Марк Твен "Принц і жебрак"/Mark Twain - The Prince and the Pauper

Чогось ця книга в мене завжди асоціювалася з дитячою казочкою. Але насправді виявилася глибоким і цікавим історичним твором. Певно, далося взнаки доросле прочитання, як і у випадку зі "Щасливим Принцем" Оскара Вайлда. Але навіть за обсягом твір Марка Твена — справжній роман, у якому для мене особисто чи не найціннішими були саме історичні деталі. Отой Лондонський міст із його особливою атмосферою навіть наснився — після того, як я надивилася в інтернеті його старих зображень))) А що вже говорити про докладні описи різноманітних церемоній королівського двору — як буденних, так і святкових, про одяг, прикраси, пишність в усьому... Ну, й описи іншої сторони життя середньовічного Лондона теж аж переносили до халуп й брудних підворіть жебрацьких районів міста. Якщо ж додати іще купу найрізноманітніших деталей, скажімо зі звичаїв злодіїв та жебраків, то диву починаєш дивуватися, як американець міг написати настільки британську книгу? Але ж зміг... Бо — Марк Твен)))

Галина Пагутяк "Зачаровані музиканти"

Люблю запах книг. І не тільки той, неперевершений, — нового паперу, друкарської фарби або ж пилюки бібліотечних полиць. Є книги, в яких пахне текст. От читаєш  — і настільки поринаєш у нього, що відчуваєш голоси, звуки, дотики і запахи...

Ця книга весь час пахла мені зіллям — отим, яке буяє у нас на Поліссі побіля численних річечок, у вологих ярах, в заболочених лісах. І я опинялася вдома, якщо не тілом, то душею. Вдома я була ще й тому, що не могла вирости в лісі й не знати його духів, чи хатників, чи тих, хто живе у річках, полях і болотах...

А книга — саме про них. І ще про людей, здатних діткнутися до їх таємничого світу, не тільки побачити, а й зрозуміти створінь, які жили на Землі задовго до нас. І про те, що абсолютна більшість людей — сліпа й глуха не тільки до світу з його таємницями, а й до себе самих. І про розуміння інакшості інших. І ще про любов, звісно, бо ж без неї немає повноти життя...

Трумен Капоте "Сніданок у Тіффані"/Truman Capote - Breakfast at Tiffany's

Я в неї закохалася - в головну героїню. Я хочу у неї навчитися тому, як бути собою завжди і скрізь, незалежно від обставин. Як не зраджувати собі справжній, сподіваючись виміняти на зраду щось коштовне, бо ніщо, навіть можливість щодня снідати у Тіффані, не варте втрати свого "Я". Хочу навчитися триматися на ногах, що б у житті не сталося. І не шкодувати ні за чим, зробленим чи не зробленим, знайденим чи втраченим, ані за хорошим, ані за поганим... Хочу відчувати повноту свого життя, цінність свого життя, минущість свого життя - свого, а не чийогось, нехай навіть це буде близька людина.

Ні, це все не позбавить мене смутку, гіркоти втрать, болючих прощань, це все героїня повісті відчувала також. Але вона не зациклювалася на смутку, на неприємностях, на втратах, а раділа життю, що б не сталося. І я так хочу...

*** 

Я хочу быть собой, когда в одно прекрасное утро проснусь и пойду завтракать к Тиффани.

А  кто тебя мог утешить - тому ты по гроб жизни обязан.

Весна никогда меня не волновала; началом, преддверием всего казалась мне осень.

Я ведь точно знала, что не стану звездой. Это слишком трудно, а если у тебя есть мозги, то еще и противно.

Диких зверей любить нельзя: чем больше их любишь, тем они сильней становятся. А когда наберутся сил - убегают в лес. Или взлетают на дерево. Потом на дерево повыше. Потом в небо. Вот чем все кончается, мистер Белл. Если позволишь себе полюбить дикую тварь, кончится тем, что только и будешь глядеть в небо.

В этом мире нам ничего не принадлежит. Просто мы и вещи иногда находим друг друга.

