Валер’ян Підмогильний "Місто"

Цьогорічний експеримент-марафон із перечитування класики поки що триває. "Поки що" — бо доводиться жертвувати чимось із сучасної літератури, читання якої, зізнаюся, мені приносить більшу насолоду. Однак відкривати для себе по-новому тих, із ким познайомилася в університеті чи ще навіть у школі, теж неймовірно цікаво.

Кажуть, що людина є такою, якою є (перепрошую за геть нефілологічну фразу))), й оточення та час, у яких вона живе, не мають на особистість аж такого впливу, який їм приписується. Однак із цим я категорично не погоджуюся. Так, темперамент, риси характеру тощо — вроджені, однак те, яким чином вони інтерпретуються у житті, залежить від самого життя. Власне, ці мої спостереження підтверджуються і романами, в яких змальовані люди одного й того ж часу, котрі живуть у схожих історичних та економіччних умовах. Маю на увазі Степана Радченка із роману Підмогильного "Місто", Іполіта Миколаєвича із "Дівчини з ведмедиком" Домонтовича та Михайлюка із "Записок кирпатого Мефістофеля" Винниченка. Звісно, вибірка така собі геть куценька, однак усі ці головні герої-чоловіки аж надто демонстративно невпевнені у собі, аби це не кинулося у вічі. Вони то занурюються у роботу чи любов, віддаючись їм із усією пристрастю, то розвертаються на 180 градусів й утікають — не стільки від коханих чи обов’язків, скільки від самих себе. Що це, як не віддзеркалення тогочасної доби — такої ж невпевненої, як і згадані люди?

Однак годі узагальнювати, треба повернутися до роману Підмогильного. Для мене "Місто" став твором насамперед про Місто. Про те, як воно зі своїми ритмом життя та вимогами змінює людину. Як або ламає її, або ж робить сильнішою — однак це не означає, що ліпшою. Як краде у неї багато того, що було цінним раніше: вільний час, мрії, ціннісні орієнтири. І як дає багато чого: нові можливості, пріоритети, випробування — на ту ж міцність, і тут я маю на увазі не фізичну. Напевно, у моєму такому сприйнятті Міста багато особистого, однак кожен сприймає все, і книги, зі своєї дзвіниці, чи не так?)))

Щодо Стефана Радченка (саме через Ф), то він мене не дратував анітрохи. Принаймні, він був чесним із собою. Те, що від його чесності страждали інші, це, звісно, погано. Те, що ці інші — переважно жінки, також. Однак чи щасливішою була б Надійка, якби він одружився з нею і тримав на ролі домогосподині? А так воно й сталося б, та й таки сталося з нею... Чи щасливішою була б мусінька, якби він відштовхнув її і позбавив цієї запізнілої любові? Чи не покінчила б із собою екзальтована Зоська через когось іншого, а не через Степана? Не факт...

І трошки про символізм початку роману і його фіналу, коли Степан вперше бачить Місто знизу, з Дніпра, а у фіналі дивиться на нього згори, на начебто підкорену цитадель. Насправді ж усе навпаки: то Місто його підкорило...

Художник Максим Павлюк, вид. "Основи", 2017

Роальд Дал "ВДВ"/Roald Dahl - The BFG

Знайомство з відомим дитячим автором Роальдом Далом я свого часу розпочала з оповідань для дорослих. Саме так — для дорослих, бо ж стиль нуар, якому щонайбільше відповідають згадані твори, дитячим не назвеш. Хоча синові, коли він підросте, почитати їх обов’язково пораджу, бо вони написані справжній майстром слова.

А дитячий доробок творчості Роальда Дала для себе відкрили "Великим Дружнім Велетнем". Викладені у ФБ скріни кількох сторінок із цієї книги (ну дуже смішно мені було, тож хотілося поділитися реготом із іншими))) засвідчили, наскільки по-різному сприймається ця історія читачами. Власне, їх можна розділити на дві групи: ті, хто в захопленні від гумору книги (до них належу і я), і ті, хто не бачить жодного сенсу в цій "безглуздій історії" (то я цитувала).

