Річард Пол Еванс "Різдвяна скринька"/Richard Paul Evans - The Christmas Box

Ну що можна сказати про книгу, під час читання якої в голові звучало одне слово: банально! Як же банально! Так і скажу: ця книга — банальна різдвяна казочка зі сльозами і янголами, яка, втім, із незрозумілих мені причин стала дуже популярною. Мабуть, таки дається взнаки нестача казковості, тотального добра й абсолютної ідеальності в нашому житті. 

У мене практично ніщо з книги не викликало довіри. Ні надмір ідеалізовані головні герої: тут навіть чотирирічна дівчинка ну така вже чемна й самостійна, що час записати її у вундеркінди. Ні річки сліз, які проливали всі у книзі й мала б пролити я як читач. Ні чарівна янгольська музика, яку чомусь не чула господиня дому (а саме для неї вона і звучала), натомість почув фактично сторонній чоловік. Не те, щоб я зовсім не вірила в казки чи дива, ні. Просто коли про подібні, а то й набагато неймовірніші речі розказує Макс Фрай — я йому вірю, а тут — ну ніяк. І святом та позитивом Різдва я не пройнялася, хоча і прочитала книгу спеціально в один зі святкових днів, щоб, так би мовити, додати настрою.

 

Проте автор таки зумів мене здивувати: виявляється, написана ця історія не десь на початку 19-го століття, про що аж волали і тема, і сюжет, і стиль викладу, а в абсолютно нашому 1993 році. Отут таки проявився талант автора, який, схоже, полягає в мімікрії)))

Жюльєтт Парашині-Дені, Олівер Дюпен "Банда піратів. Корабель-привид"

Відгук зібралася писати, щойно з сином прочитали цю книгу. Прочитали. Перечитали. Надцять разів передивилися ілюстрації. І два тижні нили: "Мам, хочу всю колекцію "Банди піратів"! Всі чотири книги! Ну мам!" Мама спромоглася добратсия до магазину і таки вполювати ще три книги про неймовірні пригоди трійки друзів — юних піратів, і тепер син спить із ними всіма в прямому сенсі слова.

Але давайте таки про книгу розкажу. Написано на сайті видавництва, що "Корабель-привид" — це перша книжка з серії. Насправді це не так: читати можна, починаючи з будь-якої, але не з цієї, бо, як резонно зауважив мій малий читач: "Тут не розповідається про маму, тата і дідуся, тому ця — остання". Втім, все й так зрозуміло і з сюжетів, і з анотацій-представлень головних героїв історій включно з папугою Месьє Муді. Чому книга зачаровує дітей — також зрозуміло без зайвих пояснень: романтика піратських пригод! Сама в дитинстві мріяла про таке. А ви хіба ні? Крім того, розказано історії чудовою зрозумілою мовою, а як проілюстровано! А ще оці кольорові скляні "діаманти" на обкладинці! А колоритні герої — кожен зі своїми характерними особливостями, плюсами й мінусами, які так цікаво обговорювати з дитиною.

Ех, а я знову хочу бути хоч трішки піратом... Хоч краплиночку...

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Ігоря Бондаря-Терещенка, вид. "Ранок", 2016

Себастьян Жапрізо "Пастка для Попелюшки"/Sébastien Japrisot - Piège pour Cendrillon

Наче вчора було, так чітко пам’ятаю неймовірні враження від першого знайомства з Себастьяном Жапрізо — це була його й досі найкраща з-поміж прочитаного мною книга "Улюбленець жінок". Ой які неймовірні сюжетні перипетії там і який геть неочікуваний фінал! Потім мене розірвала на клапті "Дама в автомобілі в окулярах і з рушницею". Згодом я подивилася дві з трьох екранізацій цього твору й от думаю, що треба передивитися третю...

