Прочитала книгу і захотілося поговорити про... кіно. Точніше, про телесеріали. Українські, високоякісні, цікаві для різного штибу глядачів. Їх дуже не вистачає, а матеріалу-основи для сценаріїв насправді ж — море! От і "Апостол черні" Ольги Кобилянської може стати кіноісторією, яка не тільки збиратиме глядачів біля екрана, а й ознайомить їх з історично-культурними фактами, соціальними нюансами життя в Галичині на початку 20-го століття, національними прагненнями тогочасного українства, які, як не дивно це прозвучить, дуже нагадують сьогоденні. Тобто протягом ста років мало що змінилося... На жаль...
Цей роман, один із останніх творів, написаних Кобилянською, можна назвати сімейною сагою, і це не буде лукавством. Хоча сюжет твору крутиться навколо постаті молодого Юліана Цезаревича, читач потрошку дізнається про життя трьох поколінь цієї української родини. Та й хіба лише її? На поверхню виходить майже весь підспідок і родини поляків Альбінських. Не можу стриматися, аби не сказати (обережно, це може бути спойлером!) про те, що тут також використано традиційний сюжет про заборонене кохання представників ворогуючих родин, яке традиційно ледь не закінчується смертю, натомість — теж традиційно, хоча це радше вже сучасний стиль мелодрам — все завершується геппіендово.
Й отут варто віддати належне Ользі Кобилянській. Бо за нібито типовими сентиментальними сюжетами у неї завжди ховаються глибокі роздуми про важливе. Зазвичай це фемінізм та українство — напрочуд гострі теми для того часу. Усвідомлювати себе українцем, протиставляти польській знаті та німецьким вельможам, заявляти про це вголос — то був свого роду подвиг. Однак те, що до програшу в карти Цезаревича-діда якимось чином спричинилося його українство, як на мене, звучить трохи дивно. Так само дивно звучить і зверхнє ставлення до українців-селян і ремісників. І тут я не поляків маю на увазі, а ту ж українофільську родину: коли Цезаревич-батько, не здавши матури, став годинникарем, його бабуся (та й не лише вона) ой як шкодувала про те, що вони ж були панами, а тепер... Тому й назва твору мене трошки коробить: більшість українців тоді була саме тією черню, котру всі, включно з освіченими українцями на кшталт отця Захарія та Цезаревичів, вважали людьми нижчого ґатунку, про яких згадується лише побіжно (до речі, жодного такого героя, крім дівчинки, яка згубилася, у цьому романі теж немає).
Ще трошки редакторської прискіпливості. Цей роман видавався-перевидавався кілька разів, і щоразу піддавався неавторській редактурі. Тому, напевно, і з'явилися такі недоречності, як сплутані імена пані Цезаревичвої і пані Рибко, лист від Еви, який Зденек передав Юліанові, хоча ніхто не чекав на його приїзд. Та й розповідь Цезаревича-батька про події, свідком яких він не міг бути, однак дослівно передає навіть діалоги, теж викликає сумніви у достеменності сімейної історії... Однак, попри це, читала роман із захопленням: і сюжет тримав у напрузі, і проблематика гостра, і розмірковування про те, що треба зробити для українства, аж надто важливі для нас сьогоднішніх.
Вид. "Букрек", 2012
Немає коментарів:
Дописати коментар