Софія Андрухович "Амадока"

Ті, хто слідкує за мною у фейсбуці, зауважили, як довго я читала "Амадоку", бо маю звичку (не знаю, добру чи погану))) ділитися вподобаними цитатами, й цю книгу я згадувала щодня понад місяць...

І роман того вартий. Софія Андрухович від часів "Фелікс Австрії" дуже й дуже виросла, й мене це неабияк тішить, бо тепер точно маю ще одну улюблену українську авторку. І ще одну книгу, яку радитиму прочитати з чистою совістю.

Роман дуже, ну дуже (часом аж занадто, зізнаюся) багатоплановий. Основна (точніше — просто перша) сюжетна лінія крутиться навколо бійця, пораненого й контуженого на нашій сьогоденній війні настільки, що він забув усе й усіх, і себе в тому числі. Однак його абсолютно випадково впізнала дружина, яка взялася повернути його собі і йому. Надалі все сплітається в шалений, заплутаний-переплутаний, неймовірних розмірів і найрізноманітніших структур клубок! Тут: дитинство бабусі головного (якщо його, німого й апатичного, можна так назвати) героя; історія єврейської громади невеликого містечка; винищення євреїв німцями за допомогою (так-так, непопулярно, але факт) українців у часи окупації; таємниче озеро Амадока, яке є на древніх картах стародавніх мандрівників, однак не існує в реальності; кілька валіз зі старими чорно-білими фотографіями, кожна з яких — цілий світ; мисливці за старовиною — такі типові-типові сучасники, яким байдуже до інших цінностей, крім грошей; одна з останніх скульптур Пінзеля й сам він, якому довелося ожити під вправним пером авторки; Григорій Сковорода, який постає не сторінками з підручника, а живою і складною людиною; Віктор Петров (той, що Домонтович), а з ним Зеров, Рильський, Драй-Хмара й іще десяток тих, кого ламала радянська репресивна система (цей цікавезний шматок тексту, втім, композиційно якось аж випадає з канви роману, але то я, може, чогось не допетрала); сувора зима в лісі побіля одного дачного селища; скрипіння старого будинку й людських душ, яким то гаряче то холодно разом; непорозуміння батька й сина як родовий спадок; любов — чиста й не дуже, жертовна й заздрісна, щира й з вигодою, спокійна й шалена, до скону й до першого випробування, і просто любов — без епітетів; фантазія, яка виявилася справжнішою за реальність; а ще багато, багато, багато болю, бо саме з нього, на жаль, здебільшого складається наша історія — і країни, й родин...

Пояснити все те, про що говорить Софія Андрухович і що переживають герої її епічного роману в кількох абзацах складно. Та й чи потрібно? Адже в кожного з нас — своє прочитання кожнісінького твору, тож моє нехай лишається при мені...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Стів Пітерс "Парадокс Шимпанзе. Менеджмент розуму" / Steve Peters - The Chimp Paradox: The Acclaimed Mind Management Programme to Help You Achieve Success, Confidence and Happiness

Люблю професіоналів, бо лише справжні профі можуть настільки добре знати свій предмет, що здатні пояснити все зрозуміло й докладно практично будь-кому. До таких однозначно належить професор-психіатр Стів Пітерс. Попри неабиякий досвід академічної роботи, яку він поєднував із практикою (зокрема налаштовував на перемогу британських професійних спортсменів), йому вдалося написати абсолютно легкий для сприйняття посібник, наповнений не тільки наукою, а і яскравими метафорами та дотепними ілюстраціями.

Однак по-порядку. Стів Пітерс наочно пояснює, як розподілені функції нашого мозку між розумом, несвідомим і емоціями. Він називає ці сутності Людина, Комп'ютер і Шимпанзе. А тепер пригадайте-но, хто з них найбільше заважає нам жити? От-от: саме емоційний, непередбачуваний і погано контрольований Шимпанзе. Здавалося б, потрібно зібратися докупи, зосередитися й написати тест або пройти співбесіду — але ні: серце калатає, руки трусяться, думки порозбігалися. Шимпанзе розгулявся, бо нам страшно. І таких прикладів можна навести безліч.

То що ж робити? Щонайперше, зрозуміти поведінку Шимпанзе. По-друге, знайти важелі впливу на нього: десь потрібно в клітку посадити, десь підкупити бананом, а десь і відпустити навсібіч виплеснути емоції. По-третє, навчитися використовувати всі три складові мозку таким чином, аби досягати намічених цілей.

