Роман Романишин та Андрій Лесів "Війна, що змінила Рондо"

Сьогодні ні з того ні з сього син мені раптом заявив: "Коли мені буде 17 років і я стану дорослим, то я піду на війну". Сказати, що мене заціпило, – нічого не сказати. Ну і що, що йому нині лише чотири? Він все одно колись стане дорослим і, не дай Боже, йому доведеться пізнати ту, нині геть для нього ефемерну, війну на собі.

Тож сьогодні перечитуватимемо оцю чудову, попри страшну назву, книгу: "Війна, що змінила Рондо". Купила її у травні – до Дня пам’яті, аби пояснити дитині, що означають оті маки і про що вони нагадують людям. І не помилилася: тоді син зрозумів, що війна – то горе, то біда, то смерті і руйнування, то кінець звичного життя, то... То погано, якщо говорити простою дитячою мовою. А для того, аби протистояти війні, не обов’язково грати за її правилами: ненавидіти і вбивати. Можна ж нищити зло, розповсюджуючи добро, світло й тепло... Чи то лише у дитячих книгах так?

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Роман Іваничук "Хресна проща"

Книги мені дуже часто хочеться цитувати. Якісь із них діляться зі мною однією-двома влучними думками, якісь – десятком. Але бажання вичленовувати й фіксувати для себе цікаві фрази, а то й цілі абзаци ледь не на кожній п’ятій сторінці – то унікальні винятки. До таких належить і роман "Хресна проща". Хто слідкує за моїми дописами у ФБ, міг спостерігати, як-то кажуть, в режимі онлайн, чим автор зачепив мене за живе – цитатами з цієї книги я ділилася щодня.

Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.

Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.

Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та  згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...

Вид. "Фоліо", 2012.

***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…

Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"

Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.
  
Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!

Наталія Чуб "Азбука доброти"

Це – наша перша книжечка чудової письменниці й дитячого психолога Наталії Чуб, після якої я розпочала полювання на інші її книги, настільки гарною вона виявилася. Добрі-добрі історії справді дохідливо пояснюють маленьким (та й не тільки) читачам, що означає: бути добрим. Ситуації, у які потрапляють герої, і те, як вони з них виходять, наочно показують, як варто чинити, а як – ні.

До речі, герої – це одна з причин, які спонукали мене придбати саме цю азбуку (а їх, різних, видано цілу серію). У сина якраз з’явилася неабияка цікавість до життя комах, а саме вони – метелики, сонечка, гусениці, стоноги, жуки та інші – є персонажами книги, точніше, цілої дитячої повісті, бо хоча й складається вона з оповідань, але заразом повноцінно змальовує життя крихітних мещканців Ромашкової галявинки.

У книзі є також багато милозвучних віршиків і те, що дуже цінує у книгах мій син: завдання до кожної історії – пояснити, намалювати, розфарбувати або ж пройти лабіринт (а що може бути краще за лабіринт?))))

Художник Наталія Бендус-Петровська, вид. Pelican, 2015

Курбан Сеїд "Алі та Ніно"/Kurban Said - Ali und Nino

Зазвичай я не можу точно пояснити, чому вибираю ту чи іншу книгу (якщо це, звичайно, не мастрід))). А от цю, пам’ятаю точно, вибрала за обкладинкою. Подивіться, який соковитий гранатовий колір і як він пасує білому! Просто естетичний оргазм якийсь!))

Власне, подібне  – колосальне! – задоволення я отримала і від самого роману. Це – захоплююча історія про... Отут, на мою думку, кожен читач має вписати своє продовження. Бо у книзі дуже багато оцих "про", і всі вони – важливі й рівноцінні.

Звісно, найпершою в очі кидається історія кохання – вона справді прекрасна й варта всього оспівування та всіх пам’ятників, які поставлено Алі та Ніно за майже 80 років, які минули від написання роману.  Любити одне одно не тільки завдяки, а й на противагу чомусь, мати здатність жертвувати собою й не вимагати цього ж від коханої людини, бути разом попри все – це дійсно справжня Любов. А жертвувати було чим, адже Алі – азербайджанець, правовірний мусульманин і син хана, а Ніно – грузинка, християнка й князівна.

