Ірен Роздобудько "Арсен"

Давненько книги не викликали у мене такого відчуття повного занурення у дитинство, як оця пригодницька підліткова повість. Вибрана практично наосліп, книга вияивлася чудовою знахідкою, якою дуже хочеться поділитися з кимось. Шкода, що моєму синові до неї треба ще трошки підрости...

Але розповім про все по-порядку.

По-перше, головний герой — хлопчик-підліток, який мріє про таємниці, скарби, пригоди, переше кохання і, звісно, отримує все це.

По-друге, у книзі — цікава історія, пов’язана з предками, гарно показано взаємозв’язок між поколіннями, між родичами, навіть якщо між ними ціле століття, яскраво ілюструється думка про те, що всі ми — чиєсь продовження і що родове дерево — це не просто нудне шкільне завдання.

По-третє, у книзі таке розкішне літо із зорями, травами, деревами, сонцем, лісом, що його, здається, можна торкнутися й відчути на дотик і запах! А ще — сільське життя зі своїми правилами й законами, із якими я виросла.

По-четверте, піднято проблему розлучення батьків і їх стосунків із дітьми — складну, неоднозначну, але таку важливу, а також можливий шлях до її вирішення.

І по-п’яте, мова, якою написано твір, — легка, гарна, одним словом, роздобудьківська...

Повторюся, що книгу хочеться радити прочитати. Отож, раджу)))

Вид. "Грані-Т", 2012

Елеонора Раткевич "Тае еккейр!"/Элеонора Раткевич - Таэ эккейр!

Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось? 

Люблю книги, які викликають стільки запитань...

Роман Іваничук "Орда"

Соромно зізнатися, але я відносно нещодавно розпочала знайомство з творчістю Романа Іваничука.  Не повторюйте моїх помилок, бо й автор, і його твори варті бути прочитаними мільйонами українців задля: 1) заповнення білих плям у наших знаннях історії України; 2) усвідомлення себе частиною української нації (народу, етносу) зі складною історією та своєрідною ментальністю; 3) розуміння того, чому ми саме такі, якими є, і чому живемо саме так, а не інакше.

Ні-ні, з приводу пункту 3 я не перегнула палиці — я прочитала "Орду".

"Орда" — це не історичний роман. Це — роман-притча (або ж роман-містерія), у якому на тлі історичної події (спалення Батурина) та на прикладі пошуків істини священиком Єпіфанієм показано основні причини отого багатосторічного хилитання України в пошуках свого місця у світі. 

Багато болючого пише Іваничук про нас, українців. Оте бажання жити в спокої та комфорті, не напружуючись і не жертвуючи нічим, а йдучи до цього найкоротшою дорогою; ота готовність багатьох (а, поклавши руку на серце, визнаємо, що так воно і є) зрадити ближнього заради власних не тільки виживання, а й вигоди; ота споконвічна лінь до творення чогось більшого, ніж власний хутір; та нездатність домовлятися, ділити владу, йти разом до однієї мети, а не тягти в різні боки — хіба нині ми цього всього не бачимо? 300 років минуло від описаних у романі часів,  а віз і нині там.

Багато болючого і справедливого пише автор також і про москалів — ворогів України як тоді, так (як з’ясувалося через 25 років після написання роману) і зараз. Дивно було читати розмірковування москаля, нібито прихильного до України (тут без цитати не обійтися):

"— ...Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен... Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Исчадие ада!"

Довелося кільки разів перевіряти  дату написання "Орди", бо настільки точно й чітко цей та інші моменти описують стан сьогоднішніх стосунків зі "старшим братом", що не можна не захопитися прозірливістю Іваничука. 

Цікавий образ карликової слободи — така собі пародія на Радянський Союз, де всіх намагалися зробити рівними, але не за вищістю духу чи величиною достатку, а за їх малістю.

Цікава суперечка про релігії: питомо українську язичницьку й насаджену християнську.

Цікаве протиставлення Єпіфанія як носія Духу та Сивого козака як носія Сили.