То в чому все-таки слід шукати той сенс, спитаєте ви? По-перше, в мові. З одного боку, вона дуже проста. Текст складається переважно з діалогів між ВДВ та дівчинкою Софією, яку він мусив викрасти, бо вона його побачила. З іншого — кумедна, бо велетень має схильність до перекручування слів, і часом у нього виходять такі кумедні варіанти, не реготати з яких неможливо (це, звісно, величезна заслуга перекладача на українську Віктора Морозова). Й от різниця між мовленням показує різницю між сприйняттям деяких важливих речей, що змушує читачів замислитися над ними і багатьма іншими — це вже по-друге. Наприклад, люди бояться велетнів-людожерів, однак убивають собі подібних у значно більшій кількості. Або ж люди вважають непристойними природні речі, і пристойними — те, чого порядний велетень соромився б... По-третє, образ велетня, який чує, як розмовляють мурахи та рухаються небом зорі, ловить гігантським сачком сни, змішує їх у банках і вдмухує ночами у спальні до дітей — просто чудовий. Ну, а по-четверте, дізнатися про те, що із будь-якої ситуації можна знайти вихід, коли дуже постаратися, і що про найсирітнішу сирітку здатна подбати сама королева, — як на мене, дуже важливо, коли тобі п’ять із половиною (на половині наполягає син))) років...

Ілюстрації Квентіна Блейка, переклад з англійської Віктора Морозова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

Іво Брешан "Астарот"/Ivo Brešan - Astaroth

За будь-яку можливість ознайомитися з сучасною літературою наших близьких сусідів — представників так званих малих націй хапаюся в першу чергу. Тож свіжий переклад роману відомого хорватського письменника та філософа ніяк не могла пропустити. До того ж обкладинка обіцяла можливість зазирнути за лаштунки Другої світової війни, а історична тематика нині у мене теж у перших рядках списку зацікавлень.

Однак "Астарот" вигідно вирізнився з-поміж прочитаної історичної літератури, бо в основу роману покладено відомий фаустівський сюжет продажу душі дияволу, використаний дуже специфічним чином: тут розповідається про те, що очікує на таку душу після смерті і яким чином доводиться розплачуватися з Астаротом (цебто тим самим дияволом) за використані під час життя вигоди.

Паралельно читач дізнається про багато знакових моментів хорватської історії — погодьтеся, практично зовсім не знайомої нам. Для мене повною новиною, скажімо, була інформація про рух усташів — прибічників фашизму, які таким чином сподівалися отримати незалежність для своєї країни. Цікавими є й особливості радянської епохи в Югославії та подробиці того, що призвело до сварки компартії цієї країни з Радянським Союзом. Різні види різних тоталітарних режимів укотре підтверджують: якими благородними не були б цілі, важливішими є методи, кинуті на їх досягнення. А вони, зазвичай, однаковісінькі. Ну і, звісно, не міг Іво Брешан оминути деякі сторінки новітньої історії, розпад Югославії та здобуття врешті-решт Хорватією омріяної незалежності.

Окрім цих часових рамок, читачеві вдається зазирнути й у значно віддаленіші часи: одним оком, щоправда, однак про певні історичні віхи дізнатися він устигає. Мандрівки у часі — річ для химерно виплетеної історії звична. Бо ж згідно з філософськими розмірковуваннями автора часу як такого загалом і не існує, всі події відбуваються паралельно і змінюються відповідно до бажання самі знаєте кого.

Іще про один шар роману, досить специфічний, треба обов’язково згадати. Це пошуки різниці між добром і злом, пошуки Бога та шляху до нього і боротьба з тим самим дияволом (Астаротом, Люцифером, Мефістофелем тощо). Трошки доведеться поспойлерити, тож далі можна не читати. Просто не можу не відзначити якоїсь, можна сказати, наївності у розумінні добра, зла, Бога, диявола і християнства, котре єдине, якщо вірити авторові та героям, здатне направити людину на шлях істинний. Згідно з книгою, майже всіма сферами нашого життя керує Пан (цебто диявол), йому так чи інак підпорядковується переважна більшість людей. Однак звільнитися від його влади можна лишень за допомогою чистої любові (головне, не думати при цьому про секс) і всепрощення (особливо тих, хто тобі нирки відбиває, нігті вириває і кістки переламує). Або ж зустріти самого Христа, подивитися йому в очі і зрозуміти, що він справді взяв усі гріхи людства на себе. Нічого не маю проти віри, однак нав’язування догм певної релігії мене бентежить...