А до чого тут парадоксальність, спитаєте ви? А до того, що цей на позір вреднючий Шимпанзе, який часто-густо тільки псує все, може ставати в пригоді в найнеочікуваніших ситуаціях. Як цього досягти, й розказує, ба навіть малює автор. Просто Людина у вашій голові має Домовитися з вашим Шимпанзе, й тоді все вдасться. Я от тренуюся)) Майже виходить)))

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка"

ввв

Син не випустив цієї книги з рук, поки не дочитав до кінця. А потім її взяла я, щоб зрозуміти, що ж так захопило восьмирічного хлопчика. І... теж не випустила з рук, доки не дочитала. Мало того: син, побачивши "Чорну-пречорну книжку" (і трішки білу, так)))) у моїх руках, відкинув самокат і підсів, аби ще раз потрапити до чорного-пречорного лісу, де одна чорна-пречорна вівця зустріла...

Ні, не спойлеритиму)) Скажу лише, що навіть я отримала неабияке задоволення й від самої історії, і від ілюстрацій, і від майстерно вплетених в неї розповідей про чорні-пречорні (й трішки білі) речі та явища, які нас оточують. Наприклад, ви в курсі, що Сонце — чорне-пречорне? Так-так, воно просто дуже гаряче, тому й світиться, а насправді чорне. А чи знаєте, чому при змішування синьої, червоної й жовтої фарб отримаєте чорний колір, а при змішуванні світла таких же кольорів — білий? А чим чорний перець відрізняється від білого, чорногузка — від чорної гуски, а чорниця від черниці?

Та найбільше мене заінтригувала інформація про те, що в Україні є Чорний ліс, а в ньому — Чорне болото, а посеред болота — Чорне озеро, в якого немає дна. І в цьому озері ніхто не живе, крім одного виду риби — не повірите: чорного-пречорного карася... Люблю такі казкові місця, тож далі буде)))

Ілюстрації Кузька Кузякіна, вид. Vivat, 2017

Юркі Вайнонен "Німий бог" / Jyrki Vainonen - Mykka jumala

Давно мені не потрапляло до рук настільки атмосферної книги. У ній дме вітер, крутяться крила білих і одного, пофарбованого в блакитне, вітряків і кричать сотні галок. Це — сувора Бретань, схована в горах, омита дощами й солоним вітром з океану. Це — невеличке село, в яке приїхав герой, аби знайти сліди свого батька (а насправді — пізнати себе самого). Це — магічний реалізм у скандинавському варіанті, й він прекрасний!

Прекрасні й герої у своєму шаленому бажанні бути тим, ким є насправді. Недарма батька — відомого актора — називають Шалом. Він проживає своє життя, не зважаючи на такі "перешкоди", як діти, обов’язки, тілесний біль тощо. Прагнення, сховані десь на споді душі, найважливіші — якщо їх звідти дістати. А це вже неабиякий талант — почути самого себе. І його Шал передав у спадок синові, котрий проживав життя, не розуміючи, чому йому не живеться, а просто існується, доки не витяг зі свого споду те, що складало його сутність...

Так, розумію, що пишу ще заплутаніше, ніж сюжет цієї невеликої книги)) Але у Вайнонена (й перекладача!) значно ліпше вийшло розказати словами те, що зазвичай лише відчувається. Зокрема, потреба в чомусь незнаному, але важливому. Материнське розуміння ще не проявленої сутності своєї дитини. Єднання двох тіл, яке годі назвати словом "секс", бо це щось значно, значно більше. Мовчання галок — воно в книзі аж дзвенить тишею, в якій є все. Й момент перетворення людини на бога...

Переклад із фінської Юрія Зуба, вид. "Комора", 2018

Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат. Посібник зі статевого дозрівання від Еллен і Ніни" / Ellen Støkken Dahl, Nina Brochmann - Jenteboka: Ellen og Ninas guide til puberteten

Як я шкодую, що у свої 12 років нічого подібного прочитати не могла! Скількох травм вдалося б уникнути, скільком стресам просто не було би місця в моєму, тоді ще зовсім дитячому світі, й наскільки іншою людиною змогла б вирости тодішня я! 

Напевне, нема потреби розказувати, яким було в колишньому союзі статеве виховання дітей. Параграфи про органи розмноження людини давалися на самостійне вивчення у 8-му класі (якщо не помиляюся), про такі етапи дорослішання, як місячні, полюції, ріст волосся, грудей тощо, дізнавалися зазвичай за фактом їх появи в житті дитини (для багатьох, у тому числі й мене, це було дуже неочікувано й дуже страшно!), а про секс годі й говорити — вулиця й однолітки, більше ніяк! Я досі пам'ятаю ту останню парту й той зошит-чернетку, на яких моя подруга в деталях малювала мені те, що побачила в щілину дверей, підглядаючи за батьками. Ні-ні, ви не так зрозуміли: батьки не робили цього, вони разом із сусідами на єдиному відеомагнітофоні в околиці дивилися кимось привезене "звідти" порно! Чи багато розумних і корисних речей ми могли дізнатися таким чином? Отож!

