Майже містична книга про кохання. Чому
містична? Тому що на думку переважної більшості читачів (чи то пак -
читачок, бо книга, схоже, стилістично розрахована здебільшого на жіночу
аудиторію), такого кохання насправді не буває, а оті всі з'єднання
сердець, очей, рук і ніг - то точно містика. Та й на мою думку - теж))
Особисто мені, до того ж, містичним видалося місце, де відбуваються події. Загадкова для нас Бірма. Зовсім незвичне життя незвичних людей, незвичні долі, звички, цінності. Й незвичне розуміння кохання головними героями. І якщо почуття Мі-Мі, котра раділа за свого коханого, коли той поїхав до Америки, лишилася одинокою й сама виховувала дитину, таки можна трактувати як всепрощаючу любов, то страждання Тіна Віна - того самого, котрий поїхав до Америки й не повернувся, - ні. І справа не в тому, що він - чоловік, а я - жінка. Просто якщо спарвді була така любов аж до "чути стукіт серця", то навіщо було героєві одружуватися, народжувати дітей й сидіти всі 50 років у ситій Америці замість того, аби, попри можливі особисті проблеми й негаразди, повернутися до коханої? Хоча: навіщо? Адже страждати можна й на відстані, чи не так? Й на ситий шлунок воно якось легше страждається, ні?)))
Окрім містичності, книга ще видалася мені занадто сопливою. Якби я цінувала можливість поплакати над нещасними долями нещасних героїв, то кращого чтива годі знайти. У романі всі - нещасні, кожен по-своєму, звісно. Хоча заради справедливості варто сказати, що у цій нещасності завжди є місце щастю, і герої та автор його бачать. Але прибити когось за хлюпання й ниття час від часу таки хочеться)))
Виявилося, є продовдення історії - "Серце, котре живе в згоді". Не читатиму, бо, боюся, таки приб'ю Джулію)))
Немає коментарів:
Дописати коментар