Боляче було читати про тисячі козаків, які склали свої голови не на благо розбудови України, а на спорудженні Петербурга.Ще болячіше було згадувати тих гігантів мислі, яких перевезли до Росії і які, як і козаки, теж склали свої голови, щоправда, будуючи не камінні стіни імперії, а духовні.

Але найприкріше було те, що й сьогодні ті небагато справжніх козаків не можуть підняти та повести за собою народ, а особливо його керманичів. Бо народ не хоче... Чи не може... Чи просто не здатен...

І ще один плюс має книга: її хочеться (а часом навіть треба) цитувати й перечитувати.

***

Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!

Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами...

Вашим предками не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. 

Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

Бо малорос — це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю.

Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматися не може.

Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові.

Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.

...що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтесь, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками?

...набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім...

У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах…

 Хохли ж уперті, коли збираються докупи.

...стан блаженної приборканості...

Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

...Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади?

Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема...

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні: «Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!».

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені  спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

Дара Корній "Зворотний бік Світла"

Чи можете ви уявити собі, яким має бути українське фентезі? От я тепер не тільки уявити можу, а й точно знаю, яким, — як у трилогії Дари Корній, першу книгу якої я нещодавно із задоволенням прочитала. Сварог, Білобог і Чорнобог й тотальне поклоніння Сонцю — що ще треба, аби захопити мою душу язичниці? Хіба що цікавий заплутаний сюжет (а він тут є) й обіцянка продовження (на мене чекають іще дві книги цієї серії).

Зізнаюся: знайомство з творчістю авторки у мене якось не складалося. То "Гонихмарник" розчарував, то інша книга не вгодила якимись деталями й не довела до читацького екстазу. У "Зворотному боці Світла" теж було об що спотикнутися, але цього "чогось" так мало й воно таке нікчемне порівняно зі світом, створеним Корній, що я про нього навіть не згадуватиму. Натомість розкажу, якою цікавою буде роман для юних поціновувачок "Сутінок" — така ж молода героїня, з якою трапляються такі ж карколомні пригоди. Але на противагу американській тінейджерці, українській Мальві пощастило, бо ж вона має не просто зжитися з новою реальністю і вижити у ній, а багато чому навчитися — й навчити своїх читачів. І ці знання — про світобудову, про стосунки Світла й Темряви (читай: Добра і Зла) — можуть допомогти зорієнтуватися і в нашому звичайному світі, й нам, звичайним і дуже дорослим людям))

Марина та Сергій Дяченки "Долина совісті"

От сьогодні з колегою якраз зачепили тему, подібну тій, яка підіймається в книзі: що спонукає людей в однакових ситуаціях діяти зовсім по-різному? Виховання? Життєвий досвід? Обставини? Ще щось?

Дяченки дають відповідь не це питання, стверджуючи, що це — совість. Лише вона може дозволити людині або виграти, нашкодивши іншим, або ж втратити найцінніше, зберігши чуже життя. Хоча насправді не все так кардинально ділиться на чорне й біле. Життя головного героя було звичайним (якщо не зважати на його унікальні й далеко не позитивні властивості), аж доки він не зустрів жінки, котра мала такі ж властивості й такі ж можливості. Й отут почалося: і боротьба за свій світ, і прагенння звільнитися від впливу, й проблема вибору — між смертю з чистою совістю чи життям без неї.

Але нам, простим, без фантастичних талантів, людям такий вибір також доводиться робити, й частіше, ніж того хотілося б. І Долину Совісті — не книжну й казкову, а внутрішню, реальну й жорстку — кожен із нас спробує перейти рано чи пізно. Чи перейдемо? Запитала ось себе і задумалась...

Барбара Космовська "Буба"/ Barbara Kosmowska - Buba

Це дуже-дуже тепла книга. У ній теплий гумор, теплі слова, тепла обстановка і теплий-теплий фінал. 

Книга підліткова – про родину, про проблеми, які є в кодній сім’ї, про те, як їх вирішувати і як бути щасливим, попри все.