Это банально, но суть вот в чем: тебе тогда будет хорошо, когда ты сам будешь хорошим. Хорошим? Вернее сказать, честным. Не по уголовному кодексу честным — я могилу могу ограбить, медяки с глаз у мертвого снять, если деньги нужны, чтобы скрасить жизнь, — перед собой нужно быть честным. Можно кем угодно быть, только не трусом, не притворщиком, не лицемером, не шлюхой — лучше рак, чем нечестное сердце. И это не ханжество. Простая практичность. От рака можно умереть, а с этим вообще жить нельзя.

Всякому приятно чувствовать свое превосходство. Но неплохо бы для этого иметь хоть какие-нибудь основания.

 Так и не узнаешь, что твое, пока не потеряешь...

 Дом твой там, где ты чувствуешь себя как дома. А я такого места пока не нашла.

Я никогда ни к чему не привыкаю. А кто привыкает, тому спокойно можно умирать.

На любовь не должно быть запрета.

Иногда очень выгодно - выглядеть дурочкой.

Василь Шкляр "Кров кажана"

Стереотипи даються взнаки завжди. Особливо ж тоді, коли вважаєш себе непідвладною поширеним стереотипам. І тому, що нібито маєш від них щеплення, не звертаєш уваги на мимовільне протиставлення нового звичному, тож натомість воно стає напрочуд гострим, аж до несприйняття.

Це я так здалеку підходжу до того, що містично-еротично-детективний роман "батька" Чорного Ворона та Марусі (саме таким я пізнала цього автора) моєму розумінню не піддався. Численні сцени злягання скрізь (навіть у церкві) викликали відразу (хоч я далеко не ханжа), містичні ремінісценції - також, натяки на підлу жіночу сутність - тим паче. 

Головна героїня - типова нещасна жінка, зламана ще в дитинстві своєю матір'ю. Ані краса, ані численні прихильники, готові весь світ покласти до її ніг, не зробили Настю щасливою. Бо ніхто і ніщо не здатне зробити щасливим того, хто не готовий таким стати.

До чого в романі священик-феесбешник-гінеколог, різна чортівня, відьомській шабаш і народження (чи аборт?) Нікуба, я взагалі не втямила...

Айн Ренд "Джерело"/Ayn Rand - The Fountainhead

Книгу прочитала із тим рідкісним захопленням, яке викликають твори із гармонійно поєднаними сюжетом та внутрішньою філософією, котру він ілюструє. Проте попри це і ще багато інших плюсів твору, він видався мені нічим іншим, як лише  інтродукцією до написання роману "Атлант розправив плечі". Протиставлення особистості та колективу, піднесення  творця над тими, хто користується плодами його праці, нікчемність переважної більшості людей і винятковість одиниць - це все є в обох книгах. Але якщо в "Атланті..." філософські погляди авторки вже сформувалися, і це відчувається, то під час написання "Джерела", як мені видалося, Ренд перебувала у стані формулювання того, що розуміла, але чого ще не могла висловити. Тож і герої книги вийшли у неї такими ж - глибоко в собі вони розуміють усе, але показати це, перенести його в життя, а особливо - у стосунки з іншими людьми і Рорку, й Домінік, і Вінанду важко. Тож і вийшло, що ці герої - розумні, мислячі, самодостатні - переважну більшість свого життя почуваються нещасними. Хоча, якщо відштовхнутися від сентенції про те, що людина, котра слідує за своїми внутрішніми, а не нав'язаними суспільством бажаннями, приречена на щастя (з чим я абсолютно погоджуюся), то мало б бути навпаки... Тому абсолютно незрозуміла мені Домінік, яка, точно знаючи, що і хто їй потрібні, робить все навпаки - така собі варіація мазохізму... Хоча, хто знає, може, саме це - самоприниження, і було їй насправді потрібне.

