Святослав Беш "Три сторони щастя. Подорож із власної глибини"

Випадковості — не випадкові. Усе, що з нами трапляється, й усі, хто нам зустрічається, призначені для чогось. Як цим усім скористатися — виключно наше рішення, наш вибір і наші шанси змінитися.

Авторові цієї книги випадок подарував зустріч із Володимиром Вікторовичем — із неї й почалася, власне, ця книга (щоправда, тоді про неї автор іще навіть не підозрював). Мені ж пощастило перетнутися десь у соцмережах із Святославом Бешем, який запропонував прочитати свою книгу. Я погодилася, однак тоді ще не знала, що прочитаю її саме вчасно — коли буду готова сприйняти розказане автором не просто як текст, а значно глибше.

Одразу зазначу, що книга не дає таких уже звичних і типових позитивних установок-закликів до щастя. Вона пояснює. Пояснює дуже дохідливо, дуже зрозуміло, ґрунтуючись на наших реаліях і на досвіді, притаманному саме нам, українцям, а не якомусь мудрагелю з-за океану. Читач отримує своєрідну світоглядну освіту, а відтак сам може робити висновки про шлях до щастя. У розмові двох чоловіків — досвідченого й мудрого та молодого й спраглого знань — відкривається багато нюансів, на які ми зазвичай не звертаємо уваги. Скажімо, ота гонитва за матеріальним — це щастя? Пошуки Бога й віра — це щастя? Стосунки — може, це щастя?

Однозначної відповіді, як ви здогадалися, нема — для кожного вона своя. Однак щастя неможливо відшукати, не пізнавши себе. Не зазирнувши в своє серце/розум/свідомість/душу. Не зрозумівши, чого ти насправді хочеш — саме ти, а не ті, хто тебе оточує, хто тебе виховував, хто на тебе впливає. І головна цінність цієї книги в тому, що вона допомагає зазирнути в себе, не просто закликаючи до цього, а даючи поживу для роздумів у вигляді розкладеної по поличках інформації про економіку, релігію, історію, філософію — тобто про те, що впливає на нас прямо чи опосередковано. І на цьому ґрунті проростає зерно розуміння: в чому полягає саме твоє щастя. Це реально круто...

Вид. "Сполом", 2019

Суза Кольб "Вівсяна банда. Пірати зі стайні" / Suza Kolb - Die Haferhorde - Stallpiraten ahoi!

Як же ми з сином скучили за героями цієї чудової серії! Вони такі кумендні, такі милі, такі майже рідні, що читання продовження "Вівсяної банди" перетворилося на свято.

Окрема подяка перекладачці за Тоні. Це — поні-гафлінґер, який виріс десь у горах і тому говорить зі специфічним акцентом. І це дійсно смішно! Ми почали його цитувати з першої книги, й наразі ця колекція суттєво поповнилася.

Щодо сюжету, то тут Шоко, Кекс і Тоні поїхали зі своїми двоногими у відпустку на батьківщину. Там з’явилися нові поні — й почалося. Намагання порозумітися, сварки й протистояння, міряння... ну, чим там поні міряються))) Море, літо, прагнення зустрітися з давніми друзями. І, нарешті, розуміння, що в житті все змінюється, й домом може стати зовсім інше місце. Бо дім — це не стіни, це там, де тобі добре...

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2019

Елтон Джон "Я. Elton John" / Elton John - Me

Впевнена: автобіографія не може бути відвертою. Людина, навіть бажаючи розказати все, як було, мимохіть прикрашає себе, приховує свої вчинки, не каже правди. Бо це — нормально. Тож і читати автобіографії беруся дуже рідко.

За автобіографію Елтона Джона взялася як редактор. А потім захопилася. І то так, що розказувала про неї, про Елтона, про його музику й життя чоловіку з сином. Вийшли цілі вихідні, присвячені неймовірному Елтонові Джону.

Розумію, що її писав далеко на сам музикант))) Райтери очевидно постаралися, й у них вийшло написати текст так, що в читача з’являється ефект присутності. Я разом із юним Елтоном грала на фортепіано в маленьких пабах і збирала грамплатівки, намагалася наслідувати зірок і переживала чергові фіаско. Потім отримала шанс, який іншим здався б настільки мізерним, що вони й не взялися б писати пісні на вірші якогось лузера. А він узявся. Й у нього вийшло. Не одразу, звісно, потрібно було дуже багато зусиль і часу, аби стати зіркою.