Автор – викладач літератури позитивізму (виявляється, й така є) із Польщі. І в ньому – позитивізмі тобто – вона тямить)) Посміхатися хочеться вже з перших сторінок роману, і, що б не траплялося в житті героїв, посмішка не зникає – бо ж позитивізм))

Раджу!))

Маркіян Камиш "Сєра"

Маркіян Камиш мені давно імпонує як цікавий ФБ-френд, сталкер-романтик і людина, яка любить моє рідне покинуте Полісся чи не більше за мене саму. Давно хотіла прочитати щось із його книг про Зону, але все ніяк руки не доходили, а ноги не добиралися до місця, де ці книги можна придбати. Тож випадково наткнувшись у його блозі на файл із "Сєрою", подумала: ну хоч щось і хоч так...

Так от: я вдячна випадку за оту випадковість, а автору - за справді чудовий зразок сучасної української літератури! І ще висловлюю прикрість з того, що цієї книги, наскільки я зрозуміла, в книгарнях не знайти, бо вийшла вона самвидавом в невеликому накладі, а читати її нахабно рекомендую. Чому? Спробую пояснити.

По-перше, у ній розповідається про суть лохотронів, серед яких ми живемо. Чи то релігійний проект, чи політичний, чи соціальний - усі вони (ну ок, буду оптимісткою - 99% із них) призначені для чийогось збагачення насамперед, а вже потім - для досягнення інших задекларованих, здебільшого, звісно, благородних, цілей. 

По-друге, у ній підіймається проблема пошуку національної української ідеї. Не лякайтеся, це лише звучить так по-тівішному, але насправді вона - є, і така ж гостра, на жаль, як і чотири роки тому. Герої повісті щиро її шукали. І таки нібито знайшли - нехай і штучну, і за вуха притягнуту, і липову - але підходящу людям. Але, як і все "підходяще людям", їхню ідею зарубали й закопали. Ну навіщо нам те, що може об'єднати націю? 

По-третє, у книзі такі ліси, таке Полісся, таке характерне провінційне життя і така романтика Зони, що часом я просто опинялася вдома, чула звуки і запахи, жила там і тоді...

А по-четверте, написано все це талановито. Дуже талановито. Герої живісінькі, мова - така ж (навіть матюки тут - абсолютно органічні), стиль - легкий, а перехід від гумору до лірики й навпаки, який викликає точнісінко таку емоційну гойдалку, яку я люблю, - ознака неабиякого літературного хисту.

Браво! Давно не отримувала такого кайфу від вперше взятої до рук книги нового для мене автора.

Пітер Мейл "Афера з вином"/Peter Mayle - The Vintage Caper

Пітер Мейл - це автор, який змушує читача відпочивати. Саме так: змушує. Якою б утомленою я не бралася за його книги, вже кілька десятків сторінок якимось дивним чином розслаблюють мене, відходять на задній план клопоти, зникає напруга, забуваються проблеми, і ти просто мандруєш разом із автором неперевершеною Францією, яку він палко любить, милуєшся пейзажами, насолоджуєшся сонцем, а ще - куштуєш вина та страви, заплющуєш очі від захоплення напоєм, вилизуєш тарілки до останньої краплі соусу на них і... просто стаєш іншою.

Втім, цей роман дещо не схожий на книги автора у стилі "Рік у Провансі". Це - детектив. І детектив, мушу сказати, посередньої якості - як детектив, звісно))) А от як книга для повного й абсолютного відпочинку, це - те що треба. Ненав'язливий сюжет, мінімум психологізму (який я так ціную в хороших детективах, але тут це було б зайвим), цікаві вродливі герої і, звісно, Франція! Яка у романі Франція! Сонячна (бо ж Марсель), казкова (бо - Марсель же!), смачна (який же Марсель без рибних страв?) і хмільна (бо вино, та ще й якого гатунку!). 

