Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.
Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.
Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))
Немає коментарів:
Дописати коментар