Марина та Сергій Дяченки "Мігрант, або Brevi finietur"

Про що б не йшлося у творах Дяченків, головне у них - зміни, які відбуваються в свідомості та характері головних героїв, у сприйнятті ними світу й самих себе. Оригінальні й прекрасні (кожен - по-своєму) світи, створені авторами, - це просто розкішні декорації, на фоні яких розігрується основне дійство - внутрішнє життя людини.

Декорації роману "Мігрант" - прекрасні. Планета, в якій високі технології поєднані з розкішною природою, тишею та спокоєм, - це просто мрія для таких лісових фанаток, зваблених цивілізацією, як я. Головний герой, мігрувавши в такий гарний світ, міг би просто насолоджуватися життям, отримуючи все необхідне для цього. Але він вирішив піти іншим шляхом, бо просте, нехай і комфортне, животіння - то не для нього. Паралельно із адаптацією, самоствердженням, інтеграцією тощо, землянину вдалося врятувати світ, який, до речі, тримався купи доти, доки його складові - люди - прагнули розвитку. Коли таких прагнень не стало, світ почав глючити і ламатися, втрачати цілісність, логічність, саму можливість існування. 

Те ж саме діється і з нами: ми теж живемо, поки до чогось прагнемо, кудись рухаємося, чогось досягаємо... В іншому ж випадку отримуємо просте животіння й небуття, навіть якщо до смерті ще довго.

Роман Іваничук "Мальви"

Книгу недарма видано в серії "Історія України в романах" - на її сторінках справді оживає наша історія. Саме оживає, бо передається читачеві посередництвом людських доль, а не сухих дат, як у підручниках. Через те й стає близькою, болючою і своєю - так чи інакше емоційно пережитою.

Чесно зізнаюся, що перший десяток сторінок викликав певне несприйняття: занадто багато видалося на них плачу, стогону та побивання за "нещасною долею українців" - того, від чого категорично відмовився Дід Свирид у якраз напередодні дочитаній його "Історії України". Але книги не відклала й дуже рада цьому, бо роман - глибокий, сильний, захоплюючий та яскравий. А ще - з гірчинкою, без якої, напевно, таки не можна говорити про нашу історію...

Друга назва твору - "Яничари". Саме про них, яких у нас завжди вважали зрадниками, розповідає Іваничук. Читаючи, мимохіть і сам опияєшся на роздоріжжі: то таки персвідчуєшся, що зрадники вони і є, то бачиш, що насправді не все так просто, що вірність і чесність не залежать від того, чия земля тебе виростила. Та й сам автор показує два боки медалі на прикладі двох братів, котрі волею долі стали лицарями в чужих військах.

Яничаркою можна назвати і Мальву - дівчинку-українку, яка стала дружиною кримського хана. Вона вважала себе татаркою, бо просто не знала, не пам'ятала іншого життя. І справді, як можна любити те, чого не знаєш і чого ніокли не бачив? Але Іваничук дуже гарно описує "поклик крові", який відчувають і Мальва, й охоронець її чоловіка...

Ще цікаво було побувати у Криму 17-го століття, разом із героями  походити вузькими вуличками моїх улюблених Бахчисараю та Чуфут-Кале, помолитися в церкві, видовбаній у скелі, і подумати, наскільки мінливою є історія... Татари й поляки, які тоді, в часи Хмельниччини, були ворогами українців, нині - друзі. А ті, на кого Богдан Хмельницький зрештою вирішив спертися і з ким побрататися, стали ворогами... А Османська імперія, могутня й агресивна тоді, нині перетворилася на тиху й гостинну Тереччину. 

А Україна? Україна - є, попри всі поразки й зради. І хай буде так.

Дід Свирид "Історія України від Діда Свирида. Книга перша"

Найкращий підручник із історії України, який потрапляв мені до рук. А їх я перелистала чимало - проголошення незалежності якраз співпало з моїм підлітковим віком, який, як відомо, часто віздначається максималізмом у певних сферах життя, й у мене такою сферою була саме історія України. Отож, начитавшись чимало та ще й отримавши дві вищі освіти, я осмілююся ще раз повторити: це найкраший підручник із історії. 