Коротше, читайте Пітера Мейла, якщо відчуваєте, що вам час у відпустку. Ви там побуваєте, навіть якщо шеф не підпише заяви, а квитки до Франції будуть не по кишені))

Володимир Лис "Камінь посеред саду"

Багатогранність Володимира Лиса вражає. Така різноплановість у стилях часом видається просто неможливою для однієї й тієї ж людини, але... Факти говорять про те, що я даремно сумніваюся)))

Якщо й можна порівняти "Камінь посеред саду" з чимось із інших творів письменника, то це буде "Острів Сильвестра" - такий же самотній герой-чоловік, такі ж незбагненні речі кояться з ним, такі ж глибоко психологічні переживання описані й так само глибоко, чітко, зрозуміло навіть для мене, читачки-жінки. Головний герой - не хвора на всю голову людина, не псих і не шизофренік. Він - щось середньостатистичне з-поміж нас усіх. І оце - вже насправді страшно. Страшно усвідомлювати, що більшість із нас - нещасні, нещасні по-справжньому й назавжди, і самі винні у цій нещасності; більшість із нас - невдахи, які втратили сто тисяч шансів на успіх, і зробили це з власної волі; більшість із нас хоче любові і не має її, й не тому, що це - щось ефемерне й неможливе, а тому, що ми боїмося любити, боїмося стати залежними від когось і зробити іншого залежним від себе, бо боїмося потім за все це відповідати...

Головний герой роману після довгих поневірянь в пошуках себе, свого місця в житті й любові гине. І справді: чи ж є сенс жити так, як жив він? Як живе більшість з-поміж нас?

Людмила Улицька "Драбина Якова"/Людмила Улицкая - Лестница Якова

Роман у стилі Людмили Улицької, читати яку я просто обожнюю, — монументальний, глибокий, різноплановий, наповнений сильними й цікавими образами. Роман-епоха, ба — навіть кілька епох: дореволюційної, радянської та пострадянської. Роман-історія чотирьох поколінь однієї родини, яка увібрала в себе багато різних історій: єврейства в до- та рядянський час; перших свідомих комуністів, знищених сталінізмом; творчих дисидентів в СРСР; геніальних і непристосованих до життя вчених, непотрібних тут і потрібних там, на Заході; наших емігрантів у США; а ще — кохання в різних його проявах та іпостасях. 

Цікаво було спостерігати, як нічого й нікуди не дівається беслідно. Я маю на увазі спадковість. Навіть нічогісінько не знаючи про своїх предків, ми мимохіть, тією чи іншою мірою, повторюємо їхні шляхи, реалізовуємо їхні мрії або ж спотикаємося об ті ж самісінькі камінці. А ще стало трошки страшно: отак же і я мину, як минули мої діди — лишиться лише спогад-тінь в онуків, просто ім’я й кілька дат та подій. А ще відчула прикрість: ну чому, чому ми такі неуважні до свого минулого? Тут я маю на увазі й історію кожної родини зокрема, й історію загалом. Чи багато хто може похвалитися тим, що знає щось більше про прадіда чи прабабусю, крім їх імен? І чи не свідчать сьогоднішні історичні потрясіння про те, що багато хто забув і концтабори та розстріли, і їжакові рукавиці, в яких жорстко тримали митців, і залізну завісу, крізь яку проникнути вдавалося одиницям, і то — за умови везіння, й Афганістан та тисячі загиблих там, і ще багато чого... Про це все нагадує Улицька, і я їй вдячна...

І ще: це одна зі щасливих книг, яку хочеться перечитувати й  цитувати...

***

Все кончается хорошо: за хеппиэндом слудует смерть.

Неужели все зло, которое мы совершаем, не растворяется во времени и висит над каждым следующим младенцем, выныривающим из этой реки?

Прошлое не исчезает, только опускается на глубину.

Меня ты не за красоту полюбил, но разлюбил за некрасивость. Я не могу жить подле тебя, не привлекая тебя женским, не внося радость жизни складками платья, телом, поцелуем. Я хочу быть любимой. Это мое право. Это не требование. Это необходимость. Без этого жить нельзя ни тебе, ни мне.

...надо откапывать смысл. Часто приходится откапывать его не в предложенном тексте, а в самом себе.

И началась тяжелая совместная жизнь "памятью прошлого".

