12.09.15

Прогулянка Шяуляєм/Šiauliai

Одне з найбільших і, безумовно, з найкрасивіших міст Литви - Шяуляй (Šiauliai) ми відвідали після знайомства з Горою Хрестів (Kryžių kalnas). 

Шяуляй називають містом Сонця,  бо його назва, як розповідають історики, походить від литовського Saulė - Сонце.

Найбільш сонячним місцем у місті для мене став оцей Золотий хлопчик.



"Золотий хлопчик" - то народна назва цієї скульптури, яка насправді називається "Стрілець". Розташований він на стелі висотою 18 метрів і є такою собі стрілкою велетенського сонячного годинника, котрий займає цілу площу, яка так і називається - площа Сонячного годинника. У Литві, до речі, такі годинники дуже популярні, їх по декілька в кожному місті, а то й у найнеймовірніших місцях. Оцей-от вважається найвищим у країні. Навколо площі розташовано амфітеатр, а за ним - зелений парк.





Ще одна візитівка Шяуляю - кафедральний собор Св. Петра і Павла. Не збрешу, якщо скажу, що він також особливий. Точніше - його 70-метрова дзвіниця. З якого боку ти б не в'їжджав до міста, завжди й усіма дорогами рухатимешся до цієї білої вежі.


Собор було зведно на початку 17-го століття. І що б не траплялося потім із цією будівлею: війни, урагани, пожежі - відновлювалася вона у тому ж вигляді: білі стіни й червоний черепичний дах.

Зверніть увагу на ще один шяуляйський сонячний годинник на південній сніні собору. Він точно показує місцевий час і вважається найстарішим годинником такого типу в Литві.




Цей металевий хрест показує місце, на якому було збудовано першу, ще дерев'яну, церкву. Прапорець державний бачите? ))



Оці дерев'яні  хрест та скульптури символізують спадкоємність язичницької й християнської релігій. Християнство на територію сучасної Литви прийшло доволі пізно - наприкінці 15-го століття, до того ж, його прихід був не войвничим, а природнім. Ніхто не забороняв вірити у звичних богів, ніхто нікого не переслідував і не карав за "не таку" віру. Язичництва у народних традиціях тут і нині дуже багато й воно органічно переплітається з католицтвом: ніхто нікому не заважає.








Біля собору - центр міста: площа Воскресіння із оригінальним фонтаном, міською ратушею й навіть колонкою з питною водою. У спеку вона нам ой як стала в нагоді)))






Яким було моє здивування, коли я дізналася, що пішохідний бульвар у Шяуляї - один із перших у Європі! Точніше, він - третій. Вулиця Вільняус (Вільнюська) - родзинка міста. Тут безліч кафе, магазинів, музеїв, а ще - фонтанів, дерев і квітів.







Проте найбільше увагу привертають чудернацькі скульптури, які навіть полічити важко.


















Найкумеднішим видався пам'ятник черевикам. Їх навіть приміряти можна. А дерево біля нього вщент завішане старим взуттям - ну точно кадр із фільму "Хвіст, що виляє собакою")))







Славне місто й своїми музеями - також по-своєму унікальними. Оце, наприклад, музей велосипедів. А ще тут є музей фотографії, музей народної ляльки та іграшки, музей радіо й телебачення і навіть музей котів! На жаль, за браком часу до жодного з них ми не потрапили.



А ще поряд із містом є аеропорт, де базуються літаки Балтійської Повітряної Поліції країн - членів НАТО для захисту повітряного простору балтійських країн. Але це вже інша історія. 

08.09.15

Пол Гелліко "Місіс Харріс їде до Парижу"/Paul Gallico - Mrs. 'Arris Goes To Paris

Ще один екземпляр, що поповнив мою колекцію книг про щастя, - такий собі самовчитель того, як радіти життю, мріяти, реалізовувати свої навіть найбезглуздіші мрії, любити людей і як за це все "буде вам щастя".

Місіс Харріс - героїня цілої серії книг Пола Геліко. Оця-от книга, до речі, ще й екранізована. Зазвичай не люблю дивитися фільми після прочитаних книг, а от екранізацію цієї чогось хочеться переглянути. Певно, є внутрішнє бажання ще раз пережити всі пригоди героїні, самотньої лондонської прибиральниці, на шляху до мрії - певно, щоб десь-колись автоматично повторити цей успіх)) Ні, я не лише маю на увазі прекрасну сукню від Діора, а радше оту магічну простоту, з якою можна змінювати долі людей й робити їх щасливішими.

А щастя - то така примарна річ, яка може з'явитися тоді, коли у тебе більше нічого не лишається, особливо видимих причин для щастя, а може й носа не поткнути тоді, коли всі навколо впевнені: от зараз ці людина точно - найщасливіша у світі.

Тож просто будьмо щасливими - завдяки всьому й попри все, як місіс Харріс))

04.09.15

Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя"/Светлана Алексиевич - У войны не женское лицо

Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...