Валерій Фрід "58 з половиною, або Записки табірного придурка"/Валерий Фрид - 58 1/2, или Записки лагерного придурка

"Придурок" тут означає зовсім не те, що ми звично бачимо у цьому слові. В таборах ГУЛАГу придурками називали тих, хто відлинював від загальних робіт, а влаштовувався на щось вигідне, як-от бухгалтерія, хліборізка чи ще щось. Ви вже здогадалися, що автор цього автобіографічного твору, а точніше - мемуарів пройшов радянські табори, про що й пише.

На відміну від Солженіцина, Фрід про все розказує з почуттям гумору. Ні, каже він, насправді було зовсім невесело сісти на 10 років за те, чого не тільки не вчиняв, а навіть і не думав робити, але отакий вже, певно, характер має людина - радіти життю, що б там не було. Й оці радощі, гіркі радощі зека й каторжника, описує в книзі. Часом читач теж починає посміхатися, хоча здебільшого хочеться вити від того, що довелося пережити нашим багатостраждальним предкам.

"Який маразм! Яка дурість! Якась утопія й паралельна реальність!" - подумки вигукувала я раз-по-раз, читаючи, як фабрикувалися тисячі й тисячі справ і як мільйони людей мовчки йшли на заклання. Але чогось часом мене таке дежавю настигає, бо сьогодні чиняться ті ж самі речі, й тисячі людей радіють від того, що інших карає система, для котрої немає не винних, є просто, як кажуть у відомому медичному анекдоті, недообстежені, тобто - незасуджені. За що? А то вже неважливо...

Найбільше звертала увагу, звісно, на згадки про "бандерівців" та "литовських бандитів". Їх автор - зек із досвідом - чітко виокремлює в окрему групу - то були ані злодії, ані інтелігентні політичні, то були воїни, які трималися разом і жили за своїми законами. Шкода, що отаких-от документальних свідчень не так багато збереглося. Але ті, які є, дають привід гордитися тим, що я - бандерівка))

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів"

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики))

Painting & Reading. Part 4/

Albert Chevallier Tayler (1862-1925) - Альберт Тайлер, Великобританія

Andrei Belichenko (1974) - Андрій Беліченко, Казахстан, РФ.

Carl Adolf Gugel (1820 – 1885) - Карл Гугель, Германія

Carlton Alfred Smith (1853-1946) - Карлтон Сміт, Великобританія

Борис Віан "Піна днів"/Boris Vian - L’Écume des Jours

Абсолютно нестандартна книга - для мене, принаймні. Книга про любов - до жінки, до друга, до книг, але все відбувається в настільки неймовірному світі, що інколи у мене виникало запитання про здоровий ґлузд то - автора, то - мене, бо уявити оті всі живі сосиски, краватки, сонця в коридорі, риб із водопровідних кранів, піаноктейль (піаніно, яке змішує коктейлі), розмовляючі хмарки, квіти-вбивці, теплицю для гвинтівок, розумних мишок, старіючі будинки і ще багато всякого було важко. Навіть з'явилося запитання: а як оце все можна візуалізувати? Хм, виявилося, що знайшлися бажаючі, бо книгу екранізували аж чотири рази! Останній - торік, із улюбленою Одрі Тоту в головній ролі. Трохи віддихаюся і таки подивлюся, бо цікаво, як інші уявили собі той фантастичний світ.

Якщо ж подивитися на зміст роману, то він - досить глибокий. Справжня любов дійсно здатна на жертву. Фанатизм - то насправді погано. Дружба - велика цінність. Робота робить із нас машини і вбиває, якщо вона - не улюблена. Гроші або ж їх відсутність змінюють якість нашого життя. Зрештою, ми всі помремо. Що, власне, і стається з ледь не всіма героями книги.

Дивно, але не можу однозначно сказати, що книга сподобалася, так само, як і - що не сподобалася. Це дуже рідко в мене буває, але тут - однозначний варіант: ні те, ні се.

Вірджинія Вулф "Міссіс Деловей"/Вірджинія Вулф "Міссіс Деловей"/Вірджинія Вулф "Міссіс Деловей"/Virginia Woolf - Mrs. Dalloway

Колись давно в рамках моєї першої філологічної освіти щось її я читала. Але не пригадую, ані що саме, ані про що воно було. Певно, тоді ще не дозріла. Бо зараз книгу Вулф не читала - пила й насолоджувалася, втамовуючи спрагу, викликану потребою емоцій.