Щось захопиался спогадами, а маю ж розповісти про щойно прочитану "Пастку для Попелюшки", а не про давній досвід))) Що сказати: Жапрізо собі не зраджує. Заплутаний сюжет, невизначений фінал, купа емоцій, запитань, переживань (і моїх, і головної героїні) та дві недоспані ночі (рахувала свої, у героїні їх було більше))) — от моє коротке резюме. "Хто? Хто? Хто ж вона?" — мучилася я запитанням, перегортаючи сторінки. І... досі мучуся))) Бо Жапрізо, як справжній садист, не відкрив таємниці головної героїні. Так само не могла відповісти на це питання і вона сама, бо втратила пам’ять. Інші герої роману також досі, схоже, шукають відповіть на нього. І не знайдуть — будьте певні!

А от я наступні книги Жапрізо таки знайду. От тільки насолоджуся післясмаком від цієї — справжнє задоволення варто розтягувати...

"Різдвяна рукавичка"

"Українська народна казка з продовженням, що його розповів Іван Малкович" — так звучить пояснення, що це за книга. Втім, пояснення, мені здається, не потрібне, оскільки в руках тримаю вже четверте її видання (перше з'явилося на світ 2004-го) і підозрюю, що це ще не кінець.

Починається казка традиційно, але, оскільки настає Різдво, то з рукавички звірів ніхто не виганяє, вони натомість йдуть до діда колядувати, ну й далі все відбувається весело, по-доброму, тепло, щиро... Як і годиться у таке свято.

Хочу ще відзначити ілюстрації: розглядати їх — окреме задоволення. І як бонус — тексти колядок наприкінці книги. Ми співаємо. А ви?)))

Художник Кость Лавро, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

Таня Малярчук "Згори вниз. Книга страхів"

Знайомство з відомою завдяки "Книзі року від ВВС" Танею Малярчук вирішила розпочати з її стареньких книг. Вхопила першу-ліпшу, що потрапила під руку, і... пропала. Пропала у повісті, у стилістиці, у мові, у внутрішньому світі героїні й у Карпатах, які аж затягували в себе завдяки майстерності авторки.

Книга дійсно химерна та сюрреалістична, як і обіцяно в передмові. Втім, мною сприймалася абсолютно реально — навіть розумінням, не кажучи вже про емоції. Забути про те, ким ти була, і щезнути — це, зізнаюся, одне з бажань, які досить часто відчуваю. Але не реалізую)) А от героїня зробила це. Щезла і зі звичного світу, і навіть зі своєї пам'яті, стала ніким  й усіма водночас, шукала себе справжню і, здається, таки знайшла, ще й кохання на додачу. Бо ж любити жінку — це означає любити її в будь-якій іпостасі: красуні, істерички, відьми і навіть вовчиці...

Окреме задоволення отримала від оповідань, котрі доповнили книгу. Різні за тематикою, вони об'єднані типовістю заголовків: "Щось і його дещо". Ой як стискалося серце після кожного з них, бо теми, зачеплені Танею Малярчук ніби мимохідь, насправді неймовірно болючі, а проблеми — величезні. Настільки великі, що в повсякденному життя ми їх просто... не помічаємо.

Знайомство вдалося. Тепер можна читати й "Забуття")))

Вид. "Фоліо", 2006

Підсумки читацького 2016 року

Цьогорічний книжковий здобуток досить скромний — 89 книг. Я взялася визначити ті, які вразили чи зачепили мене найбільше. Було досить складно обмежити себе кількістю, але я постаралася)))

Отож, мій топ-10:
1. Яцек Денель "Ляля"
2. Елеанор Каттон "Світила"
3. Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"
4. Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"
5. Лорен Грофф "Долі та фурії"
6. Курбан Сеїд "Алі та Ніно"
7. Ярослав Мельник "Далекий простір"
8. Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"
9. Асли Е. Перкер "Суфле"
10. Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городно"

Паралельно склався й антирейтинг книг, які або зовсім не змогла дочитати, або оцінила ну геть низько:
1. Марія Семенова, Фелікс Разумовський "Помилка "2012. Гра задарма"
2. Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"
3. Франсін Ріверс "Любов спокутна"
4. Наталка Доляк "Заплакана Європа"
5. Грегорі Девід Робертс "Тінь гори"

Поділюся також кращими дитячими знахідками:
1. Світлана Лінинська "Пан Сирник і різдвяний пампушок»
2. Крістіан і Фабіан Джереміс "Пампушок і Огірочок. День народження бабусі»
3. Мартін Содомка "Як змайструвати мотоцикл"
4. Ірина та Леонід Тюхтяєви "Зоки і бада"
5. Сельма Лагерльоф "Чудова мандрівка Нільса з дикими гусьми»

Звісно, усі списки довелося коротити)))А попереду - новий читацький рік. Вже у передчутті...))