Найперше, тому, що у ньому викладено лише найважливіші факти, тобто не виникає перенасичення й заплутування в купі інформації. По-друге, автор критично підходить до вибору першоджерел і не боїться піддавати їх здоровій критиці, того ж літописця Нестора, наприклад. По-третє, замість десятків дат у книзі постають живі люди - як історичні особи, так і вигадані персонажі, які, втім, дуже гарно характеризують час, викликають напрочуд приємні емоції й таким чином допомагають фіксувати описані факти у пам'яті. А по-четверте, саме такими і мають бути книги для дітей, і тоді ані історія, ані філософія (згадалася книга "Світ Софії" Гордера) не видаватимуться нудними й непотрібними.

Автор - до речі, вигаданий інтернет-персонаж, хоча й реальний чоловік - от-от має видати другу частину "Історії..." Вже з нетерпінням чекаю.

Арчибалд Кронін "Цитадель"/A. J. Cronin - The Citadel

Якщо коротко, то книга - про пошуки себе сильною яскравою особистістю. Скажете, навіщо такій шукати себе? А отут я й зможу посперечатися: найчастіше саме тим, які, здавалося б, є самодостатніми, й не сидиться спокійно, й тиняються вони закапелками власної душі, й змінюють життя своє і тих, кому пощастило (чи й "пощастило") опинитися поруч, і не знають спокою самі й іншим його не дають.

Таким мені сприйнявся головний герой роману. Звісно, цікавою була й тема, винесена письменником на перший план: намагання окремо взятим лікарем здолати цитадель бюрократії та зручного традиціоналізму, на яку перетворилася медична система Великобританії 20-их років минулого століття (хоча хто візьметься стверджувати, що зараз чи де-інде вона - інакша?). Але якщо головним відчуттям, яке охоплювало мене в першій половині роману, було відчуття несправедливості щодо ставлення системи до людини, то невдовзі я захлиналася від тієї ж несправедливості, але іншого гатунку - ставлення героя до інших людей і до дружини насамперед. Бо ж несправедливо прикривати своє бажання мати гроші нібито бажанням дружити жити заможно. Несправедливо робити її співучасницею нехай і досить безневинного, але все-таки злочину по збиранню грошей із пацієнтів. І вже зовсім несправедливо перетворювати кохану (навіть не колись, а завжди) жінку на домогосподарку й заводити коханку - для бізнесу й для статусу.

На щастя (маю на увазі своє щастя читача), герой зрештою прозрів. Щоправда, для цього хтось мав померти і зробив це. Прозріли і певні гвинтики в системі, й цитадель дала тріщину.  У головного героя з'явилися перспективи зробити те "щось", що він збирався здійснити в молодості. У інших - отримати набагато більше, ніж вони сподівалися. 

Можна було б сказати, що за все те, що лікар зробив, йому довелося дорого заплатити, але я схильна вважати, що його найбільша втрата була звичайною випадковістю. Хоча... Хто там говорив, що випадковостей не буває?

Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городні"/Уладзімір Караткевіч - Хрыстос прызямліўся ў Гародні

Що подумав би Христос, якби прийшов на Землю і побачив церкву (релігію) свого імені та діяння, які його іменем чинили й досі чинять? Що він відчув би, що б подумав? Чи не вийшло б так, що все, зроблене в його ім'я, - абсолютно протилежне тому, що зробив би сам Христос?

Головний герой роману насправді не був Богом. Звичайна собі людина, яку мимохіть призначили богом представники церкви - бо їм це було потрібно, було вигідно. І Юрась Братчик - слабкий плоттю школяр, настрашений тортурами, погоджується зіграти роль Христа у виставі, котра мимохіть стала... реальністю. І так само мимохіть звичайна людина таки стає Богом, бо чинить по-божому, по-християнськи. Мається на увазі не сліпе виконання наказів церковників, а справжнє людинолюбство, справжню турботу про знедолених, справжнє прагнення найсправжнісілької справедливості. Якої, втім, навіть Бог на Землі не зміг ані знайти, ані забезпечити...