І це – наступний шар роману. Як знайти рівновагу між двома різними релігіями, культурами, світами, між Європою та Азією, між Заходом та Сходом, між прогресом та традиційністю? Як сприйняти нове і не втратити свого? Як зрозуміти інакомислячого і пояснити йому своє бачення світу?

Ще одне "про що" книги: поняття Батьківщини. Чому для одних його просто не існує, а інші жити не можуть де-інде, крім місця, де народилися і виросли? Навіть якщо там уже не вийде жити, а тільки – померти. Навіть так... І не зважайте на те, що з моїх уст звучить це якось трохи запафосно. Насправді Алі пояснює свої почуття настільки зрозуміло, що ні про пафосність, ні про штучність й мови бути не може. Любити Батьківщину – так само природно, як і любити маму чи жінку.

Описувати інші "про що" не буду, бо відгук перетвориться на трактат. Але повірте: їх у романі багато, й кожен , упевнена, знайде у книзі щось своє, таке, що зачепить за живе. Це й традиції обох народів – азербайджанського та грузинського. Й історичні заплутані-переплутані події початку 20-го століття. Й таке зрозуміле нині нам, українцям, несприйняття російського гвалтування культури та звичаїв інших народів. І прекрасні Баку, степ, море, коні, витязі, джигіти. Й екзотичний для нас досі Ірак із його поклонінням мистецтву та гаремами. І відчуття дотичності до історії й до світу.

Захопила ще й таємниця авторства. Виявляється, досі невідомо, хто ж точно написав цю чудову книгу. Курбан Сеїд – це псевдонім. Кого? Може, й справді самого Алі...


Перекдадач Оксана Герман, вид. Vivat, 2016

Марійка Луговик, Іван Малкович "Вовченятко, яке запливло далеко в море"

Нарешті-нарешті-нарешті я не тільки вирішила, а й спромоглася розпочати писати про дитячі книжки. Бо це ж – цілісілький книжковий всесвіт: яскравий, барвистий, захоплюючий. І такі емоції дитячі видання викликають не тільки (а часом і не стільки) у дітей, скільки у дорослих. Ну, у мене – точно. А якщо врахувати те, що мій чотирирічний син вже доріс до цілісіньких детективів, то розказувати і є про що, і, сподіваюся, буде, й буде, й буде...

Розпочати вирішила зі знакової для нас книги. Гляньте на мову обкладинки і зрозумієте, чому – це видання литовською "Вовченятка, яке запливло далеко в море". Чому знакова? Бо всеньке раннє дитинство сина практично минуло в Литві. Там він зробив перші кроки, набив перші синці, навчився спускатися з гірки і гратися у сніжки. І, звісно, там з’явилися його перші друзі і подружки. От саме їм у подарунок ми й придбали литовське видання улюбленої синової книжечки – для підсилення ментального зв’язку, так би мовити)))

Але про саму книгу тепер. Вона затягує. Так, під воду – глибоко-глибоко. Надовго. Випірнути важко. І винна у цьому художниця Софія Ус, яка вималювала такий дивовижний підводний світ із такими дивовижними подробицями й захопливими деталями, що відірватися від їх розглядання годі.  І що цікаво: скільки б разів не читав/дивився цю книгу, а все одно знайдеш щось новеньке  – будинок, мушлю, трамвай (підводний, авжеж), книжку, ванну чи й вираз риб’ячої моськи))

Ех, аж ностальгія взяла)) Здається, знаю, яку книжку читатимемо перед сном сьогодні...

Художниця Софія Ус, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2002

Жіль Легардіньє "Остерагайтеся котів"/Gilles Legardinier - Demain j'arrête!