На фоні Вінанда, який зламався, цілісною натурою все-таки виглядає Рорк. Людина, котра точно знає, чого хоче, і не зважає ні на що, роблячи своє, зрештою отримує все. Прикметно, що, категорично відкидаючи саму ідею альтруїзму та жертовності, він насправді віддає іншим набагато більше, ніж ті, хто служіння людям проголошує єдиною метою життя. Бо робить це не задля схвалення суспільством, а виходячи з власних потреб. Егоїстично? Я б не сказала, хоча книгу чогось називають "гімном егоїзму". Напевно, тому що наприкінці твору є "програмне" піднесення цього поняття й приниження альтруїзму. Але, як на мене, таке визначення твору - занадто поверхове й часткове, бо ж насправді - все набагато складніше. Чому б не назвати роман, наприклад, "підручником з маніпулювання суспільною думкою"? Адже, зоконспектувавши основні пункти, до того ж, яскраво проілюстрвоані прикладами, можна сміливо претендувати на модні й затребувані нині посади іміджмейкерів, піарників, потіттехнологів тощо. Бо ж насправді світом володіє не той, хто володіє інформацію (грошима, владою, іншим), а той, хто управляє масовою свідомістю. На жаль, це - не рендівські "егоїсти"...

***

Все самое страшное в мировой истории свершалось во имя человеколюбия.

Свобода соглашаться или не соглашаться — основа истинно свободного общества.

Непризнанный гений — эта история стара как мир. А не приходило ли тебе в голову, что есть трагедия похуже — чрезмерно признанный гений?..

В абсолютном смысле эгоист отнюдь не человек, жертвующий другими. Это человек, стоящий выше необходимости использовать других. Он обходится без них. Он не имеет к ним отношения ни в своих целях, ни в мотивах действий, ни в мышлении, ни в желаниях, ни в истоках своей энергии. Его нет для других людей, и он не просит, чтобы другие были для него. Это единственно возможная между людьми форма братства и взаимоуважения.

Первейшее на земле право — это право Я. Первейший долг человека — долг перед собой. Его нравственный долг — никогда не отождествлять свои цели с другой личностью; нравственный закон — делать то, что он хочет, при условии, что его желания в основе своей не зависят от других людей.

На земле ничто не дано человеку. Всё, что ему требуется, надо произвести. И он сталкивается с главным выбором: есть только два способа выжить — живя своим умом или паразитируя на уме других. Творец творит. Паразит всё получает из вторых рук. Творец стоит лицом к лицу с природой. Паразит прячется за посредником.

Сострадание — великая добродетель. Оно оправдывает страдание. В этом мире надо страдать, ибо как иначе стать добродетельным и испытать сострадание?.. О, оно имеет свою противоположность, но такую суровую и требовательную...  

Это так непривлекательно — быть мученицей. Слишком большая честь для мучителей.

Люди различаются по своим достоинствам, если они вообще у них имеются, но всегда одинаковы в своих пороках.

Продолжительная борьба против власти одной-единственной страсти сама по себе тоже рабство.

Я мог бы умереть за тебя. Но я не могу и не хочу жить для тебя.

 

На пути к миллионам, которыми он владел сегодня, ему никто никогда не оказывал ему помощи. «Именно поэтому, — объяснял он, — никто мне никогда не мешал».

Большинство людей из кожи вон лезут, стараясь убедить себя, что они себя уважают. И, конечно, это стремление к самоуважению является доказательством его отсутствия.

Говорят, худшее, что можно сделать с человеком, — это убить в нем самоуважение. Но это неправда. Самоуважение убить нельзя. Гораздо страшнее убить претензии на самоуважение.

Послушай любого пророка и, если он говорит о жертвенности беги. Беги, как от чумы. Надо только понять, что там, где жертвуют, всегда есть кто-то, собирающий пожертвования. Где служба, там и ищи того, кого обслуживают. Человек, вещающий о жертвенности, говорит о рабах и хозяевах. И полагает, что сам будет хозяином.

 

Почему так важно, что сделали остальные? Почему освящается простой факт подражательства? Почему прав кто угодно, только не ты сам? Почему истину заменяют мнением большинства? Почему истина стала фактом арифметики, точнее, только сложения? Почему все выворачивается и уродуется, лишь бы только соответствовать чему-то другому? 

Нищий духом — звучит прекрасно, но просто нищий — это совершенно не респектабельно.

Толпа может простить что угодно и кого угодно, только не человека, способного оставаться самим собой под напором её презрительных насмешек.

