Одрі Ніффенеггер "Дружина мандрівника в часі"/Audrey Niffenegger - The Time Traveler's Wife

Мандрівки в часі завжди були моїм слабким місцем. У дитинстві мріяла побачити майбутнє. У підлітковому віці навпаки — минуле, бо якось захопилася  професією археолога і цілком серйозно збиралася ним стати. Але ж жодні кістяки та черепки не розкажуть так багато, як побачене своїми очима! То чому б і не вигадати для цього машину часу? Фільми про подорожі в часі ("Гостя з майбутнього", "Назад у майбутнє", "Ефект метелика", "День бабака", "Інтерстеллер", що там іще такого є?) дивлюся досі з відкритим ротом, а про книги взагалі мовчу...

От і цей бестселер — із таких, які читаєш із відкритим ротом і майже  повною відстороненістю від реальності (пропущені зупинки є ж ознакою такого стану?).  Тим паче, що, окрім власне мандрівок у часі, у ньому є багато чого про стосунки — ну, це видно і з назви твору.

Зізнюся: назва роману мене спочатку спантеличила. До чого тут дружина, якщо головний герой — сам мандрівник? Але в процесі читання все стало на свої місця. Саме вона була тією опорою, стабільною точкою, постійно присуньою у його житті змінною, яка тримала чоловіка при тямі і здоровому глузді. Хоча сама часто балансувала на межі, проте мала не здаватися, бо... Бо такими ми, жінки, вже є))


Відразу попереджу, що ефектом метелика тут і не пахне. Хоча головний герой — той самий мандрівник у часі — і повторює, що змінити в минулому нічого не можна і міняти не можна (даруйте за тавтологію), проте часом відступає від цих правил, і нічого страшного потому не стається. Тож зазирати в майбутнє насправді не так уже й страшно. Страшне інше — не контролювати цих зазирань, мандрівок у часі (і в просторі, до речі, теж), не знати, коли й куди (в обох значеннях) тебе занесе і як надовго. А головне — мати постійну потребу виживати, бо ж опиняєшся ти невідомо де й коли абсолютно... голим.


Книгу раджу читати не тільки прихильникам мандрівок у часі та фантастики загалом, а й тим, кого цікавлять стосунки між подружжям. Бо, як на мене, роман у першу чергу саме про це.

Переклад з англ. Надії Хаєцької, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Наталя Вовк "Літачок-рятівничок"

Ще одна добра й позитивна зимова книжечка, яка може похвалитися не тільки цікавою історією та гарними ілюстраціями, а й чіткими виховними моментами. Тут і хоробрість, і турбота, і прагнення допомогти, і те, що мені найбільше подобається — вміння визнавати свої помилки.

А ще у книзі чулові ілюстрації та теплий щасливий фінал — що іще треба для хорошого дитячого видання?)))

Художник Наталя Колпакова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

Наталка та Олександр Шевченки "Кривава осінь в місті Лева"

Кіно! Я дивлюся кіно, а не читаю книгу!

Такі думки опановували мене раз по раз, коли, перегорнувши чергову сторінку, натикалася то на впізнавані кіношні повороти сюжету, то на кінематографічні картинки, то на нового героя — точнісінько такого міг зіграти Джейсон Стетем, або Джордж Клуні, або Ендрю Скотт. А потім з’ясувалося, що всі ці асоціації були задумані авторами, оскільки вони писали свій детективний роман у майже класичному кінематографічному детективному жанрі джіалло (з італійської "жовтий", від традиційного кольору обкладинок, під якими виходили такі твори на початку минулого століття). От тільки Італії тут немає, бо є Львів.

Детектив, скажу вам, вийшов заплутаним. Тобто на позір суміш у книзі нібито й традиційна: серійний убивця + приватний детектив + його протистояння з професіоналами + кохання + трошки мелодрами + несподіваний злочинець + геппі енд. Але хто ж насправді головний злодій, я так і не здогадалася, тож задоволення від фіналу отримала. А ще — від динамічної оповіді (недаремно згадувала про кінематографічність), колоритних героїв, гендерної рівноваги (певно, авторський дует посприяв цьому))) і прекрасного Львова.