Книга має сюжет, звісно. Але він - зовсім другорядна річ у ній. Головне тут - не сюжет, не розповідь, не описи й не діалоги, а емоції. Саме їх описує авторка, саме їх відчуває читач, саме ними передається й атмосфера Лондона 20-их років минулого століття, й стан героїв, й те, що Вулф хотіла сказати нам. Пов'язує всіх героїв книги, звісно ж, міссіс Деловей, бо навколо неї крутиться оповідь. Але зв'язуючою ланкою є погляди, доторки, звуки - такий собі ефект сонячного зайчика, котрий стрибає випадково з однієї людини на іншу, розташовану поруч, й висвітлює її емоції, а через них - її життя. І трошки - життя читача, бо ж часи змінюються, а людська сутність - ні...

Олдос Гакслі "Прекрасний новий світ"/Aldous Huxley - Brave New World

Після "1984" Орвелла гріх було не прочитати Хакслі, котрий і надихнув першого на його книгу.

Що сказати? Хакслі - не менш песимістичний, ніж Орвелл. Фінал книги - трагічний. Але ще трагічнішим у моєму сприйнятті був початок: там розповідалося, як дітей вирощують у пляшках (=пробірках), як їм в зародку колють різні препарати, найчастіше - такі, що отуплюють, аби виростити бездумних робітників, зрідка - альф для розумової праці. Чогось так гостро боліло за цих нічийних дітей...

У хакслівському суспільстві споживання, де всі щасливі (а хто ні - їсть пігулки і стає таким), немає місця для інакомислячих та інаковідчуваючих, як і в Орвелла. Тупе виконання своїх обов'язків, тупе споживання товарів та розваг, тупе вмирання - ось все, на що здатні люди майбутнього у баченні Хакслі. Якщо врахувати, що роман було написано в 1932 році, то чи не був автор провидцем?

Джоржд Орвелл "1984"/George Orwell - Nineteen Eighty-Four

Ой важко читалася ця антиутопія. І не лише тому, що це - одна з найдепресивніших книг у світовій літературі, а тому, що у ній, як у дзеркалі, видно багато того, що відбуваєтсья нині у сусідній нам державі. Власне, автор писав її у 1949 році, "надихнувшись" сталінським радянським союзом, проте він так тонко вловив глибинну суть тих змін, котрі відбуваються у свідомості суспільства загалом та людей зокрема, що просто страшно усвідомлювати, наскільки він правий і наскільки все, описане Орвеллом, живе й квітне нині. Цікаво, що соціаліст за політичними поглядами, Орвелл називає тоталітарний стрій ангсоцом - таке собі критичне ставлення до себе самого. Багато у книзі й такого, що змушувало навіть посміхатися від очевидної банальності й очевидного її заперечення нами задля власного ж захисту. Але загалом хотілося плакати й битися головою об стінку від безвиході - як героїв у книзі, так і нас самих у тій грі, котру ведуть сильні світу цього. Злякав і фінал: головного героя вбили (вбили б у будь-якому випадку), але перед тим - змінили його сідомість, зробивши такою, якою вона була потрібна партії. 

Сесілія Ахерн "Там, де ти"/Cecelia Ahern - A Place Called Here

Я вже не раз говорила, що люблю читати Ахерн. Сьогодні скажу, за що: вона не повторюється. Жодного повтору образу, сюжету, проблематики. Кожна книга - це щось абсолютно нове!
Цей роман не став винятком. Книга про загублені речі, пропалих безвісти людей. Книга про пошуки їх і - самої себе. Головній героїні це вдалося.

Цікавезний детективний сюжет, трохи фантастики, любовна лінія, дитячі проблеми, стосунки батьків і дітей...
Всього потроху і все, як завжди, дуже класно!

Фестиваль Kaunas Jazz

Міжнародний музичний фестиваль Kaunas Jazz має 25-річну історію і є найбільним і найпопулярнішим джазовим фестивалем в Литві. Ще б пак: адже лише в Каунасі джаз грають на... дзвонах - унікальний проект Carillon Jazz традиційно відкриває фестиваль. Шкода лише, що послухати блюз у виконанні дзвонів мені не пощастило. Зате вдалося сповна насолодитися ще однією унікальною складовою фестивалю: сакральним джазом - це коли музика лунає під склепіннями храмів, і навіть у синагозі. Того - останнього фестивального - дня у костелі Вітаутаса Великого грав музикант із Польші Мачей Фортуна. 

