19.01.16

Андрій Курков "Добрий янгол смерті"/Андрей Курков - Добрый ангел смерти

Можна, я відразу почну прискіпуватися до перекладу назви твору - "Лагідний янгол смерті"? От хіба слова "добрий" та "лагідний" - тотожні? Це синоніми? Чи то перекладач записався у співавтори і з доброго янгола зробив лагідного? Втім, якби перекладач взяв на себе аж таку відповідальність, то йому довелося хоча б вичитати текст після машинного перекладу, бо кілька недоречностей останнього я, навіть із температурою, виловила мимохіть.

Втім, причепитися хочеться до всієї книги. Чому? От уявіть собі, що головний герой знаходить не абищо, а схованку українського національного духу. Він животворний - перетворює навіть найзапекліших людино- й україноненависників на чемних, добрих, порядних українців. Поховано цей дух в пісках на Мангишлаці, де відбував заслання Тарас Шевченко. Пахне він корицею, в'їдається в шкіру й не змивається милом. А походить від - увага! - сперми, якою щедро поливали піски Казахстану полишені напризволяще без жінок українські рекрути, у тому числі й Шевченко.

Звісно, основною в романі є детективна сюжетна лінія. Тут тобі й розриті могили, й муміфіковані трупи (та відрізані від них і теж муміфіковані чоловічі статеві органи), і таємничі записи  на полях "Кобзаря", і переслідування, підозри, зброя, наркотики, втеча, повернення... І навіть хеппі енд і любов, от! От тільки, як на мій смак, закручено воно все в якусь непевну кашу, герої невиразні й неживі, легенда про янгола смерті притягнута за вуха (навіть більше, ніж сперма Шевченка), а насолода від читання геть сумнівна. Чи то таки моя температура далася взнаки?

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса ІІІ"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса ІІІ

Гуляючи вузенькими вуличками старого Вільнюса, я якось спіймала себе на тому, що мрію про те, як мріятиму сюди повернутися. Мрії здійснюються)) Й от я вже справді мрію повернутися до найулюбленішого міста у світі. Мрію про те, як ми знову ховатимемося від раптової зливи (а вони в Литві - традиційні) в першому-ліпшому дворику і як натрапимо там на затишне кафе, притулене до старезної фортечної стіни, й подаватимуть у ньому смачнюче пиво й запашну каву, і як ми сидітимемо на дерев'яних лавках й реготатимемо з усього. Бо, певно, пиво та кава в тому місці будуть із домішками безпричинного і щирого сміху. Хм, схоже, що я трошки неправильно коми поставила, бо не "певно" у значенні - "може", а "певно" - у значенні "точно", бо ж це - казковий старий Вільнюс.

А ще уявляю, як довго шукатимемо вхід до найсправжнісінького музею дитинства (у путівниках - Музею іграшок). І як, знайшовши його за поворотом й за великими, замкнутими на сім замків воротами, потрапимо у дитинство й булькнемо в нього з головою - кожен у своє. І гратимемося в машинки, ляльки і морський бій, кидаючи в автомат такі знайомі 15 радянських копійок, а монеток буде ціла купа, й гратися можна буде до безкінечності. А якщо гроші закінчаться - їх тобі видадуть іще - цілу пригорщу! Бо це ж - старий Вільнюс, а він - казковий. Бо тільки тут, зауваживши біля каси, що ви - з України, можна отримати екскурсію щирою українською мовою від гіда-українки. І вийти з музею з брелком, який стане талісманом і рятуватиме від зимової нудьги. І затамувати подих від захоплення, бо якраз над головою в цей час пролітатиме з десяток різнокольорових повтіряних куль - в далекі мандри, звісно ж, казкові.

А ще мрію про те, як замовлятиму бажання, переходячи мостом через Вільнялє - воно точно здійсниться, бо це ж - старий Вільнюс! І як мружитиму очі на сонце, чекаючи, доки приготують смачнющу піцу в улюбленому кафе в Ужупісі. І як ми розгортатимемо сувій із таємничим листом, знайденим в номері готелю, розташованому в старезному будинку посеред лісу. І як наздоганятимемо сина, котрий бігатиме за чужими велосипедами по Кафедральній площі. І як то буде прекрасно - повернутися в казковий Старий Вільнюс, бо до нього не повертатися неможливо... Про це знаємо ми, знають багато наших друзів і знають герої цієї збірки - такої ж казкової, як і перші дві

п.с. Ви ж зрозуміли, що замість відгуку на книгу я поринула у спогади. І це прекрасно, коли книга перегукується з твоїм життям, із найщасливішими моментами у ньому, коли змушує ще раз переживати їх, і переживати щось нове, й вірити в казку, в диво й у те, що все буде добре - бо ж інакше просто не буває.

14.01.16

Штефан Цвайґ "Нетерпіння серця"/Stefan Zweig - Ungeduld des Herzens

Від новел цього автора у мене раніше завжди починало боліти-стискатися серце - такими пронизливими почуттями вони сповнені. Думала: то тому, що була юною й усі кохання-страждання тоді сприймалися гостріше. Тож, беручись за читання роману "Нетерпіння серця", чогось була впевнена, що, навіть попри назву, моє серце залишиться спокійним.

Я помилилася. Чи то особливість мого сприйняття така, чи - пера Цвайга, але все написане, як і раніше, я переживала глибоко і по-справжньому.

У романі говориться про співчуття. Автор вустами одного з героїв навіть визначає два види співчуття, розмежовуючи їх на, грубо кажучи, корисне й не дуже. Останнє і є нетерпінням серця, здатним робити людей нещасними. Але, як на мене, не той, хто співчуває, несе відповідальність за те, як його вчинки, думки та емоції сприймаються, а той, кому співчувають. Бо ж сприймаючи бажане за дійсне й вимагаючи від оточуючих і світу реалізації оцього бажаного лише тому, що ти - той, кому співчувають, а не навпаки, то трошки егоїстично. Чи ні?

