Макс Фрай (упорядник) "Кавова книга"/Макс Фрай (составитель) - Кофейная книга

Збірка оповідань різних авторів, які об'єднує кава. Інколи вона - головний герой, інколи з'являєтсья в оповіді як реквізит, але завжди - ароматна й збадьоруюча. І з рецептом. Так-так, наприкінці кожного оповідання - рецепт кави. Серйозний чи жартівливий, простий або ж складний, для гурманів або для лінтюхів, одне слово, кожен знайде щось для себе. Як і в оповіданнях. У них - і містика, і фантастика, і психоделіка, і просто життєві історійки. Теж - на будь-який смак.

Марія и Сергій Дяченки "Варан"

Часто ми шукаємо щось зовні, не підозрюючи, що воно - всередині нас. Шукаємо когось, не підозрюючи, що потрібно знайти себе. Герой книги зробив це. Випадково. Але нам показав, наскільки це важливо - подивитися на себе, щоб багато чого зрозуміти.
Не стомлююся захоплюватися світами, які творять автори. Вони настільки незвичайні, настільки оригінальні, настільки гарні, що просто дух перехоплює!
Поціновувачам фантастики дуже раджу.

Аркадій та Борис Стругацькі "Равлик на схилі"/ Аркадий и Борис Стругацкие - Улитка на склоне

Вау! Вау-вау! Оооооо!
Власне, це те, що можна сказати про книгу, прочитавши її порядково. Тому що нічого практично незрозуміло. А коли тобі здається, що ти починаєш розуміти, раптом виявляється, що насправді все ще більше незрозуміло. Психоделіка суцільна якась...
Але якщо читати поміж рядків, якщо подивитися глибше, якщо...
Я зараз не розповідатиму вам про те, що я там побачила. Мабуть, для тих, хто народився й виріс в СРСР, одкровення буде одним, для сучасного покоління - зовсім іншим. Хтось побачить суспільство і людину, хтось - природу і людину, хтось - систему і людину, хтось - людину і людину, хтось - реальність і людину як об'єкт, хтось - реальність і людину як суб'єкт...
Так, стоп! Сама ще не заплуталася, а вас, швидше за все, вже заплутала)))
Але, попри всю заплутаність, читати Стругацьких варто. І не лише тому, що це - класика...

Халед Хоссейні "Тисяча сяючих сонць"/Khalled Hosseini - A Tousend Splendid Suns

Пам'ятаю, як довго відчувала силу його книги "Той, що біжить за вітром", тому близьке занйомство з цим романом чомусь відкладала. Чи то остерігалася хвилі почуттів та емоцій, чи то хотіла розтягти задоволення. В будь-якому випадку, я все це отримала щедрими порціями!
Афганістан. Ціла епоха. Жінки й чоловіки. Діти й дорослі. Батьки й діти. Війна і мир. Любов і ненависть. Сонце й сніг. Люди й нелюди. Довіра й зрада... Це - ще далеко не повний перелік того, про що гостро, точно, чесно, аж до болю в серці, говорить Хоссейні.
Є тут і росіяни в тій пам'ятній (що б не говорили нині політики) війні. Очами афганців. Про це потрібно прочитати. Може, щось вдасться зрозуміти і про те, що відбувається сьогодні.

Дмитро Глуховський "Майбутнє"/Дмитрий Глуховской - Будущее

Давно не траплялася мені книга, котра викликала б такий шквал емоцій і настільки занурила б у себе. "Метро..." Глуховського мені сподобалися, але новий роман - не просто розважально-ігрова книга, це справжня сильна сучасна антиутопія, яка, на мій погляд, варта зайняти місце на одній полиці з найвідомішими творами цього жанру.
У майбутньому Глуховського люди реалізували одне з найсильніших своїх бажань - можливість вічного життя та вічної молодості. Але щасливішими не стали ані вони як окремо взяті індивідууми, ні суспільства-країни, ані людство в цілому. Довелося боротися з проблемою перенаселення планети, й отут і почалися протиріччя, які зачіпають один із найглибших інстинктів: інстинкт продовження роду. Або вмирай, або не розмножуйся - роби вибір. Інакше за тебе його зроблять інші. Інші - це система. А система не може бути доброю, навіть для тих, хто є її творцями та рушійною силою.
Цікаво було спостерігати за появою-проявленням людського в головному героєві, з якого система робила робота-виконавця, вбиваючи у ньому "найшкідливіші" якості: любов, довіру, людяність. Цікаво було бачити очима автора продовження сьогоднішніх політичних та еконоімчних векторів розвитку Європи, Росії, Азії, США. І дуже боляче було розуміти-відчувати емоції матерів і дітей, розділених назавжди системою (зараз я подібному дуже гостро співпереживаю).
Після книги лишилося не стільки розуміння, скільки відчуття: щось не так ми робимо, кудись не туди прагнемо, потрібно зупинитися і подумати, чи навіть повернути... Якщо згадати той же "Інферно" Дена Брауна, то не лише в мене, не лише в Глуховського такі відчуття з'являються... Може, нам - людству - стане розуму вчасно зупинитися? От лишень де і в чому саме - незрозуміло. Поки що, сподіваюся.