Світлана Лінинська "Пан Сирник і різдвяний пампушок"

Як ви гадаєте, книги бувають теплими? А книга про зиму може бути теплою? Теплою на історію, на малюнки і навіть на дотик? 

Щодо себе відповім: однозначно, може. Одну з таких маємо на нашій книжковій поличці. Це — "Пан Сирник і різдвяний пампушок" Світлани Лінинської. Вона така тепла, що ми перечитували її не лише під зимові свята, як того вимагає назва, а навіть улітку — коли дощило й холодало.

А ще книга запашна! Дуже! У ній смачно-пресмачно пахне свіжою випічкою, ваніллю, варенням, гарячим малиновим чаєм і трошки димом із натопленої печі. Адже вона — головна на кухні у пана Сирника, найкращого пекаря у містечку.

Але з ним сталася халепа. Яка — звісно, не скажу. Проте він зумів із нею впоратися. Яким чином — теж не скажу. А от у чому зізнаюся, то це в тому, що сьогодні, швидше за все, ми знову читатимемо цю книгу. Щоб зігрітися)))

Малюнки Романа Скиби, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

Джоанн Харріс "Рунні мітки"/Joanne Harris - Runemarks

Я не знаю жодного письменника, який був би таким зовсім різним у своїх книгах, як Джоанн Харріс. Таке враження, що авторка, сідаючи за написання чергової книги, повністю змінюється навіть зовні, не кажучи вже про зміну стилістики, тематики і навіть почерку (принаймні, мені так здається))). Якщо у трилогії "Шоколад" вона казково-містична, у "П'яти четвертинках апельсина" жорстко-реалістична, у "Спи, бліда сестро" вікторіансько-готична, то у "Рунних мітках" — фантастично-філософська. До того ж філософія сутності світу у романі така цікава, що я навіть цитати вибирала (так-так, цитуватиму фентезі)))

Роман базується на скандинавській міфології (схоже, Харріс неабияк нею захопилася, виходячи з останніх її творів). Події, описані в книзі, відбуваються після кінця світу згідно зі скандинавською міфологією, а саме після Рагнарьока та падіння Асгарда. Але не всі старі боги загинули. І, крім них, на землі з'являються нові боги, помічені новими рунами. 

Образи героїв, як і завжди у Харріс, неоднозначні. Одін, Локі, пастор, інші — вони ані хороші, ані погані. Вони — різні. Єдина героїня, яка мене не переконала, це — Меггі. Якось зашвидко вона перетворилася із затюканого дівчиська на могутню богиню. Проте найбільше мене вразили описи, як би дивно це не звучало, бо ж зазвичай розлогі подібні відступи викликають нудьгу. Тут же навпаки: я розважалася так, як давно цього не робила, вмикаючи свою уяву на повну потужність і малюючи перед внутрішнім зором те, що "бачила" Джоанн Харріс. Принаймні, я сподіваюся, що спромоглася роздивитися хоч щось близьке до тих помпезних картин, які змогла намалювати словами авторка. І ще: давно мені так не хотілося взятися за олівці і пензлі, щоб зобразити те все... Де б то часу взяти? Не підкажете?)))

