Ольга Слоньовська "Дівчинка на кулі"

Книга місцями про мене. Аж дивно було, читаючи, впізнавати в багатьох моментах, ситуаціях, думках, відчуттях себе. Певно, таке враження склалося тому, що головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, звичайнісінька сільська дівчинка, котра росте у багатодітній родині й живе звичайнісіньким сільським життям. У неї купа обов’язків як по господарству, так і по догляду за молодшими. У неї шалене прагнення читати, а на це зазвичай не вистачає часу. Її сварять за багато що, а вона хоче, щоб її просто любили.

І її люблять. Але якось по-своєму. Героїна вважає виннгою маму. Та й читач, мимохіть, також. Але мені здається, що вина - на обох. Навіть доросла донька не поже порозумітися з мамою. Та і з собою, схоже, також, через що й проводить своєрідну психотерапію, повертаючись у дитинство, бо ж, як відомо, всі наші проблеми починаються саме там. 

Але гадаю, що героїні (авторці?) позбутися того "чогось" у дитинстві не вдасться. Бо хоч і намагається вона розповідати про все якомога чесніше, але раз-по-раз у мене, читача, виривалося оте класичне "Не вірю!". Головним чином, через якусь надмірну ідеалізацію себе. Так, знаю, ми всі сприймаємо себе подібним чином - кращими, ніж насправді, ми не хочемо, а часом і не здатні взяти на себе вину не стільки за скоєне, скільки за сприйняте певним чином. Проте в героїні навіть натяку я не побачила на те, що бути не таким, як вона, теж нормально. Тож красуня, відмінниця, грамотійка, правильна доня і сестра і ще щось там у мене якоїсь щирої прихильності не викликала. А у вас?

Ірен Роздобудько "Якби"

Люблю читати Роздобудько, дуже люблю... Але ця книга захопила якось по-особливому: і сюжетом, й образом героїні, котра, зрештою, спромоглася знайти себе, і посиланням про те, що життя потрібно жити, а не проживати і що не хлібом єдиним... 

Містика допомагає героїні виправити своє життя. І не стільки в минулому, а в теперішньому - бо ж минуле нам, попри всі намагання винайти машину часу, досі непідвладне. А спробувати переосмислити своє життя й спробувати виправити його читачам допоможе сама книга. 

Якщо на перший погляд роман - про жіночу долю і про кохання, то насправді - про долю цілого покоління людей, вихованих радянською системою й не навчених прагнути більшого. З одного боку, вміння задовольнятися тим, що маєш, досить важливе для того, аби почуватися якщо не щасливим, то принаймні задоволеним у будь-якій ситуації. Проте це ж уміння заважає прагнути більшого, а отже - розвиватися, змінюватися самим і змінювати світ, навіть якщо він - це лише твоє маленьке, але таке цінне й ціле життя.

Марія Метлицька "Щоденник свекрухи"/Мария Метлицкая - Дневник свекрови

Книгу порадив почитати чоловік, як не дивно...)) Прочитала не без задоволення, зізнаюся, хоча, чесно кажучи, літературою я це не назву, скорше - чтивом, не більше. 

Крім власне сюжету, до книги вплетено 100500 різних історій про родичів-знайомих-незнайомих-інших, та так густо, що часом заплутуєшся, хто, з ким, де й коли.

Головна героїня - звісно, свекруха - типова столична снобка, для якої всі люди - погані, окрім неї та її подруг (і то - не завжди). Бо ж, бачте, вона - інтелігентна, освічена, культурна, вихована тощо, а інші якось то недотягують до неї, то перетягують, ще ще гірше, ніж "недо".

Всі представники протилежної статі для неї - падлюки, навіть чоловік і син! А жінки - сильна стать, навіть ті, які слабкі. О, а ще - ця російська імперськість в усьому час від часу не просто ненароком проскакує, а кричить, і це - не данина моді, а нормальний стан героїні й, відповідно, авторки. Прикро, але як є...
 

Теодор Драйзер "Оплот"/Theodore Dreiser - The Bulwark

Епічне полотно про життя трьох поколінь великої американської родини квакерів змусило мене стати на місце своїх батьків, як би дивно це не прозвучало. Що відчувають вони, дивлячись, як руйнуються селянські й радянські устої, на яких виросло, виховалося, змужніло їхнє покоління? Як важко їм сприйняти і як іще важче зрозуміти те життя, яке закрутило-захопило й порозкидало світом їхніх дітей? Чого замість тяжкої і звичної селянської праці ми обрали не легший, але зовсім інакший розумовий труд? Чого цінності, якими жило їхнє покоління, для нас не лише втратили цінність, а подекуди й навпаки: отримали негативне забарвлення? Чого ті правила, якими вони керувалися, доглядаючи й ставлячи на ноги маленьких нас, категорично відхиляються нами як зовсім непідходящі для їхніх онуків?