Зізнаюся: мене нелегко розсмішити. Не те, щоб я була зовсім букою, ні. Просто, напевно, почуття гумору у мене трошки специфічне. Тож я й не сподівалася, що "Остерігайтеся котів" по-доброму повеселить мене так само, як, скажімо, "Манюня" Наріне Абгарян, хоча анотація й обіцяла це. І таки не сміялася десь до половини книги. Зате потім пореготати все ж довелося – занадто кумедними виявилися всі оті намагання головної героїні привернути увагу красеня-сусіда, всі її дивні, а почасти й дурнуваті витівки та вибрики, та й не лише її... Часом аж за голову бралася: ну як так по-дурному поводитися можна? А потім... Потім згадувала себе – юну і закохану – і вірила, бо чого лише не вчвориш, щоб зрештою здобути заслужене щастя.

Книга не з тих, які перевертають світ (зовнішній чи внутрішній). Вона – для відпочинку: легка, без психологічних занурень, ліричних відступів та складних сюжетних поворотів. Хоча щодо останнього, то тут я, мабуть, поспішила: детективність, а відтак і неочікувана розв’язка у романі таки є. А ще тут є справжній Париж – не туристичний і штучний, а живий-живий, що пахне свіжою ранковою випічкою, привітно балакає з тобою посередництвом сусідів головної героїні і чарує, чарує, чарує – так, як тільки може це робити найромантичніше місто у світі (штамп, так, але ж гарний)))

До чого коти і чого їх остерігатися? Цим питанням, помітила, задавалися вже багато поціновувачів книжкових новинок))) Так само, як і вони, скажу вам: не розкажу! Підступно? Отож...)))

Переклад Ольги Кінь, вид. "Віват", 2016

Амелі Нотомб "Синя борода"/Amélie Nothomb - Barbe bleue

Після першого знайомства з творчістю цієї ексцентричної (судячи і з зовнішності, і зі стилю письма) бельгійської авторки, яким для мене став роман "Гігієна вбивці", і від наступних її книг очікувала такого ж захоплення. Але "Синя борода" виявилась значно слабшою і за емоційним, і за детективним наповненням. Хоча, втім, це не звадило отримати задоволення від специфічних нотомбівських – філософсько-дискусійних – діалогів і багато про що замислитися...

Наприклад, про вплив кольорів на сприймання людей і не тільки. Чомусь колір вважається якоюсь другорядною ознакою, яка або є – і добре, або ж немає (чи не помічається) – і це також не зле. Але ж людину у червоному (як я сьогодні на роботі, наприклад)))) ми мимохіть сприймаємо зовсім не так, як у жовтому (я ж, але учора вдома))). Чи навіть самі себе змінюємо посередництвом кольорів (та й музики, літератури, театру) – свідомо чи несвідомо.

Або ж про потребу/можливість жити окремо від суспільства. Це розкіш чи збочення? І чому те, що сам відлюдник може вважати розкішшю, оточення сприймає як збочення?

Чи ж про любов, котра зла... і далі за текстом. Чому ми таку важливу властивість нашої душі/серця/розуму не можемо контролювати? Ніяк і нічим! (А хто скаже, що може, очевидно ж збреше)))


До речі, про ексцентричність: на обкладинці книги (і не лише цієї) – не просто ілюстрація, а портрет авторки в капелюшку, які вона дуже полюбляє.

Вікторія Амеліна "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

У багатьох відгуках на цю книгу та анотаціях до неї зустрічала фразу: "ще одна книга про Майдан". Тому, певно, й оминала її, бо все ще не готова адекватно сприймати чиєсь бачення подій, рани від яких досі болять. Але спекотний вересень підсвідомо підштовхув до невеликого томика з обіцянкою прохолоди у назві, і я пошкодувала, що не прочитала цього роману раніше. Хоча, яка різниця: це нічого не змінило б ані у шквалі емоцій, ані у високій оцінці твору молодої і напрочуд багатообіцяючої письменниці.