Вид. "Фоліо", 2008

Олександра і Даніель Мізелінські "Карти. Ілюстрована мандрівка материками, морями та культурами світу"

Ілюстровані "Карти" — одна з найдивовижніших книг у нашій сімейній бібліотеці. Її можна роздивлятися годинами: і наодинці, й гуртом із друзями, й разом із дитиною (останній варіант дозволяє зробити набагато більше відкриттів, ніж два попередні))) Її можна передивлятися і постійно знаходити щось нове та цікаве. З нею можна мріяти, мандрувати і навіть засинати (хоча великий формат видання не дуже зручний для такого виду проведення часу з книгою)))

Понад 100 країн світу змальовані та описані коротко і разом із тим дуже докладно. Нібито тут зовсім немає тексту, проте коли починаєш роздивлятися і коментувати вголос побачене, відчуваєш, що це заняття можна сміливо порівнювати з читанням повноцінної енциклопедії. От тільки рівень емоційного сприйняття і, як наслідок, запам’ятовування — різний. Візуалізація дозволяє не просто "читати", а "оживлювати" країни, їх історію, тваринний та рослинний світ, створюючи перед внутрішнім зором такі собі мультиплікаційні фільми — цікавезні й захоплюючі. Що ми із задоволенням і робимо)))

Переклад з польської Соломії Савки, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Ренсом Ріггс "Дім дивних дітей"/Ransom Riggs - Miss Peregrine's Home for Peculiar Children

Ця книга просто якось переслідувала мене. Я її бачила в найнеочікуваніших місцях, одного разу навіть забутою на столику в маленькій кав’ярні. Мені то фото з неї показували, то розказували, яка це крута історія, а коли на екрани вийшов фільм, то й узагалі проходу не було. Зрештою, я здалася й узялася за читання)))

Книга насправді цікава. Незвичайна містична історія, світ, аналогів якому я ще не зустрічала (особливо оригінальними видалися часові контури), цікаві дивні діти (хоча зізнаюся, що часом від їх здібностей мурахи по спині пробігали), відкритий фінал, який так і закликає купити продовження... А ще — фотографії — справжні, невідфотошоплені, старі, з приватних колекцій. Від знімків і відштовхувався автор, створюючи свій світ й переносячи реальність у книгу, а не навпаки, як це найчастіше буває.

Єдине, що мене не переконало, — це образ головного героя. Виникає цей хлопець ніби нізвідки (маю на увазі, не достатньо, як на мене розкрито його передісторію), справляє враження затюканого слабака, а потім починає мочити геройські штуки, вправно плавати й пірнати, стріляти, битися й так далі. Мовчу вже про ту мінімальну хоробрість, яка потрібна, щоб ночами бродити болотом і залазити у могили... Бррр...))) 

От писала-писала, й подумалося: часом мені як читачу легше повірити у вовкулаку чи русалку, аніж у звичайну людину))) Ну от така я прискіплива до звичайних. Хоча ні — хлопець був теж із дивних, і про його подвиги мають розповісти дві інші книги трилогії. Чи читатиму далі — ще не визначилася. А от фільм подивлюся — цікаво побачити, як те, що уявила я, побачили інші.

Переклад Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012

Ганна Чубач "Веселі хтосики"

Сьогодні в ФБ одна з мам запитала: що почитати дитині віком 2,5 року? Посипалися рекомендації, звісно. І так приємно було, що наші з сином книжкові фаворити — не тільки наші)))

Серед них — і "Веселі хтосики" Ганни Чубач. Класика є класика, і ніхто з якістю віршів, перевірених часом і кількома поколіннями читачів, не посперечається. Хоча й можна (підказую)))), бо часом трапляються у них геть далекі від сучасності радянські реалії. Але то — історія, яку наші дітки теж мають знати.

Ще одним плюсом цієї книги є її навчальне спрямування: тут тобі й полічити можна з малюком, і абетку вивчити... Хоча кому то треба, якщо історії цікаві й малюнки кумедні?)))