Втім, я занадто спрощено розмірковую над занадто складними матеріями. Певно, тому, що не здатна зрозуміти до кінця ні одну, ні іншу сторону співчуття (тут можна звинувачувати мене в черствості))) Штефану Цвайгу було близьким і тому зрозумілим те, про що він писав, бо ж йому довелося побувати по обидва боки барикад. Тому описане в романі йому так боліло, що цей біль передався й моєму серцю - терпляче воно чи ні, не скажу, але те, що досі не зачерствіло, якщо, як і раніше, щемить від творів цього автора, сумніву не викликає...

***

В самом худшем, что случается на свете, повинны не зло и жестокость, а почти всегда лишь слабость
 
Никакая вина не может быть предана забвению, пока о ней помнит совесть.
 
Ведь чтобы мы ни делали, нами чаще всего руководит именнотщеславие, и слабые натуры почти никогда не могут устоять перед искушением сделать что-то такое, что со стороны выглядит как проявление силы, мужества и решительности.
 
 ... важно не то, как берутся за дело — смело или робко, — а то, чем все это кончается.
 
Несчастье делает человека легко ранимым, а непрерывное страдание мешает ему быть справедливым.
 
Сострадание — хорошо. Но есть два рода сострадания. Одно — малодушное и сентиментальное, оно, в сущности, не что иное, как нетерпение сердца, спешащего поскорее избавиться от тягостногоощущения при виде чужого несчастья; это не сострадание, а лишь инстинктивное желание оградить свой покой от страданий ближнего. Но есть и другое сострадание — истинное, которое требует действий, а не сантиментов, оно знает, чего хочет, и полно решимости, страдая и сострадая, сделать все, что в человеческих силах и даже свыше их. Если ты готов идти до конца, до самого горького конца, если запасешься великим терпением, — лишь тогда ты сумеешь действительно помочь людям. Только тогда, когда принесешь в жертву самого себя, только тогда. 

12.01.16

Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"

Ну що ж, все хороше коли-небудь закінчується. Це я про білу смугу в моєму експерименті зі знайомства з укрсучліт. Цього разу методом стіпого тицяння мені не поталанило відкрити книгу "відомого харківського поета" (саме так його пердставляють на більшості сайтів) Ігоря Зарудка. Поезій Зарудка я не читала, зізнаюся. А от прозовий твір оцінити не змогла, настільки не змогла, що не подужала навіть обіцяної собі чверті книги. 

Чесно кажучи, здивувалася, коли дізналася, що авторові цьогоріч виповниться 30, бо склалося враження, що книгу писав 14-річний підліток, а потім її гарненько вичитала й розставила коми вчителька української мови - от якраз із цим у творі все гаразд. А от все решта - й "карколомні пригоди" харківських юних літераторів на п'яну голову, й страждання-сварки-есемески з коханою дівчиною (коханою тому, що й неї гарне довге біляве волосся й милі очі) у стилі "ти осел - сама така", й випендрювання перед самим собою та читачем - все це таке інфантильне, таке банально-примітивне, таке ніяке, що навіть дочитувати його не було ніякогісілького сенсу.

Артур Конан Дойл "Етюд у багряних тонах"/Sir Arthur Conan Doyle - A Study in Scarlet

Перечитавши оповідання про Шерлока Холмса, вирішила, що класичні детективи я переросла й Дойла нічого більше читати. А потім передумала (чи ж я не справжня жінка?))) й узялася за "Етюд у багряних тонах", бо мала її англійською - щоб повправлятися й дізнатися таки історію знайомства Холмса й Ватсона (так-так, я її не пам'ятала). І що ви думаєте? Я отримала колосальне задоволення від книги!

Ні, сама детективна історія, самозакоханість Шерока Холмса (що не кажіть, а він - таки достобіса самозакохана особа), приклади його дедукції мене, як і раніше, залишили байдужою. А от історія в історії - розповідь про вбивцю, який насправді виявився не анти-, а справжнім героєм, мене захопила. Тут тобі й Дикий Захід, і смертельна соляна пустеля, і мормони із їх жорсткими законами, і кохання до смерті, й помста довжиною у двадцять років... 

Що ж, далі перечитуватиму, схоже, Фенімора Купера. Падати в дитинство - то вже з розгону і з задоволенням)))

Елеанор Каттон "Світила"/Eleanor Catton - The Luminaries

Хтось, почувши, що читаю "Світила", про які останнім часом у нас почали говорити (скорше, це пов'язано з перекладом роману російською і його доступністю нашому читачеві), спитав: і як тобі? Замислилася: а справді, як мені? І зрозуміла, що книга викликає почуття затишку. От начебто я сиджу у зручному фотелі біля каміна, окрім потріскування дров, нічого не чуючи, окрім сторінок книги, нічого не бачачи, й нікуди не поспішаю... Це відчуття було постійним, навіть у столичному метро, де не поспішати просте фізично неможливо.

Так от: роман нікуди не поспішає. Й авторка, докладно розповідаючи про події, про людей, про їх думки та відчуття, про Нову Зеландію, море, гори, дощ, дощ, дощ, знову море й гори, й золото, про взаємозв'язки між усіма ними (людьми, морем, дощем, золотом), теж нікуди не поспішає. Й читач, взявши до рук том на 800 сторінок, теж не має нікуди поспішати - в іншому випадку, обирайте книгу меншого обсягу)))

Зізнаюся: я певний дилетант у літературних напрямках та астрології, тож заслужено оцінити те, що роман "вікторіанський" (чогось кожен, хто про нього згадує, на цьому наголошує) і що він прив'язаний до руху світил по небесній тверді, я не змогла. Зате задоволення від книги отримала колосальне. От уявіть собі детектив, дуже закручений детектив із елементами пригод, помножений на... хм, таки вікторіанські (ну от, бачите))) докладність, непоспіх, реалістичність у деталях, увагу до особистості, точніше - до всіх 12 особистостей головних героїв, домішок романтизму тощо - й отримаєте "Світила". 

P.S. Ну от, щойно наткнулася на цю книгу у чиємусь списку літератури, котрий так і називається: "Книги для читання біля каміна"))) Тож нічого нового я не сказала, ех...))