Відразу зазначу: у романі таки згадується Майдан. Точніше, майдани: і наш, і Тахрір у Єгипті, і ще один – у Тунісі, з якого, власне, й почалася хвиля новітніх революцій. Але книга не про це. Вона – про співчуття, про здатність його відчувати і про те, навіщо воно треба взагалі. Головний герой – спочатку хлопчик-строта, потім член бандитського угруповання, згодом звичайнісінький офісний планктон – наділений фантастичною здібністю співчувати абсолютно чужим, незнайомим людям. Через його сприйняття ми бачимо й туніського торговця фруктами, самоспалення якого призвело до повстання у Тунісі, й учасника єгипетського Майдану, й іще багатьох-багатьох людей. Здавалося б, скільки добра міг би зробити цей чоловік! Але ні – обдарованість якимось талантом чи можливостями не означає автоматичної наявності вміння ними користуватися. А то й звичайнісінького бажання. От і не міг герой співчувати по-справжньому, а відтак, не міг і турбуватися про когось, не міг любити нікого, навіть себе, не міг бути щасливим... Доти, доки не захотів – усвідомлено і з власної волі.

Не розкриватиму більше ані сюжетних перипетій, ані потенційних читацьких висновків, до яких може підштовхнути книга. Зупинюся лише на високій якості тексту: образи виписані дуже об’ємно, емоції – глибоко, події та місця – достовірно. Ідея з пасажирами загадкового літака і з його капітаном без обличчя стала для мене спочатку стилістичною родзинкою, а потім – великим сюрпризом. А щодо мови, то не так і часто потрапляють до рук сучасні твори, написані на такому рівні, як "Синдром листопаду".

І ще один сюрприз від цієї книги. Я рідко цитую щось із прочитаного – головне з причини своїх лінощів))) А тут не можу не процитувати, і навіть не текст, а... передмову)) Бо дуже вдало висловився Юрій Іздрик про особливості сприймання книг читачами:

"Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман."

Вид. "Віват", 2015

Селесте Інг "Несказане" ("Все, про що я ніколи не розказувала")/Celeste Ng - Everything I Never Told You

Кажуть, що мовчання – золото. А ще кажуть, що слова можуть поранити. А ще радять сто разів подумати перед тим, як щось сказати. Таке ставлення до сказаного/несказаного, може, й справді приносить користь. Але, схоже, не тому, хто мовчить, а тому, хто мав би це почути, а натомість навіть не відає про те, що ж так старанно намагається не сказати чоловік/дружина, син/донька, брат/сестра, мати/батько, друг/сусід... Бо невисловлене все одно болить – тому, хто вважає за краще мовчати.

Герої цієї книги саме так і чинили – приховували свої почуття, бажання, прагнення одне від одного саме тому, що боялися втратити рідних, завдати їм болю, позбавитись їх довіри, а чи й усього, разом узятого. І тільки трагедія, що сталася в родині, змусила кожного із п’яти її членів заговорити – якщо не вголос, то про себе, проте хоча б так зізнатися у багатьох речах, про які вони воліли мовчати.

Гострими є й інші проблеми, підняті у романі. Чи має жінка жертвувати своїми мріями, прагненнями, можливістю зробити кар’єру заради сім’ї та дітей? Чи є справжньою декларована рівність у шлюбі (і не тільки) представників різних рас та соціальних прошарків? Чи жертвування собою заради когось зробить його щасливим, а чи просто зобов’язаним принести жартву у відповідь? 

Ну і що, що події у романі відбуваються не в наш час, а десь у середині 20-го століття – актуальність згаданих запитань, може, стала дещо меншою, але не зникла, чи не так?

Переклад з англ. Анастасії Дудченко, вид. "Наш формат", 2016

Артем Чапай "Тато в декреті. Про що не питають жінок"

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа)  або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.  

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

Рей Бредбері "Кульбабове вино"/Ray Bradbury - Dandelion Wine

Напевно, не почую багато заперечень, якщо скажу, що "Кульбабове вино" – одна з тих книг, які треба перечитувати час від часу, у різному віці, з різним настроєм, з різних світоглядних позицій. Власне, саме це я і зробила. І зрозуміла, що вчинила помилку, зробивши між своїми прочитаннями перерву у років 25. Не повторюйте її, бо я от відчула, як багато змістів і сенсів пропливло повз моє сприйняття і розуміння. Втім, маю сподівання, що згаяне вдасться-таки надолужити, адже, щойно перегорнувши останню сторінку твору, точно знала: перечитуватиму ще раз, і, звісно, не через чверть століття))