Зате в сучасних дітлахів і підлітків нині є ціла полиця книг, із яких можна дізнатися про всі ці речі: і коли тобі лише п'ять, і коли вже п'ятнадцять. Нещодавно вона поповнилася унікальним у своєму роді виданням — "Книгою для дівчат" уже відомих українським читачам лікарок-блоґерок із Норвегії Ніни Брокманн і Еллен Сантеккен Дал.

Звісно, в ній ідеться насамперед про фізіологічні особливості дозрівання: ріст грудей, появу додаткового волосся на тілі й менструацію. Це очевидні речі, й не вони роблять цю книгу особливою. Її унікальність полягає в тому, що авторки розповідають не лише про це. Є ще багато проблем, із якими стикаються дівчата в пору дорослішання, — зокрема психічних, емоційних, соціальних. І про них зазвичай ніхто ніколи не говорить, бо ж навіщо? Дякуйте вже й за те, що пояснили, як і коли користуватися прокладками чи тампонами!

Еллен та Ніна натомість відверто говорять і про багато іншого. Наприклад, про мастурбацію. Чомусь для хлопчиків це заняття вважається нормою: про нього не соромляться говорити, ба навіть вихвалятися, вважається, що без достатнього досвіду мастурбації не варто починати статеві стосунки. А коли в чоловіка тривалий час відсутні стосунки із жінкою, йому навіть наполегливо рекомендують зайнятися самозадоволенням і зняти напругу, чи не так? Натомість для дівчат і жінок мастурбація — це досі щось непристойне й навіть ганебне, попри те що практично всі з нас мають подібний досвід. Особливо гострою є ця потреба у підлітків, коли контролювати гормональну зливу практично неможливо. Це — нормально й корисно, й у цій книзі читачки знайдуть не лише підтвердження цьому, а й докладні "інструкції", як це робити.

Тут також є інструкції щодо того, як зробити перший крок, коли тобі подобається інша людина (причому незалежно, хлопець чи дівчина). Заговорити першою чи ні? Може, запропонувати сходити в кіно? Чи ліпше покататися на велику? А якщо він схоче поцілувати, як це зробити правильно? А коли ні — чи варто першій узяти його за руку й пригорнутися? А якщо він відштовхне й розсміється? Це ж кінець світу! Чи ні? Смішні проблеми, чи не так? Але тільки не для підлітків.

А от підлітковий секс уже не смішний і для дорослих. І як голосно ми не кричали б, що не годиться, бо рано, вони все одно це роблять. Тож чи не ліпше дати дівчатам якомога більше інформації про те, коли варто погоджуватися, а коли відмовити. Про те, що кожна з них має право сказати "ні", що мають бути чіткі межі, переходити які можуть лише обрані, й головне — що відмовляти потрібно, й ніхто не має тебе засуджувати ані за те, що ти "дала", ані за те, що "не дала". 

Як, утім, і за те, що ти часом лютуєш і сердишся, а не тихо й ображено хлипаєш у кутку, як личить "справжній дівчинці" (це ж саме, тільки в дзеркальному варіанті, стосується й хлопців). І за те, що тобі подобається не отой спортивний красень, а... подруга з тенісної секції. Й за те, що ти не відповідаєш нав'язливим стандартам із інстаґрама, а зручно почуваєшся в неідеальному тілі з неідеальними зачіскою та макіяжем...

Ця книга — про багато що, і я, доросла жінка, теж мимохіть зробила кілька відкриттів, чесно. Текст написано легко й дотепно, тож він не викликає відчуття сорому (бо чогось досі саме з ним пов'язуються розмови про вагіну, клітор, виділення з піхви й секс). Неймовірні ілюстрації дуже прикольно ілюструють усе-усе до найменших дрібниць, але знову ж таки без отого відчуття "фуууу". А ще я її обов'язково даруватиму племінницям, хрещеницям і навіть донькам подруг, бо, як виявилося, не всі мами зважуються купити своїй дитині книгу "про це". Прикро...

Ілюстрації Магниль Вінснес, переклад із норвезької Ангеліни Колодніцької, вид. BookChef, 2020

Мохсін Хамід "Утеча на Захід" / Mohsin Hamid - Exit West

Цю книгу з нашої редакційної полички я обрала за її розмір. Збиралася у відпустку, знала, що часу на читання багато не буде, а валіза має бути не надто тяжкою (наскільки це можливо, коли їдеш кудись із дитиною й купою гостинців))), тож вибір впав на "Утечу на Захід" (220 сторінок і яскрава обкладинка — саме те, що потрібно)))

Однак насправді книга виявилася великою — за наповненістю сенсами й емоціями, місцями й думками, коханням і тим, що існує поза ним. 

Події відбуваються в безіменному східному місті, в якому йде війна. Спочатку вона особливо нікого не зачіпає: люди ходять на роботу й навчання, розважаються, планують майбутнє (ми, українці, щось таке, на жаль, теж переживаємо). Однак потім вона підходить упритул і змушує шукати шлях для втечі...