Не втомлюватиму вас посиланнями на записи виконавця в ютубі - той, кому захочеться послухати справді віртуозну гру на трубі й відпочити під хорошу музику, зможе легко знайти його записи. Я ж покажу стіни й людей, які з однаковим захватом слухали чудову музику.

Найулюбленішими заходами фестивалю є джем-сейшни, які влаштовуються в багатьох клубах міста. Грають тут як традиційний джаз, так і його варіації, часом такі незвичні, як коктейль, замішаний із традиційними кельтськими мелодіями, з циганськими ритмами, з іспанським фламенко чи зі слов'янськими народними мотивами. Зв'язана відповідальністю за вчасний сон дитини, я на них теж не потрапила. Зате на найбільшому відкритому майданчику фестивалю послухала литовський гурт The Other Side та прогулялася Старим містом, котре також перетворилося на джазовий майданчик.

Взяти участь у фестивалі приїздять музиканти з багатьох країн Європи та з США. Завершується він традиційно великим концертом на чудовій арені „Žalgiris“ та феєрверком.

"Зникла"/Gone girl

 США, 2014, реж. Девід Фінчер.

 Нещодавно прочитала "Гострі предмети" Гілліан Флінн. Фільм "Зникла" знято за її романом. Впізнаю вже почерк авторки: глибокий психологізм й абсолютно неочікувані повороти сюжету.
Героїня фільму (книги) також, як і в "Гострих предметах", має психічні відхилення, і цим цікава. Бо авторка (режисер) не намагаються виправдати її, або ж спихнути все на "обставини, що склалися", чи на ще когось. Її життя з дитинства було грою, сюжетом книг, які писали батьки, за прототип беручи доньку. Але й батьків не можна звинуватити в тому, що дівчина своє життя почала сприймати як гру, а оточуючих - чоловіка, закоханого хлопця, просто випадкових людей - як іграшки чи ляльки, якими цікаво бавитися. І що дивно (чи не дивно?) - всі так звані нормальні стали просто елементами її гри, і, зверніть увагу, добровільно стали, маючи вибір і вибираючи гру...
Тож кому ця гра була потрібна більше?

"Хайтарма"

Україна, 2012, реж. Ахтем Сейтаблаєв.

...Алупка. Компанія відпочивальників, зібрана в гостинному татарському домі-готельчику, була різношерстною. І ми всі ходили дивитися й знімати пам'ятник Амету-Хану Султану, який стоїть у центрі Алупки. Ініціатором походу-вшанування став москвич-вірменин...
...Туристичний бусик і дорога по ПБК, зморені насиченим днем туристи. І чарівна музика, котра лунала з динаміків бусика. Вірменський дудук. Зачарований красою музики, турист-білорус попросив водія переписати диск. Водій-татарин просто подарував запис, а ми всі - сусіди по відпочинку - його переписали...
...Досить стареньке вже фото в моєму альбомі - Ай-Петрі і я в стилізованому кримсько-татарському костюмі... А ще - шашлик і вино з неповторним смаком Криму й гір...

Це - просто спогади, які мимохіть з'являлися десь на околиці свідомості, поки дивилася фільм. Бо у ньому все таке знайоме-знайоме і таке, на диво, зрозуміле, принаймні, для мене: Крим - це не частина України чи Росії, це - окрема територія й особлива земля, яка дарує своє тепло всім, усім, хто приходить туди з миром. Так само, як і її повноправні господарі - кримські татари.

Я не переказуватиму сюжету, основаного на реальних подіях, й не лізтиму у політику, як в історичну, так і в сьогоднішню. З цим і так все зрозуміло.  Я просто по-людськи поплачу над долею цілого народу й прекрасного півострова. Над нещасливою долею. Й сподіватимуся, що подібного не повториться (тут над моєю наївністю можете посміятися).

А фільм гарний. Дуже гарний і дуже сильний. Насичений символами, такими, часом, багатозначними, що стрічку хочеться відмотати назад і ще раз подивитися-відчути якийсь момент і якусь картину. Сепія вдало приглушує кольори та надає достовірної старовини картинам. Обличчя героїв (акторів) такі справжні, що їм віриш, кожному слову віриш. Кримські пейзажі змушують затамувати подих від захоплення, такого ніби-то й звичного, але завжди щирого. І навіть у цій страшній історії про нелюдську ненависть знайшлося місце для ствердження людськості - маю на увазі майора Кротова.

Фільм треба дивитися всім.

Painting & Reading. Part 3.

Andrei Belichenko (1974) - Андрій Беліченко, Казахстан, РФ.