***
Ибо хотя человека судят по поступкам его, по тому, что он сказал или сделал, сам человек судит себя по намерениям, по тому, что хотел бы предпринять, – и суждение такое неизбежно затрудняют не только размах и масштаб фантазии индивида, но и его постоянно меняющиеся критерии сомнений и самоуважения.

Страдание, как подумал он позже, лишает человека способности к сопереживанию, превращает его в эгоиста и заставляет презирать всех прочих страдальцев.

— А что такое удача? Вот скажи, по-твоему, счастливчик — тот, кто останется, или тот, кто уедет?
— По мне, так счастливчик тот, кто может выбрать.

Рассвет – время глубоко личное...

Истинное чувство всегда либо логический круг, либо парадокс, просто потому, что его причина и его проявление – две половинки единого целого! Любовь невозможно свести к списку причин, а список причин в любовь не сложится!

– Мне всегда казалось, что между своим секретом и чужим – большая разница, – наконец проговорил он. – Настолько большая, что хотелось бы мне, чтобы в языке было два слова: одно означало бы, что ты хранишь свой собственный секрет, а второе – что чужой: ты ему, может статься, и не рад, и не искал его, но хранить все равно обещался. То же о любви: есть огромная разница между любовью, которой даришь или стремишься подарить, и любовью, которую желаешь и получаешь.

Если я что и затвердил на собственном опыте, так только одно: как невероятно сложно понять ситуацию с чужой точки зрения.

Если тебе суждено споткнуться, так пусть о высокую гору.

Добрый человек – тот, кто молится и просит, – всегда оптимист. Молитвы ведь обнадеживают.

11.12.15

Оскар Вайлд "Щасливий Принц та інші казки"/Oscar Wilde - The Happy Prince and Other Tales

Навіть не підозрювала, скільки глибоких, ба ні - навіть глибинних емоцій викличе у мене книга з казочками, читаними давно в дитинстві. Те, що ми-дорослі сприймаємо все зовсім не так, як ми-діти, - то банально й очевидно. Це - коли чуєш цей постулат збоку. А коли відчуваєш сам, то це стає відкриттям - насамперед самого себе. Казки, які колись сприймалися як просто цікаві історії, зараз зачепили в мені щось таке, що змушувало переживати, плакати, вгамовувати ниюче серце й озиратися довкруж у пошуках чогось іншого, протилежного - ба забагато у Вайлда болю. Навіть у казках.

Перекзувати й аналізувати їх не буду, просто занотую для себе: "Щасливий Принц" - про пізнє прозріння, про те, що багато речей можна виправити або постаратися виправити, про сенс у жертовності; "Соловей і Троянда" - про жертву, важливу тому, хто її приносить, і непотрібну тому, кому її приносять; "Велетень-егоїст" - про силу любові до життя, до людей, до світу; "Вірний друг" - про прірву між словом і ділом і про те, до чого призводить невміння казати "ні"; "Незвичайна Ракета" - про сліпоту егоїстів і про те, що це не робить їх нещасними.

Ще одну приємну річ подарувала мені ця книга: вперше, читаючи англійською, я насолоджувалася текстом, словами, метафорами. І це було круто!

Олексій Чупа "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов"

Останнім часом мій експеримент з читанням книг сучасних авторів, вибраних наосліп, підсовує дуже вдалі екземпляри, тож поспішила ловити позитивну хвилю і не помилилася.

Судячи з назви, "10 слів про Вітчизну" мала б бути книгою про любов до Батьківщини тощо. Але вона - про просто любов. Про довіру, про брехню, про пристрасть, про щастя, про розуміння та нерозуміння і ще про багато чого. Ну, й про любов до України також, бо ж коли її, Україну, й не любити по-справжньому, як не тоді, коли знаходишся далеко від неї? 

Герої - молода пара - чкурнули за кордон у пошуках кращого життя. Але якщо для хлопця "краще життя" полягало в зароблянні більшої кількості грошей, то для його супутниці - в одноосібному володінні коханим. Але, як часто буває, все пішло не так... Долею випадку утворився такий собі банальний любовний трикутник, сутність якого я вам, звісно, не розкриватиму. Скажу лишень, що в цьому плані я не повірила героєві - занадто він ідеальний (а я, як вже знають ті, хто мене читає більш-менш постійно, не вірю в ідеальність людей загалом і героїв книг зокрема))). 
Цікаві роздуми автора про брехню й любов. Відчувається, що десь-колись на цьому людина спіткнулася, але у твердження, що любов тримається на брехні, я не вірю.
Задля завершеності казкового принципу триєдності я мала б згадати ще одну річ, якій не повірила, але не робитиму цього - бо все інше у книзі мене підкупило. Й нібито банальний, але все одно цікавий сюжет. І гарна мова та чудові метафори. Й розмірковування політично-історичні. І певна наївність героя. Й хеппі-енд. І вплетена в книгу ще одна книга з кількома варіантами фіналу, жоден із яких не повторився в реальному житті літературних героїв (звучить, як нонсенс, та все ж...)))

Цитату лише одну відзначила для себе, але  хочу обов'язково нею поділитися: "А може, ваша [українців] проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам'ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтеся обгрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка – ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, який, до слова, не так багато, тут ми (поляки - ред.) з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не цінуєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!"

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

Халед Хоссейні "І відлуння летить горами"/Khaled Hosseini - And the Mountains Echoed

Про силу книг Хоссейні, певно, чули всі книголюби. Тим, хто її ще не відчув, я конче раджу почитати його романи - всі три, написані ним на сьогодні. Й навіть не думайте про те, що зможете визначити, який кращий чи слабший із трьох - книги різні, але в них є щось таке, що бере за живе й не відпускає.

"І відлуння летить горами" - книга-пазл. Тут немає одного головного героя, так само, як і немає прямої сюжетної лінії. Натомість є люди, життеві дороги яких доля так чи інакше перетинала, подекуди поєднувала, але в основному - розводила в різні боки. Але навіть оті випадкові зустрічі, недовгі розмови, дрібні вчинки відлунням поверталися до кожного: до когось - добрим, до когось - ні.

