Чімаманда Нгозі Адічі "Половина жовтого сонця"/Chimamanda Ngozi Adichie - Half of a Yellow Sun

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ. 

Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))