Пітер Мейл "Рік у Провансі"/Peter Mayle - A Year in Provence

Рекомендації почитати цього автора де тільки я не стрічала й від кого лишень не чула! Ось, дійшли руки, як-то кажуть, й очі)) І тепер я скажу всім, хто радив: ви мали рацію - Мейла варто читати й тим, хто любить подорожі, й тим, хто любить смачно попоїсти, й тим, хто радо сміється над тонкими жартами, й тим, хто просто цінує відпочинок із хорошою легкою книгою.
Унікальні особливості Франції та Провансу, його жителів (втім, всі ми по-своєму унікальні), їх звичок та стилю життя, передані крізь сприйняття британця, стають такими яскравими й зрозумілими, що після прочитання книги залишається відчуття особистої присутності в описаному селищі й особистого знайомства з героями книги. Навіть смаки страв та вина також відчуваються, так легко й точно їх описує гурман Мейл. А від книги, окрім усього іншого, лишається бажання любити життя, людей і посміхатися.

B&B Project. Слухаємо українське

Київський гурт B&B Project, який складаєтсья з бандуристки Тетяни Мазур та баяніста Сергія Шамрая, молодий, створений у березні 2015 року, колектив, що спеціалізується на кавер-версіях відомих світових хитів, виконаних на двох інструментах, бандурі та баяні відповідно. Основною метою своєї роботи музиканти бачать  повернення популярності народним інструментам завдяки пошуку нових, сучасних репертуарних і виконавських можливостей.


Досі гурт грав для себе та у невеликих клубах. А нещодавно випустив перший запис своєї роботи - кавер на пісню  Nothing Else Matters гурту  Metallica.

Довідка:
Тетяна Мазур - лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів, студентка Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського, по класу бандури та вокалу. Народилась Тетяна на Херсонщині, закінчила Херсонське музичне училище по класу бандури. Виросла в сім'ї музикантів, вони й привили любов до музики. 

Сергій Шамрай родом із Запорізького краю.Виріс у вчительскій сім'ї. Після закінчення музичної школи по класу баяна вступив до Запорізького музичного училища. Під час навчання ставав лауреатом міжнародних конкурсів (Італія,Словакія,Польща,Болгарія). Зараз Сергій навчається в Національній музичній академії України ім. П.І.Чайковського.

Василь Орєхов "Лінія вогню"/Василий Орехов - Линия огня

Книга із серії "S.T.A.L.K.E.R.", яку взялася читати, тому що чоловік ними захоплюєтсья (як і грою на цю тему, і рольовим страйком про Чернобиль тощо). Але, схоже, я замало сталкерством захоплююся)) Власне, такий висновок зробила після того, як, дочитавши обов'язкові для себе чверть книги, зрозуміла, що протягом усіх цих сторінок герой встиг влізти в небезпечну через аномалії зону, побитися з гидкою псевдоплоттю, вийти живим, напитися в барі й... Що далі - не знаю, але гіпердокладні подробиці бійки мене так стомили, що я здалася...

"Фантастичні літаючі книги містера Морріса Лессмора"/The Fantastic Flying Books of Mr. Morris Lessmore

США, 2011, реж. Вільям Джойс, Брендон Олденбург

Чарівна казка про книги, їх місце у нашому житті й наше - у їхньому, про те, як книга здатна зробити життя кольоровим, часом - повноцінним, а буває, стати його сенсом. Книги, як і люди, втім, живуть доти, доки хтось їх читає.

Фільм отримав Оскар 2012 року як краща короткометражна анімаційна стрічка.