Як і  в інших книгах Хоссейні, в центрі цієї - Афганістан та афганці. Проте моя увага зосередилася на іншому: на стосунках батьків і дітей. В романі змальовано життя кількох поколінь кількох - абсолютно різних за статусом, країною, характерами - родин, тож, говорячи науковими термінами, вибірка достатня для якихось висновків. А вони у мене склалися такі: попри всю прив'язаність батьків до дітей і їх бажання керувати життям останніх задля їхнього ж блага, потрібно завжди пам'ятати, нагадувати собі, іншим про те, що діти мають парво на своє життя, на свої помилки, на свій вибір і на відповідальність за нього. 
..."Я горджуся тобою", - сказала одна героїня синові, який, не послухавшись її бажань, став тим, ким хотів стати. І вона справді це відчувала.
..."Я не зможу жити без тебе", - сказав інший герой своїй доньці, і вона не стала ніким, окрім чемної слухняної доньки.
..."Я чекала вді тебе іншого!" - заявила ще одна мама прийомній доньці, і та все життя шукала відповідь на питання: чого саме - іншого? І мучилася почуттям вини.
..."Я люблю тебе більше, ніж себе" - подумав ще один герой, і... продав улюблену доньку багатій родині, щоб вона мала інше - краще - майбутнє...

Про що іще книга? Про відданість і дружбу. Про любов брата й сестри. Про кохання двох чоловіків у 50-ті роки минулого століття в Афганістані. Про пошуки себе у великому світі. Про порядність й непорядність. Про силу духу й слабкість. Про жіночу долю й жіночі жертви, в якій культурі чи країні жінка не жила б. Про прощення - себе в першу чергу. І про те, що всі наші вчинки, слова, дії повертаютсья до нас, замикаючи, рано чи пізно, коло нашого життя.

***
Если культура - это дом, то язык - ключ от входной двери, и ко всем комнатам внутри. Без языка...заплутаешь, останешься бездомной, без полноценной самоидентичности.  

Это важно - знать такое, знать свои корни. Знать, где начался как человек. А нет - вся жизнь кажется ненастоящей. Как будто пропустил начало истории и теперь на середине пытаешься разобраться.  

Чтобы быть храбрым,нужно иметь,что терять .

Вот что гноит, портит мамину доброту, ее акты спасения и храбрости. Тень задолженности. Требования и обязательства, которые она взваливает на спасенного. Свои благодеяния она использует как валюту: обменивает их на преданность и верность. 

Ничего не поделаешь, я вижу двоих людей, но они вместе лишь из генетического долга, обречены смущать и разочаровывать друг друга, и для каждого дело чести - перечить другому.  

Людям нужны виноватые, из плоти и крови, кого удобно считать источником их тягот, кого можно обвинять, на кого злиться. 

Из этих его нежных, чуть испуганных слов я поняла, что отец мой - раненый человек, а любовь его ко мне-истинна, безбрежна и вечна, как это небо, и всегда будет мен тяготить. Такая любовь рано или поздно загоняет в угол и ставит перед выбором: вырывайся на свободу или оставайся и выдержит все ее давление, даже если она втиснет тебя в нечто меньшее, чем ты сам...

Веревка, что некогда вытянула из омута, может стать петлей на шее.

Все это в одном слове: война. Или, вернее, - войны. Не одна, не две, а много войн, больших и малых, справедливых и неправедных, войн с переменным составом предполагаемых героев и злодеев, и каждый новый герой заставляет все больше тосковать по старому злодею.

Некоторые люди ощущают свою несчастность, как другие - любовь: уединенно, остро, беспомощно. 

У большинства людей бывает наоборот. Они думают, что живут тем, чего хотят. Но на самом деле их ведут страхи. То, чего они не хотят.

Я постиг, что мир не видит тебя изнутри, его нисколько не волнуют твои надежды, мечты и скорби, что скрыты под кожей и костями. Вот так все просто, абсурдно и жестоко.

Творческий процесс - неизбежно занятие воровское. Копните под любое прекрасное литературное произведение - и обнаружите все мыслимые бесчестья. Творчество - намеренное осквернение жизни других людей, превращение их в невольных и нечаянных участников. Вы воруете их желания, мечты, прикарманиваете их недостатки, их страдания. Берете то, что вам не принадлежит. И делаете это осознанно.  

История - она как поезд в пути: неважно, когда ты вскочил в него, рано или поздно доберешься до нужной станции.

Говорят, найди, дескать, назначение в жизни и исполняй его. Но бывает так, что лишь после того, как прожил жизнь, осознаешь, что имел назначение, причем такое, что и не приходило тебе в голову.

Вешать на рекламную доску свои добрые дела - пошло. Делать такие вещи надо тихо, с достоинством. Доброта - это больше, чем подписывать чеки на публике. 

Подозреваю, правда в том, что все мы ждем, когда, невзирая ни на что непреодолимое, с нами произойдет нечто исключительное. 

Мне следовало быть добрее. Об этом никогда не жалеешь. Никогда себе не скажешь, когда состаришься: "Ах, не надо было так хорошо с тем человеком обходиться". Так никогда не будешь думать. 

Я не хотела, чтобы ее превратили — против ее желания и естества — еще в одну старательную печальную женщину из тех, что помешаны на пожизненном тихом рабстве, в вечном страхе показать, сказать или сделать что-нибудь не так. Из тех, какими восхищаются на Западе — тут, во Франции, к примеру, — и превращают их в героинь за их тяжкую жизнь, восхищаются на расстоянии — те, кто не осилит и дня на их месте. Из тех, чьи желания притупляются, чьи мечты заброшены, и все же они — что хуже всего, месье Бустуле, — при встрече улыбаются и делают вид, что не имеют никаких тревог. Будто живут такой жизнью, какой можно позавидовать. Но стоит присмотреться, и вы увидите беспомощный взгляд, отчаяние — оно разоблачает все их благодушие. 

Поживи с мое, — ответил дэв, — и поймешь, что жестокость и благодеяние — оттенки одного цвета.