Разом із тим, я змогла хоча б трошки зазирнути в майбутнє й приготуватися до того, що очікуватиме нас тоді, коли вже наші діти заживуть своїм життям. Так, воно так само руйнуватимуть наші устої, як і ми руйнуємо устої наших батьків. А ті, чого гріха таїти, робили теж саме зі своїми батьками... Ех... )))

Ще одна важлива й гостра для мене сьогоднішньої тема роману: співжиття порядної людини з людьми інших поглядів (політкоректно висловилася?))), пошуки комфортних для усіх точок дотику, вирішення протиріч, насамперед внутрішніх, особистісних. Головний герой розумів, що те, як живуть інші, не обтяжені ані квакерськими вірою та звичаями, ані власною совістю, - теж нормально, бо такою є більша частина суспільства, проте він не дозволяв втягувати себе в банківські й не лише махінації, бо хотів лишатися чистим і праведним. Чи покращує таке відмежування суспільство? Чи це просто бажання мати чисті руки? Ані я, ані, схоже, сам герой точної відповіді так і не знайшли.

Не можу не згадати про тему грошей і багатства. Чи є гріхом самі гроші, а чи те, як ними користуватися? Де межа між необхідним для життя і зайвими розкошами? Як впливають бажання на людей, які можуть дозволити собі їх задовольнити, і на людей, яким це недоступно? Чому одних це руйнує в будь-якому випадку, а інших - ні?

Купа питань, на більшість із яких відповіді лише схематично накреслені. Як і має бути після прочитання хорошої, глибокої, сильної і важливої книги.

Марина та Сергій Дяченки "Печера"

Світи Дяченків вражають! От скільки не читаю їх книг - не стомлююся дивуватися й захоплюватися. Винятком не став і роман "Печера". Місто, застрягле приблизно в сімдесятих роках минулого століття, у якому живуть звичайнісінькі люди зі звичайнісінькими турботами. Хтось робить кар'єру, йдучи по головах, хтось віддається наповну творчості, у когось із рук падає все, за що не візьметься... Й от до останніх і належить головна героїня: звичайна дівчина, асистентка на телебаченні, не красуня й не розумниця, проста, як двері...

Й усе було б просто, якби не сни. Уві сні ця дівчина дивом рятується від зубів хижака. Потім іще раз, й іще раз. Й саме це виділяє її з-поміж інших...

Все, спойлерити припиняю))) Бо ще речення, й тим, хто ще не читав цієї книги, кайф можу поламати))) Але порозмірковувати про потребу тваринної агресії у нас, людях, можна ж? Бо роман саме про це. Для чого нам вона? Адже все, створене природою, має в собі раціональне зерно. От й агресія також. Тож для чого вона? Відповідь Дяченків я "прочитала" так: для того, аби, стримуючи її, ми ставали людьми, свідомо відділяючи себе розумного від себе тваринного. 

А що в романі побачите ви?

Василь Шкляр "Елементал"

Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

Юстен Гордер "Світ Софії"/Jostein Gaarder - Sofies verden

Спочатку книга зовсім "не йшла"... Ну зовсім. Але, дотримуючись свого негласного правила про подужання чверті книги перед тим, як її відкинути, я захопилась. А дочитавши десь до середини, я так захопилася, що довелося гнати коней, аби швидше дістатися до розв'язки. Вона не розчарувала: сюжет такий парадоксальний, що фінал просто не міг бути типовим ну ніяк.

Проте цінність книги не в сюжеті, а в тому, що це - підручник із історії філософії, написаний для підлітків. Доступний виклад та сюжетна інтрига не дозволяють закинути цей "підручник" на найвищу поличку і - вуаля! - початкова філософська освіта в дитини у кишені))) Навіть я читала із величезним задоволенням і просто відчувала, як в голові розкладається по поличках усе те, що не змогли впорядкувати ані дві вищі освіти, ані аспірантура (на мій сором, звісно ж)))).

Не можу оминути увагою іще одну книгу цього скандинавського автора  - "Апельсинова Дівчина". Власне, я про неї вже розповідала, просто хочу відзначити: якщо у вас на часі пошуки літератури для підлітків, придивіться до Юстена Гордера.