У кожного читача – своя ітерпретація будь-якого твору. Навіть найпростішого. Що вже говорити про таку насичену символами книгу, як оця? Зізнаюся: мені особисто під час читання було важко міркувати – я радше просто відчувала. Сонце й тепло, запахи і звуки, страхи і радощі, смуток і любов – все, з чого складається життя кожного з нас: від десятирічного хлопчика до вісімдесятирічної бабусі. Здавалося, то не мешканці містечка Грінтаун проходять перед очима сторінками книги, то – твоє життя, таке, яким воно є чи яким могло або може бути за умови, якщо ти навчишся насолоджуватися ним, а не просто існувати.

Фантастики у книзі мінімум. Рівно стільки, аби автор зміг утримати марку. Бо ж насправді він писав майже автобіографічний твір. І знаєте, я трошки заздрю Рею Бредбері: навіть якщо правди у книзі зосвім-зовсім небагато, то й ця дещиця викликає захоплення. У мене виникло бажання ще раз прожити дитинство – хоча б за посередництва вже власних дітей – так, щоб воно було варте цієї дещиці.

Переклад Володимира Митрофанова, вид. "Навчальна книга – Богдан", 2011

Дорота Тераковська "Мишка" ("Лялечка")/Dorota Terakowska - Poczwarka

Бути батьками – складно. Бути хорошими батьками – ще складніше. Бути хорошими батьками особливої дитини – неймовірно складно. Настільки, що впоратися з цим завданням ідеально неможливо. А то й неідеально теж... А то й зовсім неможливо навіть усвідомити те, що у тебе може бути – ні, є! – дитина з синдромом Дауна. 

Саме так поставився до народження довгочеканої й старанно планованої доньки Адам, який так прагнув бути в усьому ідеальним. Так само сприйняла новину і Єва – запереченням. Але коли батько відмовився від дитини (не юридично, але фактично ігнорував її існування), то мама цього зробити не змогла, і, як би мені не хотілося написати лише: "любила доньку", мушу дадати – і ненавиділа її також.

Але головною героїнею книги є сама Мишка – восьмирічна дівчинка з генетичним відхиленням, якій треба одне – любов. І не тільки мами, яка завжди поруч, а й батька, котрий її просто не помічає. А ще – дещиця розуміння іншими того, що наспаравді в її неповороткому тілі живе прекрасний легкий тендітний метелик, який так гарно вміє танцювати.

Чи не найсильнішою частиною книги у моєму сприйнятті була тема сотворення світів. Біблійні мотиви останнім часом раз по раз трапляються мені у різних письменницьких інтерпретаціях.  Але Тераковська не пішла простим шляхом банального твердження: читайте Біблію, віруйте в Бога, і буде вам щастя, зовсім ні. З Біблії взято лише уривок про творення світу з нічого, і саме його переживає Мишка, отримавши дар відчувати й бачити те, як Він пробує створити щось прекрасне, а також самій брати у цьому участь. Картини, змальовані авторкою, такі яскраві, багатогранні й кількарівневі, що після кожного походу дівчинки на горище (а саме там їй відкривалися загадкові світи) змінювався не тільки її, а й моя реальність.

Фінал роману для мене був зовсім неочікуваним. На поверхню випливла ще одна проблема: дитячих травм і їх витіснення свідомістю, вплив підсвідомого на вчинки й емоції й іще купа психічних нюансів, які знову і знову змушують замислитися про відповідальність батьків за дітей і про те, що, як би це складно не було, треба робити все можливе й навіть неможливе, щоб бути хорошими батьками.

Переклад Дзвінки Матіяш, вид. "Грані-Т", 2014

Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"

Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...

Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про художній (так-так, попри всю документалістику, книга художня) текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...

Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.

А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.