Гжегож Касдепке "Я не хочу бути принцесою"

Якби я зважала лише на назву, то читати цю книгу синові не взялася б — з невідомих мені причин від дуже чітко розрізняє "дівчаче" і "хлопчаче" в усьому й уперто відкараскується від першого. Але я подивилася на отого розкішного дракона на обкладинці й не втрималася. І, як показав досвід прочитання, правильно зробила. Бо героїня книги, то не типове "принцесяче" дівчатко у пишній сукенці, а не менш типове, але зовсім протилежне за вподобаннями. Марися грається в лицарів і хоче бути... драконом.

Принцеса у книзі теж є, як же без неї? Але роль замкненої у вежі красуні грає... мама. Лицаря, звісно, — татко. А от які ролі припали дідусеві з бабусею — не скажу. Але і я, і син реготали до сліз і над ними, й над малюнками.

До речі, гумор у книзі просто неперевершений (Гжегож Касдепке ним якраз і відомий), і якщо дитині цікава сама історія, то я сміялася, впізнаючи себе й свої реакції у вчинках дорослих героїв. Ще й чоловікові книжку підсунула — не тільки пореготати, а ще й поміркувати над деякими виховними (не для дітей — для батьків) моментами.

Ілюстрації Емілії Дзюбак, переклад з польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2016

Діна Рубіна "Золота нитка"/Дина Рубина - Золотая нить

Почну із запитань: а ви чому беретеся перечитувати книги?  що сподіваєтеся там відшукати? що очікуєте відчути? Відповім і сама: хочу повторити себе ту, яка вперше занурилася в історію; хочу знайти те, що пропустила під час першого читання; хочу тих же емоцій — бо саме вони, а не сюжет, тема, герої чи ще щось для мене є знаковими в будь-якій книзі.

"Синдром Петрушки" (саме цей роман склав основу збірки "Золота нитка") свого часу вразив мене насамперед  яскравістю. Рудоволоса головна героїня на фоні засніженої казкової Праги — це так по-ляльковому, говорячи мовою ще одного героя роману, так театрально, так художньо і так по-справжньому, що мимохіть опиняєшся там і мерзнеш, і плачеш, і ревнуєш, і радієш разом з нею і з Петром — геніальним ляльководом, душа якого жила в іншій людині. А ще шукаєш себе саме там, де це можна знайти, — в собі. А ще дивуєшся тому, як дивно заплутуються, переплутуються, зв’язуються і рвуться нитки, котрі поєднують людей. І нитки, за допомогою яких хтось керує нами... І нитки, які тримають нас на сцені життя, що б не сталося... І що б не сталося насправді, головне, аби вціліла головна нитка, та, котру ляльководи називають золотою...

Ця книга — перше видання Діни Рубіної в Україні, і я сподіваюся, що не єдине, бо дуже люблю читати й перечитувати її твори. Наповнення книги — не випадкове, бо половина подій роману "Синдром Петрушки" відбувається у Львові (ах, який живий, характерний, справжній Львів у Рубіної!), а в практично біографічних оповіданнях "Бабця", "Циганка", "Душогубка" та "Яблука із саду Шліцбутера" просто не може не згадуватися Україна, бо ж батьки авторки родом звідси.

Про оповідання хочу сказати окремо. Це не типові зразки малої прози, ні. Це такі концентровані романи, два десятки сторінок яких вражають не менше, ніж чотири сотні розлогої оповіді. Це вибухова суміш спогадів, художньої вигадки, метафор, життя, авторських рефлексій, котрі часто тягнуть за собою читацькі. Це людське тепло і філософія життя в найбанальніших, а тому в найдієвіших поєднаннях. Це — талант Діни Рубіної, яким я не перестаю захоплюватися, скільки б не читала.

Вид. Vivat, 2016

Ірина та Леонід Тюхтяєви "Зоки і бада"

Не читайте цієї книги!

Не купуйте її!

Навіть до рук не беріть!

Інакше з вами трапиться те ж, що і з нами.

Тепер можна й зізнатися: у нас після прочитання цієї дивної історії також... завівся зок!

Втім, по порядку. Спочатку у нас завелася... тобто з’явилася книга, яка перевидається уже 20 років і має претензійний підзаголовок: "Посібник для дітей із виховання батьків". Кумедні кольорові істоти, зображені на обкладинці, обіцяли добру історію для дитини, а анотація, у якій розповідалося про те, що цитати з цього твору стали живими анекдотами, надихала на читання батьків.

