Василь Шкляр "Кров кажана"

Стереотипи даються взнаки завжди. Особливо ж тоді, коли вважаєш себе непідвладною поширеним стереотипам. І тому, що нібито маєш від них щеплення, не звертаєш уваги на мимовільне протиставлення нового звичному, тож натомість воно стає напрочуд гострим, аж до несприйняття.

Це я так здалеку підходжу до того, що містично-еротично-детективний роман "батька" Чорного Ворона та Марусі (саме таким я пізнала цього автора) моєму розумінню не піддався. Численні сцени злягання скрізь (навіть у церкві) викликали відразу (хоч я далеко не ханжа), містичні ремінісценції - також, натяки на підлу жіночу сутність - тим паче. 

Головна героїня - типова нещасна жінка, зламана ще в дитинстві своєю матір'ю. Ані краса, ані численні прихильники, готові весь світ покласти до її ніг, не зробили Настю щасливою. Бо ніхто і ніщо не здатне зробити щасливим того, хто не готовий таким стати.

До чого в романі священик-феесбешник-гінеколог, різна чортівня, відьомській шабаш і народження (чи аборт?) Нікуба, я взагалі не втямила...

Василь Шкляр "Троща"

Я з великим нетерпінням очікувала виходу в світ нового роману Василя Шкляра, тож придбала книгу за першої ж можливості. І, мабуть, навіть дещо символічно було отримати посилку якраз напередодні святкування Дня Незалежності й проникнутися духом тих, хто поліг "за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ"...

Зізнаюся: розгортала палітурку з певним трепетом, щосили намагаючись стримати високі очікування, аби не розчаруватися. І зробила це не дарма, бо "Троща" (так називають у краях, де відбуваються події, очерет) виявилася не такою, як її романи-сестри "Маруся" та "Чорний ворон". Тут зовсім немає історичних екскурсів (хіба що наприкінці третьої частини автор таки не стримався і трошки розбавив ними стилістично легкий назагал текст), сторінки не рясніють датами та іменами, читача не напружують розлогі оповіді чи описи, відгалуження від сюжетної лінії, насиченість персонажами. Загалом склалося враження певної кінематографічності твору, начебто це — така собі заготовка для сценарію майбутнього історично-детективного фільму чи серіалу (що було б дуже добре!). Однак оця стилістична телеграфічність повною мірою передає "скам’янілість серця" головного героя, від імені якого ведеться оповідь.

Роман — двоплановий у часовому вимірі. Чоловік, який, відбувши 25-річне ув’язнення за участь в УПА, намагається облаштувати своє життя у геть незнайомому для нього місті, та й світі загалом, згадує події 1947 року й подумки продовжує незакінчене тоді розслідування однієї зради. Я не навмисне не називаю імені головного героя — його немає й у книзі. Хіба що геть наприкінці роману звучить його псевдо, що символічно, бо ж скільки повстанців так і залишилися безіменними! А про тих, хто їм допомагав, хто підтримував харчами, лікував, переховував, в історичних дослідженнях йдеться ще менше. Однак у романі "Троща" їх образи такі ж повні, як і постаті повстанців. Й навіть постаті тих, проти кого вони боролися, — представників більшовицької влади. Й отут я щиро висловлюю Василеві Шкляру величезну особисту поядку за те, що він не розфарбував своїх героїв у чіткі чорно-білі кольори, не перегнув палиці (як це нині дуже часто трапляється), розказуючи, якими пухнастими були "наші" і якими падлюками — вороги. Короткими скупими штрихами він показує всю багатогранність тієї боротьби, як зовнішньої, видимої, так і внутрішньої, прихованої, котра тривала (та й досі триває) в головах і серцях українців. Зрадниками із тих чи інших причин ставали деякі повстанці (саме про це, власне, й роман), про Україну піклувалися, нехай і невелика їх кількість, так звані свідомі більшовики. Жорстокість була притаманна й тим, й іншим, і обидві сторони виправдовували її високою метою — кожна своєю, звісно. Чи було воно того варте — не знає ніхто, навіть час, який, як-то кажуть, покаже все, проте досі не здатен цього зробити...