Что ты говоришь все время "я собираюсь, я попытаюсь, я попробую"? Это способ ничего не делать. Ты делай, делай, ты не пытайся...

Саме главное зло — чкловечество бедное, грязное, некультурное, и не понимает ничего. И за приобретение сознательности платят обыкновенно вековыми страданиями и большой кровью. 

...культура по своей природе цитатна...

Думаю, почему у людей нету таких красивых фигур, как у деревьев? Не поняла? Это потому что они стоят красиво, а люди все бегают, бегают...

Быть может, именно в искусстве и должна быть провозглашена безпочвенность. Нет критериев, нет теории искусства. Есть художник – нет истории искусств, а есть каталог картин. Каждый берет от искусства что ему нравится. Нет объективности, есть субъективность.

 

Писателя формируют либо жизнь + книги, либо только книги, но никогда только жизнь без книг...

Вы, господа, не можете себе представить, как тяжело человеку, когда ему некуда идти. Человеку нужно куда-нибудь уходить.

Когда всю жизнь живешь в одном городе, он наполняется точками памяти, как будто в каждой подворотне, на каждом углу прибито гвоздиком нестираемое воспоминание...

...а теперь ее пожизненная любовь, десятилетиями ненужная и неудобная, оказалась единственной опорой его покосившейся жизни.

Черт был один, только усы разного фасона...

Дошла до Лубянки. Остановилась против серого чудовища. Высокие двери подъездов были мертвы, никто не входил и никто не выходил. От этого адского монстра, прикидывающегося просто безобразным зданием, исходил гнусный и душный запах страха и жестокости, подлости и трусости, и никакой нежный закатный свет не смягчал его. Почему не излился сюда небесный огонь? Почему смола и сера не упали на это проклятое место? Бедный маленький Содом, ничтожная Гоморра, приют сластолюбивых развратников, был выжжен, почему не свершилась небесная кара и это адское гнездо стоит посреди безразличного самовлюбленного города? Навеки? Нет, ничего навеки не бывает…

…Кто он, мой главный герой? Яков? Маруся? Генрих? Я? Юрик? Нет, нет! Вообще ни одно из существ, осознающих свое индивидуальное существование, рождение и предполагаемую и неминуемую смерть.

Можно было бы сказать — не существо, а вещество с определенным химическим составом. Но можно ли назвать веществом то, что, будучи бессмертным, обладает свойством меняться в каких-то своих коленцах, поворотах, радикалах… Скорее сущность, не принадлежащая ни бытию, ни не-бытию. То, что блуждает в поколениях, из личности в личность, что создает самую иллюзию личности. Бессмертная сущность, записанная кодом, организующим смертные тела Пифагора и Аристотеля, Парменида и Платона, а также первого встречного в трамвае, в метро, в соседнем кресле самолета… Он тот, кто вдруг мелькнет узнаванием, смутным чувством прежде виденной черты, поворота, подобия –может, у прадеда, у односельчанина или вовсе у иностранца… Значит, мой герой –сущность. Носитель всего, чем располагает человек – высота и низость, смелость и трусость, жестокость и нежность, и страсть к познанию.
Сто тысяч сущностей, соединенных известным порядком, образуют человека, временную обитель всех личностей. Вот оно, бессмертие.

 Странное сильное чувство: она, Нора, одна-единственная Нора, плывет по реке, а позади нее расширяющимся веером ее предки, три поколения лиц, запечатленных на карточках, с известными именами, а за ними, в глубине этих вод, бесконечная череда безымянных предков, мужчины и женщины, выбирающие друг друга по любви, по страсти, по расчету, по велению родителей, производящие и сберегающие потомство, и их великое множество, они заселяют всю землю, берега всех рек, плодятся и размножаются, чтобы произвести ее, Нору, а она – своего единственного мальчика Юрика, а он еще одного маленького мальчика Якова, и выходит бесконечная история, смысл которой так трудно уловить, хотя он явно бьется какой-то тонкой ниточкой. Все труды поколений, все игры случайностей ради того только, чтобы родился новенький ребенок Яков и вписался бы в этот бесконечно-бессмысленный поток. Тысячи лет играется этот спектакль, с незначительными, в общем-то, вариациями: рождение-жизнь-смерть, рождение-жизнь-смерть… И почему все еще интересно и увлекательно плыть по этой реке, наблюдая смену пейзажа? Не оттого ли, что придуман хитрый пузырек, тончайшая оболочка, которая замыкает в ограниченных пределах каждое живое существо, каждое “я”, плывущее по реке, пока не лопнет с глухим стоном и не выльется обратно в бесконечную воду. Эти ветхие, чудом сохранившиеся письма и есть бессмертное содержание этого “я”, след существования…