Художник Євгенія Житник, вид. "Школа", 2013

"#Невимушені. Антологія"

Мабуть, вже час переглянути свої смаки й зізнатися, що вони змінилися досить кардинально, порівнюючи, скажімо, зі смаками мене 20-річної. Зокрема, це стосується короткого жанру. Я не раз тут згадувала, що не люблю оповідань, але так чи інакше збірки потрапляють мені до рук, я до них приглядаюся, прицінююся, читаю і... захоплююсь. Так було з Роальдом Далем та Віоліною Ситнік, зовсім інші враження отримала, перечитуючи Володимира Даниленка та Джека Лондона.  І геть неочікуваний катарсис подарувала мені антологія "#Невимушені". Навіть кілька катарсисів, бо ж кожен із молодих авторів зачепив щось своє, але ніхто з них не залишив мене як читачку байдужою.

Зокрема, Катерина Бабкіна (#піф) пояснила, як ми можемо боятися близькості. Так боятися, що воліємо залишитися самотніми, ніж відкрити іншому своє серце. Мирослав Лаюк (#суперстар) чітко змалював провалля між поколіннями. Звісно, оповідання і ще про дещо, але я "прочитала" його саме так. Марк Лівін (#стриж_чорний) настільки щемко розповів про цінність й абсолютність батьківської любові, що мимохідь захотілося ще більше любити сина. Ірина Цілик (#канікули) по-жіночому зачепила за сокровенне: куди дівається закоханість і як продовжувати любити одне одного, якщо обоє — змінилися? Артем Чех (#повернення) розказав про те, що болить нині багатьом: двоплановість нашого життя у мирі/війні та нерозуміння один одного навіть друзями, бо війна змінює...

Щодо художньості, то найбільше в цьому плані мені зімпонували Марк Лівін та Ірина Цілик. Я не просто читала їхні історії, я відчувала тепло, холод, сонце, море, аромати, звуки... Обожнюю такий ефект присутності.

Варто згадати і про оформлення книги: сучасне, динамічне з кольоровими виділеннями в тексті й оригінальним змістом. Видавництву — щирий респект!

І ще про збірку загалом. Не можу не процитувати з післямови Володимира Єрмоленка: "Усі ці оповідання — про те, як радості буває складно в житті". Тому їй — радості — треба усіляко дрпомагати. Як, спитаєте? Просто радіти, особливо дрібницям, бо ж їх навколо нас — найбільше...

Вид. "Віват", 2016

Юрій Винничук "Історія одного поросятка"

Скажу відразу, що творчість Винничука сприймаю неоднозначно. Цебто — геть по-різному, залежно від книги і, звісно, настрою, з яким її читаю. 

Дитячий твір цього автора до рук потрапив уперше. І виявився таким же неоднозначним, як і дорослі (для мене передусім, бо у сина — свої смаки). Химерна історія про те, як одне окремо взяте порося одружилося на принцесі, перед тим побувавши і героєм, і піратом, і ще казна-ким, мене не вразила. Навпаки, роздратувала, бо ж досягла таких успіхів тварюка, змушуючи сотні людей не бачити того, що вона — порося (чи й навіть часом звичайна свинюка), бо ж поводилася нахабно й упевнено.

Але казка — це казка, все було б нічого, якби не ура-патріотичний фінал: заморська принцеса з великої любові до свинюки радо їде на Гуцульщину і вчиться смажити деруни, аби вгодити чоловікові. А головне — тільки дядьки з Коломиї розпізнали у свині свиню (о мудрий вкраїнський нарід!).

Фінал казки, схоже, призначений для таких критично налаштованих батьків, як я))) Проте ані мені, ані синові це не допомогло зрозуміти сенс казочки)))

Художник Олег Петренко-Заневський, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2005

Джеймс Дешнер "Бігун у лабіринті"/James Dashner - The Maze Runner

А у вас трапляється захопитися книгою так, щоб про все забувати? Щоб жити там? Щоб із нетерпінням перегортати сторінки, аби дізнатися: що ж далі? Щоб не аналізувати образів, не оцінювати метафор, не гадати, що ж хотів сказати автор, а просто читати?