Насправді ж книга для мене, дорослої тьоті зі здоровим глуздом, виявилася трохи дивною (це щоб не сказати відверто — абсурдною). Бо у бади (це той, що схожий на бичка), були, наприклад, змінні роги на всі випадки життя і настрою, а зоки... Зоків взагалі зрозуміти важко, бо вони абсолютно алогічні (от замислилася: насправді ж навпаки — у них залізна лоігка). Втім, все це, вкупі з обіцяними анекдодами (підтверджую — вони є) й дитячим безпосереднім сприйняттям найсміливиших фантазій зробило книгу улюбленою, читали її всією родиною, цитувати також взялися, задоволення отримали неабияке...

А потім у мами засвербіли ручки, й у нас завівся зок (див. фото). Тепер його на всі лади виховує син, бо ця істота-солодкоїжка завдяки підступності татка повсякчас намагається то мед з’їсти, то цукерки поцупити, то тортом поласувати до, а не після обіду. Зате нам, батькам, допомагає в процесі гри пояснити багато корисних і потрібних (з нашої, звісно ж, точки зору) моментів, нюансів, речей і правил...

Зазначу ще, що ілюстрації саме до цього видання мені видалися найвдалішими — це після того, як я передивилася купу різних зоків і бад авторства інших художників))) Переклад українською також дуже  порадував: перекладачка зуміла зберегти гру слів, яка у більшості випадків є основою вдалих жартів, котрі оцінюють саме дорослі. Єдине зауваження: кілька коректорських огріхів, об які зачіпалося моє редакторське око. Але для цього видавництва це, на щастя, швидше прикрий виняток, ніж правило.

Художник Олена Кубишева, переклад з російської О. Пилипенко, вид. Vivat, 2016

Юрій Горліс-Горський "Холодний Яр"

Історичний документальний роман про Холодноярську Республіку і повстанські загони, що діяли в Україні у 20-их роках минулого століття, опублікований 80 років тому і по праву вважається найкращим твором на цю тему — підтверджу це і я. Проте український читач тільки  нещодавно (внаслідок зрозумілих причин) отримав можливість ознайомитися і з історичними подіями та особами, і з літературою про ті часи та про тих героїв. Кажуть іще, що прочитаний мною варіант, та й інші, яких існує кілька, — перекручені і переписані видавцями кожен під себе, а оригіналу в незалежній Україні досі ще не перевидано. Що ж, сподіватимемося, що зрештою отримаємо змогу прочитати, що ж Юрій Горліс-Горський розповів насправді. А розказати йому було що, адже він — не просто свідок тих подій, а активний їх учасник.

Мені у книзі зімпонувало все: й образ самого Холодного Яру, котрий пам’ятає і скіфів, і козаків, котрий прихистив гайдамаків, потім — повстанців, про яких розповідає Горліс-Горський, а згодом — й вояків УПА; й реальність героїв; і невелика, але яскрава любовна лінія; й стиль викладу, який, попри відчутну документалістику, все ж таки є художнім. Проте найбільшою цінністю книги все-таки є історичний фактаж. Це стосується як подій та героїв, так і опису загальних настроїв повстанців і селянства, котре їх підтримувало. Оті вагання: йди далеко від "рідної стріхи" чи ні, оте намагання захистити насамперед свою хату, а вже потім — Україну, якщо вийде, оті спроби всістися відразу на дві табуретки і спробувати вижити поміж двох вогнів, які й породжували основну масу зрадників, — все настільки зрозуміле і з огляду на сьогоднішню ситуацію в Україні, що... Робити однозначні висновки з цього, звісно, не варто, проте тенденція, яку називають менталітетом, є — не посперечаєшся. Хоча й хочеться)))

А книгу не просто варто читати — я в цьому випадку відійду від свого правила не радити нічого категорично і скажу: цю книгу треба читати. Щоб знати...