Наталка Доляк "Заплакана Європа"

Головний висновок, який я зробила з історії, розказаної авторкою (автобіографічної, наскільки я втямила), - неважливо, де ти, а важливо - з ким. Бо оті всі поневіряння, через які довелося пройти головній героїні у пошуках щастя в Європі, трапилися б з нею і в Україні, і де-інде, оскільки поруч був чоловік-егоїст-тиран-придурок. Тобто "заплакана" тут не Європа, а жінка...

Зізнаюся, що після кількох десятків перших сторінок книгу захотілося відкласти. Розуміла, що розповідь про радянські часи, про дискотеку, перші зустрічі закоханих велася з долею гумору і стьобу, але замість того, щоб посміхатися, відчувала якийсь дискомфорт. Який - зрозуміла, коли дійшла до опису сільського  весілля й розпізнала відтінок снобізму. У кожного часу, села чи міста, національності, країни, зрештою, родини - свої традиції і звичаї. А до чужого монастиря, як кажуть, зі своїм уставом не ходять. Тут же - прийшли. Спочатку до села - з міськими претензіями, потім до Європи - з українськими (мусульманськими тощо). От і вийшло те, що нічого ні в кого не вийшло. Бо замість порозумітися та прийняти і людей, і усталене чуже життя такими, як вони є, кожен із героїв намагався переробити їх під себе, обдурюючи, брешучи та крадучи. І в цьому плані "позитивна" героїня Люська нічим не краща за "негативного" Колю.

Варто визнати, що образи виписані досить гарно. Я зрозуміла й Миколу, який понад усе хотів стати не тим, ким він був, й Людмилу, яка взагалі не знала, чого хоче, а неприкаянність ніколи до добра не доводила. Хоча остання мене, чесно кажучи, бісила своєю якоюсь (вибачте, дівчата) "жіночою" глупотою: заміж не хочу, але що зробиш - запропонував, то піду; до лікаря вагітній чоловік сказав не йти - то не йду; каже тягти важку торбу - тягну; каже - кажи те-то й те-то, то кажу... А де власні мізки? Вони, щоправда, таки з'явилися... В кінці роману. А кінець - перфектний, як і в "Гастарбайтерках": емоційний, напружений, навіть катарсичний. Але "монстри" живуть не в Європі, ні. І не в Україні. І не в квартирах. А у нас самих... І не буде щастя ніде, якщо його не буде в душі. І не Європа в цьому винна (а в обох прочитаних мною книгах авторки саме така позиція спостерігається), а ми саменькі...

Грегорі Девід Робертс "Тінь гори"/Gregory David Roberts - The Mountain Shadow

Зізнаюся: за цю книгу бралася з острахом, й обгрунтованим острахом. Свого часу добре відомий "Шантарам" цього автора мене, кажучи образно, три роки тому просто порвав. І чи то я була тоді зовсім іншою, чи то - що більш вірогідно - автор цього разу не дотягнув до поставленої самим же височезної планки, але продовження історії мене не зачепило. Ані сюжетно, ані емоційно, ані літературно. Здавалося, що Робертса просто змусили написати продовження, і він мучився, розтягуючи сюжет за допомогою численних і часто геть зайвих описів людей і навіть дій. От наприклад, замість "завів мотоцикл і поїхав" читач отримує докладний опис того, як герой перекинув ногу через сідло, всівся, як витиснув зчеплення, відпустив гальмо, подивився в дзеркало, повільно рушив, влився в потік автівок, розвинув швидкість... Ну чисто тобі інструктаж для водіїв-початківців (якраз мені це на часі))) Але ж у Робертса я очікувала почитати щось інше. Власне, це "щось інше" у книзі також є. "Шантарам" я цитувала дуже щедро - там справді траплялося багато цікавих, глибоких, мудрих думок. Цитати з "Тіні гори" теж є - не менш мудрі й цінні для мене. Аде їх кількість тут буде меншою. Хоча б тому, що книгу я прочитала лише на чверть. Хто подужав - поділитеся спойлером сюжету? ;) )))