Якщо релігія - це однозначно "опіум для народу" (перепрошую за цитату з минулого, яка свого часу набила оскому), то віра може бути різною. Вона здатна і пригнічувати людський дух, і підіймати його до несподіваної висоти й сили. Від кого (чи чого) залежить вплив віри на окремо взяту людину, у книзі не пояснюється. Проте яскраво показуються на конкретних прикладах можливості віри. Який приклад для себе візьме на озброєння читач - то вже справа читача.

Використаю ще одну збиту фразу: народу потрібен вождь. Навіть найздатніші до самоорганізації люди потребують когось одного, хто б узяв на себе відповідальність за прийняття рішень, навіть колективних. А переважній більшості потрібен вождь, або ж поводир, або ж провідник - той, за яким можна йти до своєї (не його) мети. І тоді народ здатен перетворитися на справжню рушійну силу (та що ж це таке сьогодні у мене з банальними фразами?))) і зробити те, що було б не під силу звичайній людській масі.

Ті, кому мої фрази-рефлексії з недалекого минулого вже набридли, можуть далі не читати)) Але я не можу не згадати про роль інтелігенції у житті народу. Точніше, про вичікувальну позицію, яку зазвичай займають начитані, розумні, освічені люди, намагаючись якомога глибше розібратися в тому, що відбувається, а вже потім прийняти зважене рішення. І про те, що вони, зазвичай, або ж запізнюються, або ж гинуть у суспільних штормах, не знаючи, до якого берега пристати. І немає різниці, 20-е це століття чи 16-е, як у романі Короткевича, - суспільні закони завжди діють однаково. 

Збірка наукової фантастики "День гніву"/Сборник научной фантастики "День гнева"

Поїздка до батьків - то завжди своєрідна зустріч із дитинством. Цього разу я вирішила зануритися у нього трохи глибше й залізла у шафку зі старими, ще шкільними, книгами. "День гніву" вирішила перечитати, бо ж пригадалися емоції, мрії та бажання, які завжди викликала в мене наукова фантастика.

Краще б я цього не робила. Бо замість позитиву отримала повне розчарування: сюжетні лінії оповідань та повістей такі банальні, фантастичні ідеї такі примітивні, а задоволення таке сумнівне, що ліпше б ця книга залишилася у дитинстві. Та й що я хотіла після прочитання шедеврів сучасної наукової фантастики від Ханну Райяніємі? Світ не стоїть на місці, як і наші уявлення про нього - нехай це лише уявлення.

Що ще відштовхнуло від книги, то це - певна її заполітизованість. Так, у Стругацьких теж є політика, погоджуюся. Але коли у фантастичному творі політики більше, ніж фантастики, то це - пропаганда. Саме таким виявилося оповідання "Зброя твоїх очей" Міхаїла Ємцева та Єрємєя Парнова, у якому головною темою виявилася боротьба з бандерівцями. Автори, щоправда, мали якесь загальне й дуже химерне уявлення про те, хто вони такі, ці бандерівці, бо називають їх то так, то - лісовими братами та такими ж бандитами (а це - повстанці Литви). Проте те, що вони були наджорстокими й ледь шкіру з живих людей не здирали та ненавиділи щасливих радянських громадян, ці горе-фантасти знали точно...

Книгу я, звісно, не дочитала.... А надалі буду обережнішою з тим, що було цінним у дитинстві. Може, йому ліпше залишатися там, у спогадах?))

Яна Вагнер "Живі люди"/Яна Вагнер - Живые люди

Чомусь мені саме цієї зими дуже-дуже закортіло почитати продовження роману "Вонгозеро", який свого часу мені на диво сподобався.  Майже рік минув після прочитання першої частини постапокаліпсису, начебто, інтерес мав зменшитися, але ні - подолати якесь майже підсвідоме бажання спогляданням списку вже завантажених у рідер книг не вдалося, й роман на просторах інтернету було знайдено. (Завважу, що народилися обидва томи саме на згаданих просторах у блозі авторки, а вже потім перетворилися на видання.) 

