформації. Такої, яка, по-перше, допомогла б зрозуміти, як діють певні механізми, а по-друге, підказала б, у якому напрямку хоча б приблизно потрібно крокувати. Звісно, без доброї волі та регулярних дій навіть найціннішій інформації — гріш ціна, але це тема для іншої розмови. Крім того, Наталя Зубарєва — трохи нетиповий дієтолог. Вона насамперед жінка, яка точно знає, що і чому ми відчуваємо (бо ж лікар) і яка так само точно знає, як вкурвлюють всі оці розмови про те, що ти "мусиш, бо...", і нікого ні до чого не змушує. Авторка розкладає по поличках усі механізми гормональної саморегуляції організму, а потім пояснює, як ліпше зробити, аби всі вони працювали як годинник. Так само вона пояснює і те, чому стрілка вагів часом заходить далеко за ту цифру, яку ми вважаємо ідеальною для себе, і як повернути її назад. Але найбільше мені зімпонував заклик насамперед полюбити себе і дбати про своє здоров’я та зовнішність не для чоловіка/кавалера/сусідки/заздрісної колеги, а виключно для себе і лише тоді, коли це — твоє щире й істинне бажання. От після цього я ладна була читати і про розрахунок калорій, і про кардіотренування (хоча сама навряд чи за це візьмуся. Втім...))))

Перекладач Ірина Хомчук, вид Bookchef, 2018

Галина Ткачук "Синя коробка"

Ця книга увійде в історію нашої родини як перша, яку самостійно прочитав син. Власне, серія "Читальня" і призначена для того, аби підсобити читачеві-початківцю зануритися у море книг спочатку "біля бережка": тексту небагато, шрифт великий, довгі слова поділені на склади, у складних випадках стоять наголоси. Та й сторінка не лякає своїм обсягом: на кожній по кілька рядочків, а то й узагалі один — кожен, навіть геть-зовсім першопрохідець, сторінку-дві-три подужає. А ще ілюстрації тішать: не стільки мене, скільки сина, бо схоже, що малював їх герой оповіді Богдан (хоча на обкладинці написано інше)))

Сюжет нехитрий і нагадує казку про рукавичку. Тільки замість неї у книзі — та сама синя коробка, звірі не лісові, а намальовані Богданом динозаври, та й фінал дещо інший. Динозаври — то одне з синових захоплень, тому їхні назви він читав із особливим пієтетом. Та ще й фото для мого Інста сам зрежисерував, повитягавши своїх динозавриків із не-синьої коробки)))

Книжок із серії "Читальня" у нас тепер майже десяток, тож — далі буде...

Малювала Мирослава Скіра, вид. "Ранок", 2017

Френк Герберт "Дюна"/Frank Herbert - Dune

У дитинстві, після того, як я насолодилася усіма можливими казками (включно із оригінальною збіркою "Тисяча й одна ніч", тією, де багато еротики, але це окрема тема для розмови)))), взялася за читання наукової фантастики. А чом би й ні — це ж теж можна назвати казками із вкрапленнями науки, космічних кораблів і крутих героїв-не-принців. Однак, схоже, у нашій сільській бібліотеці (а я там майже все, крім томів Леніна, перечитала) книг Френка Герберта не було. Бо як іще пояснити те, що такий потужний приклад класичної фантастики потрапив мені до рук тільки нині. Однак у жодному разі не шкодую про це, бо отримала таку насолоду, як... ну, як у дитинстві, інакше годі пояснити)))