Образ головного героя "списаний" з актора Бастера Кітона, сцена з ураганом - з фільмів "Чарівник країни Оз" та "Пароплавний Білл".

Донна Тартт "Щиголь"/Donna Tartt - The Goldfinch

Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману. Навіть хрестоматійний "Війна і мир", здається, мене так не вразив своєю всеосяжністю та величиною, як "Щиголь". Чому - точно сформулювати не беруся. Певно, тут далися взнаки й об'єм твору, й досить довгий період життя головного героя, описаний у книзі, й скрупульозність його змалювання.

Якщо коротко, то книга - про людей (хоча про що ще бувать книги?). Про звичайнісіньких і таких різних людей, яких доля, вітер чи ще щось носить світом, десь зіштовхує лобами, десь - руками, часом - серцями, потім розкидає в різні боки, потім - знову зіштовхує. Люди змінюються і зовні, й усередині, ці зміни впливають на світ і на інших людей, все це закручується у таку катавасію, в якій незмінними лишаються хіба що речі. Так, речі у романі теж займають місця героїв: головних - картина Фабріціуса "Щиголь" і другорядних - старовинні меблі, посуд, прикраси, живопис. Оскільки вони бездушні, то самі лишаються сталими. Але їхній вплив на людей - неймовірний! Власне, можна сказати, що Донна Тартт дослідила процес впливу окремо взятої речі (звісно, це був витвір мистецтва, історично цінний і матеріально коштовний, а не звичайнісінькі ковдра, табуретка чи горнятко для чаю) на окремо взяту людину. Володіти чимось прекрасним, унікальним, коштовним не означає бути щасливим. Від речей можна отримати насолоду того чи іншого штибу, так. Але щастя, волі, повноти життя вони не дають, а часом навіть позбавляють усього цього.

Не буду писати про сирітство, про батьківську відповідальність перед дитиною, про шкідливість алкоголю й наркотиків для молодого підростаючого організму тощо)) І так зрозуміло, що це - погано і що цього навколо нас - купа.

Окремо хочу зупинитися на українській мові. Ні, роман іще не перекладено нею, але вона у книзі є: один із героїв, хлопчик-українець-поляк-росіянин, одним словом, наш мігрант до США на прикладі вживання мов показує різницю між українською і російською: першою він говорить із коханою дівчинкою і співає пісні, другою - матюкається й читає Достоєвського. Ні, я нічого не хочу сказати, окрім того, що сказала Донна Тартт))

Пер. Віктора Шовкуна, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Умберто Еко "Празький цвинтар"/Umberto Eco - Il Cimitero di Praga

Умберто Еко - визнаний майстер інтелектуальної прози. Він змушує читача не тільки (і не стільки) відчувати, скільки мислити. Читати автора нелегко - доводиться час від часу відриватися від полотна роману й копирсатися в історії, щось уточнювати, щось дізнаватися, розглядати карти, знаоймитися з відомими й не дуже особистостями. Принаймні, у мене процес читання Еко відбуваєтсья якось так)))

Роман "Празький цвинтар" - не виняток. Про Гарібальді я чула, але подробиць його подвигів не знала. Про французькі революцію, комуну тощо - знала, але дуже-дуже поверхнево. Тепер знаю краще)) А ще я знаю, як відбуваються фальсифікації, різні - від елементарних документів до світових змов. Як-от, змова масонів. Чи ієзуїтів. Або ж - євреїв. Власне, шлях від теорії змови і покроковий план її реалізації, хай би якою містифікацією зговір не був, описаний Еко так докладно, що подекуди здавалося: це підручник для брехунів і брехунців різного штибу, яким вони активно користуються. Принаймні, підкилимові, підводні й інші причини подій, котрі відбувалися в 19-му столітті, так схожі на деякі сучасні методики маніпулювання масовою свідомістю, що просто диву даєшся: нічого нового в цьому світі, схоже, таки вже немає.