Взявшись за читання, я зрозуміла, що мене так притягувало: мені треба був хтось із таким же депресивним, як у мене на той час, сприйняттям дійсності, щоб допоміг розібратися в тому, що я відчуваю, що переживаю і що з цим робити. І Яна Вагнер разом із головною героїнею впоралися. Ні, я, звісно, не претендую на такі ж життєві перипетії, у які потрапила Аня. А от внутрішній апокаліпсис був настільки близьким, що, переживши його разом із кимось, я змогла з нього вийти з мінімальними (сподіваюсь)))) втратами.

Щодо літературної цінності книги, то підпишуся під усім, вже сказаним мною про першу частину дилогії. Це - талановито, чесно, відверто і так по-жіночому справжньо, що не повірити в написане неможливо. Довгі речення-абзаци не втомлюють, а навпаки - розслаблюють. Довгі описи емоцій і почуттів не викликають нудьги, а навпаки - захоплюють. А хепі енд не видається притягненим за вуха - занадто дорогою ціною заплатили за нього ті, хто вижив.

Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"/Torgny Lindgren - Hummelhonung

Я вже не раз згадувала про свою прихильність до скандинавської літератури. Торґні Ліндґрен до цієї любові додав свою вагому частку.

Відразу попереджу тих, хто вирішить прочитати роман: він місцями аж занадто натуралістичний - маю на увазі те, що навіть у мене, негидливої, в певний момент виникла нудода, таким огидним було те, що відбувалося. Хоча, власне, чого я очікувала від книги, в якій описується вмирання двох братів. Смерть хіба може бути прекрасною?

А от книга - може, навіть якщо розказує про огидні речі. А саме такими були і стосунки, і вчинки братів, котрі ненавиділи один одного настільки, що навіть смертельно хворі не могли померти, аби не дати іншому пережити себе. Все їхнє життя, їхні потаємні почуття, їхні любов і ненависть постають перед читачем потрошку, по реченню, по абзацу, по дню. Так само їх бачить і пізнає головна (нібито) героїня - письменниця, яка випадково застрягла на маленькому хуторі, що на півночі Швеції. Книга, котру вона пише, стає ще однією історією про самотнього чоловіка, який шукав себе у цьому світі й так відрізнявся від нього, що його вважали чудотворцем. А от чи знайшла те, що шукала, жінка, яка взяла на себе відповідальність за прийняття рішення про смерть братів, так і лишилося невідомим.

Ярослав Мельник "Далекий простір"

Роман Ярослава Мельника - одна з найбільш вражаючих книг, які траплялися мені останнім часом, й однозначно - найкраща з усіх прочитаних мною антиутопій (най вибачають Орвелл та Гакслі). Спочатку мені здалося, що автор пішов шляхом, протореним згаданими мною атворами. Навіть налаштувалася, було, на розчарування, оскільки після прочитаних схвальних відгуків хотілося прочитати щось таке, щоб - ах! Але я, на щастя, помилилася, бо насправді книга кардинально відрізняється від традиційних антиутопій хоча б тим, що головний герой не гине в боротьбі проти системи, а сама система виявляється не такою вже й однозначною.

Проте, спробую про все по порядку. Навіть пронумерую думки задля цього порядку (хоча не думаю, що це мені допоможе зрозуміло висловитися))))

1. Комфортність у сірій масі - це головне, на чому тримається суспільство. Я зумисне не вжила слів на кшталт "антиутопічне", "тоталітарне" тощо, бо це стосується будь-якого суспільства. У ньому більшість - бідна? Ну і що, головне, щоб всім було комфортно. Неосвічена? Нічого страшного - всі ж такі самі. Сліпа? Ну і що, всі сліпі... А от якщо ти раптом прозрів (порозумнішав, розбагатів), тоді ти втрачаєш головне - отой комфорт сірої маси. То чи не краще бути сліпим (дурним, бідним), зате - щасливим? 

2. Боротьба проти системи задля знищення її, а не для заміни новою, кращою - це помилка всіх революціонерів. І нас, сучасних українців, у тому числі.