На фоні цих глобальних подій відбувається ще одна — не менш глобальна: зустрічаються двоє, які стають одним цілим. Молоді й такі різні, вони старанно шукають спільну мову, точки дотику й те, чим можна було би поступитися, аби себе не зрадити й коханого(у) не змусити робити це. Особливо цікавий тут образ дівчини. Надья ходить в чорній широкій накидці з покритою головою, хоча під нею — звичайні футболка з джинсами. Вона їздить на мотоциклі й мешкає сама, винаймаючи квартирку. Однак у мусульманському світі безпечніше маскуватися...

...Зрештою, все стає настільки погано, що люди мусять утікати з міста. Й тут вплітається містика — неймовірно органічно! Двері, як відчиняються в різних місцях світу, запросто можуть перенести в якесь інше місце. Й от люди починають мандрувати, втікаючи хто від чого (причини різні). Проте часто насправді вони втікають від себе. Це — ще одна тема книги, яка мене зачепила. Бо можна бути нещасним у великому будинку в пригороді Лондона і щасливим — у пустелі з мінімум найнеобхіднішого. Бо неважливо, де ти, головне — як ти почуваєшся й хто поруч із тобою.

...Звісно, це все призвело до засилля нелегальних мігрантів у багатих країнах. Теж актуальна й глобальна тема. Як нативи сприймають їх, а вони — місцевих, докладно описано на цих самих 200 сторінках. Тут же наведено нібито логічне рішення, яке здатне призвести до асиміляції чужинців і забезпечення їх роботою, житлом, соціальними гарантіями. Проте це не робить щасливими наших героїв, оскільки...

...Далі не буде. І так надто багато спойлерів у цьому невеликому відгуку на невелику книжку. Яка варта великої уваги, повірте.

Переклад із англійської Наталії Мочалової, вид BookChef, 2019

Донна Джексон Наказава "Янголи чи вбивці? Клітини, які змінюють медицину" / Donna Jackson Nakazawa - The Angel and the Assassin: The Tiny Brain Cell That Changed the Course of Medicine

На позір це книга про медичне відкриття. В анотації так і написано: йдеться про мікроглію — крихітні клітини, на які зазвичай не надто зважали медики й біологи. Аж доки не з’ясували, що ці клітини, активуючись для  виконання своїх основних завдань: прибирання відмерлих клітин й допомоги імунітету, — можуть значно нашкодити своєму власнику. Психологічні проблеми, когнітивні порушення, автоімунні недуги — часто це все наслідок неправильної роботи клітин мікроглії, які з янголів перетворюється на вбивць.

Однак насправді книга не лише про медицину. Вона про багато дуже й дуже важливих речей, нібито не дотичних до біології, які, проте, впливають на здоров’я кожного з нас. Авторка підіймає багато проблемних питань, які змусили мене подивитися на деякі речі під зовсім іншим кутом, дещо переоцінити, а щось і взагалі викинути з життя (принаймні постаратися це зробити).

Загальновідомо, що до багатьох фізичних хвороб призводять психологічні причини. Однак у нашому суспільстві про це говорити не можна! Чомусь бути хворим фізично — пристойно, а психологічно — ні. Стигматизація психологічного нездужання призводить до того, що про будь-які його прояви, як-от апатію, хронічний стрес, емоційне вигорання, депресивні розлади, люди воліють мовчати. Ліпше приховувати такі проблеми, ніж дозволити іншим вважати тебе ненормальним. Таким чином, ці невеликі спочатку порушення мають серйозні наслідки.

Статистично доведено, що найчастіше від психологічних порушень страждають жінки. Вони настільки зосереджені на тому, аби забезпечити добробут (у тому числі й психологічний) дітей і чоловіка, а часто — й усієї великої родини, що піддають себе надмірному емоційному й стресовому впливу. Відчуття нікчемності, провини від того, що ти не здатна забезпечити свою дитину всім, безсоння — це вже ознаки психологічного розладу. Хто у нас на них зважає? А найгірше те, що такі жінки не дозволяють навіть собі самим визнати: у мене є проблема. То як і хто має нам допомогти, якщо не ми самі? Отож...

Крім того, нині потрібно враховувати тиск соціальних мереж і показово щасливого життя. Це все викликає токсичне отруєння, особливо в підлітків (здебільшого в дівчат — теж статистика). Постійні й наполегливі підказки, як має виглядати тіло, які гендерні ролі мають виконувати дівчата, як чинити в тій чи іншій ситуації, аби тебе любили, поважали й заміж покликали, — це ніщо інше, як психологічне зґвалтування. І його дедалі більшає... Ніхто не відміняв і сексуального домагання — як у реалі, так і у віртуалі. До того ж з усіма стресами дівчата мають впоратися самі — у сучасному суспільстві, як правило, бракує розуміння та підтримки в сім’ї, адже ми всі дуже й дуже зайняті власними проблемами, з якими мусимо впоратися самотужки. Хлопці також, звісно,  страждають — соціальні вимоги щодо успішності й маскулінності ніхто не відміняв. Проте їх це зачіпає все-таки менше.