Вид. "Баловство", 2016

Франсін Ріверс "Любов спокутна"/Francine Rivers - Redeeming Love

Ще одна книга, дочитати яку мені не вдалося. Обіцяні собі чверть обсягу я таки подолала і навіть, зізнаюся, місцями захоплювалася талантом авторки виписувати емоції героїв настільки майстерно, що читач мимохіть "влазить" у їх шкіру і починає співпереживати аже до сердечного болю. Але ж як, скажіть на милість, не боліти серцю, коли у романі – суцільна несправедливість, та ще й стосовно дитини, невинного прекрасного янголятка, якому так потрібна любов і турбота і яке натомість потрапляє у жорстокий бездушний світ наживи...

Ну от, мене теж у сентименти потягнуло))) Бо роман, як ви вже здогадалися, таки сентиментальний і любовний. Але не лише це записується йому у плюси. Книга належить до так званої християнської літератури, метою якої, наскільки я зрозуміла, є пропагування віри в Бога та прийняття християнських цінностей. Але якщо у "Художниці" Надійки Гербіш – першій книзі подібного напрямку, яка потрапила мені до рук, – читання Біблії та увірування в Бога головної героїні виглядає якось природньо і нормально, то тут стільки надміру, що читати "Любов спокутну" можуть хіба що надміру романтичні чи надміру релігійні люди. Бо коли головний герой починає вголос розмовляти з Богом – то ще півбіди. Але коли Бог починає повсякчас йому відповідати громовим голосом, примушуючи (саме так) одружитися з найдорожчою проституткою містечка золотошукачів на Дикому Заході, то це – зовсім інший рівень мого розуміння віри й усього, що з цим пов’язано. І я його, зізнаюся, не подолала.

Ну, ви вже здогадалися, що проститутка була жінкою невимовної краси і сильною натурою (а ще, звісно, – тією самою нещасною дівчинкою, яка виросла), та й її рятівник (хоч і не дочитала, та все ж упевнена, що так воно і є) такий же гарний, м’язистий, цілеспрямований, а ще цнотливий і правильний. І що я не взялася б за подібну річ, якби не мій улюблений флешмоб))) А закрила роман і відклала його я тоді, коли головну героїню, якій і так страшенно не пощастило в житті, авторка зібралася віддати на розправу жорстокому охоронцю. Я тільки уявила сцену, яку майстерно (визнаю!) опише Ріверс, і моє серце таки не витримало...

Володимир Даниленко "Сон із дзьоба стрижа"

Майстром короткої прози можна стати лише тоді, коли ти вмієш бути різним. Так, це моя особиста думка, тож можете з нею сперечатися))) Я ж дійшла такого висновку, опираюсь на свій давній невдалий досвід читання збірок оповідань, настільки давній, що авторів розчарувань вже не пригадаю, а от "осадок залишився". Тому, беручись за чергову збірку, внутрішньо готуюся до незадоволення прочитаним, бо ж почерк автора зазвичай однаковий, а от герої – різні, й оте перестрибування з однієї реальності в іншу при однаковості стилю, мови, ритму, напруженості оповіді тощо мене зазвичай починає дратувати, і книгу я відкладаю...

Власне, оце все вище написане не стосується Володимира Даниленка. Він різноплановий не тільки у великій прозі, а у малому жанрі, що насправді набагато складніше. 

Збірку "Сон із дзьоба стрижа" я, зізнаюся, перечитувала. І перші враження від іще студентського прочитання виявилися настільки розмитими, що багато чого сприймалося, наче вперше. Тож справді щиро захоплювалася народною та ненародною магією, фантастичністю (часом – хорором), деякою жіночністю (бо є речі, які і як могла б написати лише жінка), навіть типовим реалізмом без якихось викрутасів... Ота "різність" автора, про яку згадала на початку, кидалася в очі повсякчас. Часом здавалося, що оце-от оповідання написав чоловік із величезним життєвим багажем. Але наступне аж кричало про наївність. Ще якесь свідчило про неабиякий талант міфотворення, а інше – про таке ніби банальне й таке рідкісне вміння бачити щось більше у звичайнісінькій буденності...

І ще одне: кажуть, що, перечитуючи книги, ми щоразу відкриваємо у них щось нове. Посперечаюся: то ми не в книгах щось нове бачимо, а в собі...  Або й себе – нового, інакшого, зміненого... Або й не себе...

Вид. "Піраміда", 2007