3. Владна еліта: при її зміні для народу нічого не змінюється, сліпі, ставши елітою й зайнявши місце зрячих, стають такими ж далекими від народу, як і зрячі. Слово "сліпі" можна замінити на "бідні", "розумні", "інші"...

4. Для тих, хто проти і тих, хто за, людина - всього лише гвинтик і засіб для досягнення мети. Незалежно від бажання самої людини. Просто часом (чи - часто) ми не намагаємося прислухатися до своїх бажань.

5. Керування чимось - це не тільки і не стільки влада над ним, скільки обов'язок і служіння йому. От тільки ті, хто керує й має владу, цього здебільшого не усвідомлюють, а тому й втрачають її. Ще більше цього не усвідомлюють ті, ким керують.

6. Жіноче бажання звичайного жіночого щастя - це таке справжнє, що часом стає моветоном про це говорити. А чому?

7. Обмеженість усіх - кожного по-своєму - це факт, який не щезає від його неусвідомлення чи неприйняття.

8. Істина (правда) не буває однозначною, кінцевою і єдиною. Вона своя не лише для кожного суб'єктивно, вона може бути різною і в об'єктивному вираженні. І не просіть мене розтлумачити словами те, що я поки що тільки інтуїтивно відчуваю)))

9. "Чи існує добро, відокремлене від зла?" Питання-цитату, певно, варто так і залишити, без коментарів...

10. Нездатність зрозуміти те, чого людина не може зрозуміти через певну обмеженість, часто сприймається як беззаперечна істина. Щодо цього див. п. 8.

11. Ущербність інвалідів (бідняків тощо) відносна, навіяна, і не стільки соціумом, скільки самими інвалідами, звісно, не без підтримки цієї позції інакшою більшістю.

12. Якою б не була система, у людини немає вибору, окрім підкорення їй - одній або ж іншій, гіршій або кращій, але бажання самої людини жодною з систем не враховуються. 

13. Щастя окремо взятої людини - річ, яка залежить виключно від цієї людини. Нещасні люди ніколи не будуть щасливими, навіть досягнувши всього, чого їм хотілося для щастя...

На цьому зупинюся, бо замість відгуку виходить у мене набір філософських запитань. Власне, у романі стільки глибокої філософії, стільки думок, які наштовхують на роздуми, що книгу після першого прочитання хочеться перечитати вдруге.

Що я точно перечитаю, то це вірші "із збірки Чиза Ділка" - прозові, дивні, в які пірнаєш з головою і в кожному впізнаєш себе.

***

  Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…

      І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
      О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.

***
 О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.
      О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!
      О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.
      О, я так хочу!
      О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.
      О, я боюся себе.

Андрій Курков "Добрий янгол смерті"/Андрей Курков - Добрый ангел смерти

Можна, я відразу почну прискіпуватися до перекладу назви твору - "Лагідний янгол смерті"? От хіба слова "добрий" та "лагідний" - тотожні? Це синоніми? Чи то перекладач записався у співавтори і з доброго янгола зробив лагідного? Втім, якби перекладач взяв на себе аж таку відповідальність, то йому довелося хоча б вичитати текст після машинного перекладу, бо кілька недоречностей останнього я, навіть із температурою, виловила мимохіть.

Втім, причепитися хочеться до всієї книги. Чому? От уявіть собі, що головний герой знаходить не абищо, а схованку українського національного духу. Він животворний - перетворює навіть найзапекліших людино- й україноненависників на чемних, добрих, порядних українців. Поховано цей дух в пісках на Мангишлаці, де відбував заслання Тарас Шевченко. Пахне він корицею, в'їдається в шкіру й не змивається милом. А походить від - увага! - сперми, якою щедро поливали піски Казахстану полишені напризволяще без жінок українські рекрути, у тому числі й Шевченко.

Звісно, основною в романі є детективна сюжетна лінія. Тут тобі й розриті могили, й муміфіковані трупи (та відрізані від них і теж муміфіковані чоловічі статеві органи), і таємничі записи  на полях "Кобзаря", і переслідування, підозри, зброя, наркотики, втеча, повернення... І навіть хеппі енд і любов, от! От тільки, як на мій смак, закручено воно все в якусь непевну кашу, герої невиразні й неживі, легенда про янгола смерті притягнута за вуха (навіть більше, ніж сперма Шевченка), а насолода від читання геть сумнівна. Чи то таки моя температура далася взнаки?