Коротко кажучи (хоча коротко вже не виходить)), оце-от все шалено впливає на фізичне здоров’я. Бо стрес — це адреналін. Адреналін одразу активізує імунітет (а раптом вас вкусить вовк, від якого ви наразі втікаєте, й треба бігом від бактерій, вірусів тощо позбавлятися?). Імунітет своєю чергою робить свою роботу й активізує мікроглію. А вона старанно включається в роботу, знищуючи в тому числі й синапси клітин головного мозку... Здається, коротко все-таки вийшло викласти механізм, описаний в книзі))) А докладніше й науковіше про нейроімунологію ліпше розкаже Донна Джексон Наказава.  

У книзі, крім згаданого, йдеться про методи лікування психічних розладів, деменції (хвороби Альцгеймера) посередництвом впливу на мікроглію. Докладно розповідається про методи нейрофітбеку — це коли мозок "тренують" не стресувати, а працювати іншими своїми клітинами (якось так))). Розвінчується усталене твердження про гематоенцефалічний бар’єр: уже доведено, що лімфосудини пропускають у мозок клітини, що відповідають за імунітет. І ще багато всякого-різного цікавого, викладеного доступно й науково водночас.

Переклад із англійської Лесі Бідочко, вид. BookChef, 2020.

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга шоста: Таємниця"

Фінал книжкового фантастичного дитячого серіалу видався напруженим. Мало того, що головного злодія нарешті викрито. Нам виявився... Втім, якщо я зараз про це напишу, мені не вибачать ті, у кого ця книгоепопея ще попереду. Заспокою лише, що всі живі, в міру здорові, перезимували вдало й дізналися багато нового.

Завершення книги багатообіцяюче. Тож ми з сином дуже сподіваємося, що за переклад українською продовження пригод дітлахів на одній із планет системи Кеплер62, куди їх відправили, аби людство змогло вижити хоча б деінде (бо на Землі все традиційно печально), видавництво BookChef також візьметься. У серії "Кеплер62. Новий світ" також шість частин. Там такі ж чудові, просто неймовірні ілюстрації (бо насправді це щось на кшталт графічного роману абощо), не менш заплутаний сюжет і багато нових пригод. А ні — доведеться вчити фінську))) Гарна мова, до речі...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із норвезької Ірини Куш, вид. BookChef, 2020

Том Батлер-Боудон "50 видатних книг. Психологія" / Tom Butler-Bowdon - 50 Psychology Classics: Who We Are, How We Think, What We Do

У мене віднедавна з’явився план: зібрати й прочитати якомога більше книг Тома Батлера-Боудона із його серії 50 Classics. Бо те, як він обирає й передає інформацію про найвидатніші праці науковців тієї чи іншої галузі, варте уваги (та й поваги також).

У цьому виданні зібрані 50 видатних книг із психології. Здавалося б, як можна переказати таку кількість розмірковувань, пошуків, відкриттів понад 130-літньої історії психології, вмістивши все це лише на 500 сторінках? Виявляється, можна, якщо ти — Том Батлер-Боудон)))

Розпочинається огляд книгою В. Джеймса "Принципи психології", написаною 1890 року. Логічно, чи не так? А оскільки автор поставив за мету хоча б частково пояснити читачеві людську природу, то тут знаходяться й "Тлумачення снів" З. Фройда, й "Розуміння людської природи" А. Адлер, й "Виміри особистості" Г. Айзенка, й "Архетипи й колективне підсвідоме" К. Г. Юнга. 

Із постулатами, викладеними в "Сексуальній поведінці жінки" А. Кінсі, мені хотілося посперечатися (звісно, від часу написання цієї праці минуло майже 70 років). Дещо із "Покори авторитету" С. Мілґрема дало змогу по-іншому оцінити певні вчинки конкретних людей. А над "Структурою розуму" Г. Ґарднера я довго розмірковувала й вирішили прочитати його книгу цілком.

Власне, саме для цього — визначити, що читачеві найцікавіше, й спрямувати його до літератури, яка дасть змогу поглибити необхідні знання, — й пише свої книги Том Батлер-Боудон. У насиченому інформацією, й науковою також, світі дуже легко заблукати, якщо рухатися без вказівників. "Психологія. 50 видатних книг" — саме така річ для зацікавлених у глибшому ознайомленні з цією наукою.

Переклад із англійської Тетяни Микитюк, вид. BookChef, 2020

Джордж Сондерс "Лінкольн у бардо" / George Saunders - Lincoln in The Bardo

Є в художній прозовій літературі така нібито неголовна для неї річ, як форма. Важливим вважають сюжет. Важливими є образи героїв і їх співзвучність читачеві. Важливо також, наскільки колоритною мовою написаний твір (хоча це вже нижчий рівень важливості). А от що важливого може бути у формі? Ну, поділено на частини й розділи. Чи там від першої або третьої особи йде оповідь (хоча я читала книгу, в якій розповідь велася від другої особи, і це було круто). Або ж є ліричні відступи, якісь вставки на кшталт листів тощо. Бо ж головне — цікавий сюжет!

