Стівен Кінг "11/22/63"/Stephen King - 22/11/63

Важко повірити, але в цій книзі Кінга немає страхіть і жахів, нічого такого надзвичайного, що моголо б налякати вразливого читача. Окрім самих людей, таких, якими вони бувають: жорстоких, злих, підступних, непередбачуваних. (Задля справедливості скажу, що в романі є багато хороших, добрих, розумних і гарних героїв.)
Головний герой отримав можливість подорожувати в часі. Куди і яким чином - прочитаєте самі, якщо цікаво. Він також отримав можливість змінити минуле, що й почав робити з найкращими і найблагороднішими намірами. Що з цього вийшло, теж прочитаєте самі, якщо цікаво.
А от мені найцікавіше було читати про той особливих дух маленьких містечок, про який так майстерно вміє писати Кінг. Про те, як люди можуть змінюватися залежно від того, куди і під чий вплив вони потрапляють. Про історію вбивства Кеннеді - з детальними й точними відомостями. Про те, що любов таки всесильна (ну, я ж жінка))).

Стівен Кінг "Серця в Атлантиді"/Stephen King - Hearts in Atlantis

Чудова книга про суспільство. Саме так - про суспільство. Про його монолітність і про тріщини у ній. Про те, як у ньому не сприймають осіб, котрі відрізняються від загальної маси: не так мислять, не так поводяться, мають інші цінності, дають іншу оцінку тому, що відбувається навколо...

Сюжет закручений так... по-кінгівськи, одним словом, що однозначно назвати жанр, у якому роман написано, неможливо. Тут вам і фантастика, й дитячі міжособистісні стосунки, і проблема дітей та дорослих, і В'єтнам, і початок руху хіппі, й універсистет та студентські стосунки, і сила волі окремої людини проти сили групи...

Героїв дуже багато. Власне, у кожній із п'яти частин книги - свої герої, свій сюжет, своя проблематика. Але герої перетинаються, з'являються у "сусідніх" повістях, виринають зненацька й у зовсім іншому амплуа та у зовсім неочікуваних ракурсах, одним словом: не дають про себе забути.

А коли перегортаєш останню сторінку книги, починаєш думати, думати, думати... Але про нюанси моїх розмірковувань по книзі писати тут, думаю, не варто))

Стівен Кінг "Людина, що біжить"/Stephen King - The Running Man

Склалося враження, що події відбуваються в одній із відомих антиутопій або ж десь в суміші їх. Недалеке, як для нас нинішніх, майбутнє. Реаліті-шоу, якими розважається людство і завдяки яким знищуються небезпечні для Системи люди. І головний герой, котрий зробив виклик Системі, насамперед, тим, що набрався нахабності не отупіти. Ті, хто розумів, що Система - це зло, сподівалися побачити в ньому ватажка, за яким можна буде піти на боротьбу. Але що може зробити одна, навіть неймовірно сильна духом, людина? Хіба що помститися за смерть рідних. Що головному героєві вдалося ціною неймовірних зусить і смерті.

Таким чітким і вражаючим змальовано розшарування людей на тих, котрі здатні бачити, міркувати, робити власні висновки, і тих, хто сліпо виконує вказівки влади та вірить ТБ. Чом не сьогодення?

А ще у книзі - яскравий приклад того, як зі звичайної людини можна зробити монстра. Достатньо переконати всіх, що це - монстр. До чоловіка починають ставитися, як до монстра. Щоб хоча б вижити, він мусить чинити, як монстр... От і все...

Що я взяла для себе саме з цієї книги: якщо людина має мету, якщо бачить її й щиро хоче досягти - її ніхто не зупинить. Навіть смерть зачекає. І ще: на всякого хитруна знайдеться, рано чи пізно, хитріший хитрун.

Книга дуже важка, не стільки в плані смертей та крові (чи ж нам після сучасного кіно цього боятися?), скільки несправедливістю, точніше, її тотальним (майже, і це вселяє надію) торжеством; як і торжеством брехні - великої і зовсім маленької; і торжеством тупості натовпу, готового повірити в те, що йому згодовують; і торжеством жорстокості просто людей, просто сусідів, просто колишніх друзів, які вірять картинці на ТБ, а не людині; і ще багато чим, так схожим на нашу дійсність. Схожим до запамороченя, хоча весь час хочеться кричати: так не буває! Але від крику нічого не змінюється...