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса ІІІ"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса ІІІ

Гуляючи вузенькими вуличками старого Вільнюса, я якось спіймала себе на тому, що мрію про те, як мріятиму сюди повернутися. Мрії здійснюються)) Й от я вже справді мрію повернутися до найулюбленішого міста у світі. Мрію про те, як ми знову ховатимемося від раптової зливи (а вони в Литві - традиційні) в першому-ліпшому дворику і як натрапимо там на затишне кафе, притулене до старезної фортечної стіни, й подаватимуть у ньому смачнюче пиво й запашну каву, і як ми сидітимемо на дерев'яних лавках й реготатимемо з усього. Бо, певно, пиво та кава в тому місці будуть із домішками безпричинного і щирого сміху. Хм, схоже, що я трошки неправильно коми поставила, бо не "певно" у значенні - "може", а "певно" - у значенні "точно", бо ж це - казковий старий Вільнюс.

А ще уявляю, як довго шукатимемо вхід до найсправжнісінького музею дитинства (у путівниках - Музею іграшок). І як, знайшовши його за поворотом й за великими, замкнутими на сім замків воротами, потрапимо у дитинство й булькнемо в нього з головою - кожен у своє. І гратимемося в машинки, ляльки і морський бій, кидаючи в автомат такі знайомі 15 радянських копійок, а монеток буде ціла купа, й гратися можна буде до безкінечності. А якщо гроші закінчаться - їх тобі видадуть іще - цілу пригорщу! Бо це ж - старий Вільнюс, а він - казковий. Бо тільки тут, зауваживши біля каси, що ви - з України, можна отримати екскурсію щирою українською мовою від гіда-українки. І вийти з музею з брелком, який стане талісманом і рятуватиме від зимової нудьги. І затамувати подих від захоплення, бо якраз над головою в цей час пролітатиме з десяток різнокольорових повтіряних куль - в далекі мандри, звісно ж, казкові.

А ще мрію про те, як замовлятиму бажання, переходячи мостом через Вільнялє - воно точно здійсниться, бо це ж - старий Вільнюс! І як мружитиму очі на сонце, чекаючи, доки приготують смачнющу піцу в улюбленому кафе в Ужупісі. І як ми розгортатимемо сувій із таємничим листом, знайденим в номері готелю, розташованому в старезному будинку посеред лісу. І як наздоганятимемо сина, котрий бігатиме за чужими велосипедами по Кафедральній площі. І як то буде прекрасно - повернутися в казковий Старий Вільнюс, бо до нього не повертатися неможливо... Про це знаємо ми, знають багато наших друзів і знають герої цієї збірки - такої ж казкової, як і перші дві. 

п.с. Ви ж зрозуміли, що замість відгуку на книгу я поринула у спогади. І це прекрасно, коли книга перегукується з твоїм життям, із найщасливішими моментами у ньому, коли змушує ще раз переживати їх, і переживати щось нове, й вірити в казку, в диво й у те, що все буде добре - бо ж інакше просто не буває.

Штефан Цвайґ "Нетерпіння серця"/Stefan Zweig - Ungeduld des Herzens

Від новел цього автора у мене раніше завжди починало боліти-стискатися серце - такими пронизливими почуттями вони сповнені. Думала: то тому, що була юною й усі кохання-страждання тоді сприймалися гостріше. Тож, беручись за читання роману "Нетерпіння серця", чогось була впевнена, що, навіть попри назву, моє серце залишиться спокійним.

Я помилилася. Чи то особливість мого сприйняття така, чи - пера Цвайга, але все написане, як і раніше, я переживала глибоко і по-справжньому.