Головний герой - один, і він дуже-дуже негативний. І гидючий. І психічно хворий. Але те, що ані оку, ані душі в книзі немає на кому більше зупинитися, мимохіть придивляєшся пильніше до брехуна й падлюки, починаєш розуміти його вчинки, ба, інколи навіть співчувати й перейматися за нього. Тож разом із подробицями теорії змови Еко дає нам на озброєння й подробиці мислення, відчуттів та мотивів дій людей, про яких ми воліли б не знати або яких підсвідомо ігноруємо. Дай Боже, щоб не знадобилося ні одне, ні інше)) Хоча перше допомагає краще зрозуміти багато як історичних, так і сучасних подій. Світові змови таки існують, але зовсім не ті, про які нам кричать з екранів, шпальт та моніторів. Скорше, в те, про що кричать найголосніше, якраз вірити й не потрібно. Як от у "Протоколи сіонських мудреців", сфальсифіковані у Росії й взяті на озброєння Гітлером. Всі знають, як дорого обійшлася людству ця брехня. Лише одна з небагатьох...

Але повернуся до роману. Насправді це - детектив. Отой самий гидючий головний герой намагається розгадати одну загадку й копирсається у своєму минулому. З нього виколупуються не лишень достовірні історичні події, а й реальні люди, як, наприклад, юний Фройд. Власне, сам автор у післямові визнає, що всі-всі герої книги - реальні люди, окрім... головного героя. Неочікувано? Але так по-Еківськи... Так само по-своєму Умберто Еко обіграв назву роману. Прагою у ньому й не пахне, якщо що...))

Юрій Винничук "Танґо смерті"

Я знову потрапила на гачок прочитаних перед книгою відгуків-рецензій-оцінок. Вже багато разів обіцяла собі не брати близько до серця чужих вражень, але все ніяк не можу виконати обіцянки.
Як найчастіше буває в таких випадках, я, начитавшись рецензій, очікувала чогось такого-такого-такого (!!!), що, як і заведено з очікуваннями, отримала легке розчарування. Ні, книга хороша, чесно, просто... мабуть, ще раз пообіцяю собі не транслювати на себе чужих вражень))

Отож, про книгу. Це така дивовижна суміш реальності й фантастики, вигадки й правди, бажаного й дійсного, що просто диву даєшся, як авторові вдалося те все так органічно поєднати докупи. Проте, коли згадати, що автор - Винничук, той, що написав "Мальву Ланду", то дивуватися перестаєш... Ота чарівна бібліотека мене так затягнула)) Певно, не мене одну)) А таємниця музики, котра дарує безсмертя, як вам? А нитка, що пов'язує давно зниклу цивілізацію й сучасність? Гарно виплетена, з такими вузликами, об які чіпляєшся й думаєш, думаєш... А детективний сюжет вам сподобався? Власне, я відразу допетрала, що душі героїв мають зустрілися, цікаво було, хто в кому оселився... А який характерний і живий-живий у книзі Львів! А мова - смачна, жива, аж голоси чути було!..

Але хвалити всіма схвалену книгу трохи нудно, можна, я трохи поприскіпуюся? Наприклад, до бородатих старезних анекдотів, вплетених у розповідь як реальні події. Мабуть, вони таки траплянися насправді, бо більшість анекдотів взяті з життя, але я не знала, чи то сміятися в тих місцях маю, чи знизувати плечима. Не можу не прискіпатися і до гострого питання трусів. Це так по-Винничуківськи, справді, але мені щось оті голі дупці зайві трохи)) По-Станіславськи хочеться заявити "не вірю!" героям-УПАівцям, які об'єднали українську, польську, німецьку та єврейску нації в спільній потузі боротьби проти російських загарбників. Ні, в житті воно всяке бувало, вірю, але от тут подібна ситуація вигладає дещо штучною в розрізі сучасних політичних перипетій...

Втім, це мої, й лише мої враження, не вірте їм, а краще почитайте книгу й складіть свої)) А роман мені дуже сподобався. Особливо посиланням до історії, якої ми достеменно вже й не знатимемо, але до цього варто прагнути. І якщо у купах брехонь, замовчувань і вигадок комусь десь вдається відкопати зернинку правди, то це вже - велика данина пам'яті сотням тисяч тих, кого жерна історіїї перемололи майже безслідно... Як отих чотирьох книжкових друзів. Як моїх прадіда й дідів. Як ваших дідів-прадідів...

Яна Вагнер "Вонгозеро"/Яна Вагнер - Вонгозеро

Книга потрапила до рук випадково. І прочитала я її випадково, зусиллям волі не відклавши вбік після того, як зрозуміла, що мова - про сучасну Москву й москвичів. "Не читатиму про Москву", - сказало Я-емоціо, ну, самі здогадуєтеся, чому. "Читатиму", - заявило Я-раціо, тому що не можна все-все заперечувати й усе-усе ненавидіти.
Друге Я мало рацію, тому що книга мені дуже сподобалася, а автора читатиму ще.