Зізнаюся: зі мною, на жаль, подібне трапляється все рідше. Чи то дорослий вік дається взнаки, чи філологічна освіта, чи книги не дозволяють читати так. Але — буває, що не може не радувати))) І "Бігун у лабіринті" виявися саме такою книгою, тож отримала купу абсолютно дитячої насолоди й очікую не менше від наступних двох томів (щоправда, третього, наскільки я зрозуміла, українською ще не видано).

Роман можна назвати типовою підлітковою фантастикою на кшталт "Голодних ігор" Сьюзен Коллінз чи "Дивергента" Вероніки Рот. Проте реалізація ідеї — на висоті, особливо ж якщо порівнювати з "Дивергентом" (я маю на увазі саме книгу, а не фільм). Світ, у якому живуть підлітки, дуже оригінальний. Постійно відкриваються наступні частини пазлу (як для головного героя, так і для читача). Динамічність оповіді не дає занудьгувати, стосунки між хлопцями такі, якими й можуть бути стосунки у такому віці: все складно, але дружба — головне. Картинки яскраві, мова легка і зрозуміла, а головне — хочеться читати ще і ще. І буду — не все ж велемудрими книгами обкладатися)))

Переклад з англ. Наталі Вишневської, вид. "Країна мрій", 2015

"Казки Лірника Сашка"

Книга з автографом автора була куплена синові — на виріст. Лежала, чекала того виросту, аж поки, перебираючи книжкову поличку, я не почала гортати її. А потім мовчки переставила казки з дитячої полиці до книг для дорослих, бо ж зрозуміла, що чекати більше не можу, треба читати. Й ось я — в метро, й оточуючі косяться на дивну тітку, яка з головою занурилася у... казки)))

Насправді ці казки геть не дитячі. Так, у них є чарівники, дива, скарби і квітки папороті, але й повно чортівні, любощів й життєвої філософії, щоб зрозуміти яку, треба хоч трохи життєвого досвіду.

Всемогутність козацької звитяги, сили й розуму — головне, про що розказує Сашко Лірник. Навіть якщо ти збився з праведного шляху, але зумів усвідомити свою помилку, у тебе є всі шанси виправити ситуацію. Звісно, не просто так, а пожертувавши чимось дорогим тобі, бо цінність того, що маємо, часто обраховується тим, що довелося віддати. Одним словом, казочки не просто так, а з глибоким сенсом))

Не можу оминути ілюстрацій — то така краса! Придивіться до обкладинки й уявіть, що подібних облич — живих, справжніх — у книзі багато. Усі деталі вимальовано з такою скрупульозністю, що їх можна запросто сприйняти за фото. От тільки чи багатьом вдалося зняти на камеру... чорта?))

Ілюстрації Інокентія Коршунова, вид. "Зелений Пес", 2014

Таня Малярчук "Забуття"

Я вже не раз скаржилася на насторожене сприйняття розхвалених та удостоєних відзнак книг. Проте минулорічний лауреат "Книги року-ВВС" мені якраз дуже припав до смаку, тож за "Забуття" бралася без надмірного остраху. Й маю визнати: все у мене з цією книгою склалося добре — я її сприйняла не так, як інші (ага, начиталася рецензій та відгуків))), тобто — по-своєму, що вважаю великим плюсом роману.

Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.

Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?

В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...

п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

***
"Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити".

"...безнадійна затія завжди красиво виглядає".

"...мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені".

"Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти".

"Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя".

"Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу".

"Безумство почувалося в Києві як удома".

"Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли".

"Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно".

"Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія".

"— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.
— Ви називали мене дурисвітом.
— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше".

 

Андрій Синичкін, Катя Конфеткіна "Пригоди кенгурятка та його друзів"

Ще одна випадково куплена книга, яка стала улюбленою у сина. "Пригоди кенгурятка..." належать до серії "Прогулянки навколо світу" і знайомлять читачів із природним світом Австралії та Антарктиди. Кумедні звірята зустрічають не менш кумедних друзів (і слово "кумедний" я вживаю в обох значеннях, бо з частиною тваринок сама знайомилася вперше і дивувалася їм), допомагають один одному, підтримують і зрештою досягають поставленої мети. А дитина-читач тим часом паралельно вирішує завдання, якими наповнена книга, і повторює назви екзотичних тваринок. Та хіба тільки дитина? Сама вчила їх, чесно)))