Переклала з хорватської Ірина Маркова, вид. "Комора", 2017

Мартін Содомка "Як збудувати дім"

Як не прикро визнавати, однак ця книга, за якою ми із сином старанно полювали, — найслабша з усієї серії Мартіна Содомки (а у нас — весь комплект). Ілюстрації, як завжди, — чудові. Докладно показано етапи спорудження будинку від архітектурного планування до новосілля, подані схеми з розрахунками та підписами, змальовані характерні герої, у яких так приємно впізнавати знайомих із попередніх книг.

Однак у тексті про саме будівництво дому інформації мінімум. Більшість уваги приділена, можна сказати, "нудним дорослим" проблемам: як узяти кредит у банку, як  зекономити на будівництві, як дотриматися норм і правил забудови ділянки, що робити, коли тебе підставив чиновник і ти отримав припис знести вже збудоване, де і в кого шукати парвди та справедливості... Відчувалося, що авторвоі боліли саме ці питання, однак книга ж — для дітей! Син хотів дізнатися, як збудувати дім, натомість отримав відомості про те, що бувають хитрі і ще хитріші люди (це, звісно, також цінна інформація, проте...), а мама, цебто я, намагалася  по змозі таки розібратися в тих схемах та малюнках і своїми словами розказати, як усе-таки збудувати той дім. На пальцях, ага))) Підозрюю, що треба підключати дідуся, бо книга, на жаль, не про це...

Намалював Мартін Содомка, переклала з чеської Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Патрік Ротфусс "Ім'я вітру"/Patrick Rothfuss - The Name of the Wind

Свого часу велика прихильниця фентезі, нині я якось втратила  особливу любов до цього жанру. Чи то подорослішала (нарешті!))), чи то смаки змінилися... Однак ті, хто пам’ятає моє захоплення від подібних книг, час від часу рекомендують, а то й наполегливо радять: почитай оце-от!

Почитала. 600-сторінковий том виявився... лише початком трилогії, фінал якої ще неопублікований. Автор (до речі, дууууже колоритна постать), схоже, геть занурився у вигаданий власний світ і не має бажання вибиратися з нього в реальність. Утім, як і читач — кажу це авторитетно. Паралельні різночасові історії життя головного героя із вогненно-рудим волоссям захоплюють, фентезійний світ, у якому (як же без цього?) існують магія, дракони, химерні сили тощо, затягує, тож читати продовження "Хроніки Вбивці Короля" (загальна назва трилогії) ой як кортить... 

п.с. Другий том значно об’ємніший за перший, до речі. Тож про третій страшно й подумати)))

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько "Хто зробить сніг"

Я наче заново познайомилася з Тарасом Прохаськом — філософом і химерником, який виявився ще й неабияким майстром дитинства. Саме так, бо у цій книжечці, крім чистої радості дитинства, по суті, більше нічого й немає. Ані якогось сюжету зі стандартними зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою. Ані якоїсь чітко вираженої думки, котру можна було б назвати ідеєю твору. Ані ще чогось такого великого й конкретного, притаманного типовим у нашому розумінні книгам.

Однак тут є головне: щастя — величезне неймовірне щастя, котре наповнює кожну хвилинку життя кротячого сімейства і не тільки їх і якимось дивним чином передається читачам. Ми з сином посміхалися й обіймалися, вкладаючись спати після читання Прохаськів. Ми щиро вірили, що коли дочитаємо книгу — піде  сніг (і погляньте-но за вікно!). А ще ми зрозуміли багато важливих речей. Наприклад, те, що мама повинна приділяти час і своїм захопленням, й тоді всі в родині будуть на дещицю щасливішими. А тато повинен займатися виключно улюбленою справою, і тоді всі будуть іще щасливішими. А діти мають просто бути щасливими, боятися і позбавлятися страху, ставити мету і досягати її, насолоджуватися лимонадом і какао, дбати одне про одного і ще трошки про когось чужого. А коли випаде сніг — кататися на санчатах, бо для чого іще сніг роблять ті кроти-сови-зайці-лисиці-білки-бобри-яструби-всі інші, які померли й оселилися на небі? Правильно: щоб зробити усіх іще трошки щасливішими...

Хужожнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Юрій Винничук "Аптекар"

Творчість Юрія Винничука у моєму сприйнятті — дуже неоднорідна. Є книги, які викликають ледь не відразу (як-от "Діви ночі", "Історія одного поросятка"), є такі, що захоплюють ("Танго смерті", "Мальва Ланда"). У зв’язку з цим до "Аптекаря" примірялася досить довго, зрештою взялася прочитати і, на щастя, книга мені, як-то кажуть, зайшла. Хоча варто зазначити: загалом зайшла, бо траплялися окремі моменти, з якими хоітлося посперечатися. Втім, це означає, що автор разом зі своїми героями спромоглися зачепити за живе)))

Отож, Середньовіччя, багатонаціональний Львів, ще судоходна Полтва, відьми з чортами, медики з аптекарями, важка катівська доля, любовний трикутник, чудові описи природи, цікаві, хоча почасти й дивні, розмірковуванняя про життя, смерть, бога, чорта, жінок і війну — із усього цього й не тільки складається цей  атмосферний роман. Чому він називається "Аптекар", зрозуміти, втім, важко, бо ж цей персонаж, як на мене, не є головним героєм книги. У ній узагалі немає головного героя, а цілий ряд цікавих образів просто переплітаються у досить рівній пропорції. Кому більше симпатизувати: аптекареві, кату, юній відьмі чи переодягненій у хлопця хірургіні (отут точно без фемінітиву не обійтися))) — вирішувати читачеві. Що ж до мене, то я надаю перевагу Юліанні. Як дівчина, вона не мала змоги реалізувати себе в хірургії, тому жила, переодягнувшись юнаком. Отака жива ілюстрація тяжкого становища жінок в умовах гендерної нерівності, яка зробила б плюс Винничукові))) Проте в уста одного чоловіка, чи то пак чорта, він вкладає  закид у бік феміністок (так-так, тоді їх не було, однак то такий собі "лист у майбутнє"). Чи ж не бешкетник цей Винничук?))) Хоча за можливість таким химерним чином іще раз побувати в улюбленому Львові я йому дуже вдячна.

Вид. "Фоліо", 2015

Галина Вдовиченко "36 і 6 котів-детективів"

Ой як приємно було знову зустрітися з усіма 42 котами і не тільки ними! Перша книга про їх пригоди нас із сином настільки вразила, що від цієї чекали такого ж фонтану емоцій.

Що сказати: фонтану не вийшло, бо трохи заскладною і заплутаною для п’ятирічки вийшла детективна історія, однак ми змогли не закопатися в усіх тих вісьмох і ще вісьмох різних липових дощечках і порадіти разом із героями книги благополучному вирішенню проблеми.

Паралельно з’ясували, чому скарбом виявилася чиста питна вода, які почуття з’явилися між Стасом та Ларисою, куди пішов із життя дідусь, чому кошеня Сиволапка проміняло друзів на дівчинку, чи можуть дружити кіт із псом, чому важливо дотримуватися  обіцянок і чесного слова, а ще, звісно, хто такі детективи і для чого їм капелюхи, окуляри та люльки)))

Намалювала Наталка Гайда, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Вінс Флінн "Американський убивця"/Vince Flynn - American Assassin

Герой — молодий, вродливий, харизматичний, вправний, сильний, кмітливий та розумніший за багатьох хлопець. А ще — переможець, який завдяки переліченим вище якостям живим, здоровим і неушкодженим виплутується з усіх халеп та ще й інших із них рятує. Це, мабуть, усе, що варто знати про Мітча Реппа — головного персонажа цілого циклу шпигшунських романів, який уже налічує півтора десятка книг.

Сюжет також відповідає усім вимогам шпигунських романів. Американська таємна служба розвідки, настільки таємна, що про неї навіть уряд не знає, робить свої таємні справи на Близькому Сході (і не тільки). Інтереси американських шпигунів передбачено перетинаються з інтересами росіян, які у романі показані з точки зору саме американців, тобто своєрідно: море горілки, тотальна корупція, 25-градусні морози... Не буде спойлером, коли скажу, що "наші" — цебто американці — вийдуть переможцями з описаної в "Американському вбивці" халепи, аби зануритсия в іншу, бо в подібних книгах такий поворот сюжету очевидний. Не стане спойлером і те, що у молодого героя має закохатися білява красуня... Щоправда їхні стосунки у цій книзі лише зарожуються...