Andrei Belichenko (1974) - Андрій Беліченко, Казахстан, РФ.

Carl Adolf Gugel (1820 – 1885) - Карл Адольф Гугель, Німеччина.

Carlton Alfred Smith (1853-1946) - Карлтон Альфред Сміт, Великобританія

Даніель Пеннак "Шкільні страждання"/Daniel Pennac - Chagrin d'école

Те, що прочитала про цю книгу, зовсім не надихало братися за неї. Але взялася. Спочатку розділяла думки тих, кому роман видався нудним. У автора дійсно свій стиль, і він далекий від легкості, навіть якоїсь логічності у викладанні. Але пообіцяла собі прочитати чверть книги, і тоді вже відкласти її. Й от що цікаво - книга не відклалася! Ба, навіть захопила!

Скажу, що це - не художній твір. За жанром я б віднесла книгу швидше до посібників із психології: таке собі науково-популярне видання для педагогів та батьків. Але ж яке видання! Як у минулому педагог, хоч і з невеликим стажем, скажу, що книга має стати настільною у тих, для кого робота у школі - не просто відбування уроків та отримування зарплатні, а покликання. А про батьків потенційних чи явних двієчників узагалі мовчу: радитиму всім!

Пеннак, як колишній двієчник, підняв проблему тих, на кого махають руками вчителі та навіть батьки. Автор докладно пояснює, що відчувають такі діти, чому вони не хочуть змінюватися, як потрапляють до зачарованого кола з не зрозумів/не вивчив/не оцінили/ не звернули уваги. Даніелеві пощастило зустріти в житті кількох справжніх учителів, які й не дали йому пропасти. Потім він усе життя працював педагогом, допомагав таким, яким колись був сам. А його книги покликані допомогти допомагати (перепрошую за тавтологію) двієчникам із тих чи інших причин (їх атвор теж докладно описує). Шкода, що подібних речей не викладають у нас в університетах)) Бо дуже вони потрібні, насамперед, тому, що практичні...

Джеймс Олдрідж "Останній дюйм"/James Aldridge - Last Inch

Надзвичайно сильна річ! Колись вже читана мною, але тоді, ще не будучи мамою, я не зрозуміла вповні того, що хотів сказати Олдрідж, що він мав на увазі під "останнім дюймом".
Добре, що герой встиг, не прогавив його - останній шанс порозумітися з сином і стати для нього справжнім, а не лише біологічним, батьком. Цьому посприяла карколомна пригода. Прикро усвідомлювати, скільком людям - батькам, дітям - не "пощастило" потрапити до зубів акули (як приклад) і стати близькими по-справжньому, а не лише за документами та почуттям обов'язку.
Отаке собі нагадування про те, що бути батьками - набагато відповідальніша місія, аніж виростити та вивчити своє чадо...

Стівен Фрай "Брехун"/Stephen Fry - The Liar

Останнім часом підсіла на британське: кіно, музику, літературу. Як казала одна моя віртуальна знайома, британці для нас - як інопланетяни: у них зовсім інша культура, гумор, цінності...
Але я, власне, не про них, а про британську книгу про Британію британського автора. Так багато разів повторила слово "....." (зрозуміло, яке), бо інакше пояснити, що за річ, важко.

Отже, події відбуваються зрозуміло, де. Час - 70-ті роки минулого століття. Конкретніша локалізація - приватна школа для хлопчиків та Кембрідж (в основному). Головний герой - школяр та студент і класний брехун. Жанр - трохи скабрезний роман, котрий в кінці перетворюється на захопливий детектив. Фінал дійсно потішив. Причому, двічі: все виявилося вау, як цікаво, а потім наступний розділ - а там ще цікавіше!
Ейдріану (андрієві по-нашому) жити дуже нудно. І в школі, й в університеті. І тому він розважається, брешучи - майже всім, амйже про все. От читаєш - починаєш вірити, потім віриш, а потім - ррраз! - а то все було вигадано цим хлопчиськом! Грався він, гарвся доти, доки не натрапив на ще крутіших брухенів, ніж сам, яким повірив. Цими "крутеликами" виявилися його улюблений шкільний вчитель та університетський викладач. Думала, що Ейдріан образиться і піде, аж ні... Розказувати не буду)))
Про скабрезність написала тому, що забагато у книзі, так би мовити, "мужеложства", яке, за визначенням одного з героїв, є "традицією англійських приватних шкіл". Чомусь постійно згадувалися закиди у гейропстві))) Але ж проти традицій не попреш...))