Автор ілюстрацій не вказаний, вид. "Універсальний бізнес", 2012

Костянтин Тур-Коновалов, Денис Замрій, Олена Лісовикова "Режисер. Олександр Довженко"

Вибираючи для читання біографічну книгу, підсвідомо готувалася до розлогих оповідей про всі підряд, навіть незначні, події з життя Олександра Довженка, до довгих суцільних абзаців, відсутності діалогів, навіть деякої занудності. І як же приємно було помилитися, причому в усьому вищезгаданому! Бо ця книга — швидше пригодницький кінофільм, аніж біографічний роман, що, втім, не завадило отримати з нього купу  інформації із найрізноманітніших сфер життя, не кажучи вже про самого Сашка Довженка.

Наприклад, чи знаєте ви, що радянське кіно початку 20-го століття закуповували масово в Європі та США, воно вважалося прикладом того, як і що треба знімати, а тим Голлівудом, який ми знаємо нині, тоді ще й не пахло? А про тисячу і одну карту одеських підземель та їх цінність для контрабандистів знаєте? А про те, що одесити щиро вважали своє місто батьківщиною джазу? А про історію костюмерів — театральних та кіношних — що знаєте? А як перекручували історію в історичних фільмах про революцію? І хто грав Леніна у стрічках Ейзенштейна? І чому кінозірка Юлія Солнцева перестала зніматися? А ще у книзі знайдуться вся правда про одеські банди, секрети кухні Одеської кінофабрики (і я не зйомки фільмів маю на увазі, а справжню кухню), таємниці талановитих сценаристів, романтичне кохання (як же без нього), таємниче зникнення кур’єра-чекіста, чисто одеський гумор, багато сонця й моря і, звичайно, фільми.

Насправді від читання цього роману (хоча мені постійно хотілося назвати його фільмом, а наприкінці книги автори й самі так вчинили), крім купи цікавої інформації, отримала ще й неабияке задоволення. Стиль написання, мова (у тому числі й переклад українською), динаміка сюжету, композиція твору, легкість викладу — все тут настільки вдало й гармонійно, що читачеві залишається одне: насолоджуватися.

Переклад із рос. Ігоря Бондаря-Терещенка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

Валько "Катастрофа на Ведмежій скелі"

Ще одна історія, яку не стомлюємося перечитувати і продовження якої не можемо знайти. Сюжет захопливий, ілюстрації гарні, герої характерні, книга повчальна — одним словом, одні плюси. Тож не дивно, що я почала полювати на інші видання серії "Чарівний ліс". Дійшло було до того, що просто ходила Петрівкою й у кожному кіоску з дитячою літературою запитувала хоча б щось із продовження (чи початку) пригод Ведмедя та Зайчика. Дзуськи! Нічого не знайшла, а у фірмовому магазині видавництва мені пояснили, що наклади давно продані, а перевидавати серію поки що не збираються. А шкода, бо книг на ринку багато, а таких, в які дитина закохується після першого ж гортання, завжди мало)))

Художник Валько, переклад з нім. Володимира Василюка, вид. "Махаон", 2012

Айріс Мердок "Чорний принц"/Iris Murdoch - The Black Prince

Приймаючи участь у різних книжкових флешмобах чи обмінниках, зазвичай прошу радити мені книги, які найбільше вразили інших читачів. Потім дуже цікаво порівнювати свої враження з чужими, обговорювати роман із людиною, котра побачила в ньому щось важливе, а ще — пізнати глибше не тільки себе (бо вважаю, що хороші книги допомагають нам це зробити), а й свого візаві. Найчастіше, такий обмін книгами і книговраженнями дозволяє відкрити справді щось варте уваги.  Й роман "Чорний принц" виявився саме таким.

Книга про письменника, який пише свій найголовніший роман, включає в себе власне цей роман, авторські (і я не Айріс Мердок маю на увазі) передмову та післямову, а також післямови, написані головними героями основного роману. Чому так складно? Бо насправді у книзі все складно, і її структура тільки підкреслює це.

Пластів у романі кілька. В усі не занурюватимусь, окреслю тільки те, що найбільше зачепило мене.