Вид. "Відродження", 2009

"Казки про велетнів. Казки та байки в малюнках Тоні Вульфа"

Просто обожнюю книги, які дитина часто просить перечитувати, потім переказує, потім грається у них, потім знову просить почитати саме цю, а не новеньку і не ту, котру вважає за потрібне мама.

"Казки про велетнів " — саме з таких книг. Її подарував синові хлопчик, який із неї вже "виріс". І хоча я тоді думала, що мій малюк до таких історій іще не доріс, виявилося, що мама помилилася і йому в неповних два роки саме це  й було потрібно — цікаві пригоди гномів та доброго рудого велетня і прекрасні, просто захопливі ілюстрації Тоні Вульфа!

І ще одне: вже не вперше стикаюся із ситуацією, коли хочеться купити певну книгу (продовження серії тощо), а знайти її практично неможливо. Отак і з "Казки-хіт" — їх ніде немає в наявності. Ех...

Переказав українською Богдан Чайковський, вид. "Національний Книжковий Проект", 2010

Жан-Крістоф Гранже "Мізерере"/Jean-Christophe Grangé - Miserere

У творчість Гранже я закохалася з першої прочитаної його книги. І, як завше у мене складається з великим літературним коханням, зробила значну перерву у знайомстві з творчістю об’єкта моєї читацької пристрасті — аби не перенасичитися, аби не задовольнитися повністю, аби не втратити оте відчуття захоплення. І я його не втратила...

"Мізерере", як і "Пасажир", тримав у напруженні з самого початку і до кінця. Детективна історія, помножена на трилер, щедро розбавлена історичними фактами з історії нацизму та диктатур південноамериканських країн, присмачена деталізованими описами їх дослідів на людях і приперчена дітьми як головними постраждалими у цих подіях не могла залишити байдужою аж ніяк. Якщо ж додати колоритних головних героїв — поліцейських без жетонів, які проводили розслідування не тому, що були зобов’язані, а тому, що інакше просто не могли, якщо перенести все ще у передріздвяний Париж, якщо (увага — спойлер!) врахувати нестандартний для Гранже гепіенд, то можна лишень уявити, яке колосальне задоволення від роману я отримала.

Що ж, тепер з усіх сил триматимуся, аби не взятися відразу ж за читання чергового його роману))) Як гадаєте, вийде?)))

Переклад з французької Володимира Шовкуна, вид. "Махаон", 2009.

Кястутіс Каспаравічюс "Ведмедрівка"

На календарі — перший день зими, на вулиці — сніг, до різдвяно-новорічних свят залишилося менше місяця. Тож сьогодні хочеться розповісти про зимову і святкову, а ще цікаву й гарно ілюстровану книгу.

"Meškelionė!" — відразу зрозуміла я гру литовських слів, так вдало передану українською. І ще відразу ж зрозуміла, що придбаю цю книгу, бо: 1) вона нагадала про Литву, де син провів перші рочки свого життя; 2) вона про навколосвітню подорож; 3) у ній прекрасні, цікавезні, деталізовані авторські малюнки; 4) вона про Різдво.

Отож, сюжет: родина литовських бурих ведмедів запасається дровами і відправляється у мандрівку на повітряній кулі, причепленій до будиночка, аби провідати своїх родичів. А це — білі ведмеді на Алясці, окуляристі ведмеді в Андах, ведмеді-губачі в Індії, панди у Китаї, гімалайські ведмеді і навіть плюшеві та зоряні ведмеді, а також... єноти. Скрізь їх радо зустрічають та розказують про особливості святкування Різдва і Нового року (що у кого відзначається). Роздивлятися малюнки і занурюватися у побут різношерстих героїв книги — то окреме задоволення. А повертатися потім разом із мандрівниками з подорожі (їхньої вигаданої і нашої книжкової) й розуміти, що отут, у цьому ліжечку і з цим хлопчиком, і є твій дім — то надзвичайне задоволення. Чи не так?)))

Переклад із литовської Оляни Рути, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2012