 


04.12.15

Євген Гуцало "Голодомор"

Ще одна повість Євгена Гуцала про один із найстрашніших періодів нашої історії. Така ж, як і раніше прочитана "Мертва зона", пронизливо-болюча й чесна часом до неприємності в отому прямому визнанні: окрім прийшлих, голодомор робився й руками своїх, місцевих - по суті, власними руками. 

Автор, описуючи долю родини Гаркуші - одного з "розкуркулювачів", чиї діти теж помирають від зорганізованого в тому  числі й батьком голоду, ніби "карає" його за це. А за що ж покарано всіх інших? Проте на це питання також можна знайти відповідь. От хоча б за жорстоке вбивство чужого хлопчини, у котрого знайшли поцуплену в церкві ікону. Ікону, до речі, осліплений у приступі жаги справедливості гурт селян також розбив і потоптав... І не помітив. Так само, як не помітили селяни, що зробили з доброї й ні в чому не винної Юстини людоїдку... Так само, як Павло Музика "не бачив", як помирають одне за одним сусідські діти, нічого не роблячи для їх порятунку. Так само, як не зважає Карпо Гнилоквас на те, мертву чи ще живу людину везе до ями, бо ж за обох отримає півфунта хліба.

У невеликій повісті аж густо від яскравих образів-історій. Це й дзвінкоголоса Галя, котра зійла з глузду. І сестри Олька та Горпина, які поділили між собою чоловіка. І Домка, що доглядає за сестрою в летаргійному сні. І любов та ревність згаданого вже Карпа Гнилокваса. Й щедрість Юстини. І сльози новоприбулої дружини нового начальника - ніби прохання прощення за все. І немовля, знайдене в лісі вчителем - ніби символ оновлення й виживання.

А ще на ляп наткнулася: пісня "Катюша", котра звучить у повісті, була написана вже після Голодомору... Але то - з іншої опери.



29.11.15

Мішель Уельбек "Карта і територія"/Michel Houellebecq - La Carte et le Territoire

Уельбек належить до авторів, яких я люблю читати і які мене не розчаровують, що вони не написали б. Таких, порівняно з кількістю прочитаних мною книг, досить небагато: Маркес, Теодор ДрайзерРемарк, Умберто Еко, Жозе Сарамаго, Макс Фрай, Халлед Хоссейні, фантасти Дяченки, Діна Рубіна...

Уельбека, проте, не можна читати всього підряд, запоєм, бо є загроза, що його депресивність (а всі, прочитані мною, твори автора є такими) накриє читача з головою, й  повернутися до реального життя буде надто важко. А от дозовано - по роману в рік - його не лише варто, а й треба читати, щоб зрозуміти багато чого про людей.

"Карта і територія" розповідає про митців і їхні дивацтва. Якось поміж рядків ненав'язливо прочитується постулат про те, що справжні митці - завжди диваки, бо дозволити собі бути таким паралельно означає дозволити собі бути творцем. Текстів, фотографій чи живопису - неважливо. Той, хто навертається до так званого "нормального" життя, втрачає дар творення. Це чітко видно на протиставленні головного героя - художника-дивака і його батька - успішного архітектора. Щоб стати таким, батько мав відректися від себе творця. Обоє, зрештою, помирають від однієї хвороби. Але один помирає щасливим творцем, інший - нещасною нормальною людиною.

У романі автор знайомить читача із собою. Так-так, одним із героїв книги є письменник Мішель Уельбек (втім, іще багато сучасних французьких відомих митців також). Впускаючи читача в своє життя, автор раптово... вбиває себе. Точніше, свого героя, причому, настільки жахливим чином, від якого навіть досвідчених поліцейських вивертає. А роман з розміреної оповіді про внутрішнє (і трошки зовнішнього) життя художника перетворюється на... детектив.

Фінал книги символічний: все гине, гниє, щезає - люди, їх фото, пам'ять про них, речі, зроблені їхніми руками. Лишається лише Природа в первозданному рослинному вигляді, в постійному вмиранні й народженні, в силі трав і дерев, які панували б на планеті, якби з ними не боролися люди й машини...


26.11.15

Агата Крісті "Вбивство у Східному експресі"/Agatha Christie - Murder on the Orient Express

Я вже якось тут жалілася на погане сприйняття мною класичних детективів. Тоді мені наполегливо порадили почитати "Вбивство в Східному експресі". Так от - я його прочитала. І не стільки для того, аби переконатися, що з класикою ніщо не зрівняється, скільки тому, що мала цю книгу англійською мовою, тож вирішила повправлятися. Останнє вийшло)))

А от щодо першого - порівняння класичних детективів із сучасними, то я таки лишилася прихильницею новітнього підходу до написання творів у цьому жанрі. Поруч із закрученим сюжетом і пошуками вбивці (я, як завжди, не здогадалася, хто це) мені хотілося б бачити глибоке занурення в психологію героїв, щоб мурашки по шкірі й холод поза спиною, як, приміром, під час читання "Гострих предметів" Гілліан Флінн. А тут - просто сюжет і просто констатація фактів...

Ага, "ваша галя балувана" - до Агати Крісті придиратися, то геть треба, мабуть, книжлк перечитатися)))

24.11.15

Міла Іванцова "Живі книги"

Я трошки закинула свою пригоду з читання книг українських авторів, вибраних наосліп (розповіді про попередній досвід ТУТ й ОСЬ ТУТ), але чисто випадково відкривши в рідері книгу, написану Мілою Іванцовою, про яку раніше навіть не чула, згадала й виправляюся, бо ж обіцяла...))

Так от: я вдячна випадковому "тицю" й авторці за чудову, теплу, оптимістичну, позитивну, київську й книжкову книгу! Давно мені не читалося так гарно (кращого слова годі підібрати). Герої гарні, сюжет гарний, місто гарне, мова гарна, фінал гарний... Просто концентрат якогось антидепресанту, так потрібного пізньої осені.

От щойно зрозуміла, що ганити книгу, яка не сподобалася, мені набагато легше, ніж хвалити ту, яка принесла купу задоволення. Дивно. Тож спробую виправитися й окрім захоплених "ахів" додати трохи конкретики.