А ще потрібно було багато наркотиків і алкоголю, аби тримати себе в драйвовому постійному тонусі. А відтак з’явилася залежність, і не одна. Подолати будь-яку залежність дуже складно, коли ти її не визнаєш. Зрештою Елтон Джон зрозумів: або він помирає, або лікується.

Усі відчуття наркомана та алкоголіка, який скочується в прірву, описані дуже яскраво. Це дійсно страшно. Читати страшно, а переживати — й поготів. Страшно й боятися — наприклад, СНІДу. Тоді один за одним помирали ті, хто був Елтонові другом і вчителем, хто сяяв на музичному небосхилі, а потім за лічені місяці згорав. Елтона Джона ця біда оминула, й на знак подяки долі він створив Фонд боротьби зі СНІДом свого імені, який витрачає колосальні кошти на запобігання поширенню хвороби й підтримку тих, хто від неї страждає.

Якісь сухі слова в мене виходять))) Бо насправді в книзі Елтон — неймовірно живий. Він переживає за те, що не годен налагодити стосунків. Він одружується з жінкою, з якою щиро хоче збудувати родину, але не виходить. Бо він — гей. Й оце самовизнання його також мучить, бо "що скажуть люди?" (не смійтеся, так воно й досі є в буцімто прогресивному західному суспільстві). У нього складні стосунки з матір’ю, а він — і досі хлопчисько, якому потрібна мамина підтримка, а не лише критика.

Окрема історія — намагання всиновити двох братиків із Донецька: в цьому йому категорично відмовили. Щоправда, хлопчики досі отримують підтримку свого неофіційного опікуна. А Елтон розказує про те, як він став батьком — щемка історія, повірте.

А ще в книзі — багато живих і реальних людей із живими й реальними стосунками. Чого варта лише розповідь про загравання Сильвестра Сталлоне до принцеси Діани на одній із вечірок у Елтона. Спойлер: вона його відшила, а натомість пішла додому... Не скажу, з ким)))

Короткий висновок: автобіографії можуть бути дуже навіть цікавими)))

Переклад із англійської , вид. BookChef, 2020

Володимир Аренєв "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Я люблю фентезі. Те, що називають казочками для читачів, які буцім не доросли до наукової фантастики, насправді приносить не менше приводів для роздумів. Подорож у казкове минуле може бути такою ж плідною, як і мандрівка у фантастичне майбутнє. Й круто, що поличка з українським фентезі поповнюється. Нещодавно до вже улюблених "Лазаруса" Світлани Тараторіної та дилогії "Аркан вовків" і "Тенета війни" Павла Дерев’янка додалися книги Володимира Аренєва.

"Бісова душа, або Заклятий скарб" — подорож головного героя й читача Вирієм. Так-так, у цьому світі існують Яв, Нав і Вирій, перевертні, біси, берегині, Баба Яга й іще багато різної нечисті. Наприклад, трава з очима, дрова, які нявчать, коли згорають, чоботи-самохідці (обидва ліві), черв’яки, які плазують по небу, кам’яні ропухи, Срібна Лисиця, а ще — ціле місто Вовкоград, де живуть дводушці, точніше, доживають. І Джерела — портали у Вирій та назад, і татари зі своїми чаклунами, і любов та дружба, так само як і заздрість та ненависть...

Головний герой — козак-характерник, потрапив у халепу. Рятуючи молодого побратима зі шляху на той світ, лишився винним одному таємничому чоловікові послугу. І мусив виконати його бажання. Як і годиться в казках, дорогою він зустрічає різних людей (і не лише людей), які разом із ним долають шлях. І, як і годиться в казках, він втрачає друзів, а разом із ними — й частку себе. Ледь не щоразу йому доводиться робити вибір між своїми інтересами й турботою про ближніх. Як виявилося, в цьому й полягала його головна місія: залишитися самим собою.

Ми читали цю книгу разом із сином. Ось зараз він захоплено нагадує мені про всі ті чудасії, які зустрілися нам на її сторінках. Однак під час читання йому було лячно (та й мені часом також). Тож зрештою деякі моменти я згладжувала, аби дитина засинала спокійно))) Надалі вибиратиму книги для сина трошки прискіпливіше. А ще буду вдячна, якщо порадите, що такого, пов’язаного з міфологією, можна йому дати почитати.