Говорити про те, що мусять знати більшість фанатів фантастики, якось не комільфо. Лише скажу, що це не просто захоплива історія про події, які відбуваються у далекому-далекому майбутньому на одній із безлічі заселених людьми планет, а цілий, скрупульозно виписаний-вималюваний, світ. І завданням, котре поставив перед собою Френк Герберт, було не просто розважити читача, а змусити його глибоко замислитися над тим, що формує майбутнє нашої планети та людства. Це, насамперед, питання екології (о, як глибоко розкрита його надважливість!), а також проблема релігії у сучасному суспільстві та поєднання її з політичними важелями впливу. Отут можна довго говорити-дискутувати-міркувати тощо, і я із задоволенням обговорила б і це, а не тільки ілюстрації (хоча вони у виданні від "КСД" ну дуже круті), про що здебільшого спілкуються ті фанати книги, які мені траплялися. Поміркувати можна і над темою лідерства (хто здатен повести за собою народні маси, якою особистістю для цього потрібно бути, чим доведеться пожертвувати тощо), і над впливом жіночого начала на чоловіка, і над тим, що є зрада і чи можна її вибачити, і про кохання, звісно ж, та довіру у стосунках, і... Власне, говорити можна ой як про багато що, а ще — читати продовження епопеї. У передчутті)))

Переклад з англійської Анатолія Пітика, Катерини Грицайчук, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Олександр Волков "Вогняний бог Марранів"/Александр Волков - Огненный бог Марранов

Хто що читає, а от ми з сином продовжуємо мандрувати Чарівною країною і переживати пригоди разом із її героями. Еллі вже виросла, і до Чарівної країни поїхала її молодша сестричка Енні. Як мама, я ой як здивувалася тому, що її, геть маленьку, разом із таким же ледь семирічним товаришем батьки спокійно відпустили долати шлях через пустелю з чарівними каменями Гінгеми, через гори, та й загалом у невідомість))) Але то мої дорослі таргани заворушилися, синові ж ця історія припала до смаку так само, як і три попередні. Тож далі точно буде)))

Дуже потішив фінал цієї книги. Як то кажуть, перемогла дружба, жуйка і спорт. Жартую, звісно, жуйки у Чарівну країну поки що ніхто не привіз, а от волейбол — так, і саме він допоміг закінчити війну, розв’язану підступним Урфіном Джусом. Цей поганець, до речі, вкотре вцілів, тож можна запідозрити, що він іще звалиться зі своїми капостями на голови Страхопуда, Залізного Дроворуба, Сміливого Лева і якихось дітлахів із нашого світу)) Що ж, почитаємо...

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "Видавничий дім "Школа", 2016

Жоель Діккер "Правда про справу Гаррі Квеберта"/Joel Dicker - La Verite sur l'affaire Harry Quebert

У мене склалося стійке враження, що Жоель Діккер, перш ніж узятися за літературу, перечитав дебелий стос книг про те, як стати успішним письменником, почерпнув із прочитаного кілька десятків порад і прискіпливо скористався ними. І знаєте що? Вони виявилися дуже ефективними, ці всі поради. Ними, втім, може також скористатися кожен, хто прочитає роман Діккера "Правда про справу Гаррі Квеберта", оскільки переважна частка цих порад використана в епіграфах до розділів.

Отож, у романі є все, що могло б захопити читача. Детективна історія. Заборонене, але палке і щире кохання. Життя маленького американського містечка у 70-ті роки минулого століття. Шлях до шаленого успіху й реалізація американської мрії. Прекрасні краєвиди: ліс, океан, чайки (отут ті, хто читав книгу, мали б із розумінням похитати головою))). Різнопланові й гарно виписані герої, поєднані між собою такими ж різноплановими стосунками. Легкий стиль оповіді, який ну геть не напружує, а це — ще одна важлива умова для здобуття масової популярності книги. Трошки гумору — маю на увазі маму Маркуса та їхні телефонні розмови, ну справді смішно, такий собі стиль ситкомів. Неочікуваний поворот сюжету наприкінці роману. І ще один. Й іще (ага, нудно точно не стає))) Тобто задоволення від читання я отримала, і неабияке. От лишень про те, що роман мене зачепив за щось живе і глибоке, сказати не можу. Та чи й обов’язково він мав зачепити?))) Для цього є інші книги... Але коли мені захочеться відпочити за справді хорошим чтивом, я таки візьмуся прочитати іще щось від Жоеля Діккера.