Отож, за жанром роман - жіночий триллер. Ні, не просто триллер, написаний жінкою, а триллер і жіночий роман в одній книзі. Як таке може бути? А запросто: сюжет - типовий для романа-катастрофи, з його жахіттями, страхом, динамікою, потребою врятуватися тощо, а от оповідь - типова для жіночого роману, з його емоційністю, чуттєвістю, глибиною, жіночим поглядом на багато речей тощо.
Героїня, від імені якої ведеться оповідь, то розгублена, то впевнена, то довірлива, то підозріла, то кохаюча, то зневажаюча, турботлива, байдужа, ревнива, перелякана, пристрасна, втомлена, сита й голодна, спокійна й знервована... Одним словом, жінка. І про всі ці відчуття, та й про все, що відбувається навколо, вона розповідає гранично чесно. Власне, сам роман - це свого роду потік емоцій (у деяких моментах - просто свідомості), який, утім, не зменшує динаміки сюжету. Всьому, що розказала героїня, я вірю, тому що вона не старається бути ідеальною; не старається любити там, де любити в неї не виходить; не намагається здаватися турботливою там, де у неї немає для цього сили; не намагається вчинити по-книжному/по-кіношному/красиво тоді, коли є одне бажання: вижити.

Зізнаюся, згрішила: подивилася кілька рецензій-відгуків на книгу. Деякі автори мене здивували. Наприклад, одна дама назвала героїню тупою, бо вона намагається одягти шапку синові, який "жах-жах-жах, бігає лісом із рушницею", мовляв, тупа жінка, яка тут шапка, коли рушниця ж у дитини! Мабуть, рецензент забула, що робила (чи й робить) її мама у випадках, коли нічого в глобальному плані змінити не може: турбується про те, щоб її дитина не змерзла і не зголодніла, наприклад, натягує на чадо шапку. І Вагнер про це пише...
Або ще один критикан, якому не сподобалися герої: це ж "сучасні москвичі", як вони могли не поділитися їжею з незнайомими, не допомогти випадковим зустрічним, турбуватися лише про себе тощо? А запросто могли, тому що - нормальні люди, які намагаються вижити, а не супергерої. І Вагнер чесно про це пише...

Власне, я з нетерпінням очікую прочитання продовження цієї книги. "Живі люди" називається, якщо комусь цікаво...))

Джоан Ролінґ "Несподівана вакансія"/Joanne Rowling - The Casual Vacancy

Бралася за читання з певною насторогою: ану ж, якщо розчаруюся в "мамі" Гаррі Поттера, книги про якого так люблю? Ні, не розчарувалася. Швидше, навпаки...

Книга Ролінґ "для дорослих" (хоча й казка про малого чаклуна, як на мене, не лише для і про дітей) "Несподівана вакансія" написана не стільки літератором, скільки художником. Спочатку це - ледь видимі на полотні начерки олівцем. Загальний план. Лінія горизонту. Пагорби. Містечко. Будинки. Потім на картині з'являються люди - теж злегка позначені. Художник поволі їх домальовує - товстішими, чіткішими лініями, потім - фарбами. Спочатку це, як і у випадку з олівцем, - легенькі мазки, потім - густіші, конкретніші. У когось із героїв ми вже бачимо обличчя, у когось - руки, ще у когось можемо роздивитися постать й одяг. Точніше - характери й те, що вплинуло на їх формування: життєві перипетії, оточення, людей, речі, слова, вчинки, думки, почуття, емоції... Образи стають все повнішими, все глибшими, все ближчими читачеві, аж доти, доки не починаєш разом із ними жити й переживати, радіти й страждати, сміятися й плакати.
Так само глибшою стає сюжетна канва роману. Якщо спочатку події здаються розрізненими й окремими, то чим далі, тим все більше вони сплітаються в одну тканину, яка, в свою чергу, скручується й зав'язується у вузол, котрий затягується й затягує читача, аж до затримки дихання в кульмінаційному моменті. Як не прикро, видихнути вдається не від полегшення від щасливої розв'язки вузла-сюжету, а від розуміння жорсткої правди життя й жорсткої необхідності й нею миритися й жити (дихати) далі, попри перетиснуте горло.