Ілюстрації Олександра Продана, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2019

Катя Брандіс "Діти Лісу. Книга друга: Небезпечна дружба" / Katja Brandis - Gefährliche Freundschaft (Woodwalkers #2)

"Небезпечна дружба" — друга книга із серії "Діти Лісу". Хлопчик-пума Караґ, який вчиться в спеціальній школі для дітей-перевертнів, знову постає перед складним життєвим вибором. Між тваринною могутністю, яку йому пропонує багатий і жорстокий Ендрю Міллінґ, і людяністю та добротою Караґ обирає друге. Однак за можливість бути поряд із друзями та рідними йому доведеться поборотися. 

У книзі — дійсно захопливі пригоди з неочікуваними поворотами сюжету. Тут вдосталь причин пережити й радість, і смуток, зачаруватися одними героями й розлютитися на інших. Особливо мені сподобалося те, що герої — не пласкі й не однотипні. Образи розвиваються, герої змінюються під впливом обставин і тих, хто їх оточує. А разом із ними змінюється й читач. 

Хто тобі друг, а хто — суперник, ніколи не зрозуміти в спокої. Для цього треба напружена ситуація, ба навіть небезпечна, в якій рахунок іде на життя або смерть, не менше. І тоді розумієш, що насправді найкращим другом є той, кого ти вважав суперником.

Ілюстрації Клаудії Карлс, переклад із німецької Марії Пухлій, вид. BookChef, 2020

Оя Байдар "Котячі листи" / Oya Baydar - Kedi Mektupları

Я вже не раз згадувала про те, що у нас досить значний перегин у бік англомовної літератури. Ще можна почитати переклади з французької, німецької, польської. Все, що поза цими мовами, — невелика дещиця того, що можуть нам запропонувати інші культури. До таких належить і турецька. Нагадайте-но мені когось, крім Орхана Памука? Отож-бо.

Однак я дуже люблю читати книги, які дають змогу зазирнути в досі невідомі вікна. Такою стали й "Котячі листи" турецької письменниці Ої Байдар. Свого часу вона була затятою комуністкою, брала участь у заколоті 1971 року, який було придушено. Потрапила у в’язницю, а потім була змушена емігрувати й понад 10 років жити далеко від батьківщини та поступово змиритися з тим, що ідеї комунізму потерпіли крах.

Саме про це — її книга. Розкидані по затишній Європі вчорашні комуністи переживають глибокий внутрішній злам. На календарі — 1991 рік, соціалізму кінець, і кінець сподіванням героїв на те, що їхні ідеї зрештою переможуть. Їм лишається одне — змиритися. Або ж ні...

Тут багато чого. Самотність у чужому світі. Зневага, а то й ненависть блідолицих європейців до смаглявих чужинців, що користуються благами суспільства, цінностей якого не поділяють. Внутрішній злам від програшу, від потреби втікати, від даремно прожитого життя. Кожен із героїв по-своєму переживає все це. Хтось намагається облаштуватися на новому місці, хтось — повернутися додому, де все вже геть по-іншому, а хтось вирішує померти.

Однак самі герої мовчать. Про них розповідають їхні... коти. Саме так: книга написала від імені котів, котрі живуть із цими людьми й пишуть одне одному листи. І це — ще один світ, можна сказати, паралельний і не менш цікавий за людський. Коти в цій книзі так само, як і люди, шукають своє місце в житті, прагнуть досягти чогось більшого, ніж лежання на дивані, досліджують людей і розвивають оригінальні теорії про те, чому ці двоногі здебільшого нещасні. Одна з них звучить так: люди не вміють радіти дрібницям. А коти — так. Тож будьмо, як коти))) А книгу раджу.

Переклад із турецької Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2020

Ада Келгун "Чому ми не спимо? Жінки й криза середнього віку" / Ada Calhoun - Why We Can't Sleep: Women's New Midlife Crisis

Я дуже хотіла прочитати цю книгу. Чомусь думала, що вона допоможе мені збагнути хоча б дещо з того, що відбувається зі мною, а відтак почати спокійніше й швидше засинати (і нехай кине в мене капцем та, в якої зовсім нема проблем зі сном))). Єдиним мінусом цієї книги для мене стало те, що приклади, наведені в ній, ілюструють життя наших ровесниць у США. Однак якщо ви гадаєте, що в них криза середнього віку проходить по-іншому, то дуже й дуже помиляєтеся! До того ж про жінок середнього віку, які народилися в 70-ті роки в Україні, ніхто поки що не написав, тому на цю дрібницю (а порівняно з інформацією та емоціями, які мені дала книга, це дійсно дрібниця) можна заплющити очі.