Стівен Кінг "Сяйво"/Stephen King - The Shining

 Ну що, можете мене вітати. З чим? З переляком, якщо з цим можна вітати. Зі справжнім переляком, який дав змогу зрозуміти, чому Стівена Кінга називають королем жахів. Бо до цього часу жодна з прочитаних мною його книг так і не спромоглася налякати по-справжньому (хіба що деякі оповідання).

Страшно мені було двічі: по-перше, від того невідомого, котре опанувало готелем і підпорядковувало собі його зимових мешканців, а по-друге, від окремо взятого Джека Торранса. Другий, зізнаюся, був страшнішим, бо я мимохіть дивилася на ситуацію очима дружини та почасти маленького сина. Чоловік, який має бути надійною опорою для них обох, виявляється не тільки найслабшою ланкою у протистоянні злу, а й переходить на його бік. Причиною цього я бачу його слабкість і зависокі як на таку малодушну особу прагнення, які не могли бути досягнені, бо ж чоловік для цього докладав мінімум зусиль. Натомість постійно шукав винних, як це часто робить кожен із нас (бо так справді легше), не припускаючи навіть, що в усьому (алкоголізм, стосунки з дружиною, втрата роботи, творчі невдачі) винен сам. Показовим у розвитку виправдання як суті Джека є ставлення чоловіка до батька: спочатку Джек ненавидів його за те, що той зробив з матір’ю і родиною, потім щиро виправдовував, бо сам став таким самим нездатним ні на що п’яницею. 

Після цього мого шквалу звинувачень на адресу героя ви маєте повне право сказати: в усякому разі у його божевіллі та жорстокості точно не Джек Торранс винен, а те, що жило в готелі й заволоділо його свідомістю. Однак у цьому і полягає один із нюансів таланту Кінга, котрий не просто розважає читача, а дає йому можливість зрозуміти дещо про себе: наприклад, чи здатні ми брати відповідальність за своє життя, чи ж постійно шукаємо винних...

Переклад Олександра Красюка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

Дорж Бату "Моцарт 2.0"

Я настільки велика фанатка Доржа Бату (свого часу його обидві "Франчески" дуже допомогли мені подивитися на деякі речі під іншим, позитивнішим, кутом зору), що від "Моцарта 2.0" очікувала якогось подібного просвітлення. Напевно, занадто багато очікувала, бо обіцяної собі кайфової ейфорії не отримала (можливо, в цьому вина не книги, а мого наразі звуженого сприйняття світу))))

Сюжет типовий для історій про попаданців: Моцарт помирає у своєму часі й потрапляє в сучасний Нью-Йорк (проспойлерю — не тільки він). Він переляканий, дезорієнтований, шокований тощо, й тут йому щастить: він зустрічає добру й уважну дівчину Стейсі, котра допомагає йому в усьому. Загалом я розумію, що історія фантастична. Однак досі дивуюся довірливості Стасі: вона привела додому, де живе самотою, незнайомця, котрий, судячи з поведінки, мови, одягу тощо, не при своєму розумі. І добре, що все добре завершилося, бо якби роман писав не Дорж Бату, а, наприклад, Стівен Кінг — ойой, який широкий простір для сюжетних маневрів дало це її рішення)))

Найліпше в книзі — це історія Моцарта, його музики, людей, котрі були його оточенням і так чи так впливали на його творчість. Зізнаюся: дуже мало знаю про класичну музику загалом й композиторів, які її творили. Утім, деталей пазликів, викладених Доржем Бату не вистачило для створення загальної картини, тому шукатиму, що ще почитати про той час і музику. А от історія Моцарта в сучасності виявилася настільки казковою, що часом хотілося крикнути: "Не вірю!", та хто мене почув би))) 

Проте Дорж Бату лишився вірним собі: він показує читачам, яким чином можна створити ліпшу версію себе 2.0. Дослухатися до своїх бажань, чинити по совісті, допомагати близьким тоді, коли їм треба допомога, а не коли у вас є час допомогти, жертвувати чимось матеріальним задля близькості, дружби, любові — все це важливі речі в сучасному світі, в якому здебільшого все обраховується кількістю грошей. Ще тут викладено майже інструкцію життя в США, коли ти нелегал без документів (з конкретними явками й паролями, посиланням на правові норми тощо), в сюжет вплетено детективну історію полювання на наркоторговців, а QR-коди дають змогу зазирнути в описаний в книзі Нью-Йорк і послухати прекрасну музику. Тож енджой — роман це так чи так вам забезпечить))

Ілюстрації Юлії Самелюк, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020