У "Лінкольні у бардо" лінійного сюжету як такого нема. Ну, майже нема, бо переказати за потреби є що, але для цього буде достатньо кількох речень. Проте читання книги перервати мені особисто було складно — вона затягувала. Мені досі не траплялося нічого подібного за формою. та й за химерністю також (як і перекладачеві Андрію Маслюху, за його словами. До речі, майстерності перекладача я готова аплодувати стоячи!). Те, яким чином виклав історію Джордж Сондерс, спонукає читача самому змальовувати картинку й складати докупи пазли. А це я ой як люблю!

Текст книги має дві складові. Перша: цитати із книг і публікацій, які розповідають про смерть маленького сина американського президента Авраама Лінкольна — Віллі. Це настільки типовий зразок розбіжності в думках і судженнях, ба навіть у запам’ятовуванні фактів (опис місяця — чудовий приклад), що його можна використовувати як класичний зразок необ’єктивності будь-яких суджень. 

Друга складова: діалоги померлих, які зависли між цим і тим світами й мешкають на кладовищі, де поховали й маленького Віллі. Готичні декорації (бо події відбуваються на старому цвинтарі зі склепами, великими деревами, заплутаними стежками, поваленою огорожею, за якою хоронили чорних і бідних), химерні втілення (в одного з героїв було безліч очей, в іншого — величезний член, ще двоє зрослися тілами, а троє могли літати й викликати дощ із капелюхів...), прискіплива увага до особливостей мовлення різних людей (тут сплелися вишуканість і примітивність, чемність і лайка, логічність і маячня)... Усі ці деталі, попри свою нереальність, викликають ефект присутності в місці, якого не існує.

Не можу змовчати й про ті посили, які автор вплів у текст. Насамперед, це любов до життя. Елементарна така любов — до сонця й хмарок, до ягнят і жолудів, до людини й бога... Багато хто з героїв зрозумів це з неймовірною глибиною тоді, коли вже було пізно. Підозрюю, на нас теж чекає щось подібне, бо тішитися життю ми якщо й уміємо, то робимо це рідко. А з іншого боку, життя — це своєрідна пастка, в яку ми потрапляємо мимохідь і з якої єдиний вихід — смерть (але це не точно вихід). Говорить він і про гріх — не біблійний, а життєвий, а ще про його спокуту. Ці речі настільки відносні, що хтось, вбивши власну дитину, яка заважала насолоджуватися життям, вважає, що зробив усе правильно, а хтось каятиметься за те, що криво подивився на жінку. Оцінка Лінкольна — це окрема тема. І вічна, оскільки повторюється. Для одних він — герой і ледь не месія, а для інших — бездушний полководець, якій пожертвував життями тисяч, аби досягти того, що було перемогою на його особисту думку (знайомо, чи не так?).

Один із героїв ставить собі сакраментальне й банальне запитання: "Навіщо, Господи?". Після життя відповісти, навіщо було жити, легше, ніж за життя. Однак уже пізно. Тому варто думати про це сьогодні, тут і зараз... А ще читати хороші книги))

Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Ерін Гантер "Коти-вояки. Вогонь і крига" / Erin Hunter - Warriors. Book Two: Fire and Ice

Учора я вкотре проїхала свою станцію метро, бо зачиталася. Зачиталася оцією начебто дитячою книгою про пригоди диких котів-вояків, котрі живуть у лісі. Повірте: це справді дуже захоплива історія! Тож не дивно, що син уже дочитує четверту частину серії "Пророцтва починаються" й дуже тішиться, що у нас видано ще одну: "Нове пророцтво" — значить, не доведеться швидко розлучатися з улюбленими героями.

Я від нього дуже відстаю, але знаєте — мало по руках себе не била, аби замість наступного тому "Котів-вояків" узяти почитати щось "доросле" для різноманіття й утримання статусу)))

От міркую собі: чим же все-таки приваблює ця історія і дітей, і дорослих (мене принаймні точно)? Дійшла висновку, що стосунки між котами дуже, ну дуже схожі на стосунки між людьми. Між дорослим і дорослим, дорослим і дитиною, між підлітками, людьми (котами) різного статусу тощо. Однак (оскільки це все-таки коти) авторка утримується від моралізаторства й ідеалізації відносин, все йде так, як і мало би йти в реальному (людському) житті. Хтось довіряє, а хтось зраджує. Хтось любить, а хтось — ні. Хтось за те, щоб вголос кричати (нявчати) про проблеми, а хтось воліє примружити (чи й заплющити) очі й робити вигляд, що все гаразд, а коли й ні — то само якось розсмокчеться...

