Ян-Філіп Зендкер "Мистецтво чути серцебиття"/Jan-Philipp Sendker - Das Herzenhören

Майже містична книга про кохання. Чому містична? Тому що на думку переважної більшості читачів (чи то пак - читачок, бо книга, схоже, стилістично розрахована здебільшого на жіночу аудиторію), такого кохання насправді не буває, а оті всі з'єднання сердець, очей, рук і ніг - то точно містика. Та й на мою думку - теж))

Особисто мені, до того ж, містичним видалося місце, де відбуваються події. Загадкова для нас Бірма. Зовсім незвичне життя незвичних людей, незвичні долі, звички, цінності. Й незвичне розуміння кохання головними героями. І якщо почуття Мі-Мі, котра раділа за свого коханого, коли той поїхав до Америки, лишилася одинокою й сама виховувала дитину, таки можна трактувати як всепрощаючу любов, то страждання Тіна Віна - того самого, котрий поїхав до Америки й не повернувся, - ні. І справа не в тому, що він - чоловік, а я - жінка. Просто якщо спарвді була така любов аж до "чути стукіт серця", то навіщо було героєві одружуватися, народжувати дітей й сидіти всі 50 років у ситій Америці замість того, аби, попри можливі особисті проблеми й негаразди, повернутися до коханої? Хоча: навіщо? Адже страждати можна й на відстані, чи не так? Й на ситий шлунок воно якось легше страждається, ні?)))

Окрім містичності, книга ще видалася мені занадто сопливою. Якби я цінувала можливість поплакати над нещасними долями нещасних героїв, то кращого чтива годі знайти. У романі всі - нещасні, кожен по-своєму, звісно. Хоча заради справедливості варто сказати, що у цій нещасності завжди є місце щастю, і герої та автор його бачать. Але прибити когось за хлюпання й ниття час від часу таки хочеться)))

Виявилося, є продовдення історії - "Серце, котре живе в згоді". Не читатиму, бо, боюся, таки приб'ю Джулію)))

Діна Рубіна "Синдикат"/Дина Рубина - Синдикат

Здавалося, я прочитала всі книги Діни Рубіної. Аж ні. Зрозуміла це, коли натрапила на кількох невеличких поличках із російськомовною літературою, заниканих у куточку литовської книгарні, на ще нечитаний роман. Що то було за відчуття - передчуття зустрічі з іронічною майстерністю Діни Рубіної!

І роман-комікс не розчарував. Колишня росіянка, котра вже понад 10 років живе в Єрусалимі, повертається на роботу до Москви, маючи завдання збирати й відправляти на "історичну батьківщину" єдиновірців.  Займається цією роботою Синдикат, в якому працюють разні люди. Співпрацює Синдикат із багатьма єврейськми організаціями, в яких також працюють різні люди. І такі ж різні люди звертаються до Синдикату з різними проханнями допомогти. Те, що з цього виходить, і те, як Рубіна про це розказує, часто змушує реготати. Те, як авторка описує людей, часто змушує влізати в їхню шкіру. А те, що вона розповідає про Єрусалим, змушує розчулюватися.

Отака-от емоційна гойдалка, а не роман.

І про комікси. Їх у книзі постійно малює один із героїв. Але й текст - такий собі комікс, набір картинок із зображеними фігурками й репліками, надписаними біля кожної. Але герої від цього не видаються пласкими. Чому? Бо це ж - Діна Рубіна!

Гора хрестів/Kryžių kalnas

Бачите отам на горизонті гору? Вона невисока, й невелика з цієї відстані. Але коли підходиш ближче, то вражаєшся: досить велика все-таки гора повністю вкрита хрестами. Здебільшого дерев'яними: величезними, середніми й геть манюсінькими.

Це місце називається Горою хрестів (лит. Kryžių kalnas - Кріжю калнас) і знаходиться неподалік Шяуляю - одного з найбільших міст Литви (про нього розповім іншим разом).

Місце має таку потужну енергетику, що у мене там мурахи по спині повзали попри шалену спеку, волосся ворушилося й сльози капали. Та й досить лишень уявити собі століття людських молитов, виказаних цій горі. А якщо копнути глибше в історію, то рахунок може вестися й на тисячоліття.

Одна з історій про походження гори розповідає про те, що колись тут було велике язичницьке капише. Після введення на території Литви християнства (а це трапилося дуже пізно за європейськими мірками - у 15-му столітті) на капищі поставили хрест, аби молитися на звичному місці. Потім - ще один, і ще, і ще...

Ті, хто залишив тут свої хрести, кажуть, що життя їхнє стало легшим і щасливішим. Перевірити не зможу, бо хреста не лишала, мені вистачило й простого відчуття місця сили, яке мене просто захопило. От пишу й відчуваю його відголоски...

Гарну легенду про створення гори розповіли нам в магазинчику сувенірів. Колись на цьому місці стояв храм, який провалився під землю (подібних легенд існує дуже багато на моєму рідному Поліссі). Гора вважалася священною, і саме сюди прийшов помолитися чоловік, у якого дуже хворіла донька. Щоб молитви підкріпити, він зробив великий дерев'яний хрест і ніс його на собі 12 кілометрів. Диво сталося - дитина видужала.

Потреба в чуді завжди є, тож інші люди почали приносити сюди свої хрести. І носять досі. Ніхто не рахував їх кількість на цій горі, але точно - добра сотня тисяч.

Гора приймає усіх - і християн різних віросповідань, і навіть нехристиян. Зверніть увагу на оцю єврейську святиню: позолочену зірку Давида, принесену сюди, звісно ж, не католиками.

Подивіться: їх - хрестів - тут цілі грона. А скільки різьблених дерев'яних статуеток, фігур Христа та Божої матері, почорнілих від дощів і зовсім свіжих.

Окрім християнських образів, тут часто стрічаються образи язичницькі. Подивіться хоча б на цю фігуру. Чи не тягнеться від неї прадавні сила? А оті різьблення на хрестах із відверто язичницькими символами сонця, наприклад? Вишивка, перенесена на дерево. А що таке вимволи вишивок, розповідати не варто, чи не так?

Одне з розп'ять на горі було встановлено Папою Римським Павлом Іоанном ІІ, який відвідав це місце у 1993 році. Відтоді й так популярна Кріжю Калнас стала справжнім центром паломництва християн з усього світу.

Зараз на гору можна піднятися отакими дерев'яними сходинками. Поміж хрестів розбігаються стежечки, тож попри натовпи туристів, яких звозять сюди автобусами, можна знайти тихе й порожнє місце, аби помолитися.

Хрест можна принести свій, а можна й купити на ринку біля інформаційного центру. Бізнес, нічого такого)) Але хрести рукотворні просто вражають своєю й красою, і силою.

Так само, як не залишають байдежим і статуї. Біля кожної хотілося стояти, стояти, стояти...

Подивіться: отут - цілий список загиблих протягом двох років Другої світової війни. Табличка стара, хоча у роки радянської окупації (саме так у Литві називають той час) Гору Хрестів намагалися спалити кілька разів.

У таких-от будиночках-церквах бачила цілі зшитки, списані дрібними літерами.

 

Якими тільки мовами не зроблено написи на хрестах! І яких тільки мов ми не почули за нетривалий час нашого перебування в цьому місці. Навіть японську...

Оцей хрест мене дуже вразив:  зроблений із рамочок, у кожній з яких - вишивка.

А ця статуя вам нічого не нагадує? ))

Біля Гори Хрестів - отакий павільон для молитов. І зовсім поруч - пшеничне поле, на якому працюють комбайни. Отакий собі символ єдності духовного і фізичного життя...