Книга - класика готики: монастир, ув'язнені там невинні дівчата, перекручене розуміння віри та послушництва, підступні інтриги їх, їхніх батьків, настоятельниць тощо. Темрява, безвихідь, глухі кути. Листи, написані з надією, й відповіді, які її - надію - вбивають. Знову і знову. І так - десятки років.
А ще книга - про людську порядність, батьківську любов, відповідність життя задекларованим поглядам. Хоча, задля точності, варто було б додати префікс "не-" до перелічених вище додатків: про непорядність, нелюбов, невідповідність. І ще про брехню - тотальну брехню собі, людям, Богу.
Книга написана в кінці 18-го століття, пропагує категоричні, а то й крамольні, як на той час, думки. Проте мене весь час гризла думка: невже головна героїня насправді вірить у те, що всі навколо неї - погані, лише одна-єдина вона добра, чиста, наївна й узагалі - жертва? Чогось раз-по-раз хотілося вигуктути класичне: не вірю! Чи то я геть не вірю в абсолютну правильність людини?
Немає коментарів:
Дописати коментар