Динамічний сюжет, можливість мандрувати (Штати, Ліван, Швейцарія, Німеччина, Росія), історичні довідки, зокрема про тероризм, — усе це змушує якомога швидше перегортати сторінки книги, аби дізнатися: що ж далі? А далі буде... Ех)))

Переклад Євгена Шириноса, вид. Bookchef, 2018

Підсумки читацького 2017 року

Традиційно підсумовуючи минулий читацький рік так само традиційно зіткнулася з проблемою скорочення списків, які у мене вийшли))) Однак, здається, впоралася, тож можу запропонувати вам особисті топ-10 книг, які мене вразили/зачепили/захопили, антирейтингову п’ятірку тих, які ледь дочитала або ж не дочитала зовсім, і п’ятірку дитячих, прочитаних із сином. Загалом у 2017 вдалося познайомитися зі 107 книгами. І не зважайте на картинку: то — мрія читача, а не реальність, бо якби так, то довелося б постити фото київських метро, маршрутки чи трамвая)))

Топ-10

1. Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають".

2. Жозе Сарамаго "Історія облоги Лісабона".

3. Катя Петровська "Мабуть Естер".

4. Деніел Джеймс Браун "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів наколіна".

5. Яцек Денель "Матінка Макрина".

6. Володимир Єрмоленко "Ловець океану. Історія Одіссея".

7. Сергій Жадан "Інтернат".

8. Наріне Абгарян "Люди, які завжди зі мною".

 9. Бернардо Ачага "Мемуари корови".

10. Зінаїда Луценко "Необдумана Міловиця".

Антирейтинг

1. Річард Пол Еванс "Різдвяна скринька".

2. Христина Лукащук "Жити сьогодні".

3. Самія Шарифф" Паранджа страху".

4. Вірджінія Ендрюс "Квіти на горищі".

5. Олесь Донченко "Золота медаль".

Кращі дитячі книги

1. Гжегож Касдепке "Велика книга почуттів".

2. Олександр Волков "Чарівник Смарагдового міста".

3. Галина Вдовиченко "36 і 6 котів".

4. Мері Нортон "Роздобудьки на річці".

5. Ніколя Кухарська "Що роблять коти".

Лінки активні, тож чому ці книги потрапили до вказних списків, можна прочитати у відгуках.

Володимир Єрмоленко "Ловець океану. Історія Одіссея"

Свій читацький рік я завершила прекрасно — не просто гарним романом, не просто цікавою історією, не просто насолодою від красивих людей/богів/пейзажів, а цілою філософією життя і смерті, любові й ненависті, прощення і прощання...

"Історія Одіссея" — легенда навиворіт. Це не переказ його перемог (хоча вони мимохідь згадуються), а пошуки втраченого на шляху до них. Одіссей зрозумів, що, здобуваючи щось цінне, втрачаєш дещо інше — не менш цінне. Однак лише після усвідомлення втрати приходить розуміння реальної вартості того, чого ти не цінував, бо володів ним. Для Одіссея цією втратою стало зникнення Пенелопи. Саме задля її повернення він вирішує шукати прощення у тих, кого образив/зрадив/убив, здобуваючи свої перемоги.

Але кому воно — розкаяння у гріхах і прощення — насправді потрібне? Тим, кому причинив біль, чи самому герою? Для мене відповідь однозначна. Практично ніхто з тих, до кого повертався Одіссей, не очікували ані його, ані його розкаяння. Та й після відвідин старі рани відкривалися і знову ятрилися та боліли. То чи потрібне жертвам таке розкаяння?

Хоча про жертв я трошки перегнула. Жінки, яких кохав Одіссей і які кохали його (а переважна частина гріхів героя пов’язана саме з жінками), не були згвалтовані ним. Вони хотіли кохати і віддаватися, навіть коли усвідомлювали всю небезпеку занурення у це почуття. Крім того, вони знали історію Одіссея та його дружини Пенелопи. То чи могли сподіватися, що їх він кохатиме так само? Чи ж щоразу ми кохаємо по-іншому? І чи можна щиро кохати, віддаючи всього себе багатьом? І що таке кохання взагалі? Навіщо воно людям, якщо приносить стільки страждань?..

Ну от, знову почалося — маю на увазі хвилю запитань без відповідей, які, однак, допомагають читачеві зрозуміти щось про себе. Важливе чи ні — вирішувати кожному з нас в конкретний даний період життя. Бо воно змінюється, змінюючи і пріоритети, як це сталося з Одіссеєм. 