Галина Вдовиченко "Тамдевін"

У цій книзі немає якоїсь однієї теми чи ідеї. Натомість є купа приводів замислитися над власним життям. Для мене таким приводом стала життєва позиція Марії, яка отримує радість не від досягнення мети, а від шляху до неї, не від результату роботи, а від самого процесу, не від визнання й слави, а від можливості творити тоді, коли хочеться, а не тоді, коли треба. 

Жити просто, не обмежувати себе безкінечними "треба", жити легко, не біжучи невідь за чим і не втрачаючи в погоні найціннішого, жити зараз і тут, а не колись і десь - це розкіш, яку можуть дозволити собі цілісні і щасливі люди. І ця цілісність не залежить від грошей, визнання чи досягнень. Вона або є, або - немає. Навчитися цьому можна, але важко - як важко було зробити це головній героїні - відомій і багатій пітерській художниці. У фіналі книги вона таки багато чого зрозуміла. Але мені не віриться, що це розуміння - глибоке.

Про чоловічу частину книги (а вони так і називаються: жіноча і чоловіча) говоритиму мало, бо її треба читати. І не стільки задля поринання у внутрішній світ окремо взятого зрадженого дружиною чоловіка, скільки заради красивого опису красивого життя вовчої родини, частиною якої в рамках наукового експерименту і став цей чоловік. У книгах Вдовиченко є величезний, як на мене, плюс: у канву розповіді вона завжди вплітає купу цікавої інформації. Так, у дилогії "Пів'яблука" та "Інші пів'яблука"  то був Пінзель, його життя та його твори. Тут ця "родзинка" - життя вовків, описуючи яке авторка робить цілий огляд наукової літератури, який, втім, яж ніяк не видається зайвим чи штучним, а органічно вплітається в розповідь. Якщо ж врахувати, що все це переплітаєтсья з емоціями - героя, автора, читача, то задоволення від роману я отримала неабияке, чого й усім бажаю.

Марина та Сергій Дяченки "Мігрант, або Brevi finietur"

Про що б не йшлося у творах Дяченків, головне у них - зміни, які відбуваються в свідомості та характері головних героїв, у сприйнятті ними світу й самих себе. Оригінальні й прекрасні (кожен - по-своєму) світи, створені авторами, - це просто розкішні декорації, на фоні яких розігрується основне дійство - внутрішнє життя людини.

Декорації роману "Мігрант" - прекрасні. Планета, в якій високі технології поєднані з розкішною природою, тишею та спокоєм, - це просто мрія для таких лісових фанаток, зваблених цивілізацією, як я. Головний герой, мігрувавши в такий гарний світ, міг би просто насолоджуватися життям, отримуючи все необхідне для цього. Але він вирішив піти іншим шляхом, бо просте, нехай і комфортне, животіння - то не для нього. Паралельно із адаптацією, самоствердженням, інтеграцією тощо, землянину вдалося врятувати світ, який, до речі, тримався купи доти, доки його складові - люди - прагнули розвитку. Коли таких прагнень не стало, світ почав глючити і ламатися, втрачати цілісність, логічність, саму можливість існування. 

Те ж саме діється і з нами: ми теж живемо, поки до чогось прагнемо, кудись рухаємося, чогось досягаємо... В іншому ж випадку отримуємо просте животіння й небуття, навіть якщо до смерті ще довго.

Роман Іваничук "Мальви"

Книгу недарма видано в серії "Історія України в романах" - на її сторінках справді оживає наша історія. Саме оживає, бо передається читачеві посередництвом людських доль, а не сухих дат, як у підручниках. Через те й стає близькою, болючою і своєю - так чи інакше емоційно пережитою.

Чесно зізнаюся, що перший десяток сторінок викликав певне несприйняття: занадто багато видалося на них плачу, стогону та побивання за "нещасною долею українців" - того, від чого категорично відмовився Дід Свирид у якраз напередодні дочитаній його "Історії України". Але книги не відклала й дуже рада цьому, бо роман - глибокий, сильний, захоплюючий та яскравий. А ще - з гірчинкою, без якої, напевно, таки не можна говорити про нашу історію...