Отож, герої. Я їм повірила - абсолютно усім. Й нещасній покинутій Амалії, й успішному Вікторові, й жвавій і такій сонячній та сильній юній Женьці. Повірила, бо сама знаю точнісінько таких - депресивних й оптимістичних, закоханих і розчарованих, готових вмерти, ні на що не зважаючи,  й готових жити незважаючи ні на що... Навіть такий кіношно-голівудський гепі-енд, яким завершила роман авторка, не зіпсував основного посилу її книги: в житті можливі історії, закручені віртуозніше, аніж це можна зробити у книгах, скорше, підкреслив його.

Мова. Часом аж надто прискіплива (визнаю, часом можу аж занадто до цього чіплятися), тут я на мову книги якось навіть не зважала. І це не тому, що вона якась не така чи занадто така, вона просто настільки жива й органічна, без недоречностей і зайвих викрутасів, що її, наче те повітря, просто не помічаєш.

Сюжет. От якби я зібралася написати роман, він був би якимось таким: із переплетіннями людських шляхів, на перший погляд випадковими, але насправді... Насправді ж усе йде так, як має йти... І в книзі, і в житті...

Джордж Орвелл "Зубожілий в Парижі й Лондоні"/George Orwell - Down and Out in Paris and London

Це - перша книга, яка вийшла під всесвітньовідомим (уже) іменем, а насправді - псевдонімом Еріка Блера. Книга документальна, бо ж написана на основі того, що пережив сам письменник. Але від документальності вона аж ніяк не стала менш захоплюючою - життя, точніше, виживання бідняка-босяка-бродяги в двох прекрасних столицях не може не захопити. До того ж, Орвелл так майстерно описує всі придибенції, які спіткали паризького плонжера (посудомийника в ресторанах) та лондонського безпритульного, що про документалізм, котрий зазвичай асоціюється з чимось нудним, забуваєш зовсім.

Насправді від відносного достатку до повного зубожіння не так і далеко. Автор, котрий пройшов увесь шлях донизу, а потім вгору, відчув це на власній шкурі й намагається донести своїм читачам й отриманий досвід - для їх самостійних висновків, й готові власні міркування та висновки. В Орвелла сформулювалася ціла теорія того, чому бідняків багато й навіщо вони суспільству треба. Звучить вона дещо по-соціалістичному, що й не дивно для його світогляду версії 1933 року, але має під собою основу навіть з точки зору сучасності.

Хочу ще відзначити позитивність, оптимізм та певну гумористичність книги, яка ані за сюжетом, ані за темою не мала б такою бути. А ще я тепер маю колосальні знання про кухонні нюанси фешенебельних ресторанів (майже сторічної давності, але не думаю, щоб щось там кардинально помінялося). А ще я почала брати всі листівки з протягнутих в метро й переходах рук. Чому? В книзі про це написано...

***
За точность, отнюдь не за превосходство в ремесле, предпочитают поваров мужчин.

Неопрятность присуща отелям и ресторанам, цель которых не накормить, а сразить шиком. Работник слишком занят подачей пищи, чтобы помнить, что эту пищу едят.

Попробую, не трогая причин чисто экономических, показать, каким милым ощущением может сопровождаться мысль о людях, обреченных всю жизнь соскребать грязь с тарелок. Ведь многим (многим из живущих весьма неплохо) эта мысль несомненно мила. Как утверждал Катон, раб должен работать всегда, когда не спит. Нужен или не нужен его труд, неважно; он должен работать, так как работать само по себе хорошо – для рабов, во всяком случае. Тезис живучий, на его основе и наворочены горы всяческой бесполезной траты сил. Я полагаю, инстинктивное желание навеки сохранить ненужный труд идет просто из страха перед толпой. Толпа воспринимается как стадо, способное на воле вдруг взбеситься, и безопаснее не позволять ей от безделья слишком задумываться. 


Если бродяга, так не значит, чтобы думать про один чай-с-бутером.

Нищета избавляет от общих правил так же как деньги от труда.

Пыль чрезвычайно избирательна: пока вы хорошо одеты, она минует вас, но лишь появитесь без галстука, облепит со всех сторон.

Хотелось бы добавить пару слов насчет социального статуса нищих, так как, пообщавшись с ними и обнаружив в них обычнейших людей, нельзя не задуматься о том странном отношении, которое к ним проявляет общество. Бытует ощущение некого качественного различия между нищим и приличным, «работающим» человеком. Нищие – особое племя изгоев подобно ворам и проституткам. Работающий «трудится», а нищий «не трудится», являясь натуральнымпаразитом. Он, что всем очевидно, «не зарабатывает» свой хлеб, как его «зарабатывает» каменщик или литературный критик; это просто досадный нарост на теле общества, терпимый в силу гуманизма нашей эпохи, но по сути презренный.
Тем не менее, взглянув поближе, обнаружишь, что качественной разницы в добывании средств у нищих и огромного числа солидных граждан нет. Говорят – нищие не работают. Но что же тогда работа? Землекоп работает, махая лопатой; счетовод работает, итожа цифры; нищий работает, стоя во всякую погоду на улице, наживая тромбофлебит, хронический бронхит и т п. Ремесло среди прочих ремесел. Бесполезное? Совершенно. Но и множество очень уважаемых профессий совершенно бесполезны. Как представитель социальной группы нищий часто даже выигрывает в сравнении с иными: он честнее продавцов патентованных снадобий, благороднее владельцев воскресных газет, учтивее торговцев-зазывал – словом, это паразит хотя бы безвредный. От общества он редко берет больше, чем требуется для элементарного выживания, и – что должно его оправдывать согласно принятым этическим воззрениям – сполна, с избытком платит своими муками. Не думаю, что в нищих есть нечто, позволяющее выделять их в отдельный класс людей или дающее большинству сограждан право их презирать.
Тогда вопрос – почему нищих презирают, презирают дружно и повсеместно? Полагаю, по той простой причине, что зарабатывают они меньше всех. На деле никого ведь не заботит, полезен или бесполезен труд, высокопродуктивен или паразитичен; требование одно – работа должна быть выгодной. Весь современный мир твердит про деловую активность, эффективность, социальную значимость, но содержит ли это что-либо кроме «добывай деньги, добывай законно, добывай как можно больше»? Деньги стали главнейшей мерой достоинства. По этому тесту у нищих ноль очков, вот их и презирают. Сумел бы нищий зарабатывать десяток фунтов в неделю, профессия его сразу вошла бы в ранг уважаемых. Реально глядя, нищий такой же бизнесмен, как остальные деловые люди, с тем же стремлением урвать где можно. Честью своей он поступается не больше основной части современников; он всего лишь ошибся – выбрал промысел, на котором невозможно разбогатеть.