Далі говоритиму здебільшого цитатами, яких досить багацько навиписувала. Однак вони дуже красномовно ілюструють багато проблем. Скажімо, майже всі чули про кризу середнього віку в чоловіків, чи не так? Це коли вони самореалізувалися, дійшли до якоїсь кар’єрної вершини, знудилися з дружинами й починають заводити молодих коханок, аби знову відчути смак життя. А от у жінок такого періоду буцім і нема. Цитую: "Та й чи можна справді сказати, що жінки переживають «кризу», якщо можуть, незважаючи на самопочуття, клепати гарно структуровані презентації в PowerPoint і збирати вигадливі кошики з подарунками для учителів в останній день навчального року?". Річ у тому, що в жінок просто нема часу на те, аби зупинитися й прислухатися до себе. А всі ознаки кризи в нас зазвичай списують на... Вгадали? Менопаузу! В усьому винні гормони, а не те, що жінки постійно щось комусь повинні. Чоловікам — бути їм другом, коханкою й берегинею, дітям — доглядати, розуміти, підтримувати 24/7, роботодавцю — працювати не менше, ніж ті, в кого нема дітей, і собі, звісно, — радіти всьому цьому й у жодному разі не скаржитися, бо "нас завжди сприйматимуть як людей, які скаржаться. Ми не можемо говорити в негативному тоні й не чути, що нам слід просто цінувати те, як добре все складається. Тож ми робимо що можемо. Фарбуємо волосся. Намагаємося малювати “стрілки”. Прагнемо бути поруч, а тоді неминуче почуваємося розчарованими, коли нас просто не помічають".

На думку авторки, "двома найбільшими стресовими чинниками для жінок є робота й діти; якщо ж у них є і те, і те, ці чинники мають кумулятивний ефект. Ми несемо фінансову відповідальність, яку в минулому несли чоловіки, та водночас досі обтяжені традиційними обов’язками з догляду. Назагал ми терпимо цей подвійний удар саме тоді, коли стикаємося з найбільшим стресом на роботі та у вихованні дітей водночас: у сорок із лишком років". Однак разом із тим звідусіль чуємо: ти маєш подбати про себе, ти маєш заспокоїтися, ти маєш розслабитися. "Мій досвід показує, що лиш одне може шкодити психічному здоров’ю жінки більше, ніж намагання бути супергероїнею, а саме — вимоги «розслабитися», тим паче з огляду на те, що будь-які спроби зробити це швидко призводять до негативних наслідків", — пише Ада Келгун, яка сама пережила кризу середнього віку. 

А розслабитися й дійсно не виходить. Ані на роботі, бо якщо жінки працюють на повну "й «встигають усе», у робочі дні можуть бачити своїх дітей, коли ті не сплять, не більше ніж по півтори години". А якщо вони обирають дбати про сім’ю, то розуміють, що "традиційна структура роботи їм не надто підходить… наші життя розгортаються такими етапами, що погано пасують до очолюваного чоловіками корпоративного світу. Багато жінок до тридцяти з гаком років створюють сім’ї, і їм стає важко знаходити час на щось поза офісом. До сорока з гаком ми часто впираємося в скляну стелю платні та підвищення. А до п’ятдесяти−шістдесяти нас, на жаль, часто починають цілковито ігнорувати". Удома теж розслабитися не виходить, оскільки "минули ті дні, коли дітям спокійно доручали виконати важливу роботу вдома чи на фермі, принести з крамниці харчів на всю родину. Сьогодні батьки набагато частіше розглядають потреби й бажання своїх дітей як найважливіші, а власні та своєї другої половинки — як другорядні".

Але щось із цим усе-таки потрібно робити. Авторка не дає конкретного універсального й дієвого рецепта. Вона просто пояснює, що саме й чому ми відчуваємо. А от як допомогти собі — вирішувати кожній із нас. Хотіла написати: "обирати", але про вибір, на жаль, не йдеться...

