Галина Ткачук "Синя коробка"

Ця книга увійде в історію нашої родини як перша, яку самостійно прочитав син. Власне, серія "Читальня" і призначена для того, аби підсобити читачеві-початківцю зануритися у море книг спочатку "біля бережка": тексту небагато, шрифт великий, довгі слова поділені на склади, у складних випадках стоять наголоси. Та й сторінка не лякає своїм обсягом: на кожній по кілька рядочків, а то й узагалі один — кожен, навіть геть-зовсім першопрохідець, сторінку-дві-три подужає. А ще ілюстрації тішать: не стільки мене, скільки сина, бо схоже, що малював їх герой оповіді Богдан (хоча на обкладинці написано інше)))

Сюжет нехитрий і нагадує казку про рукавичку. Тільки замість неї у книзі — та сама синя коробка, звірі не лісові, а намальовані Богданом динозаври, та й фінал дещо інший. Динозаври — то одне з синових захоплень, тому їхні назви він читав із особливим пієтетом. Та ще й фото для мого Інста сам зрежисерував, повитягавши своїх динозавриків із не-синьої коробки)))

Книжок із серії "Читальня" у нас тепер майже десяток, тож — далі буде...

Малювала Мирослава Скіра, вид. "Ранок", 2017

Френк Герберт "Дюна"/Frank Herbert - Dune

У дитинстві, після того, як я насолодилася усіма можливими казками (включно із оригінальною збіркою "Тисяча й одна ніч", тією, де багато еротики, але це окрема тема для розмови)))), взялася за читання наукової фантастики. А чом би й ні — це ж теж можна назвати казками із вкрапленнями науки, космічних кораблів і крутих героїв-не-принців. Однак, схоже, у нашій сільській бібліотеці (а я там майже все, крім томів Леніна, перечитала) книг Френка Герберта не було. Бо як іще пояснити те, що такий потужний приклад класичної фантастики потрапив мені до рук тільки нині. Однак у жодному разі не шкодую про це, бо отримала таку насолоду, як... ну, як у дитинстві, інакше годі пояснити)))

Говорити про те, що мусять знати більшість фанатів фантастики, якось не комільфо. Лише скажу, що це не просто захоплива історія про події, які відбуваються у далекому-далекому майбутньому на одній із безлічі заселених людьми планет, а цілий, скрупульозно виписаний-вималюваний, світ. І завданням, котре поставив перед собою Френк Герберт, було не просто розважити читача, а змусити його глибоко замислитися над тим, що формує майбутнє нашої планети та людства. Це, насамперед, питання екології (о, як глибоко розкрита його надважливість!), а також проблема релігії у сучасному суспільстві та поєднання її з політичними важелями впливу. Отут можна довго говорити-дискутувати-міркувати тощо, і я із задоволенням обговорила б і це, а не тільки ілюстрації (хоча вони у виданні від "КСД" ну дуже круті), про що здебільшого спілкуються ті фанати книги, які мені траплялися. Поміркувати можна і над темою лідерства (хто здатен повести за собою народні маси, якою особистістю для цього потрібно бути, чим доведеться пожертвувати тощо), і над впливом жіночого начала на чоловіка, і над тим, що є зрада і чи можна її вибачити, і про кохання, звісно ж, та довіру у стосунках, і... Власне, говорити можна ой як про багато що, а ще — читати продовження епопеї. У передчутті)))

Переклад з англійської Анатолія Пітика, Катерини Грицайчук, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Олександр Волков "Вогняний бог Марранів"/Александр Волков - Огненный бог Марранов

Хто що читає, а от ми з сином продовжуємо мандрувати Чарівною країною і переживати пригоди разом із її героями. Еллі вже виросла, і до Чарівної країни поїхала її молодша сестричка Енні. Як мама, я ой як здивувалася тому, що її, геть маленьку, разом із таким же ледь семирічним товаришем батьки спокійно відпустили долати шлях через пустелю з чарівними каменями Гінгеми, через гори, та й загалом у невідомість))) Але то мої дорослі таргани заворушилися, синові ж ця історія припала до смаку так само, як і три попередні. Тож далі точно буде)))

Дуже потішив фінал цієї книги. Як то кажуть, перемогла дружба, жуйка і спорт. Жартую, звісно, жуйки у Чарівну країну поки що ніхто не привіз, а от волейбол — так, і саме він допоміг закінчити війну, розв’язану підступним Урфіном Джусом. Цей поганець, до речі, вкотре вцілів, тож можна запідозрити, що він іще звалиться зі своїми капостями на голови Страхопуда, Залізного Дроворуба, Сміливого Лева і якихось дітлахів із нашого світу)) Що ж, почитаємо...

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "Видавничий дім "Школа", 2016

Жоель Діккер "Правда про справу Гаррі Квеберта"/Joel Dicker - La Verite sur l'affaire Harry Quebert

У мене склалося стійке враження, що Жоель Діккер, перш ніж узятися за літературу, перечитав дебелий стос книг про те, як стати успішним письменником, почерпнув із прочитаного кілька десятків порад і прискіпливо скористався ними. І знаєте що? Вони виявилися дуже ефективними, ці всі поради. Ними, втім, може також скористатися кожен, хто прочитає роман Діккера "Правда про справу Гаррі Квеберта", оскільки переважна частка цих порад використана в епіграфах до розділів.