Очевидно, оскорбительным слово становится лишь потому, что его таким назначают и воспринимают, независимо от лексической основы. Значение слов, в особенности бранных, это всегда лишь выбор общественного мнения

Ошибка думать, что уволенный горюет лишь о потере заработка; нет, простому некнижному человеку, у которого в костях врожденная привычка трудится, работа нужна даже больше, чем деньги. Люди с образованием еще способны переносить вынужденное безделье, одно из худших зол нищеты...

Любопытна человеческая уверенность в праве поучать, наставлять вас на путь истинный, едва доход ваш падает ниже определенной суммы.

Принимающие подаяние практически всегда глубоко ненавидят благодетелей (многократно доказанное свойство человеческой натуры), и под прикрытием толпы дружков нищий свою тайную ненависть всегда проявит.

22.11.15

Амелі Нотомб "Гігієна вбивці"/Amélie Nothomb - L'hygiène de l'assasin

Амелі Нотомб - це моє відкриття цієї осені! Захоплюючий текст - саме текст, а не сюжет (хоча він також вартий особливої уваги, але про це - пізніше), така собі гра слів і їх значень, гра, яка затягує читача, змушує його вдивлятися-вслухатися глибше, ближче, прискіпливіше, щоб... Щоб обломатися в певний момент. І тут я вже про сюжет: в отой "певний момент" герой раптом стає антигероєм, і весь раніше прочитаний текст сприймається зовсім по-іншому...

Текст дуже філологічний. Колеги, які прочитали (чи прочитають) цю книгу, погодяться з тим, що від вдалого поєднання слів можна отримати колосальне, саме філологічне, задоволення.

Мало того, текст - літературознавчий. Сприймати чи не сприймати літературу взагалі, як сприймати, яку літературу, чому й для чого? Ставили собі коли-небуть такі запитання? Певно, всі залюблені в читання люди про щось подібне міркують. Так от: якщо ви серйозно шукаєте відповідей на ці запитання, то в книзі ви їх... ні, не знайдете. Просто переформулюєте, а це, можливо, допоможе в пошуках.

І ще про сюжет: от подумалося, що насправді ж це - детектив. Ага, трошки містичний, трошки казковий, трошки інтелектуальний, але - детектив. Детектив, який - о, невже я це пишу??? - хочеться цитувати.

***
Нет, поверьте мне, мало, очень мало на свете книг, написанных из добрых побуждений. Эти шедевры создают в скотстве и одиночестве, зная, что после того, как швырнут их в лицо всему миру, жизнь станет еще более одинокой и скотской. Это естественно, ведь главное отличительное качество бескорыстной доброты – она неузнаваема, непознаваема, невидима и неподозреваема, ибо если благодеяние заявляет о себе, оно уже не бескорыстно.

По-настоящему умный и широко мыслящий человек никогда не стал бы выклянчивать объяснения. Только быдло стремится все объяснить, включая и то, чему объяснения нет.

Так уж устроен род людской,что даже самые здравомыслящие его представители готовы бросить все — свою молодость, здоровье, любовь, друзей, личное счастье и еще многое другое — на алтарь иллюзии под названием вечность.

Да, мои книги опаснее войны, потому что от них хочется сдохнуть, а от войны, наоборот, хочется жить.

Возьмите хоть Гомера – он сегодня знаменит как никогда. А много ли наберется подлинных читателей подлинной «Илиады» и подлинной «Одиссеи»? Жалкая горстка плешивых филологов, не более того, – ведь вы, надеюсь, не станете причислять к читателям тех немногих полусонных лицеистов, что еще долдонят на школьной скамье Гомера, думая при этом о «Депеш Мод» или о СПИДе. Вот по этой-то поистине замечательной причине Гомер – классика.

Есть и такие люди, их много, что владеют высшим пилотажем: умеют читать, не читая. Как аквалангисты, проплывают они сквозь книгу, ничуть не вымокнув... Это читатели-водолазы. Они составляют подавляющее большинство читательской массы, однако я слишком поздно узнал об их существовании. Я так наивен. Я воображал, что все читают так, как читаю я, а я читаю как ем: это означает не только жизненную потребность, главное – прочитанное усваивается моим организмом и изменяет его компоненты. Поев, скажем, колбасы, человек становится иным, чем поев икры; точно так же, почитав Канта (боже упаси!) он становится иным, чем почитав Раймона Кено. Я говорю: «человек», но следовало бы сказать: «я и немногие другие», потому что большинство людей, закрыв Сименона ли, Пруста ли, остаются теми же, какими были, ровным счетом ничего не утратив от себя прежних и ничегошеньки не приобретя. Прочли – и все; в лучшем случае знают теперь «про что книга». Не подумайте, будто я преувеличиваю. Сколько раз я спрашивал вроде бы умных людей: «Эта книга вас изменила?» В ответ на меня смотрели круглыми глазами, недоумевая: «Почему, собственно, она должна была меня изменить?»

– Не кажется ли вам, что всякий человек, осознанно или нет, смотрит на все другими глазами, прочитав ту или иную книгу?
– О нет! Только сливки читательской массы на это способны. Остальные продолжают видеть мир, оставаясь в первозданной серости. Заметьте, я говорю только о читателях, которые сами по себе редкость. Большинство людей вообще не читают. По этому поводу хорошо сказал один умный человек, запамятовал, как его звали: «В сущности, люди не читают, а если и читают, то не понимают, а если и понимают, то забывают». В самую точку, вы не находите?
– В таком случае участь писателя трагична?
– Если и трагична, то причина, конечно же, в другом. Это же большое благо, если вас не читают. Можно многое себе позволить.