Цінними є й ті цінності (тавтологія навмисна))), які так чи так всотуються під час читання. Якщо ти дружиш із кимось — дружи й тоді, коли, на думку інших, ліпше було би не ганьбитися перед ними спілкуванням з цією людиною (котом тобто). Якщо доводиться обирати між тим, що каже розум і відчуває серце, — не квапся, спитай себе, що для тебе (саме для тебе!) важливіше. Якщо впевнений, що чиниш правильно, — роби те, що треба, й нехай буде, що буде.

І — далі буде...)

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібліографія"

Читаючи цю книгу, я відчувала неймовірний дискомфорт від невідповідності назви й змісту. Сухі слова "Автобіографія. Бібліографія" анітрохи не розповідають про те, що знаходиться під скромною палітуркою. А там — цілий світ: яскравий, барвистий, сповнений звуків, запахів і життя. Життя одного маленького хлопчика, який виріс у невеликому селі на Житомирщині й став одним із найвідоміших в Україні літературознавців-медієвістів.

Саме завдяки його титанічній праці ми можемо прочитати в перекладі  "Мандри Василя Григоровича-Барського" — 2018 року вийшла лише частина (про Святу гору Афон), а 2000 видавництво "Основи" видало повну історію його мандрів по Святих місцях Сходу, а це — майже 800 сторінок раніше незнайомого сучасним українцям тексту. Петро Васильович — автор 21 монографії та 38 навчальних посібників. Загальна кількість наукових публікацій — понад 350. Професор Петро Білоус допоміг захистити кандидатські дисертації 23 аспірантам, із них двоє стали докторами наук.

Вражаючі цифри, чи не так? Однак за ними — тонке світовідчуття того самого хлопчика, з яким ми знайомимося на перших сторінках цієї книги, бо люди глибоко всередині не змінюються, що б не видавалося це тим, хто сприймає їх лише зовні.

Петро Білоус відверто розповідає про реалії наукового університетського життя, коли папірчик зі звітом для методистів часто важливіший за саму публікацію чи дослідження. Про те, що викладацька робота — це насамперед старанне виконання вказівок МОН, керівництва університету, факультету, деканату та інших, а не творчий підхід до викладання та постійний розвиток. Про любов до України, яка ніяк, попри зусилля багатьох (утім, певно, недостатньо багатьох), досі не в змозі стати тією країною, якою ми могли б по праву пишатися. Про своє світовідчуття — язичницьке поклоніння природі й лише їй, бо тільки сонце, зілля й вода здатні дати справжню енергію для життя.

Окрім науки, Петро Білоус усе життя займався творчістю. Цьому свідки — 15 поетичних збірок і 11 прозових творів. Про деякі з них я тут уже писала, про інші — ще розповідатиму, бо світ, яким його сприймає й творить Петро Васильович, дуже близький і мені.

Вид. Житомир: Видавець О. О. Євенок, 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і блакитний супутник" / Lucy Hawking, Stephen Hawking - George and the Blue Moon

Зустріч із давніми хорошими друзями — це завжди радість. А читання вже п’ятої книги із серії про пригоди школяра Джорджа у космосі, написаної донькою й батьком Гокінґами, дає привід претендувати на звання запеклих друзів.

Що ж стосується героїв книг — друзів Джорджа та Енні, то в цій історії вони вирішили записатися у школу майбутніх астронавтів, які колись зможуть полетіти на Марс. Спочатку все було начебто зрозуміло й досить просто, однак... 

У кожній історії про Джорджа трапляється якесь "однак". Цього разу воно втілилося в уже знайомого й дітлахам, і читачам злочинця, котрий придумав дещо дуже складне й дуже підступне. Не дивно, що в це "дещо" вляпалися наші давні друзі, до речі, разом із новими товаришами, одного з яких звати так само, як і мого сина, з котрим ми читаємо ці історії (уявіть, як йому було прикольно))) І хотіла б я сказати, що вони всіх перемогли й усе виправили та повернулися додому цілі й неушкоджені, але ні, не можу. Бо історія закрутилася настільки круто, що ми мусили негайно розпочати читання наступної, шостої частини, аби дізнатися, що ж сталося із Джорджем. Дочитаємо — і я обов’язково розповім)))

П. С. Часто мене запитують, для якого віку ці книги Гокінґів. Так от: ми з сином почали їх читати, коли йому було близько шести років. Звісно, ті частини, де йшлося про науку (а вони дуже цікаві), доводилося роз’яснювати майже на пальцях (зізнаюся — дещо й мені довелося так само пояснювати)))), але сама історія сприйнялася нормально. Наразі Ігореві вісім, і наука для нього така ж важлива, як і пригоди Джорджа. Й це дуже мене тішить))