Однак повернімося до роману. Текст насправді дуже символічний. Булькнувши в читацький запій (і не кажіть, що у вас такого не буває))), я, зрозуміло, багато чого пропустила. Однак той Дзіздьо з роману, котрий складав пісні та балади, які потім розходилися трощею і не тільки й ставали народними, чомусь нагадав мені геть не баладного, хоча, напевно, деякою мірою теж народного сучасного однойменного співака. А слова брата Сірка про довіру, без якої годі щось збудувати, хіба не символічні? Підозрами у зраді й нині вкриті вже не трощі й ліси, а інтернет-простори, бо ж шукати помилки набагато легше, аніж самому щось робити. А шана, яку віддавали колишньому бандерівцю його колеги — пересічні радянські українці, котрі мали б ненавидіти "ворога народу"? Хіба не про незнищенність українського духу вона?..

Фінал роману теж наскрізь пронизаний уже згаданою кінематографічністю. Гарний такий фінал, насичений емоційно, естетично й символічно, звісно... Навіть закадрова музика у голові зазвучала — ота пісня Дзідзя про чайку, що звила гніздо у трощі... Ой відчуваю: таки бути фільму!)))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Василь Шкляр "Елементал"

Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

Василь Шкляр "Ключ"

Люблю, коли автор не виправдовує очікувань — у хорошому сенсі, звісно. Коли звикаєш до стилістики й тематики, а тут — опа! — щось геть нове. Звісно, у випадку з Василем Шклярем нове — це історичні твори, а не психологічні детективи, однак я ж тут розмірковую із суб’єктивної точки зору, чи не так? Тому старі його твори для мене є новими, бо не читаними.

Заплутала?))) Отож. Так само, як і автор "Ключа". Фінал відкритий — хто кого вбив (і чи вбив узагалі) — так і лишилося невідомим. Але сюжет вартий того, щоб плентатися або бігти (як коли) за ним і за автором у пошуках таємниці ключа.

Герой мені сподобався — він живий, справжній, не супермен, яким зазвичай змальовують героїв детективів голлівудські розважальні фільми й така ж література. Він сумнівається, боїться, плутається, але вроджена цікавість веде його далі. Куди — то вже інше питання.

Ще один плюс цього роману — еротичні сцени. Що не закидали б Шкляреві щодо описів ним фізіології стосунків — у цій книзі вони перфектні: чуттєві, реалістичні, стилістично виправдані (й стилістично виділені особливим синтаксисом), живі. Шкода, що фінал печальний... Але це вже спойлер, тому замовкаю))

Вид. "Фоліо", 1999

Василь Шкляр "Маруся"

Чи не вперше глибоко відчула радянськість своєї освіти. Ні, я не така давня, як ви могли б подумати)) Але навіть за часів незалежності курс історії України в гуманітарному вузі мені не розказав того, що розповів Шклар у "Чорному воронові" та "Марусі". Якщо зважити на те, що автор прискіпливо вивчає документи, свідчення, історичні факти й усі події, викладені в книзі, є підтвердженими, то кращого "підручника", ніж подібні книги, годі й шукати.

Кого б я хотіла знайти, то це - Марусю. Чогось так зачепив мене її образ - легендарний, бо так схотілося людям, і разом із тим реальний, бо ж так теж хочуть люди, та й родичі ж є, - що просто хоч бери, та й іди шукай-гукай вітра в полі, чи то пак, Марусю в цих наших закордонах. Ех, якби ж то насправді все було так просто...

Звитяжні походи, глибокі розчарування, відданість і зрада, кохання й вірність - у книзі, окрім історії, є багато такого, що захоплює й увагу, й емоції читача. Говорити про рівень письменника Шкляра не буду, бо то - зайве. Скажу лише, що відчувала річкову прохолоду й гарячі тіла закоханих, холодний туман й самотність Марусі, Мирона. тремтіння від азарту в бою, та біль від втрат... Отаку можливість переживати разом із героями ціную в хороших книгах чи не понад усе.

Ще про одне скажу. Коли взяла до рук видання, мене чогось зачепив отой підзаголовок: "Національнпий бестселер". Ну, думаю, щось дуже випендрювально воно звучить, особливо поєднання оцих двох понять: "національний" та "бестселер". Тож бо не автор і не видавництво мають вирішувати, буде книга бестселером чи ні. А про національність взагалі мовчу. Але, знаєте, ця книга має стати й тим, й іншим. Бо, по-перше, вона того насправді варта, а, по-друге, чому б і такими підказками не спонукати читача братися за читання книг, які здатні внести вклад у відновлення того, що десятками років руйнувалося в нас: української національної свідомості.