Друга назва твору - "Яничари". Саме про них, яких у нас завжди вважали зрадниками, розповідає Іваничук. Читаючи, мимохіть і сам опияєшся на роздоріжжі: то таки персвідчуєшся, що зрадники вони і є, то бачиш, що насправді не все так просто, що вірність і чесність не залежать від того, чия земля тебе виростила. Та й сам автор показує два боки медалі на прикладі двох братів, котрі волею долі стали лицарями в чужих військах.

Яничаркою можна назвати і Мальву - дівчинку-українку, яка стала дружиною кримського хана. Вона вважала себе татаркою, бо просто не знала, не пам'ятала іншого життя. І справді, як можна любити те, чого не знаєш і чого ніокли не бачив? Але Іваничук дуже гарно описує "поклик крові", який відчувають і Мальва, й охоронець її чоловіка...

Ще цікаво було побувати у Криму 17-го століття, разом із героями  походити вузькими вуличками моїх улюблених Бахчисараю та Чуфут-Кале, помолитися в церкві, видовбаній у скелі, і подумати, наскільки мінливою є історія... Татари й поляки, які тоді, в часи Хмельниччини, були ворогами українців, нині - друзі. А ті, на кого Богдан Хмельницький зрештою вирішив спертися і з ким побрататися, стали ворогами... А Османська імперія, могутня й агресивна тоді, нині перетворилася на тиху й гостинну Тереччину. 

А Україна? Україна - є, попри всі поразки й зради. І хай буде так.

Дід Свирид "Історія України від Діда Свирида. Книга перша"

Найкращий підручник із історії України, який потрапляв мені до рук. А їх я перелистала чимало - проголошення незалежності якраз співпало з моїм підлітковим віком, який, як відомо, часто віздначається максималізмом у певних сферах життя, й у мене такою сферою була саме історія України. Отож, начитавшись чимало та ще й отримавши дві вищі освіти, я осмілююся ще раз повторити: це найкраший підручник із історії. 

Найперше, тому, що у ньому викладено лише найважливіші факти, тобто не виникає перенасичення й заплутування в купі інформації. По-друге, автор критично підходить до вибору першоджерел і не боїться піддавати їх здоровій критиці, того ж літописця Нестора, наприклад. По-третє, замість десятків дат у книзі постають живі люди - як історичні особи, так і вигадані персонажі, які, втім, дуже гарно характеризують час, викликають напрочуд приємні емоції й таким чином допомагають фіксувати описані факти у пам'яті. А по-четверте, саме такими і мають бути книги для дітей, і тоді ані історія, ані філософія (згадалася книга "Світ Софії" Гордера) не видаватимуться нудними й непотрібними.

Автор - до речі, вигаданий інтернет-персонаж, хоча й реальний чоловік - от-от має видати другу частину "Історії..." Вже з нетерпінням чекаю.

Арчибалд Кронін "Цитадель"/A. J. Cronin - The Citadel

Якщо коротко, то книга - про пошуки себе сильною яскравою особистістю. Скажете, навіщо такій шукати себе? А отут я й зможу посперечатися: найчастіше саме тим, які, здавалося б, є самодостатніми, й не сидиться спокійно, й тиняються вони закапелками власної душі, й змінюють життя своє і тих, кому пощастило (чи й "пощастило") опинитися поруч, і не знають спокою самі й іншим його не дають.

Таким мені сприйнявся головний герой роману. Звісно, цікавою була й тема, винесена письменником на перший план: намагання окремо взятим лікарем здолати цитадель бюрократії та зручного традиціоналізму, на яку перетворилася медична система Великобританії 20-их років минулого століття (хоча хто візьметься стверджувати, що зараз чи де-інде вона - інакша?). Але якщо головним відчуттям, яке охоплювало мене в першій половині роману, було відчуття несправедливості щодо ставлення системи до людини, то невдовзі я захлиналася від тієї ж несправедливості, але іншого гатунку - ставлення героя до інших людей і до дружини насамперед. Бо ж несправедливо прикривати своє бажання мати гроші нібито бажанням дружити жити заможно. Несправедливо робити її співучасницею нехай і досить безневинного, але все-таки злочину по збиранню грошей із пацієнтів. І вже зовсім несправедливо перетворювати кохану (навіть не колись, а завжди) жінку на домогосподарку й заводити коханку - для бізнесу й для статусу.