"Якщо спитати: «Ви хотіли б рибу чи курку?», хоча курка перебуває на вершині гори, а надворі дощить, тоді як риба стоїть під навісом у вас перед носом, чи можна це реально назвати вибором? Чи справді можна сказати, що жінка, яка обрала рибу, сама відмовилася від споживання курки — що в ній, напевно, від природи закладена любов до риби? ... Я не лаю можливості вибору, а просто кажу, що таке їх розмаїття за такої малої підтримки викликало в багатьох сором. Бути повноцінною й рівноправною партнеркою як на роботі, так і вдома, мати насичене соціальне життя, робити свій внесок у суспільство, залишатись у формі — робити все це незмірно важче, ніж займатися чимось окремим. Ми просили більшого й таки одержали більше. Я свято вірю, що так справедливіше. Але чи легше? Ні".

Переклад із англійської Марії Пухлій, вид. BookChef, 2021

Ерін Гантер "Коти-вояки. Книга четверта: Здіймається буря" / Erin Hunter - Warriors. Book Four: Rising Storm

Продовження котоепопеї. Цього разу про мужність. А вона ой як треба і котам, і людям, коли ти змушений протистояти чомусь непідвладному тобі, як-от буря, повінь, посуха, чи епідемія вірусу (а коти теж хворіють). 

"Роби, що можеш, і нехай буде, що буде" — цей девіз багатьом ставав і стає в пригоді. Не виняток — і Вогнесерд, який став воєводою і змушений давати лад й своєму життю, й Громовому клану, й тим, хто до нього не належить, однак дорогий цьому рудому котові. Чинити так, як ти вважаєш за потрібне, а не як від тебе очікують інші, — на це також потрібна мужність. Бути собою, а не одним із натовпу — означає бути мужнім. Жити своє життя так, як хочеш ти, а не інші, також потребує мужності.

Й у Вогнесерда цьому можна (і навіть треба) повчитися.

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид "АССА", 2020

Арт Шпіґельман "Маус" / Art Spiegelman - Maus

Здавалося б, про Голокост написано (та й прочитано) вже стільки, що викликати нову потужну хвилю емоцій від усвідомлення тих подій,  навряд чи комусь чи чомусь вдасться. Проте комікс Арта Шпіґельмана зачепив, і зачепив гостро. Ні, не способом подачі історії — досить (чи й надто) попсовим як для такої теми, проте цілком виправданим з огляду на мету: розповісти про це якомога більшій кількості людей. Мене розповідь Арта Шпіґельмана про долю свого батька Владека та його родичів зачепила насамперед відвертістю.

У книзі нема героїзації тих, хто вижив у тій м’ясорубці. Бо то було аж ніяк не героїзмом, виявом стійкості чи якоїсь внутрішньої сили (хіба що на якусь дещицю). Ті, хто вижив, завдячували насамперед щасливому випадку й умінню підлаштуватися під обставини: викрутитися, викупили себе чи рідних, втекти, скористатися найменшою можливістю зайняти тепліше місце, не геройствувати й не нариватися, довіряти інстинкту самозбереження й чіплятися за життя з усіх сил... Завдяки активній присутності оповідача (а про своє життя й спілкування з батьком Арт розповідає не набагато менше, ніж про часи війни) вдається зазирнути значно глибше. Наприклад, аж лякає неприйняття Владеком чорношкірих: він упевнений, що всі вони — тупуваті неосвічені типи, схильні до крадіжок, обману, підступів, та й узагалі — люди другого сорту. Він не здатен зрозуміти, що ставиться до них так само, як німці — до євреїв, бо вважає, що правий. А відтак щось раціональне є в лякаючому зауваженні психотерапевта, до якого ходить Арт після смерті батька: "Скільки вже понаписувано про Голокост. І нащо? Люди не змінилися... Може, потрібен новий, більший Голокост".

Звісно, не потрібен, бо ж геноцид — це щось аж надто типове для людей. Знищувати не таких, як ти (за яким принципом визначається "нетакість" — це вже дрібниці), — частина людської природи й історії людства. Пам'ятати, нагадувати й сподіватися, що подібне не повториться або ж повториться в значно меншому масштабі, — це все, що ми можемо.

Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Видавництво", 2020

Кіно. "Людина з табуретом"

Фільм "Людина з табуретом" дивилися разом, родиною. І разом захоплено, з відкритим від здивування ротом (часом у прямому сенсі) слідкували за пригодами героїв — реальними пригодами! Разом переживали за вагітну дружину головного героя й режисера Леоніда Кантера, бо Діана вирішила не повертатися в Україну, а народжувати в дорозі — а дорога (подорож із табуретами до чотирьох океанів) була довжиною загалом понад 60 тисяч кілометрів. Разом милувалися тим, як природно почувається дворічна старша донька Кантерів у найнемовірнішому оточенні й у найнезбегненніших ситуаціях І разом — кожен по-своєму — плакали в кінці фільму: там була наша війна, яка зламала Леоніда Кантера (та й хіба лише його?), а ще там був кінець його шляху...

Це не просто документальний і дуже красивий фільм про красиву людину. Це історія мрії, точніше, кількох мрій і приклад того, як навіть найшаленіше бажання можна втілити в життя, якщо підняти дупу з табурета на затишній кухні й вирушити в дорогу, не лякаючись випробувань. Це історія про абсолютну свободу — жити, творити, бути собою, боротися за свої принципи й навіть про свободу померти... Це історія про тих людей, яких в Україні дуже мало, але завдяки яким Україна все ще існує.

Режисери Леонід Кантер, Ярослав Попов, 2018.

Альгерд Бахаревич "Біла Муха, вбивця чоловіків" / Альгерд Бахарэвіч - Белая муха - забойца мужчын

Альгерд Бахаревич підкорив мене своїм епічним романом із шести зовсім різних частин "Собаки Європи". Підкорив повністю й остаточно, тож я все, написане ним, апріорі починаю сприймати як щось класне.

Із таким же передчуттям взялася за читання "Білої Мухи, вбивці чоловіків". Спочатку все було нормально: Мінськ, вечірнє пиво, розмови, згадка про дівчачу банду, що колись буцімто діяла в місті й мстилася чоловікам, які нанесли фізичну чи моральну шкоду дівчатам... Тобто все в межах звичайного, ба навіть банального життя...

Але як я помилилася, переставши очікувати від книги чогось карколомного! І я не сюжет маю на увазі (хоча він також досить гострий), я про той підтекст, який завжди вплітається в оповідь (зумисне чи мимохіть) і який є значно важливішим за те, що лежить на поверхні. Бо насправді книга про споконвічне й дуже актуальне донині: протистояння жінок і чоловіків.

Оповідь ведеться від імені чоловіка, який, однак, виступає лише наратором — настільки він непомітний, сіренький, пасивний. Чоловік із тих, чия хата зазвичай скраю, хто рідко проявляє ініціативу, а свої бажання радше притлумлюватиме, аніж напружиться й зробить щось "незручне" для себе, аби досягти бажаного. Абсолютною протилежністю йому виступає головна героїня: Біла Муха, вона ж — Боса, вона ж — ватажок тієї банді дівчат "без царя в голові", які носили білі колготки й мстилися чоловікам. Вона вже не школярка, а доросла жінка, була заміжня, намагалася жити, як усі, однак не змогла — надто багато у світі кривди, завданої чоловіками жінкам. Тож тепер Боса знову очолює банду — зі скривджених жінок, які цього разу вирішили діяти не потемки й тихо, а вдень і голосно, навіть зі зброєю в руках...

Ну, наспойлерила я достатньо, тож далі — лише рефлексії))) Окрім вже згаданого (й не раз!) протистояння статей, у романі ще багато больових точок. Наприклад, відродження Білорусі — Країни Замків, як іронізує автор. Намагаючись завоювати належне (або хоч якесь) місце під сонцем Європи, вона не здатна (принаймні поки що) зробити все як слід: усерйоз і по-справжньому. Тому замість справжнього виходить якась бутафорія, як-от та типу старовина у відреставрованому сучасними матеріалами замку. Відгукнулося мені й сприйняття країни та її жителів європейцями: їх у романі двоє — німець і австрієць. Обидва приїхали сюди на полювання: один — на зубрів, інший — на жінок. Як гадаєте, чи готові білоруси задовольнити їхні бажання? Заболіло мені й іще одне протистояння: білорусів і росіян. За сюжетом, туристична група "з-за поребрика" теж опинилася в Замку в час Х, однак почувалися вони тут не як іноземці (той же австрієць, до прикладу), а як господарі, як вища нація (чи навіть раса), яка готова від  доброти душевної навчити всіх інших, як жити. І як помирати та вбивати теж. Не оминув Бахаревич і тієї діяльності, яку російські спецслужби проводять там, чиї землі вважають "своїми", — буквально кілька кадрів дуже яскраво довершують усю картину.