У романі говориться про співчуття. Автор вустами одного з героїв навіть визначає два види співчуття, розмежовуючи їх на, грубо кажучи, корисне й не дуже. Останнє і є нетерпінням серця, здатним робити людей нещасними. Але, як на мене, не той, хто співчуває, несе відповідальність за те, як його вчинки, думки та емоції сприймаються, а той, кому співчувають. Бо ж сприймаючи бажане за дійсне й вимагаючи від оточуючих і світу реалізації оцього бажаного лише тому, що ти - той, кому співчувають, а не навпаки, то трошки егоїстично. Чи ні?

Втім, я занадто спрощено розмірковую над занадто складними матеріями. Певно, тому, що не здатна зрозуміти до кінця ні одну, ні іншу сторону співчуття (тут можна звинувачувати мене в черствості))) Штефану Цвайгу було близьким і тому зрозумілим те, про що він писав, бо ж йому довелося побувати по обидва боки барикад. Тому описане в романі йому так боліло, що цей біль передався й моєму серцю - терпляче воно чи ні, не скажу, але те, що досі не зачерствіло, якщо, як і раніше, щемить від творів цього автора, сумніву не викликає...

***

В самом худшем, что случается на свете, повинны не зло и жестокость, а почти всегда лишь слабость. 
 
Никакая вина не может быть предана забвению, пока о ней помнит совесть.

 

Ведь чтобы мы ни делали, нами чаще всего руководит именнотщеславие, и слабые натуры почти никогда не могут устоять перед искушением сделать что-то такое, что со стороны выглядит как проявление силы, мужества и решительности.

 

 ... важно не то, как берутся за дело — смело или робко, — а то, чем все это кончается.

 

Несчастье делает человека легко ранимым, а непрерывное страдание мешает ему быть справедливым.

 

Сострадание — хорошо. Но есть два рода сострадания. Одно — малодушное и сентиментальное, оно, в сущности, не что иное, как нетерпение сердца, спешащего поскорее избавиться от тягостногоощущения при виде чужого несчастья; это не сострадание, а лишь инстинктивное желание оградить свой покой от страданий ближнего. Но есть и другое сострадание — истинное, которое требует действий, а не сантиментов, оно знает, чего хочет, и полно решимости, страдая и сострадая, сделать все, что в человеческих силах и даже свыше их. Если ты готов идти до конца, до самого горького конца, если запасешься великим терпением, — лишь тогда ты сумеешь действительно помочь людям. Только тогда, когда принесешь в жертву самого себя, только тогда. 

Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"

Ну що ж, все хороше коли-небудь закінчується. Це я про білу смугу в моєму експерименті зі знайомства з укрсучліт. Цього разу методом стіпого тицяння мені не поталанило відкрити книгу "відомого харківського поета" (саме так його пердставляють на більшості сайтів) Ігоря Зарудка. Поезій Зарудка я не читала, зізнаюся. А от прозовий твір оцінити не змогла, настільки не змогла, що не подужала навіть обіцяної собі чверті книги. 

Чесно кажучи, здивувалася, коли дізналася, що авторові цьогоріч виповниться 30, бо склалося враження, що книгу писав 14-річний підліток, а потім її гарненько вичитала й розставила коми вчителька української мови - от якраз із цим у творі все гаразд. А от все решта - й "карколомні пригоди" харківських юних літераторів на п'яну голову, й страждання-сварки-есемески з коханою дівчиною (коханою тому, що й неї гарне довге біляве волосся й милі очі) у стилі "ти осел - сама така", й випендрювання перед самим собою та читачем - все це таке інфантильне, таке банально-примітивне, таке ніяке, що навіть дочитувати його не було ніякогісілького сенсу.

Артур Конан Дойл "Етюд у багряних тонах"/Sir Arthur Conan Doyle - A Study in Scarlet

Перечитавши оповідання про Шерлока Холмса, вирішила, що класичні детективи я переросла й Дойла нічого більше читати. А потім передумала (чи ж я не справжня жінка?))) й узялася за "Етюд у багряних тонах", бо мала її англійською - щоб повправлятися й дізнатися таки історію знайомства Холмса й Ватсона (так-так, я її не пам'ятала). І що ви думаєте? Я отримала колосальне задоволення від книги!