***

Попытка избавиться от любви есть грех против самой жизни.

...образ жизни любого из нас определяется степенью нашей внутренней свободы.

Думаю, если раскрыть абсолютно всю правду о любом человеке, всегда найдется что-нибудь, за что его можно возненавидеть.

Юношеская целеустремленность и юношеское упрямство - величайшие силы из всех, какими нам случается обладать в этой жизни.

Нас формирует не прошлое, а то, какими мы хотим видеть себя в будущем.

Можно уважать права и мнения человека, даже не будучи с ним знакомым. Но самого человека ты сможешь уважать лишь после того, как найдешь в нем что-то достойное этого слова.

...любой черный рынок в мире является продуктом тирании, войн или драконовских законов.

...к финалу своей жизни мы приходим, имея лишь малую толику сверх того, с чем мы появились на свет. И эта малая толика, добавленная к нашей изначальной сущности, и есть наша личная история, принадлежащая только нам самим, а не рассказанная кем-то еще.

...право неотделимо от ответственности и... ответственный художник не должен во имя искусства оскорблять и травмировать чувства других людей. Во имя истины, пожалуй. Во имя справедливости и свободы, согласен. Но не ради одного только самовыражения.

Марк Твен "Принц і жебрак"/Mark Twain - The Prince and the Pauper

Чогось ця книга в мене завжди асоціювалася з дитячою казочкою. Але насправді виявилася глибоким і цікавим історичним твором. Певно, далося взнаки доросле прочитання, як і у випадку зі "Щасливим Принцем" Оскара Вайлда. Але навіть за обсягом твір Марка Твена — справжній роман, у якому для мене особисто чи не найціннішими були саме історичні деталі. Отой Лондонський міст із його особливою атмосферою навіть наснився — після того, як я надивилася в інтернеті його старих зображень))) А що вже говорити про докладні описи різноманітних церемоній королівського двору — як буденних, так і святкових, про одяг, прикраси, пишність в усьому... Ну, й описи іншої сторони життя середньовічного Лондона теж аж переносили до халуп й брудних підворіть жебрацьких районів міста. Якщо ж додати іще купу найрізноманітніших деталей, скажімо зі звичаїв злодіїв та жебраків, то диву починаєш дивуватися, як американець міг написати настільки британську книгу? Але ж зміг... Бо — Марк Твен)))

Галина Пагутяк "Зачаровані музиканти"

Люблю запах книг. І не тільки той, неперевершений, — нового паперу, друкарської фарби або ж пилюки бібліотечних полиць. Є книги, в яких пахне текст. От читаєш  — і настільки поринаєш у нього, що відчуваєш голоси, звуки, дотики і запахи...

Ця книга весь час пахла мені зіллям — отим, яке буяє у нас на Поліссі побіля численних річечок, у вологих ярах, в заболочених лісах. І я опинялася вдома, якщо не тілом, то душею. Вдома я була ще й тому, що не могла вирости в лісі й не знати його духів, чи хатників, чи тих, хто живе у річках, полях і болотах...

А книга — саме про них. І ще про людей, здатних діткнутися до їх таємничого світу, не тільки побачити, а й зрозуміти створінь, які жили на Землі задовго до нас. І про те, що абсолютна більшість людей — сліпа й глуха не тільки до світу з його таємницями, а й до себе самих. І про розуміння інакшості інших. І ще про любов, звісно, бо ж без неї немає повноти життя...