Однак головне — все-таки історія Босої. Вона — своєрідне узагальнене уособлення всіх зґвалтованих і скривджених, нинішніх і минулих, і майбутніх також, бо й нині жінка мусить "дати", коли чоловік схоче, інакше горіти їй, як тій Ганні з пісні, котра рефреном проходить крізь роман. Проте Боса не згоріла — й це в книзі найважливіше.

Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя. Нотатки хірурга-трансплантолога" / Joshua D. Mezrich - When Death Becomes Life: Notes from a Transplant Surgeon

Ця неймовірна книга стільки часу тримається на вершинах різних рейтингів і ТОПів, що не видати її в Україні було б величезною помилкою. І такою ж помилкою буде не прочитати її (це я апелюю до тих, для кого Мезріч — ще не відкрите ім’я).

Автор — відомий у США лікар-трансплантолог із величезним досвідом, про який він, власне, й оповідає у своїй книзі. Проте просто читати про численні операції було б, погодьтеся, не надто й цікаво, особливо коли ви не маєте жодного відношення до хірургії (хаба що як пацієнт). Однак не хвилюйтеся: книга — це ціла й цілісна історія трансплантології, від найперших і невдалих спроб до сучасних проривів у цій непростій галузі медицини.

Читаючи, я повсякчас міркувала: це ж наскільки відважним потрібно бути, щоб стати на стежку, якою не лише ще ніхто у світі не ходив, а й торувати її наперекір заборонам, суспільному осуду й релігійним догмам! Часто ті, хто це робив, платили за свої спроби репутацією, своїм підірваним здоров’ям і — головне — життями тих людей, котрих понад усе хотіли врятувати.

Мезріч — один із таких героїв. Йому, звісно, пощастило — він почав займатися трансплантологією вже тоді, коли ці операції стали якщо й не повністю рутинними, то хоча б зрозумілими й уже звичними як для медиків, так і для пацієнтів. Проте насправді все не так просто й нині — людей, котрі потребують пересадки тих чи інших органів, багато, а от трансплантатів — мало. Тому й підіймає автор такі важливі саме на сьогодні питання, як етичність забору органів у людей, які ще дихають, а відтак живуть; у донорів, котрі не вияивли за життя бажання ними бути; вирощування штучних органів і тварин для їх забору (а це теоретично  можна робити, використовуючи в якості донорів приматів та свиней). Цілий розділ присвячений етичній проблеми вибору між реципієнтами, адже, обираючи одного, ти свідомо підписуєш смертний вироку іншому... А ще в книзі багато настільки детальних описів оперативних втручань, що я знову, як у юності, захотіла стати лікарем. Не судилося. Однак наразі я із задоволенням читаю книги, написані лікарями, й можу разом із ними проживати частинку їхніх героїчних життів.

Переклад із англійської Анни Дученко, вид. BookChef, 2020

Катя Брандіс "Діти Лісу. Книга перша: Перетворення Караґа" / Katja Brandis - Carags Verwandlung (Woodwalkers #1)

Перша книга із серії "Діти Лісу" німецької авторки Каті Брандіс знайомить читачів зі світом, у якому живуть люди, тварини й перевертні. Караґ — хлопчик-пума, який разом із батьками та сестрою мешкає в Скелястих горах. Однак родина цих великих котів не звичайна: вони всі можуть набувати людської подоби, а відтак жити у двох світах. Проте головний герой вирішив обрати лише один — світ людей.

У книзі "Перетворення Караґа" йдеться про те, як складно зробити правильний вибір і ще складніше не зійти з обраної стежки. Адже в людському світі також багато хижаків, які загрожують тобі — якщо не фізично, то морально. Один із таких — названий брат хлопчика, бо в прийомній сім’ї й у школі також часом потрібно виживати, як і в лісі. 

Однак Караґові пощастило: його знайшли такі ж, як і він, перевертні. У спеціальній школі для Дітей Лісу він зустрів вірних друзів і мудрих учителів, тож попереду — життя, сповнене пригод.