У романі немає позитивних і негативних героїв. Є просто люди - різні, кожен - зі своїми плюсами й мінусами. Симпатія, яка з'явилася до когось одного, раптом зникає. А герой, котрого спочатку вважав антиподом, починає подобатися. І так - раз, ще раз, і ще... Доти, доки не з'проявляється відчуття-розуміння: книга не про вигаданих героїв, книга про реальних людей, про мене і про вас, про те, що немає в цьому світі нікого ані чисто хорошого, ані виключно поганого, і це - не добре і не кепсько, це - абсолютно нормально.

"Книга для дорослих" у Ролінґ вийшла в певному сенсі книгою якщо не для, то - про дітей. Про найскладніший період дитинства - дорослішання. Ламання сприйняття світу, ламання самого світу навколо підлітка, ламання самого себе задля того, аби вижити і вжитися у світі - про це пише авторка. Це - складно й боляче, і вдесятеро важче через те, що батьки - найрідніші, найближчі, здавалося б, люди, часто виявляються не просто байдужими попутниками на шляху дорослішання, а й антагоністами, а почасти - й ворогами. До чого це може призвести, розповідає книга.

Щодо жанру, то є таке узагальнююче й розпливчасте поняття: "сучасна проза". Що конкретно мається на увазі, не скажу, але за відчуттями роман Ролінґ - це саме вона, сучасна-сучасна проза. Проте не тільки. Це ще й детектив. Але дивний. Читачеві якраз усе відомо, а от герої книги шукають "злодія", вираховують його, губляться у здогадках, бояться, плутаються... Забігаючи наперед, скажу, що до правди ніхто не докопається. Але це єдине, що я вам скажу.)) Хіба що іще пораджу: читайте!

Михайло Бриних "Хліб із хрящами"

Нехитра штука - перенести чисто американський жахастик із зомбі на українську територію. А от пов'язати повстання живих мерців із українською історією, пояснити його причини, знайти винних - то вже штука не стільки хитра, скільки - майстерна. Й у Бриниха це вийшло, бо ж всі ми знаємо: за гріхи рано чи пізно доведеться розплачуватися. Що й роблять герої повісті, як мертві, так і живі. Хорор у книзі знатний, бо живим не лишається ніхто...

Я б назвала книгу мозаїкою, або ж конструктором лего. Спочатку читач натикається на скинуті, як попало, у купу, короткі оповідки-розділи. У них йдеться зовсім про різне: людей, місця, події, навіть часопростір - і той не пов'язує ці уривки між собою. Але згодом вчитуєшся, розкладаєш шматочки загальної картини на правильні місця, й вуаля - ось воно, цілісне полотно. Те, що до цього часу по всьому йому повзають шматки трупів, а живих героїв майже не лишається, - то вже інше питання. Власне, не стільки питання, скільки відповідь.

Що ще сказати?
Про мову, наприклад. От нині автора однозначно відносять до суржикомовних (мабуть, вже можна викристовувати такий термін?). А в цій книзі мова у нього напрочуд літературна. Крім мови героїв, звісно, бо вони якраз балакають так органічно, що їм віриш: й бабі Ніні, й крутим піарщикам, й священику-афганцеві тощо. При цьому, оті всі діалектизми, русизми та суржиконізми вжиті якраз в міру, нічого зайвого.
Про житейську філософію. Там так гарно описана нудьга за дитинством, за часом, в якому "всі дерева лишилися великими", що це хочеться цитувати! Або ж вибір священика між сокирою та автоматом: дійсно, інколи ніякі слова не здатні допомогти й захистити хоча б когось, що б про це не говорилося в Святому Писанні, езотеричних книгахтощо. А оця бабинініна покірність долі? Це ж те, що найкраще навчився робити простий люд... А сучасне інформаційне поле, яке звелося до перепощування-переписування постів у ФБ та блогах, навіть маститими (типу того) журналістами, замість перевіряння новин, а тим паче, замість особистого перебування в епіцентрі події?
Про біль від пам'яті й бажання забути. Дуже влучно підмічено: звинувачення в тому, що українців позбавили історичної пам'яті, наполовину правильні. Бо ж є багато такого, про що ми, українці, самі воліли б забути навіки-вічні. Як про оті згадані в повісті події 1933-го... Хто винен - то інше питання. Хто що вчинив - оце важливо. Й за це доводиться розблачуватися. Хоча б і так - книжковим (на щастя) зомбі-повстанням. Чому б ні?