Ні, сама детективна історія, самозакоханість Шерока Холмса (що не кажіть, а він - таки достобіса самозакохана особа), приклади його дедукції мене, як і раніше, залишили байдужою. А от історія в історії - розповідь про вбивцю, який насправді виявився не анти-, а справжнім героєм, мене захопила. Тут тобі й Дикий Захід, і смертельна соляна пустеля, і мормони із їх жорсткими законами, і кохання до смерті, й помста довжиною у двадцять років... 

Що ж, далі перечитуватиму, схоже, Фенімора Купера. Падати в дитинство - то вже з розгону і з задоволенням)))

Елеанор Каттон "Світила"/Eleanor Catton - The Luminaries

Хтось, почувши, що читаю "Світила", про які останнім часом у нас почали говорити (скорше, це пов'язано з перекладом роману російською і його доступністю нашому читачеві), спитав: і як тобі? Замислилася: а справді, як мені? І зрозуміла, що книга викликає почуття затишку. От начебто я сиджу у зручному фотелі біля каміна, окрім потріскування дров, нічого не чуючи, окрім сторінок книги, нічого не бачачи, й нікуди не поспішаю... Це відчуття було постійним, навіть у столичному метро, де не поспішати просте фізично неможливо.

Так от: роман нікуди не поспішає. Й авторка, докладно розповідаючи про події, про людей, про їх думки та відчуття, про Нову Зеландію, море, гори, дощ, дощ, дощ, знову море й гори, й золото, про взаємозв'язки між усіма ними (людьми, морем, дощем, золотом), теж нікуди не поспішає. Й читач, взявши до рук том на 800 сторінок, теж не має нікуди поспішати - в іншому випадку, обирайте книгу меншого обсягу)))

Зізнаюся: я певний дилетант у літературних напрямках та астрології, тож заслужено оцінити те, що роман "вікторіанський" (чогось кожен, хто про нього згадує, на цьому наголошує) і що він прив'язаний до руху світил по небесній тверді, я не змогла. Зате задоволення від книги отримала колосальне. От уявіть собі детектив, дуже закручений детектив із елементами пригод, помножений на... хм, таки вікторіанські (ну от, бачите))) докладність, непоспіх, реалістичність у деталях, увагу до особистості, точніше - до всіх 12 особистостей головних героїв, домішок романтизму тощо - й отримаєте "Світила". 

P.S. Ну от, щойно наткнулася на цю книгу у чиємусь списку літератури, котрий так і називається: "Книги для читання біля каміна"))) Тож нічого нового я не сказала, ех...))

***

Ибо хотя человека судят по поступкам его, по тому, что он сказал или сделал, сам человек судит себя по намерениям, по тому, что хотел бы предпринять, – и суждение такое неизбежно затрудняют не только размах и масштаб фантазии индивида, но и его постоянно меняющиеся критерии сомнений и самоуважения.

Страдание, как подумал он позже, лишает человека способности к сопереживанию, превращает его в эгоиста и заставляет презирать всех прочих страдальцев.

— А что такое удача? Вот скажи, по-твоему, счастливчик — тот, кто останется, или тот, кто уедет?
— По мне, так счастливчик тот, кто может выбрать.

Рассвет – время глубоко личное...

Истинное чувство всегда либо логический круг, либо парадокс, просто потому, что его причина и его проявление – две половинки единого целого! Любовь невозможно свести к списку причин, а список причин в любовь не сложится!

– Мне всегда казалось, что между своим секретом и чужим – большая разница, – наконец проговорил он. – Настолько большая, что хотелось бы мне, чтобы в языке было два слова: одно означало бы, что ты хранишь свой собственный секрет, а второе – что чужой: ты ему, может статься, и не рад, и не искал его, но хранить все равно обещался. То же о любви: есть огромная разница между любовью, которой даришь или стремишься подарить, и любовью, которую желаешь и получаешь.

Если я что и затвердил на собственном опыте, так только одно: как невероятно сложно понять ситуацию с чужой точки зрения.

Если тебе суждено споткнуться, так пусть о высокую гору.

Добрый человек – тот, кто молится и просит, – всегда оптимист. Молитвы ведь обнадеживают.