Переклав із французької Леонід Кононович, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

"Велика книжка казок"

Свою дитячу пристрасть до казок я щосили намагаюся передати й синові. Зізнаюся чесно: виходить не дуже. Чому? А тому що він виявився прихильником довгих-довгих історій із продовженням, тож короткий жанр — не його стихія (як і моя, до речі, хоча трапляються винятки))) Проте класику жанру все одно варто знати, тому, побачивши новеньке видання із чудовими ілюстраціями, я не стрималася.

До збірки увійшли справжні казкові шедеври Ганса Християна Андерсена, братів Грімм, Вільгельма Гауфа та Шарля Перро. Здавалося б, що такого нового можна прочитати, адже Андерсен — це "Бридке каченя", брати Грімм — це "Червона шапочка", Гауф — це "Карлик Ніс", а Перро — "Кіт у чоботях". Усе дуже просто! Однак, як не дивно, я зробила кілька казкових відкриттів. Наприклад, уперше прочитала кілька казок братів Грімм, включно із "Бременськими музиками", відомими мені (і не тільки мені, мабуть) лише за мультиком. А спробуйте-но прочитати назву цієї казки: "Румпельштільцхен"))) Насправді ж я не впевнена навіть, що правильно переписала це слово)))

Окремо варто розповісти про ілюстрації німецького художника Людвіка Глацер-Науда, які важко назвати просто малюнками. Це радше повноцінні живописні картини, які дають змогу і пейзажами помилуватися, й емоції героїв роздивитися, і казковими місцями помандрувати.

Літературна обробка Герлінди Вінцирц, ілюстрації Людвіка Глацер-Науда, переклад із німецької Яни Головченко, вид. "Віват", 2018

Олег Бондар, Світлана Томашевська "Марево"

Попри присутність і жіночого прізвища на обкладинці цього містично-детективного роману, його я однозначно поставила б на поличку з так званим чоловічим чтивом. (Так-так, я не заперечую того, що, окрім стандартних жанрів, деякі (!) книги можна виділяти як типово чоловіче чи жіноче чтиво)))) І причина цьому — не співавтор-чоловік, почерк якого відчутно превалює в тексті, не головний герой — також чоловік, як ви вже здогадалися, не детективна, цебто типу "виключно чоловіча", сюжетна лінія, а, напевно, все це — плюс якась поверховість, яка й вимагає вживання отого нелюбого багатьом слівця.

Проте цим усім я не хочу ані сказати чогось негативного, ані повісити якийсь певний ярлик на цікаву загалом книгу. Зізнаюся: сюжет мене тримав, інтрига заводила, привиди лякали. І на сакраментальне запитання: "Хто вбивця?" я самостійно не змогла відповісти)) Крім цього, "чтиво" не претендує на пошуки глобальних ідей, заплутані філософські відступи, глибокі психологічні зрізи образів героїв, тобто не "грузить" читача, а дає йому можливість насолодитися цікавою історією, не напружуватися, цебто просто відпочити.

Втім, мені особисто розслабитися не дав головний герой, від імені якого ведеться розповідь. Він мене, зізнаюся, дратував, часом навіть дуже. Звичайний сорокарічний чолов’яга, який не хапає зірок ані в професійному плані, ані в стосунках із жінками, він все одно вимагає визнання в обох цих сферах, не роблячи анічогісінько, аби до нього наблизитися самотужки. Він із задоволенням злягається з жінками, які проявляють ініціативу, однак сам зробити крок назустріч комусь не здатен. Так само, як не здатен навіть зрозуміти, закоханий він чи то просто секс (а сексу у романі більш ніж достатньо). Зайвими, як на мене, були цитати-ремінісценсії на старі, ще радянські, анекдоти-фільми-реалії, які читач, молодший 40 років, уже навряд чи зрозуміє. Нелогічними деякі сюжетні повороти, наприклад, коли мобільного зв’язку в будинку немає, а герой, перебуваючи в старовинному підземеллі, примудряється швиденько переслати собі на пошту зняті телефоном фото... Однак ті, хто мене читає, знають, що коли я прискіпуюся до деталей, це означає, що загалом книга вдалася)))

 

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017