На щастя (маю на увазі своє щастя читача), герой зрештою прозрів. Щоправда, для цього хтось мав померти і зробив це. Прозріли і певні гвинтики в системі, й цитадель дала тріщину.  У головного героя з'явилися перспективи зробити те "щось", що він збирався здійснити в молодості. У інших - отримати набагато більше, ніж вони сподівалися. 

Можна було б сказати, що за все те, що лікар зробив, йому довелося дорого заплатити, але я схильна вважати, що його найбільша втрата була звичайною випадковістю. Хоча... Хто там говорив, що випадковостей не буває?

Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городні"/Уладзімір Караткевіч - Хрыстос прызямліўся ў Гародні

Що подумав би Христос, якби прийшов на Землю і побачив церкву (релігію) свого імені та діяння, які його іменем чинили й досі чинять? Що він відчув би, що б подумав? Чи не вийшло б так, що все, зроблене в його ім'я, - абсолютно протилежне тому, що зробив би сам Христос?

Головний герой роману насправді не був Богом. Звичайна собі людина, яку мимохіть призначили богом представники церкви - бо їм це було потрібно, було вигідно. І Юрась Братчик - слабкий плоттю школяр, настрашений тортурами, погоджується зіграти роль Христа у виставі, котра мимохіть стала... реальністю. І так само мимохіть звичайна людина таки стає Богом, бо чинить по-божому, по-християнськи. Мається на увазі не сліпе виконання наказів церковників, а справжнє людинолюбство, справжню турботу про знедолених, справжнє прагнення найсправжнісілької справедливості. Якої, втім, навіть Бог на Землі не зміг ані знайти, ані забезпечити...

Якщо релігія - це однозначно "опіум для народу" (перепрошую за цитату з минулого, яка свого часу набила оскому), то віра може бути різною. Вона здатна і пригнічувати людський дух, і підіймати його до несподіваної висоти й сили. Від кого (чи чого) залежить вплив віри на окремо взяту людину, у книзі не пояснюється. Проте яскраво показуються на конкретних прикладах можливості віри. Який приклад для себе візьме на озброєння читач - то вже справа читача.

Використаю ще одну збиту фразу: народу потрібен вождь. Навіть найздатніші до самоорганізації люди потребують когось одного, хто б узяв на себе відповідальність за прийняття рішень, навіть колективних. А переважній більшості потрібен вождь, або ж поводир, або ж провідник - той, за яким можна йти до своєї (не його) мети. І тоді народ здатен перетворитися на справжню рушійну силу (та що ж це таке сьогодні у мене з банальними фразами?))) і зробити те, що було б не під силу звичайній людській масі.

Ті, кому мої фрази-рефлексії з недалекого минулого вже набридли, можуть далі не читати)) Але я не можу не згадати про роль інтелігенції у житті народу. Точніше, про вичікувальну позицію, яку зазвичай займають начитані, розумні, освічені люди, намагаючись якомога глибше розібратися в тому, що відбувається, а вже потім прийняти зважене рішення. І про те, що вони, зазвичай, або ж запізнюються, або ж гинуть у суспільних штормах, не знаючи, до якого берега пристати. І немає різниці, 20-е це століття чи 16-е, як у романі Короткевича, - суспільні закони завжди діють однаково. 

Збірка наукової фантастики "День гніву"/Сборник научной фантастики "День гнева"

Поїздка до батьків - то завжди своєрідна зустріч із дитинством. Цього разу я вирішила зануритися у нього трохи глибше й залізла у шафку зі старими, ще шкільними, книгами. "День гніву" вирішила перечитати, бо ж пригадалися емоції, мрії та бажання, які завжди викликала в мене наукова фантастика.

Краще б я цього не робила. Бо замість позитиву отримала повне розчарування: сюжетні лінії оповідань та повістей такі банальні, фантастичні ідеї такі примітивні, а задоволення таке сумнівне, що ліпше б ця книга залишилася у дитинстві. Та й що я хотіла після прочитання шедеврів сучасної наукової фантастики від Ханну Райяніємі? Світ не стоїть на місці, як і наші уявлення про нього - нехай це лише уявлення.