Перше — прагнення людей видаватися не тим, ким ти є насправді, й відповідно сприймати інших. І найчастіше вони не брешуть собі, бо саме так сприймають світ, відштовхуючись від своїх розуміння людей, характеру, прагнень тощо. Тобто, у кожного — своя правда (с). На думку головного героя книги (автора роману), правду може показати тільки справжнє мистецтво, яким він і вважає свій останній твір. Проте, він помиляється, а це значить, що правди... не існує абсолютно. На жаль. Чи все-таки на щастя? Бо чи не краще відчувати справжню любов у своєму власному світі, ніж усвідомити абсолютну самотність у реальності? Та й чи є вона — абсолютна реальність?

Друге — подружні стосунки та їх неймовірна складність. Певно, кожен читач цієї книги, зв'язаний подружніми оковами (саме це визначення найбільше пасує тому, що описується у романі), впізнає хоча б в одній із ситуацій себе. Бо ж і насправді все — складно. Настільки складно, що ми часом неспроможні собі уявити всі нюанси подружніх стосунків, не кажучи вже про їх розуміння та визначеня. А от в Айріс Мердок це виходить, та так, що мимохіть розумієш, що маєш змінити в своєму житті, аби з твоїм подружнім життям не трапилося того, що з героями. 

Що б там не видалося вам із мого заплутаного відгуку, щастя є — й у цій книзі, й у житті)))

***

"Человеческое счастье редко ничем не омрачается, а безоблачное счастье само по себе вселяет испуг".

"Когда любишь и любим, даже самые настоящие трудности – хотя порой это лишь иллюзия – кажутся пустячными и просто несуществующими".

"Удивительно, в литературе так часто говорят о том, что люди влюбляются, но так редко по-настоящему описано, как это происходит. Ведь это же поразительное явление, для многих – самое потрясающее событие в жизни, куда более потрясающее, чем все ужасы на свете, потому что влюбленность противоестественна".

"Когда физическое желание и любовь неразделимы, это связывает нас со всем миром, и мы приобщаемся к чему-то новому. Вожделение становится великим связующим началом, помогающим нам преодолеть двойственность, оно становится силой, которая превратила разъединенность в единство, когда бог даровал нам блаженство".

"Естественная тенденция человеческой души – охрана собственного «я». Каждый, заглянув внутрь себя, может увидеть катаклическую силу этой тенденции, а результаты ее у всех на виду. Мы хотим быть богаче, красивее, умнее, сильнее, любимее и по видимости лучше, чем кто-либо другой. Я говорю «по видимости», ибо средний человек хоть и желает реального богатства, обычно стремится только к видимой добродетели. Он инстинктивно знает, что настоящее добро есть бремя слишком тяжкое и что стремление к нему может затмить обыкновенные желания, которыми жив человек".

"...люди обычно имеют о себе совершенно искаженное представление. По-настоящему человек проявляется в долгой цепи дел, а не в кратком перечне самотолкования".

"Супружество, я уже говорил, – очень странная вещь. Непонятно вообще, как оно существует. По-моему, когда люди хвастают, что счастливы в браке, это самообман, если не прямая ложь. Человеческая душа не предназначена для постоянного соприкосновения с душой другого человека, из такой насильственной близости нередко родится бесконечное одиночество, терпеть которое предписано правилами игры. Ничто не может сравниться с бесплодным одиночеством двоих в одной клетке. Те, кто снаружи, еще могут, если им надо, сознательно или инстинктивно искать избавления в близости других людей. Но единство двоих не способно к внешнему общению, счастье еще, если с годами оно сохраняет способность к общению внутри себя".

"Я, конечно, люблю Арнольда, но и ненавижу тоже, можно любить и в то же время не прощать какие-то вещи".

"Ну что ж, мы все в аду. Жизнь – это мука, мука, которую осознаешь. И все наши маленькие уловки – это только дозы морфия, чтобы не кричать.

– Нет, нет! – возразил я. – Хорошее в жизни тоже бывает. Например… ну вот, например – любовь.

– Каждый из нас кричит, надрывается в своей отдельной, обитой войлоком, звуконепроницаемой камере".