Ілюстрацій Ґаррі Парсонза, пер. з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Ґері Чепмен, Шеннон Ворен "Збудуй міцну сім’ю. Покрокова інструкція" / Gary Chapman, Shannon Warden - The DIY Guide to Building a Family that Lasts: 12 Tools for Improving Your Home Life

Люблю цікаві метафори, тож ідею Ґері Чепмена порівняти зміцнення стосунків у родині з реновацією будинку оцінила. Проте автор наголошує: якщо відновлення домівки ми все-таки можемо доручити підрядникам, то відновленням щирих, довірливих стосунків у сім’ї доведеться займатися виключно самотужки. Тому й пропонує читачам покрокову інструкцію у стилі креативних наборів "Зроби сам" — якщо дотримуватися всіх порад і рекомендацій, а ще озброїтися цілеспрямованістю та впертістю, ти зрештою зможеш зібрати пазл/зробити опалення/розбити сад/зміцнити родину без допомоги зовні.

Але є одне "але": будь-які масштабні роботи складно провести самотужки. Отут і приховується головна перешкода для відбудови родини — цього мають хотіти всі домочадці: й чоловік із дружиною, і діти. Пропоновані авторами методики розраховані на усвідомлену залученість до процесу всіх його учасників. Неможливо скласти й виконати план із розваг (а є й такий крок зміцнення стосунків), якщо хтось хоче в зоопарк, інший — у кіно, а ще хтось — просто повалятися на дивані з телефоном у руках. Неможливо щиро проявляти доброту до всіх близьких, якщо у відповідь все одно отримуватимеш байдужість чи щось трошки менше за неї, бо іншим байдуже до твоїх планів реновації родини. Неможливо домовитися зі своєю подружньою половинкою про розбудову довірливих стосунків, якщо у вас їх майже немає, а разом ви лише тому, що маєте спільне житло/дітей/бізнес.

Я вірю Чепменові й Шеннон і їхньому досвіду щодо дієвості викладених у книзі порад і методик. Якщо вони працюють з кимось, то чому б їм не посприяти й вашим стосункам? Але для цього ці стосунки мають бути цінними для всієї родини, бо лише закотивши рукави цілою сімейною бригадою, вдасться й труби замінити, й світло провести, й шпалери переклеїти у домі, котрий називається "Родина".

Переклад із англійської Адама Лозевича й Анни Оксентюк, вид. BookChef, 2020

Дорж Бату "Моцарт 2.0"

Я настільки велика фанатка Доржа Бату (свого часу його обидві "Франчески" дуже допомогли мені подивитися на деякі речі під іншим, позитивнішим, кутом зору), що від "Моцарта 2.0" очікувала якогось подібного просвітлення. Напевно, занадто багато очікувала, бо обіцяної собі кайфової ейфорії не отримала (можливо, в цьому вина не книги, а мого наразі звуженого сприйняття світу))))

Сюжет типовий для історій про попаданців: Моцарт помирає у своєму часі й потрапляє в сучасний Нью-Йорк (проспойлерю — не тільки він). Він переляканий, дезорієнтований, шокований тощо, й тут йому щастить: він зустрічає добру й уважну дівчину Стейсі, котра допомагає йому в усьому. Загалом я розумію, що історія фантастична. Однак досі дивуюся довірливості Стасі: вона привела додому, де живе самотою, незнайомця, котрий, судячи з поведінки, мови, одягу тощо, не при своєму розумі. І добре, що все добре завершилося, бо якби роман писав не Дорж Бату, а, наприклад, Стівен Кінг — ойой, який широкий простір для сюжетних маневрів дало це її рішення)))

Найліпше в книзі — це історія Моцарта, його музики, людей, котрі були його оточенням і так чи так впливали на його творчість. Зізнаюся: дуже мало знаю про класичну музику загалом й композиторів, які її творили. Утім, деталей пазликів, викладених Доржем Бату не вистачило для створення загальної картини, тому шукатиму, що ще почитати про той час і музику. А от історія Моцарта в сучасності виявилася настільки казковою, що часом хотілося крикнути: "Не вірю!", та хто мене почув би))) 

Проте Дорж Бату лишився вірним собі: він показує читачам, яким чином можна створити ліпшу версію себе 2.0. Дослухатися до своїх бажань, чинити по совісті, допомагати близьким тоді, коли їм треба допомога, а не коли у вас є час допомогти, жертвувати чимось матеріальним задля близькості, дружби, любові — все це важливі речі в сучасному світі, в якому здебільшого все обраховується кількістю грошей. Ще тут викладено майже інструкцію життя в США, коли ти нелегал без документів (з конкретними явками й паролями, посиланням на правові норми тощо), в сюжет вплетено детективну історію полювання на наркоторговців, а QR-коди дають змогу зазирнути в описаний в книзі Нью-Йорк і послухати прекрасну музику. Тож енджой — роман це так чи так вам забезпечить))

Ілюстрації Юлії Самелюк, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020