Сказати, що мене захопила ця історія, буде надто банально. Написана вона так майстерно, що я просто бачила все, ніби на власні очі: й дітлахів, які живуть разом, хоча в природі одні з них — часто пожива для інших; й суворі Скелясті гори, вкриті снігом; і затишна кімната гуртожитку, де на одному ліжку спить хлопчик-пума, а на іншому — хлопчик-бізон, який уві сні раптово перетворюється на тварину й ламає своєю вагою меблі...

Книгу я прочитала сама, але впевнена — син її також оцінить. Тим паче, що це лише початок чергового книгосеріалу, які ми так любимо.

Ілюстрації Клаудії Карлс, переклад із німецької Марії Пухлій, вид. BookChef, 2020

Моллі Кармел "Попрощайся з цукром. Інструкція зі здорового й щасливого життя" / Molly Carmel - Breaking Up with Sugar: Divorce the Diets, Drop the Pounds, and Live Your Best Life

Це ледь чи не перша книга про здорове харчування, яку я прочитала. Бо, здавалося б, і так усе зрозуміло: їж корисне, уникай шкідливого — й буде тобі щастя. Хоча насправді причина такого мого ігнору подібної літератури полягала в тому, що я ніколи не мала проблем із зайвою масою тіла. Поки не подорослішала настільки, що почала підозрювати: проблеми все-таки можуть з’явитися))) Тож ліпше підготуватися до війни заздалегідь, ніж потім хапатися за соломинку, чи не так?)))

Вибір упав на Моллі Кармел, тому що, по-перше, це одна з книг, над якими я працюю, а по-друге, мені зімпонував її підхід до викладу матеріалу. Тут дійсно багато науки — бо ж як інакше переконати сучасного читача в об’єктивності інформації й надійності її джерел? Однак подана ця інформація дуже дохідливо й навіть дотепно: цукор у книзі порівнюється з колишнім партнером, токсичні стосунки з яким роблять вас нещасними. То навіщо вони взагалі? Потрібно попрощатися з таким "коханим" і зажити здоровим і щасливим життям.

Розповідаючи про свої стосунки з цукром (а авторка з дитинства мала неабиякі проблеми з масою тіла), Моллі Кармел щиро розказує про всі невдачі, які раз по раз твердили їй: нічого в тебе не вийде, навіть не сподівайся! Проте жінка не здавалася. Вона була настільки цілеспрямованою, що зрештою знайшла причину своїх проблем і змогла її усунути. Ну, ви вже здогадалися: це цукор. Його нині можна зустріти практично скрізь і в усьому. Навіть у звичайному борошні. Тому й радить авторка їсти хліб не зі звичайного, а з цільнозерновеого борошна. І не просто радить, а дохідливо обґрунтовує, чому й навіщо. А ще наводить історії своїх пацієнтів (бо наразі має клініку, в якій допомагає важковаговикам позбутися важкості) й ділиться цілою купою цікавезних корисних рецептів! Оцей розділ мені сподобався найбільше!

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу" / Lucy Hawking - Geoge and the Ship of Time

Нарешті ми дочитали книжкову фантастичну епопею про космічні (й не лише) пригоди друзів Джорджа й Енні. Останню книгу серії Люсі Гокінґ писала сама... На жаль, батька вже не стало. І "на жаль" я тут кажу також як фанатка Джорджа — ця книга, зізнаюся, дещо розчарувала...

Сюжетний поворот, завернутий Люсі, виявився надто крутим, тож вона в нього, на мою думку, не вписалася. Змальовуючи Землю майбутнього (а саме туди, в майбутнє, повернувся Джордж із польоту, в який вирушив у попередній книзі), авторка настільки все заплутала, що я, прихильниця наукової фантастики, дещо ніяк не могла втямити. Дитяча антиутопія не вдалася, а шкода...

Щодо Джорджа й Енні, то їхня історія завершилася дуже сумно, як на мене. Певно, не дуже комфортно (м’яко кажучи) зустріти свою найліпшу подругу 70-річною. І, відповідно, друга, який тобі в онуки годиться, також... Утім, Джорджеві все-таки пощастило більше: Геро, племінниця Енні, якраз годиться йому в подружки. Проте я все одно сподіваюся, що продовження не буде — нехай друзі залишаться такими, якими ми з сином їх полюбили.

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад із англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019