Що ще відштовхнуло від книги, то це - певна її заполітизованість. Так, у Стругацьких теж є політика, погоджуюся. Але коли у фантастичному творі політики більше, ніж фантастики, то це - пропаганда. Саме таким виявилося оповідання "Зброя твоїх очей" Міхаїла Ємцева та Єрємєя Парнова, у якому головною темою виявилася боротьба з бандерівцями. Автори, щоправда, мали якесь загальне й дуже химерне уявлення про те, хто вони такі, ці бандерівці, бо називають їх то так, то - лісовими братами та такими ж бандитами (а це - повстанці Литви). Проте те, що вони були наджорстокими й ледь шкіру з живих людей не здирали та ненавиділи щасливих радянських громадян, ці горе-фантасти знали точно...

Книгу я, звісно, не дочитала.... А надалі буду обережнішою з тим, що було цінним у дитинстві. Може, йому ліпше залишатися там, у спогадах?))

Яна Вагнер "Живі люди"/Яна Вагнер - Живые люди

Чомусь мені саме цієї зими дуже-дуже закортіло почитати продовження роману "Вонгозеро", який свого часу мені на диво сподобався.  Майже рік минув після прочитання першої частини постапокаліпсису, начебто, інтерес мав зменшитися, але ні - подолати якесь майже підсвідоме бажання спогляданням списку вже завантажених у рідер книг не вдалося, й роман на просторах інтернету було знайдено. (Завважу, що народилися обидва томи саме на згаданих просторах у блозі авторки, а вже потім перетворилися на видання.) 

Взявшись за читання, я зрозуміла, що мене так притягувало: мені треба був хтось із таким же депресивним, як у мене на той час, сприйняттям дійсності, щоб допоміг розібратися в тому, що я відчуваю, що переживаю і що з цим робити. І Яна Вагнер разом із головною героїнею впоралися. Ні, я, звісно, не претендую на такі ж життєві перипетії, у які потрапила Аня. А от внутрішній апокаліпсис був настільки близьким, що, переживши його разом із кимось, я змогла з нього вийти з мінімальними (сподіваюсь)))) втратами.

Щодо літературної цінності книги, то підпишуся під усім, вже сказаним мною про першу частину дилогії. Це - талановито, чесно, відверто і так по-жіночому справжньо, що не повірити в написане неможливо. Довгі речення-абзаци не втомлюють, а навпаки - розслаблюють. Довгі описи емоцій і почуттів не викликають нудьги, а навпаки - захоплюють. А хепі енд не видається притягненим за вуха - занадто дорогою ціною заплатили за нього ті, хто вижив.

Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"/Torgny Lindgren - Hummelhonung

Я вже не раз згадувала про свою прихильність до скандинавської літератури. Торґні Ліндґрен до цієї любові додав свою вагому частку.

Відразу попереджу тих, хто вирішить прочитати роман: він місцями аж занадто натуралістичний - маю на увазі те, що навіть у мене, негидливої, в певний момент виникла нудода, таким огидним було те, що відбувалося. Хоча, власне, чого я очікувала від книги, в якій описується вмирання двох братів. Смерть хіба може бути прекрасною?

А от книга - може, навіть якщо розказує про огидні речі. А саме такими були і стосунки, і вчинки братів, котрі ненавиділи один одного настільки, що навіть смертельно хворі не могли померти, аби не дати іншому пережити себе. Все їхнє життя, їхні потаємні почуття, їхні любов і ненависть постають перед читачем потрошку, по реченню, по абзацу, по дню. Так само їх бачить і пізнає головна (нібито) героїня - письменниця, яка випадково застрягла на маленькому хуторі, що на півночі Швеції. Книга, котру вона пише, стає ще однією історією про самотнього чоловіка, який шукав себе у цьому світі й так відрізнявся від нього, що його вважали чудотворцем. А от чи знайшла те, що шукала, жінка, яка взяла на себе відповідальність за прийняття рішення про смерть братів, так і лишилося невідомим.