У романі багато філософських тез. З одними абсолютно погоджуєшся, з іншими хочеться посперечатися, однак байдужими розмірковування автора не залишають. Так само, як і чуттєві описи стосунків між чоловіками та жінками, і не тільки платонічних. І намагання пояснити емоційну різницю між чоловіком та жінкою. Й емоції, думки та почуття міфічних героїв, про яких ми знаємо лише те, де і що вони зробити. А от що при цьому відчували? І що відчувають боги? І чи здатні вони взагалі відчувати, любити, страждати? І як пахне океан?..

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Сергій Жадан "Інтернат"

Сіра зима. Багнюка, брудний сніг, холодний дощ, постійні сутінки, які раз по раз переходять у ніч. Холод і мінімум харчів. Розбиті дороги, зруйновані будинки, вибиті вікна, обгорілі машини й танки. Голодні бездомні пси і такі ж люди. Неможливість зрозуміти, хто друг, а хто ворог. Шлях, укритий перепонами, підступними пастками, випробуваннями на міцність і на людяність, схожий на багаторівневу комп’ютерну гру, у якій головне — вижити і дійти до фіналу. Завдання: знайти цінний вантаж і доправити його до певного місця — теж як у якійсь дурній віртуальній грі, події якої розгортаються у похмурому постапокаліптичному суспільстві. Й усе це було б звичайною роуд-сторі, якби не одне але: вигаданого у ній дуже-дуже мало. Всі оті згадані вище речі, все те, про що не можна згадати у короткому відгуку на книгу з огляду на його обсяг — раз та з намагання вберегти свою психіку — два, все це — реальність, наша, українська, сьогоднішня реальність...

Ой про скільки важливих і надважливих речей змушує задуматися читача Жадан в "Інтернаті"! Для мене найголовнішим месенджем стала історія про те, як з будівлі інтернату знімали український прапор. Двоє осіб знімали, одна жінка намагалася цього не допустити, а всі інші — мовчки спостерігали. Бо всім іншим було байдуже, майорить на їхніми головами прапор чи ні і який. Власне, вся книга — про тих, кому байдуже. Бо таких — більшість. На жаль. Навіть ті, хто б’є себе в груди, захищаючи якусь ідейку чи думку, готові відступити, коли доходить до діла: мовляв, я зробив все, що міг, аж груди болять, а тепер без мене якось, без мене...

Ні, не варто мене звинувачувати у надмірному узагальненні, не потрібно кидатися прикладами на кшталт: я не так(ая, ий). Я сама себе вже й звинуватила, і прикладів повишукувала... Однак ані я, ані Жадан від цього не перестали бути правими...

Вид. Meridian Chernowitc, 2017

Павел Шрут "Шкарпеткожери"/Pavel Šrut - Lichožrouti

Завдяки дитячим книгам, у нас вдома постійно заводиться якась мила нечисть: то зоки (навіть іграшку пошили), то роздобудьки (досі мрію змайструвати їхню оселю з підручних матеріалів), то Страхопуд (на цього персонажа час від часу перетворюється подушка)... А останнім часом по квартирі почали шмигати... шкарпеткожери.

Надвичайно популярна в Чехії (знято фільм, є настільні та комп'ютерні ігри) історія про невидимих для людей мешканців їхніх жител, які харчуються розпарованими шкарпетками, захопила й сина. Щоправда, читаючи її, мені паралельно довелося пояснювати багато речей та явищ, невідомих п'ятирічній дитині. Це і стосунки між чоловіком та жінкою, і людська самотність (або ж "розпарованість", говорячи мовою шкарпеткожерів), і мафіозні клани та найманці, і різниця між музикою весіль та похорон тощо. Однак можливість паралельно з цікавою історією отримати не менш цікаву додаткову інформацію вважаю одним із важливих складових дитячої літератури.