Отож, у романі є все, що могло б захопити читача. Детективна історія. Заборонене, але палке і щире кохання. Життя маленького американського містечка у 70-ті роки минулого століття. Шлях до шаленого успіху й реалізація американської мрії. Прекрасні краєвиди: ліс, океан, чайки (отут ті, хто читав книгу, мали б із розумінням похитати головою))). Різнопланові й гарно виписані герої, поєднані між собою такими ж різноплановими стосунками. Легкий стиль оповіді, який ну геть не напружує, а це — ще одна важлива умова для здобуття масової популярності книги. Трошки гумору — маю на увазі маму Маркуса та їхні телефонні розмови, ну справді смішно, такий собі стиль ситкомів. Неочікуваний поворот сюжету наприкінці роману. І ще один. Й іще (ага, нудно точно не стає))) Тобто задоволення від читання я отримала, і неабияке. От лишень про те, що роман мене зачепив за щось живе і глибоке, сказати не можу. Та чи й обов’язково він мав зачепити?))) Для цього є інші книги... Але коли мені захочеться відпочити за справді хорошим чтивом, я таки візьмуся прочитати іще щось від Жоеля Діккера.

Переклав із французької Леонід Кононович, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

"Велика книжка казок"

Свою дитячу пристрасть до казок я щосили намагаюся передати й синові. Зізнаюся чесно: виходить не дуже. Чому? А тому що він виявився прихильником довгих-довгих історій із продовженням, тож короткий жанр — не його стихія (як і моя, до речі, хоча трапляються винятки))) Проте класику жанру все одно варто знати, тому, побачивши новеньке видання із чудовими ілюстраціями, я не стрималася.

До збірки увійшли справжні казкові шедеври Ганса Християна Андерсена, братів Грімм, Вільгельма Гауфа та Шарля Перро. Здавалося б, що такого нового можна прочитати, адже Андерсен — це "Бридке каченя", брати Грімм — це "Червона шапочка", Гауф — це "Карлик Ніс", а Перро — "Кіт у чоботях". Усе дуже просто! Однак, як не дивно, я зробила кілька казкових відкриттів. Наприклад, уперше прочитала кілька казок братів Грімм, включно із "Бременськими музиками", відомими мені (і не тільки мені, мабуть) лише за мультиком. А спробуйте-но прочитати назву цієї казки: "Румпельштільцхен"))) Насправді ж я не впевнена навіть, що правильно переписала це слово)))

Окремо варто розповісти про ілюстрації німецького художника Людвіка Глацер-Науда, які важко назвати просто малюнками. Це радше повноцінні живописні картини, які дають змогу і пейзажами помилуватися, й емоції героїв роздивитися, і казковими місцями помандрувати.

Літературна обробка Герлінди Вінцирц, ілюстрації Людвіка Глацер-Науда, переклад із німецької Яни Головченко, вид. "Віват", 2018

Олег Бондар, Світлана Томашевська "Марево"

Попри присутність і жіночого прізвища на обкладинці цього містично-детективного роману, його я однозначно поставила б на поличку з так званим чоловічим чтивом. (Так-так, я не заперечую того, що, окрім стандартних жанрів, деякі (!) книги можна виділяти як типово чоловіче чи жіноче чтиво)))) І причина цьому — не співавтор-чоловік, почерк якого відчутно превалює в тексті, не головний герой — також чоловік, як ви вже здогадалися, не детективна, цебто типу "виключно чоловіча", сюжетна лінія, а, напевно, все це — плюс якась поверховість, яка й вимагає вживання отого нелюбого багатьом слівця.

Проте цим усім я не хочу ані сказати чогось негативного, ані повісити якийсь певний ярлик на цікаву загалом книгу. Зізнаюся: сюжет мене тримав, інтрига заводила, привиди лякали. І на сакраментальне запитання: "Хто вбивця?" я самостійно не змогла відповісти)) Крім цього, "чтиво" не претендує на пошуки глобальних ідей, заплутані філософські відступи, глибокі психологічні зрізи образів героїв, тобто не "грузить" читача, а дає йому можливість насолодитися цікавою історією, не напружуватися, цебто просто відпочити.

Втім, мені особисто розслабитися не дав головний герой, від імені якого ведеться розповідь. Він мене, зізнаюся, дратував, часом навіть дуже. Звичайний сорокарічний чолов’яга, який не хапає зірок ані в професійному плані, ані в стосунках із жінками, він все одно вимагає визнання в обох цих сферах, не роблячи анічогісінько, аби до нього наблизитися самотужки. Він із задоволенням злягається з жінками, які проявляють ініціативу, однак сам зробити крок назустріч комусь не здатен. Так само, як не здатен навіть зрозуміти, закоханий він чи то просто секс (а сексу у романі більш ніж достатньо). Зайвими, як на мене, були цитати-ремінісценсії на старі, ще радянські, анекдоти-фільми-реалії, які читач, молодший 40 років, уже навряд чи зрозуміє. Нелогічними деякі сюжетні повороти, наприклад, коли мобільного зв’язку в будинку немає, а герой, перебуваючи в старовинному підземеллі, примудряється швиденько переслати собі на пошту зняті телефоном фото... Однак ті, хто мене читає, знають, що коли я прискіпуюся до деталей, це означає, що загалом книга вдалася)))

 

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017