Ярослав Мельник "Далекий простір"

Роман Ярослава Мельника - одна з найбільш вражаючих книг, які траплялися мені останнім часом, й однозначно - найкраща з усіх прочитаних мною антиутопій (най вибачають Орвелл та Гакслі). Спочатку мені здалося, що автор пішов шляхом, протореним згаданими мною атворами. Навіть налаштувалася, було, на розчарування, оскільки після прочитаних схвальних відгуків хотілося прочитати щось таке, щоб - ах! Але я, на щастя, помилилася, бо насправді книга кардинально відрізняється від традиційних антиутопій хоча б тим, що головний герой не гине в боротьбі проти системи, а сама система виявляється не такою вже й однозначною.

Проте, спробую про все по порядку. Навіть пронумерую думки задля цього порядку (хоча не думаю, що це мені допоможе зрозуміло висловитися))))

1. Комфортність у сірій масі - це головне, на чому тримається суспільство. Я зумисне не вжила слів на кшталт "антиутопічне", "тоталітарне" тощо, бо це стосується будь-якого суспільства. У ньому більшість - бідна? Ну і що, головне, щоб всім було комфортно. Неосвічена? Нічого страшного - всі ж такі самі. Сліпа? Ну і що, всі сліпі... А от якщо ти раптом прозрів (порозумнішав, розбагатів), тоді ти втрачаєш головне - отой комфорт сірої маси. То чи не краще бути сліпим (дурним, бідним), зате - щасливим? 

2. Боротьба проти системи задля знищення її, а не для заміни новою, кращою - це помилка всіх революціонерів. І нас, сучасних українців, у тому числі.

3. Владна еліта: при її зміні для народу нічого не змінюється, сліпі, ставши елітою й зайнявши місце зрячих, стають такими ж далекими від народу, як і зрячі. Слово "сліпі" можна замінити на "бідні", "розумні", "інші"...

4. Для тих, хто проти і тих, хто за, людина - всього лише гвинтик і засіб для досягнення мети. Незалежно від бажання самої людини. Просто часом (чи - часто) ми не намагаємося прислухатися до своїх бажань.

5. Керування чимось - це не тільки і не стільки влада над ним, скільки обов'язок і служіння йому. От тільки ті, хто керує й має владу, цього здебільшого не усвідомлюють, а тому й втрачають її. Ще більше цього не усвідомлюють ті, ким керують.

6. Жіноче бажання звичайного жіночого щастя - це таке справжнє, що часом стає моветоном про це говорити. А чому?

7. Обмеженість усіх - кожного по-своєму - це факт, який не щезає від його неусвідомлення чи неприйняття.

8. Істина (правда) не буває однозначною, кінцевою і єдиною. Вона своя не лише для кожного суб'єктивно, вона може бути різною і в об'єктивному вираженні. І не просіть мене розтлумачити словами те, що я поки що тільки інтуїтивно відчуваю)))

9. "Чи існує добро, відокремлене від зла?" Питання-цитату, певно, варто так і залишити, без коментарів...

10. Нездатність зрозуміти те, чого людина не може зрозуміти через певну обмеженість, часто сприймається як беззаперечна істина. Щодо цього див. п. 8.

11. Ущербність інвалідів (бідняків тощо) відносна, навіяна, і не стільки соціумом, скільки самими інвалідами, звісно, не без підтримки цієї позції інакшою більшістю.

12. Якою б не була система, у людини немає вибору, окрім підкорення їй - одній або ж іншій, гіршій або кращій, але бажання самої людини жодною з систем не враховуються. 

13. Щастя окремо взятої людини - річ, яка залежить виключно від цієї людини. Нещасні люди ніколи не будуть щасливими, навіть досягнувши всього, чого їм хотілося для щастя...

На цьому зупинюся, бо замість відгуку виходить у мене набір філософських запитань. Власне, у романі стільки глибокої філософії, стільки думок, які наштовхують на роздуми, що книгу після першого прочитання хочеться перечитати вдруге.

Що я точно перечитаю, то це вірші "із збірки Чиза Ділка" - прозові, дивні, в які пірнаєш з головою і в кожному впізнаєш себе.

***

  Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…

      І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
      О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.

***
 О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.
      О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!
      О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.
      О, я так хочу!
      О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.
      О, я боюся себе.