Варто відзначити й чудове оформлення книги, зокрема оригінальні ілюстрації, заголовні літери, складені зі шкарпеток (їх цікаво було розглядати не тільки дитині) та форзаци, один із яких знайомить із героями-шкарпеткожерами, а інший — із картою їх локацій. Син уже засік книги-продовження пригод цих дивних істот, тож далі буде)))

Ілюстрації Галіни Міклінової, переклад із чеської Олександра Стукала, вид. "ВД "Школа", 2017

Іван Франко "Перехресні стежки"

Не знаю, що зараз розповідають і як аналізують на уроках літератури художні твори, котрі зачіпають соціальні проблеми, однак за часів мого радянського дитинства у тому, що люди жили погано та чинили різні неподобства, звинувачували "тогочасний суспільно-політичний лад". Цитата дослівна, бо нею можна було пояснити все: від "слизької стежки" Чіпки до мовних гойдалок Мини Мазайла. Подібну думку, на жаль, досить часто доводиться чути й сьогодні: мовляв, то не людина винна в тому, що перебігає вулицю на червоне світло, а — саме так! — суспільно-політичний лад, не здатний поставити на кожному перехресті поліцейського, який слідкував би за тим, аби людина дбала про дотримання правил дорожнього руху (чи інших законодавчих норм) та про власні безпеку і добробут...

Однак щось "Остапа понесло"))) Я ж про Франкові "Перехресні стежки", які взялася перечитувати, аби скласти про твір незашорену шкільними (та й вузівськими) штампами думку. Що ж, суспільно-політичний лад таки був винен у багатьох нюансах життя селян-русинів. Однак Франко чітко показує те, як кожна окремо взята людина відмовляється змінювати своє життя або ж зробити хоча б крок у напрямку змін. Виправдань знаходиться багато, а причина цьому — одна: інертність. "Не чіпайте мене, а я вас сто разів не чіпатиму", — класична позиція багатьох із героїв книги і багатьох із нас. І дякувати богові за те, що трапляються серед нас Рафаловичі, виліплені з іншого тіста. Бо тільки завдяки їм, здатним підняти власну дупу з насидженого місця, пожертвувати чимось особистим заради суспільного і не здаватися, попри вперте небажання рятованих ними докласти своїх, хоча б мізерних, зусиль до зміни на ліпше не чийогось, а власного життя.

Про любовну лінію роману воліла б промовчати. Бо на позір у тому, що двоє закоханих прожили два нещасливих життя одне без одного теж винен... так-так, той самий "тогочасний суспільно-політичний лад". Але й у Регіни, і в Рафаловича була можливість вибирати, і вони нею скористалися: кожен по-своєму...

Вид. "Ранок", 2009

Михайло Булгаков "Біла гвардія"/Михаил Булгаков - Белая гвардия

Грудень далекого 1918 року був сніжний і морозний. А ще — суворий і страшний, бо забрав надто багато життів. Не оминули втрати і родину Турбіних, котра мешкала в Місті на Олексіївському спуску, в будинку №13. Ні-ні, всі лишилися живими, однак кожен із них втратив щось глибинне, потаємне, важливе... Як і Місто, й Україна, і сотні тисяч інших людей...

Сприймати сьогодні "Білу гвардію" можна по-різному. Для мене це, по-перше, прекрасна сімейна історія, а по-друге, глибокий історичний роман. Глибокий не аналізом того, що тоді діялося, а картинками-замальовками, які краще за будь-який аналіз, розлогий історичний екскурс і пошуки причинно-наслідкових зв'язків пояснюють, що тоді відбувалося в Києві.

А відбувалося тоді все й відразу. Гетьман, який мав владу і підтримку німців, утік із Міста. Біла гвардія, втративши керівництво, також мусила розбігтися. Петлюра зі своїм військом підійшов до столиці, а весь цей час скрізь тинялися, провокували й агітували за владу робітників та селян більшовики... А всі інші мусили виживати у засніженому й замороженому Місті, прислухаючись до стрілянини та гарматного ревища і гадаючи, що ж буде далі.

Майстерність Майстра (і це не тавтологія) важно не оцінити і переоцінити (теж не тавтологія))) Текст то йде плавно і розмірено, то починає стрибати, як розірвані думки героя, про якого якраз ідеться, то просто звучить гулом гармат, скрекотанням пострілів чи гомоном юрби. Кожна деталь — на своєму місці, і кожна — важлива. І піч із кахлями, і лампа з абажуром, і вивіска на магазині мадам Анжу, і пам'ятник Богданові Хмельницькому. І кожен герой теж на своєму місці й повідомляє читачеві щось важливе. А от ще почує читач — залежить тільки від нього.