- Вы с ним встречались?
-Нет, берите выше: я его читал.

Ненавидеть людей есть тысяча причин. Лично для меня главная – это их криводушие: тут они неисправимы. Это криводушие, кстати, сегодня как никогда в чести. Я пережил разные времена, сами понимаете, и могу вас заверить, ни одно не было мне так ненавистно, как нынешнее. Криводушная эра в полном смысле слова. Криводушие – оно ведь куда страшнее вероломства, двуличия, подлости. Кривить душой – значит лгать в первую очередь себе самому, и даже не ради успокоения совести, а ублажая свою натуру красивыми словечками вроде «стыда» и «собственного достоинства». Это значит лгать и другим тоже, но добро бы ложью честной и злонамеренной, из корысти, так нет – сами-то чистенькие, и ложь лицемерная, мелкая, ее выдают с улыбочкой, как будто вам это должно доставить удовольствие.

 Во-вторых, я ненавижу женщин за то, что они по природе своей жертвы. Мерзкое вообще племя – жертвы. Истребить бы его под корень, может быть, тогда наконец наступила бы спокойная жизнь, а жертвы тоже не остались бы в обиде, получив то, чего хотят, – мученический венец. А женщины – жертвы самые злостные, ибо они – жертвы в первую очередь женщин же. Если хотите заглянуть на дно чувств человеческих, выясните-ка на досуге, какие чувства питают женщины к себе подобным, и вы содрогнетесь от таких глубин лицемерия, зависти, злобы и подлости. Видели вы когда-нибудь, чтобы две женщины сошлись в честном кулачном бою или хотя бы от души выбранили друг дружку? Нет, у них приняты удары в спину, гадости исподтишка, от которых куда больнее, чем от прямого в челюсть.

  В прошлом не было места криводушию: от женщины не скрывали ее низшего положения и обращались с ней соответственно. Сегодня же все куда гнуснее: женщина по-прежнему ниже мужчины – она все так же безобразна, – но ей зачем-то рассказывают сказки о равенстве. Она, конечно, в это верит, поскольку еще и глупа. А между тем с ней продолжают обращаться как с низшим существом, и разница в зарплате – даже не главное тому свидетельство. Есть другие, куда более серьезные: женщины отстают от мужчин во всех областях, начиная с любви, – ничего удивительного при их уродстве, скудоумии и омерзительно стервозном нраве в придачу, который они по любому поводу показывают. Судите сами, до чего лжива система: внушать уродливой, глупой, злобной и непривлекательной рабыне, что она имеет те же шансы на старте, что и ее господин и повелитель, у которого их заведомо впятеро больше.

– Что же вас так сильно разочаровало?
– Все. Мир скверно устроен, вернее сказать, скверно устроена жизнь. Криводушие нашего времени еще и в том, что принято провозглашать обратное. Нет, вы слышите этот дружный восторженный визг: «Жизнь прекра-а-асна! Мы любим жизнь!» Я готов лезть на стенку от таких глупостей.
– Эти глупости, может быть, говорятся от души.
– Я тоже так думаю, и это еще хуже: значит, криводушие проникло всюду и люди верят в этот вздор. У них дерьмовая жизнь, дерьмовая работа, они живут в кошмарных дырах с отвратительными спутниками и пали так низко, что зовут это счастьем.


Пакостей от литературы не счесть: подумайте, сколько деревьев срубили на бумагу, сколько места заняли книжные склады, во что обошлась печать и сколько денег утечет из карманов будущих читателей; подумайте, как эти бедняги будут дохнуть со скуки, читая книги, как измучаются совестью те несчастные, что купят их, да так и не отважатся прочесть, как истомятся добросовестные дурни, что прочтут и не поймут, и главное – какие пустые и напыщенные разговоры будут единственным результатом прочтения или непрочтения…

Простая скромная рука способна одна воспроизвести такое сложное, требующее затрат, трудное в осуществлении и отягощенное моральными категориями действо, как секс, – это ли не диво? Славная рука, безотказная и непритязательная, доставляет не меньше (если не больше!) удовольствия, чем докучливая и дорогостоящая женщина, – это ли не чудо?

Темы диссертаций вообще меня смешат и умиляют: до чего трогательны эти школяры, пыжатся, чтобы быть «как большие», и пишут чушь под замысловатыми заглавиями, за которыми кроется банальнейшее содержание, – так в ресторанах, претендующих на изысканность, заказав блюдо со звучным названием, получаешь обыкновенное яйцо под майонезом

За перо берутся, когда нет слов, это величайшая тайна – переход от несказанного к высказанному

В сущности, теоретики «нового романа» были большие шутники: творческий процесс не изменился ни на йоту. В несовершенном и бессмысленном мире писатель вынужден быть демиургом. Без его умелого пера мир остался бы неупорядоченным, а истории людей обрывались бы в зияющую пустоту. 

Посмотрите вокруг, посмотрите на себя: мир полон убийц – людей, позволяющих себе забывать тех, кого они будто бы любили. Забыть кого-то – вы когда-нибудь задумывались о том, что это значит? Забвение – безбрежный океан, воды которого бороздит один-единственный корабль – память. У подавляющего большинства людей это утлое суденышко, то и дело дающее течь, а правит им капитан без души и совести, помешанный на экономии. Знаете ли вы, что означает это гнусное слово? Ежедневно, ежечасно избавляется он от лишних, по его мнению, пассажиров. А знаете, кто эти лишние? Негодяи, зануды, дураки? Ничего подобного: за борт выбрасывают тех, кто больше не нужен, – тех, кем уже попользовались сполна. Они отдали нам лучшее, что у них было, – что с них еще взять? Так и нечего им зря занимать место, за борт, за борт без жалости – опля! – и их поглощает беспощадная пучина. Вот, мадемуазель, как осуществляется в полной безнаказанности самое обыденное из убийств. 

Рано или поздно наступает пора оставить чужое грязное булье и начать пачкать свое.