Стівен Кінг "Серця в Атлантиді"/Stephen King - Hearts in Atlantis

Чудова книга про суспільство. Саме так - про суспільство. Про його монолітність і про тріщини у ній. Про те, як у ньому не сприймають осіб, котрі відрізняються від загальної маси: не так мислять, не так поводяться, мають інші цінності, дають іншу оцінку тому, що відбувається навколо...

Сюжет закручений так... по-кінгівськи, одним словом, що однозначно назвати жанр, у якому роман написано, неможливо. Тут вам і фантастика, й дитячі міжособистісні стосунки, і проблема дітей та дорослих, і В'єтнам, і початок руху хіппі, й універсистет та студентські стосунки, і сила волі окремої людини проти сили групи...

Героїв дуже багато. Власне, у кожній із п'яти частин книги - свої герої, свій сюжет, своя проблематика. Але герої перетинаються, з'являються у "сусідніх" повістях, виринають зненацька й у зовсім іншому амплуа та у зовсім неочікуваних ракурсах, одним словом: не дають про себе забути.

А коли перегортаєш останню сторінку книги, починаєш думати, думати, думати... Але про нюанси моїх розмірковувань по книзі писати тут, думаю, не варто))

Прогулянка Шяуляєм/Šiauliai

Одне з найбільших і, безумовно, з найкрасивіших міст Литви - Шяуляй (Šiauliai) ми відвідали після знайомства з Горою Хрестів (Kryžių kalnas). 

Шяуляй називають містом Сонця,  бо його назва, як розповідають історики, походить від литовського Saulė - Сонце.

Найбільш сонячним місцем у місті для мене став оцей Золотий хлопчик.

"Золотий хлопчик" - то народна назва цієї скульптури, яка насправді називається "Стрілець". Розташований він на стелі висотою 18 метрів і є такою собі стрілкою велетенського сонячного годинника, котрий займає цілу площу, яка так і називається - площа Сонячного годинника. У Литві, до речі, такі годинники дуже популярні, їх по декілька в кожному місті, а то й у найнеймовірніших місцях. Оцей-от вважається найвищим у країні. Навколо площі розташовано амфітеатр, а за ним - зелений парк.

Ще одна візитівка Шяуляю - кафедральний собор Св. Петра і Павла. Не збрешу, якщо скажу, що він також особливий. Точніше - його 70-метрова дзвіниця. З якого боку ти б не в'їжджав до міста, завжди й усіма дорогами рухатимешся до цієї білої вежі.

Собор було зведно на початку 17-го століття. І що б не траплялося потім із цією будівлею: війни, урагани, пожежі - відновлювалася вона у тому ж вигляді: білі стіни й червоний черепичний дах.

Зверніть увагу на ще один шяуляйський сонячний годинник на південній сніні собору. Він точно показує місцевий час і вважається найстарішим годинником такого типу в Литві.

Цей металевий хрест показує місце, на якому було збудовано першу, ще дерев'яну, церкву. Прапорець державний бачите? ))

Оці дерев'яні  хрест та скульптури символізують спадкоємність язичницької й християнської релігій. Християнство на територію сучасної Литви прийшло доволі пізно - наприкінці 15-го століття, до того ж, його прихід був не войвничим, а природнім. Ніхто не забороняв вірити у звичних богів, ніхто нікого не переслідував і не карав за "не таку" віру. Язичництва у народних традиціях тут і нині дуже багато й воно органічно переплітається з католицтвом: ніхто нікому не заважає.

Біля собору - центр міста: площа Воскресіння із оригінальним фонтаном, міською ратушею й навіть колонкою з питною водою. У спеку вона нам ой як стала в нагоді)))

Яким було моє здивування, коли я дізналася, що пішохідний бульвар у Шяуляї - один із перших у Європі! Точніше, він - третій. Вулиця Вільняус (Вільнюська) - родзинка міста. Тут безліч кафе, магазинів, музеїв, а ще - фонтанів, дерев і квітів.

Проте найбільше увагу привертають чудернацькі скульптури, які навіть полічити важко.

Найкумеднішим видався пам'ятник черевикам. Їх навіть приміряти можна. А дерево біля нього вщент завішане старим взуттям - ну точно кадр із фільму "Хвіст, що виляє собакою")))

Славне місто й своїми музеями - також по-своєму унікальними. Оце, наприклад, музей велосипедів. А ще тут є музей фотографії, музей народної ляльки та іграшки, музей радіо й телебачення і навіть музей котів! На жаль, за браком часу до жодного з них ми не потрапили.

А ще поряд із містом є аеропорт, де базуються літаки Балтійської Повітряної Поліції країн - членів НАТО для захисту повітряного простору балтійських країн. Але це вже інша історія.